Антиінфляційна політика в Україні

Мiнiстерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний  університет «Одеська юридична академія»

Соціально-правовий факультет

Дисципліна: Основи економічної  теорії

Кафедра: Національної економіки

Курсова робота

тема: «Антиінфляційна політика в Україні»

Виконав:

Студент I групи II потоку

Драченко  Владислав Вікторович

Перевірив:

Професор  економічних наук

Доцент

Кібік Ольга Миколаївна

(залікова  книжка №_____) 
 

   Робота  захищена “____”__________200__ року з оцінкою “_____”

Одеса-2011 

План

Зміст

Вступ

1. Сутність інфляції

     1.1. Основні визначення, фактори виникнення інфляції

1.2. Економічна думка про інфляцію

1.3. Механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки

2. Основні заходи антиінфляційної політики в Україні

      2.1.  Гасіння інфляційних очікувань

      2.2. Ефективна монетарна політика

      2.3. Скорочення бюджетного дефіциту

      2.5. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

      2.6. Тактичні антиінфляційні заходи

Висновки

Список  використаних джерел

Вступ

     Важливим  індикатором здоров'я економіки  є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін, збільшенням  грошей та зниженням їх купівельної  спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а внаслідок більш швидкого зростання випуску грошей проти  виробництва товарів.

     Боротьба  з некерованою інфляцією є  однією з головних проблем державного регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується  вся соціально-економічна, фінансова  і банківська політика. З метою  стримання інфляції та зменшення  її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.

     Антиінфляційна  політика – це комплекс відповідних  заходів державного регулювання  економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя  такої політики вимагає від уряду  розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи  її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності  та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження  масштабів інфляційних наслідків  різні і потребують прийняття  неоднакових методів регулювання. Важливою частиною розроблення антиінфляційної  програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві  результати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих  цін, індекси оптових цін та ін), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

     Вибір конкретних шляхів антиінфляційної  політики обумовлюються впливом  багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською  кон'юнктурою; особливостями теоретичної  бази економічного розвитку країни; політичними  аспектами, оскільки треба визначити  об'єкт (сектори економіки, верстви  населення), який нестиме головний тягар  інфляційних витрат. Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її подолання мають  бути адекватними фактором, що викликали  цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції - сферу грошового обігу.

     Високі  темпи економічного зростання, а  саме темпи приросту валового внутрішнього продукту (ВВП), зафіксовані в Україні  в останні роки, безумовно, мають  вітатись, а зусилля уряду - спрямовуватись на їх (темпів) довгострокову підтримку. Водночас стрімке економічне зростання  викликає певні занепокоєння, зокрема  чи зможуть встановлені темпи  у 8-10% на рік утримуватись у середньо - та довгостроковій перспективі, а  також чи не станеться "перегрів" економіки з високою інфляцією  та розбалансуванням все ще слабкого господарського механізму.

     Насамперед  зазначимо, що високе економічне зростання  в Україні останніх п'яти років  не є чимось надзвичайним. Взірцем  стійкого прискореного розвитку останньої  декади минулого століття безумовно  є Китай та В'єтнам. Високі темпи  економічного зростання, починаючи  з другої половини 90-х, демонстрували  деякі країни колишнього СРСР, проте  ресурсною базою забезпечення їх розвитку були переважно енергетичні  ресурси, і зростання пов'язувалось  безпосередньо з високими цінами в енергетичному секторі (насамперед на нафту).

     З макроекономічної точки зору сьогодні в Україні ми маємо економічне середовище із зростанням виробництва  та доходу, у якому не є обов'язковим  посилення інфляційного тиску (в  умовах високих темпів економічного зростання), принаймні у середньостроковій  перспективі. [18]

1. Сутність інфляції

1.1. Основні визначення, фактори виникнення  інфляції

     Інфляція - багатогранний, складний процес, який чітко відображає всі основні  проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні каналів  грошового обігу масою надлишкових  грошей, що веде до їх знецінення та додаткового  перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення. Залежно  від сили згубної дії на економіку  розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу  і гіперінфляцію. [13]

     Оскільки  у комплексі інфляційного процесу  в різні часи й періоди окремі фактори цього складного процесу  проявляють себе неоднаково, то в багатьох країнах визначення типу інфляції робиться на основі визначення провідного з  них. Залежно від цього розрізняють  такі типи інфляції: інфляція грошової маси, інфляція зростання доходів, інфляція зростання матеріальних затрат виробництва, структурна інфляція, інфляція прибутків, інфляція податків, бюджетна інфляція, кредитна інфляція.

     Якщо  друкарському процесу немає меж, то соціальні межі інфляції вкрай  тривожні, тому що вони спираються на відому закономірність, згідно з якою збільшення кількості грошей в обігу в 4-5 разів порівняно з товарною масою  означає, що держава вже вичерпала  себе і на черзі непередбачені  соціальні потрясіння.

     Гіперінфляція неминуче веде до ще більшого скорочення промислового виробництва і падіння  життєвого рівня населення. Загальні ознаки інфляції Найпершою ознакою  переповнення каналів грошового  обігу масою надлишкових грошей та їх знецінення стало зростання  цін. Воно може здійснюватися приховано чи стрімко подібно. При цьому адміністративне підвищення цін так і не усунуло дефіциту товарів, не врівноважило попит і пропонування, бо для формування цін рівноваги за умов збереження сильних позицій адміністративно-командною системою не було простору. Таке підвищення цін, скорочуючи споживання товарів, не підвищувало і рівня їх виробництва, тому що переважали потужніші стимули: монополізм, незахищеність споживача і диктат виробників. Друга ознака інфляційного процесу - дефіцитність на товарному ринку, спустошення ринку товарів народного споживання. Третьою ознакою посилення інфляційного процесу є знецінення грошової одиниці.

     Конкретним  проявом ознаки посилення інфляційного процесу також стало формування лажа на золото. Лаж - це підвищення ринкової ціни золота, вираженої в паперових  грошах порівняно з кількістю  знаків, які номінально представляють  дану кількість золота. Наприклад, у  роки першої світової війни 10-рублева  золота монета продавалася за 16-17 паперових  рублів.

     Зворотна  сторона лажа на золото - дизажіо  паперових грошей, тобто падіння  їх курсу в золоті нижче від  номіналу. Це найбільше проявляється в запровадженні кількох курсів валюти - офіційного, комерційного, спеціального, тепер ще й курсу аукціонів. Дуже болючою ознакою інфляційного процесу  є неухильне підвищення курсів іноземних  валют і падіння курсу національної валюти. [6]

1.2. Економічна думка  про інфляцію

     Інфляція  властива багатьом країнам. Бурхливого розвитку вона набула в 20-гі роки. Вже  тоді ряд учених (Л. Крінцман, В. Базаров, В. Новожилов та ін) шукали засоби протидії інфляції, їх зусиллями було розроблено модель початкового циклу інфляційного процесу. Як бачимо, зображена схема  є замкненою; вона сама себе відтворює  в розширених масштабах. Адже нові нестачі  товарів підштовхують адміністративно-командну систему впроваджувати нові жорсткі  методи регулювання, картки, купони, вдаватися  до обмежень грошової маси в обігу, здійснювати грошові реформи та ін. Водночас такі адміністративні дії збільшують розрив між регульованими цінами та цінами чорного ринку, породжують гігантські спекулятивні угоди в тіньовій економіці, остаточно розвалюють ринок товарів народного споживання і викликають нові адміністративні заходи, від яких дефіцит засобів життя не ліквідується, а купівельна сила карбованця падає.

     Свого часу В. Базаров сформулював закон  грошової емісії, згідно з яким темп інфляції знаходиться в квадратній залежності від емісії паперових  грошей.

     Звичайно, в ті ж 20-ті роки були й ненаукові  концепції інфляції. Зокрема, Є. Преображенський  виходив з того, що грошова політика держави визначається її класовими  інтересами. Тому жодних економічних  законів грошового обігу, емісії грошей не потрібно дотримуватися. Ще більш вульгарно таку "концепцію" потім використав Сталін для ліквідації досягнень ринкової економіки непу. Величезні наукові традиції в  аналізі закономірностей інфляційного процесу нагромадили західні  економісти. Основні положення їхніх  теорій інфляції такі:

     1. Інфляція виникає внаслідок загального  підвищення цін на товари, спричиненого  будь-якими факторами. "Будь-який  період, протягом якого рівень  цін підвищився... є період інфляції", - писав американський економіст  Л. Клейн. Аналогічних підходів  дотримувалися Б. Хансен, Е. Там,  Е. Дене та ін.

     Проте ототожнювати інфляцію з будь-яким підвищенням цін не можна, тому що це означає відрив інфляції від паперо-грошового  обігу. Підвищення цін можливе і  при золотовалютному обігу, але  це не допускає можливості інфляції, більше того, суперечить законам грошового  обігу. Зростання цін можливе  також без інфляції при зниженні вартості благородних металів, підвищенні цін монополіями, переважанні попиту над пропонуванням в силу зміни  кон'юнктури ринку і при циклічних  коливаннях виробництва.

     2. Провідним у визначенні інфляції  стало ототожнення її з надмірним  попитом. Інфляція, згідно з концепцією  Дж. Кейнса, є ланцюгом обставин, процесом, де існує надмірний попит (інфляційний розрив). Подібні твердження висловлювали Б. Хан-сен, Г. Фішер та ін. Але слід мати на увазі, що надмірний попит не обов'язково пов'язаний з паперогрошовим обігом. Він здатний виникнути незалежно від грошей, скажімо, від входження циклу в фазу промислового піднесення. Водночас інфляція не є обов'язковим атрибутом цієї фази циклу, але вона властива саме паперо-грошовому обігу. Необхідно додати також, що жодного надлишкового попиту у нас нині немає. Хіба особисте споживання, яке так різко знизилося подальшим розвитком інфляційного процесу, здатне викликати інфляцію?

     3. Існували також визначення інфляції  як процесу надмірного зростання  будь-чого: цін, зарплати, доходів,  податків, позик, інвестицій та  ін. Щодо розширення виробництва  взагалі пропонувалося здійснити  ряд фінансово-економічних заходів,  які привели б до новітніх  структурних зрушень і зниження  темпів економічного зростання. 

1.3. Механізм функціонування  інфляційного процесу,  його регулювання  та наслідки

     Розвиток  інфляційного процесу, як правило, проходить  два етапи. На першому з них  темпи знецінення паперових грошей відстають від темпів зростання  паперової маси, дезорганізуючий  вплив інфляції на виробництво, торгівлю, кредит і грошовий обіг ще не вповні виявляється. Тимчасово навіть може створюватися специфічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. Це пояснюється, з одного боку, зростанням товарної маси, внаслідок чого частина  додаткових паперових грошей заміщує  в каналах обігу необхідну  кількість повноцінних паперів, а з іншого - необхідністю задовольнити потребу в готівкових грошах, тому що вже починає скорочуватися  обсяг кредиту й уповільнюється швидкість обертання середньої грошової маси.

     Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубна дія  ще не повною мірою проявляється. Економіка  та фінансова система ще мають  ряд резервів, ефективних засобів  регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно - приглушувати, направляти на досягнення певних політичних цілей.

     На  другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного  виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів  грошового обігу стає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперогрошової маси спричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням  якості та скороченням асортименту  товарів, які тепер виробники  почали поділяти на "вигідні" й "невигідні", скороченням закупок імпортних  товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте, від'ємним платіжним  балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком  доходів. [19]

     Світовий  досвід країн ринкової економіки  знає два основних способи регулювання  інфляційного процесу: кейнсіанський  і монетаристський. Кейнсіанський  метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій  політиці, а монетаристський, проти  якого виступають усі прихильники  унітарної держави, - впровадження таких  дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають  істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливо, бо неможливо раптово припинити  субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

     Отже, про пряме запозичення того чи іншого методу нашою економікою не йдеться. Водночас деякі елементи цих  напрямів, зокрема встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків  за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, необхідно  негайно використати.

     Кредитна  політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і  для кредитора, щоб забезпечити  останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення  матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні  результати, тому що підвищення плати  за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення  кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках  громадян - на 2%. Ще сильніший ефект  у здійсненні контролю над інфляцією  дало б встановлення норми відсотка вищого інфляційного індексу на 2-4%. [20]

     В Україні, щоб оволодіти ситуацією  в грошовому обігу та кредитуванні, необхідно в найкоротший час  вдатися до регулювання обсягу сукупної грошової маси, застосувавши для цього  такі спеціальні інструменти та методи: резервні вимоги, тобто норматив депонування  частини вкладів комерційних  банків на безвідсоткових рахунках Національного  банку України (він становить 15% статутного фонду комерційного банку); квоти  і форми рефінансування банків; гнучку відсоткову політику; нормативи ліквідних  коштів комерційних банків та обов'язкових  інвестицій у державні папери тощо.

     Змінюючи  нормативи резервів та ставки операцій рефінансування, Національний банк зможе  збільшувати (зменшувати) величину ліквідності  комерційних банків і тим активно  впливати на інфляційний процес. При  цьому основою регулювання грошової системи України має стати  насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу  та перехід до цивілізованого регулювання  сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

     Виходячи  з нинішнього стану грошового  обігу в Україні, Національному  банку варто терміново розробити  надзвичайну програму розвитку безготівкових  платежів і водночас можливого обмеження  питомої ваги готівки, яка найбільше  піддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним були б також запровадження "електронних грошей", карток споживача, обмеження максимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової  політики, коли зберігання готівки  поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежування сфері діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошова система  будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавче заборонити пряме фінансування державного бюджету  з коштів Національного банку, а  також купівлю за його кошти державних  облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії, порушує  нормальне регулювання грошового  обігу й неухильно веде до інфляції. [18]

     Виникнувши  не за часів незалежності України, інфляція настільки деформувала всі фази відтворення сукупного суспільного  продукту, що нині стала найнебезпечнішою загрозою для збереження державності. Будучи наслідком багатофакторного процесу, вона може бути приборкана лише в результаті оперативного застосування взаємоузгодженого комплексу заходів  в усіх сферах господарського і суспільного  життя.

2. Основні заходи антиінфляційної політики в Україні

     Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю  можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує  цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від  якої можна чекати результатів у  межах порівняно невеликого відрізку часу.

2.1. Гасіння інфляційних  очікувань

     Одним із найважливіших завдань антиінфляційної  стратегії є гасіння інфляційних  очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів  економічної системи, позбавлення  їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного  попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак  проблему очікувань бажано розв'язувати  якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

     Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується  збільшенням кількості і підвищенням  якості товарів, зниження цін або  хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна  споживчої психології, подолання  в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну  для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

     Другою  умовою є існування уряду, який непохитно  дотримується курсу на поступове  викорінення некеруючої інфляції і  користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. [13]

     Якщо  уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово  переконуються в тому, що керівництво  країни не тільки з усією рішучістю  стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим  більше довіряють урядові, тим охочіше  рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються  до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

     Отже  даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної  системи починають працювати  разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній  обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити  мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами проти інфляційних компенсацій. Довіряють не стільки «доброму», скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

2.2. Ефективна монетарна  політика

     Другим  невід'ємним компонентом антиінфляційної  стратегії є тривала грошова  політика. Її відмінна особливість  – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей  показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва  і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

     Для того щоб грошова політика була справді  антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого  часу і, найважливіше, незалежно від  стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити  у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.

     При цьому треба пам'ятати, що немає  більш підступного шляху розладнання  економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава  має шанси не допустити або  зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії  під силу лише сучасній банківській  системі, очолюваній незалежним від  виконавчої влади центральним банком.

     Проведення  центральними банками стабілізаційної  й антиінфляційної політики передусім  здійснюється за допомогою таких  економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і  операції на відкритому ринку. Перші  два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують  центральний банк з іншими ланками  банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі  неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє  найбільшою силою впливу на грошову  масу.

     Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

     Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє  ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову  політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією. [8]

2.3. Скорочення бюджетного  дефіциту

     Важливим  заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з  перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома  шляхами – через збільшення доходів  і зменшення видатків держави.

     Перевагу  все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового  пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані  така політика звичайно веде до підриву  стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету.

     Сучасна податкова система еволюціонізує  у протилежному напрямі – у  бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним  дефіцитом, полягає не в тому, щоб  якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

     Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити  в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а  від нього у віддаленій перспективі  слід чекати збільшення виробництва  і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому  підсумку ймовірні зростання державних  доходів і скорочення дефіциту.

     Щодо  ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих  заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде  як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.