Аграрний сектор

ВСТУП

     Актуальність  теми та ступінь розробленості  проблеми. Підприємництво одна з найважливіших складових у розвинутій ринковій економіці. За роки ринкової трансформації склалися основні передумови для формування аграрного підприємництва, що стало основою для стабілізації вітчизняної економіки та її подальшого зростання. Проте на підприємницьких засадах функціонують не всі суб’єкти господарювання. В аграрній сфері вітчизняної економіки простежується розбалансованість, відсутність належної довіри населення до підприємницької діяльності, що гальмує розвиток нових форм господарювання і несприятливо позначається на функціонуванні аграрного сектора. У зв’язку з цим дослідження підприємництва в агарній сфері, форм його діяльності та механізмів впливу на основні економічні змінні в перехідній економіці України набуває особливого значення.

     Наприкінці  ХХ – початку ХХІ ст. економічна наука приділяє значну увагу механізмам становлення аграрного підприємництва, його функціонування, аналізу макро- та мікросередовища у перехідній економіці.

     У вітчизняній економічній науці  проблеми формування підприємництва в  аграрній сфері досліджені ще недостатньо. Зокрема, мало досліджене аграрне підприємництво як категорія економічної науки, детально не проаналізований розвиток підприємництва в аграрній сфері, його роль у функціонуванні перехідної та у формуванні ринкової економіки. Відчувається нестача узагальненого досвіду запровадження підприємницьких відносин в аграрному секторі країн, що розпочали економічні перетворення дещо швидше.

     Мета  і завдання курсової роботи. Курсова робота має на меті проаналізувати становлення підприємницьких форм господарювання для вироблення рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора.

     Для досягнення цієї мети у курсовій висунуті такі завдання:

• в теоретичному та методологічному аспектах розкрити сутність і тенденції підприємництва як основи економічного розвитку в аграрній сфері;

• проаналізувати роль (вплив) приватної власності на землю та форм її використання у розвитку підприємництва в аграрному секторі;

• вивчити й узагальнити досвід стимулювання розвитку підприємницької діяльності у сфері сільського господарства ;

• розкрити місце фермерства та особистих селянських господарств у системі аграрного підприємництва;

• проаналізувати процес становлення фермерства як перспективної форми аграрного підприємництва;

• вивчити вплив ринкової інфраструктури на аграрне підприємництво;

• запропонувати практичні рекомендації та пропозиції, спрямовані на розвиток аграрного підприємництва в Україні.

     Об’єкт  і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є головні види аграрних підприємницьких структур в Україні, зокрема особисті селянські та фермерські господарства. Предметом дослідження визначена підприємницька діяльність в аграрній сфері за умов ринкової трансформації економіки України.

     Теоретичну  та методологічну основу дослідження  становить система економічних  законів і наукових принципів, розроблених  економічною наукою стосовно проблем  формування підприємницького укладу в  агросекторі.

     Дана  курсова робота складається з 3 розділів.

Перший  розділ «Аграрний сектор у ринковій економіці» знайомить з поняттям аграрного сектору, а також механізмом реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки.

У другому  розділі «Фермерство як форма підприємництва в аграрній сфері» розповідається  про фермерство – як ланку сільського господарства.

Третій  розділ «Проблеми та перспективи  розвитку АПК» - це пропозиції і поради розвитку АПК.

1. Аграрний сектор у ринковій економіці.

1.1 Суб’єкти та об’єкти підприємництва в аграрній сфері.

     Вихідним  при характеристиці економічної  категорії є визначення суб’єктів  і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької функції  є підприємницька діяльність, яка  виступає об’єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.

     Підприємницька діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

     За  фактором новаторства виділяють  два види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне  підприємництво і ринкове підприємництво.

     Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень  і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове –  це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.

     Фірми сплачують вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників  підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів.

     Суб’єктами  підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а  також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України» про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності як юридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

     Розмежування  власності та управління, відокремлення  капіталу-функції від капіталу-власності  появу корпоративного підприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва в організаціях з різними формами власності.

     Виходячи  із вище викладеного та суті підприємницької  функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему  економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму. [1, с. 12 – 14]. 

1.2. Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки. 

     Складовою аграрних відносин є рентні відносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об'єкт господарювання, існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігається об'єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин. Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськими підприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і використання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.

     Оскільки  землі розрізняються за своєю  родючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами  місцевості, то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий) дохід. Такий дохід  виникає і в промисловості, однак  у сільському господарстві він має фіксований характер і називається диференціальною рентою.

     Отже, причиною виникнення диференціальної  ренти є монополія на землю  як об'єкт господарювання, а умовою виникнення диференціальної ренти  є неоднакова родючість земельних  ділянок і неоднакове розташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх і найкращих ділянках землі.

     Загальною умовою виникнення ренти є товарно-грошові  відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносин передбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть за рахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й одержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає, що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартість товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільну вартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращі землі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і є диференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної та індивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умов господарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільстві щодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різною родючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна рента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю, застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації, найкращого насіння, добрив тощо.[2, с. 56 – 60 ].

     Сучасний  стан аграрних відносин в Україні характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо неврегульована.

     Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі. Розглядаючи диференціальну ренту ми показали, що гірші землі диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувач може робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступає як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.

     Звідки  береться абсолютна рента? Річ у  тім, що у виробництві продукції  сільського господарства беруть участь як людина, так і природа. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більше додаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузях народного господарства.

     Інакше  складаються конкурентні відносини  між промисловістю і сільським  господарством. Приватна власність  на землю певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.[2, с. 69-70].

     Серед земель виділяються такі, що розташовані  у винятково сприятливих грунтово-кліматичних  умовах. Господарства, розташовані  в таких районах, завдяки виключним  умовам, створеними природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.

     У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землею сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.

     З рентними відносинами пов’язана  і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує  приватна власність на землю, земля  стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити  ціну землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської праці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить власнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цін відноситься і ціна землі.

     Ціна  землі – це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вона розраховується за формулою:

     Цз = R / S *100, (1.1)

де  Цз – ціна землі;

     R – рента;

     S – норма позичкового процента.

     Сільське  господарство як галузь матеріального  виробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішого бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

     Проте в реальному житті такого перерозподілу  ресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення  в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає  в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП, пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. [3]. 

2. Фермерство як  форма підприємництва в аграрній сфері.

2.1. Принципи, умови та шляхи встановлення фермерства.

    Розглядаючи діяльність нових організаційних структур у системі агропромислового комплексу, зупинимося на такій її формі, як фермерські господарства. Фермерство являє собою форму підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, переробляти і реалізовувати її. Виникнення і розвиток фермерських господарств є закономірним результатом процесу приватизації колективної власності. Ця форма господарювання як ніяка інша сприяє ефективному використанню ресурсів сільського господарства, оскільки в повній мірі реалізовується економічна зацікавленість самих виробників, які переважно і є власниками цих ресурсів або використовують окремі з них на умовах оренди.

   Процес  формування фермерських господарств утверджує створення нового організацїйно-економічного устрою на селі. Його основою, є такі найважливіші принципи:

• передача землі селянину в приватну власність чи оренду;
• право власності на засоби виробництва, житло, техніку, худобу та інше майно для сільськогосподарської або іншої діяльності;
• добровільність створення, добору партнерів і пошук форм взаємодії з ними;
• юридична і господарська самостійність;
• повна економічна відповідальність за результати господарської діяльності;
• надійний політичний, економічний, соціальний та юридичний захист;
• економічна підтримка держави;
• визнання рівнозначності і рівноправності діяльності фермерських господарств колективними, державними та іншими формами сільськогосподарського виробництва.[4, С.3-6].

   Практична реалізація названих вище принципів  по створенню фермерських господарств  стає можливою при виконанні деяких вихідних умов. До основних з них  слід відвести такі:

1. фермерське господарство створюється для однієї сім'ї чи групи осіб, які зв’язані родинними стосунками;
2. земельна ділянка господарства повинна бути розташована компактно і, по можливості, мати вихід на шлях з твердим покриттям, до водойми, лінії електромережі;
3. при визначенні спеціалізації і розмірів фермерських господарств треба виходити з місцевих природно-економічних умов, бажань фермерів, віддаленості від ринків реалізації сільськогосподарської продукції, а також враховувати наявність трудових ресурсів у даному регіоні;
4. технічне оснащення планується, виходячи із системи машин, розробленої на найближчу перспективу;
5. в разі необхідності, фермер може приймати на роботу найманих тимчасових працівників;
6. перелік вирощуваних фермером сільськогосподарських культур залежить від спеціалізації його господарства і кормових раціонів тварин, а їх площі – від урожайності культур, потреб у товарній продукції і забезпечення тварин кормами.

   Знання  принципів і виконання зазначених умов при формуванні фермерських  господарств є вихідною базою  для розробки основних підходів до їх організації, становлення і розвитку. В умовах переходу до ринкових відносин можливими шляхами становлення і розвитку фермерства в Україні вважаються:

   — формування фермерських господарств  за рахунок особистих збережень  і банківських кредитів;

   — поступове перетворення особистих  підсобних господарств у фермерські товарні;

   — створення фермерських господарств  працівниками, які виходять із сільськогосподарських підприємств із земельним та майновим (грошовим) паєм;

   — перетворення колгоспів і радгоспів  в асоціації фермерських господарств;

   — будівництво еталонних фермерських господарств державою і передача їх фермерам у кредит з правом подальшого викупу;

   — змішані варіанти перших п'яти шляхів становлення і розвитку фермерських  господарств.

   Зазначені вище підходи до становлення і  розвитку фермерських господарств в Україні дають змогу виділити організаційні моделі, які їм відповідають. Такі моделі допоможуть визначити можливі типи організаційної побудови фермерських господарств, вести розробку конкретних проектів по їх створенню. [ 5, с. 25 – 28].

   Модель 1. Фермерське господарство — незалежне, самостійне формування. Виробничу діяльність здійснює на комерційній основі, використовуючи принципи господарського розрахунку. Економічні відносини з державними і кооперативними підприємствами будує на паритетних засадах — через ринок продукдії та послуг.

   Модель 2. Фермерське господарство — повноправний член кооперативу, сформованого для спільного виробництва чи переробки сільськогосподарської продукції. В цьому випадку виробничі відносини грунтуються на взаємних інтаресах рівноправних партнерів, з урахуванням дольового (пайового) внеску кожного в кооперативну підприємницьку справу.

   Модель 3. Фермерське господарство — суб'єкт орендних відносин, які запроваджуються в разі залучення додаткової земельної площі, розширення виробничого потенціалу. Привласнення виробленого продукту за таких обставин не обумовлено правами власності на засоби виробництва. Зазначені відносини регулюються договором про оренду.

   Наявність різних шляхів становлення фермерських  господарств в Україні, організаційних моделей їх розвитку дає уявлення про наявність різноманітних методичних підходів до їх створення. При цьому слід зауважити; що викладені підходи мають багато спільного щодо правової бази становлення і розвитку фермерських господарств, основних положень їх будівництва, а також принципів організації управління.[6,с. 22-25].

   Становлення фермерських господарств в Україні  припадає на 1989—1990 роки, причому на початковому етапі свого розвитку найбільше розповсюдилися вони в західному регіоні (Львівська, Волинська, Тернопільська, Івано-Франківська області). Це можна пояснити як об'єктивними (багатоукладність сільського господарства, хутірське розселення) так і суб'єктивними чинниками (збільшення розмірів присадибних ділянок, створення умов для розвитку всіх форм власності).

   Фермерські  господарства найбільш вразливі до коливань ринку. Впливає на фінансову стійкість  дрібного виробника суб’єктивні  фактори, особливо здібності і знання господаря. Більшість фермерських  господарств створені сільськими жителями, які одержали землю і знають тільки традиційні для даного регіону технології виробництва, зберігання та переробки продукції, але не можуть використати нові ринки збуту та способи підвищення рентабельності виробництва.[7,c. 11 – 12].

2.2. Фермерське господарство  в «Земельному  кодексі України»

     25 жовтня 2001 р. Верховна Рада України  прийняла новий Земельний кодекс  України. Тим самим був закладений  один з наріжних каменів у  фундамент правової системи, покликаної  забезпечити регулювання суспільних відносин в умовах функціонування в Україні ринкової економіки.

     Чим обумовлене значення Земельного кодексу  як доленосного закону, який має  не тільки правове, а й політичне  та соціально-економічне значення? По-перше, Кодесом закріплені та деталізовані дві, притаманні ринковій економіці, форми власності на землю, а саме публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність громадян і власність юридичних осіб. Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р.

     В ст. 14 Конституції зазначено, що право  власності на землю набувається  і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного закону встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.

     В Земельному кодексі ці форми земельної  власності не тільки проголошені, а  й деталізовані та включені в правовий механізм регулювання земельних відносин. Саме положення про право власності на землю свідчать, що перехідний період від виключної власності держави на землю до плюралізму форм земельної власності в нашій країні успішно завершений.

     По-друге, з прийняттям Земельного кодексу  підведена риска під існуванням останнього правового релікта колгоспно-радгоспної системи сільськогосподарського виробництва - колективної власності на сільськогосподарські землі.

     Право колективної власності на землю, яке припинило існування "де-факто" після проведеної у 2000 р. реорганізації носіїв цього права - колективних сільськогосподарських підприємств - у господарські формування ринкового типу (ТзОВ, приватні підприємства, фермерські господарства тощо), остаточно (де-юре) "зникає" з нашого земельного законодавства 1 січня 2002 р., коли новий Земельний кодекс вступаю в дію.

     Юридичні  залишки цього виду права власності  у вигляді права на земельні частки (паї) містяться не в основній частині  Кодексу, а перехідних, тобто тимчасових, його положеннях.

     Перехідні положення земельного закону покликані  забезпечити реалізацію протягом 2-3 років прав власників земельних  часток (паїв) на виділення їх у натурі у вигляді земельних ділянок  та отримання державних актів  на право приватної власності на земельні ділянки.

     По-третє, новий Земельний кодекс дозволяє вітчизняним підприємцям, в тому числі фермерам, набувати у власність  таку кількість землі, яку вони вважатимуть  доцільною з точки зору планів їх виробничої діяльності. Разом з тим, Перехідними положеннями Кодексу це право суб"єктів підприємницької діяльності до 1 січня 2010 р. обмежене можливістю набуття у власність земельної ділянки площею не більше 100 га.

     По-четверте, новий Земельний кодекс легалізує  земельний ринок, тобто перехід прав на землю від однієї особи до іншої на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, міни, дарування тощо). При цьому, Кодексом встановлені цивілізовані правила функціонування земельного ринку, які мають бути деталізовані в Законі України "Про ринковий обіг земельних ділянок".

     По-п'яте, Земельний кодекс передбачає надійні  гарантії прав власників земельних  ділянок та механізм захисту цих  прав у випадку їх порушення будь-ким - громадянами, юридичними особами, органами державної влади чи місцевого самоврядування.