Антологія українського телебачення в історичних аспектах

                                                      ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….3

Розділ  1. Передумови та традиції телебачення в Україні…………………4

       1.1. Організаційна структура телебачення  УРСР……………………..6

       1.2. Тематичне та якісне наповнення Телебачення……………………8

Розділ 2. Новий етап та пробеми (80-ті роки)……………………………...11

        2.1.Телебачення в роки «перебудови»………………………………....15

Розділ 3. Початок 90-х років…………………………………………………18

        3.1. Комерціалізація телебачення в Україні…………………………...19

        3.2.Реформування Укртелерадіокомпанії……………………………....22

Розділ 4. Формування телепростору України другої половини 90-х……...24

         4.1.Розвиток і стан місцевих та регіональних телекомпаній…………27

         4.2. Законодавчі та суспільні процеси у сфері телерадіомовлення в 1998-99 роках…………………………………………………………………………37

Висновки………………………………………………………………………..41

Література……………………………………………………………………….43 
 
 
 
 
 
 
 

Мета  дослідження: Розглянути антологію українського телебачення в історичних аспектах. Прослідкувати чергування етапів у розвитку, прогресивні наслідки для сучасного телебачення та зв’язок з минулими явищами у цій сфері.

Завдання: дослідити передумови виникнення об’єкту дослідження, стан телебачення на теренах СРСР, аналіз технічних умов, якісного наповнення. Вплив соціально-економічних та політичних умов, проблеми взаємодії українських державних і регіональних телеканалів у структурно-програмних, творчих, змістовних аспектах

Об’єкт: телебачення у контексті розвитку та вдосконалення, через призму історії, політичних й соціально-економічних змін кінцевих перетворень та сучасного стану.

Суб’єкт: організація структури телебачення у різні етапи розвитку, функціонування та становлення регіонального телебачення, проблем у революційні та прогресивні часи для ЗМІ, комерційне телебачення, телепростір незалежної України.

Актуальність  дослідження: Одним з найефективніших сучасних засобів масової комунікації є телебачення. Природно, що воно стало предметом наукових досліджень.

Різним аспектам розвитку та суспільних функцій телебачення, зокрема українського, присвячено значний  масив літератури. Це зокрема дослідження  С.Безклубенка, О.Зиріна, Ю.Макарова, І.Мащенка, Ю.Омельяненка, В.Петренка, Г.Рожка, В.Цвіка, О.Чернецької та ін. З’ясування актуальних питань історії та сучасної практики українського телебачення стало  предметом досліджень М. Бурмаки, В. Гоян, І.Пенчук, І.Побєдоносцевої, С.Янішевського та ін.

В полі зору дослідників  перебувають проблеми інформатизації суспільства, захисту українського “телепростору”, осмислюється суспільна  природа та економіка телебачення, його освітні, виховні, розважальні  функції. Проте, на жаль, аналізові телебачення саме як шляху, в контексті історичного розвитку, досі не приділялося належної уваги. Цим і зумовлений вибір теми “Розвиток українського телебачення ”. Українське телебачення пережило важкі часи: роки «окупації» у складі Радянського Союзу, складні умови часів перебудови, узурпації та створення медійних синдикатів часів Кучми – усе це робить антологію українського телебачення цікавим та важливим об’єктом дослідження. 

1. Передумови та традиції телебачення в Україні.

Телебачення в незалежній Україні не виникло  на порожньому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.   Одним з перших учених, що досліджували практичне застосування телевізії, був українець Борис Грабовський, який, щоправда, працював за межами України. У 1928 році він вперше у світі сконструював повністю електронну систему телебачення і продемонстрував на ній передачу рухомого зображення. Проте згодом відкриття Грабовського було відсунуте на задній план винаходами інших вчених, зокрема американських та німецьких.

1 лютого 1939 року відбулася перша телетрансляція  в Києві, зі студії, спеціально  обладнаної в Будинку Українського  радіо. Аудиторія цих перших  трансляцій складалася з декількох  десятків власників телеприймачів,  що мешкали в столиці України;  передавалися, як правило, концерти  оперної та естрадної музики. Про телетрансляції повідомлялося  в місцевих друкованих органах  комуністичної партії, і тривали  вони аж до початку німецько-радянської  війни 22 червня 1941 року. Після війни  розвиток телебачення в Україні  уповільнився.

Тільки  в 1949 році на Хрещатику,26 почалося будівництво  першого українського телецентру. Наприкінці 1951 року звідси почалися перші телетрансляції, переважно прямі передачі концертів  оперних артистів. Першим директором українського телебачення стала  Н.Серапіонова.

Протягом  наступних 15 років телецентри відкривалися послідовно у Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Сімферополі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді та Ужгороді. Телебачення, яке зараз є всепланетарним явищем, у той час було суто регіональним, місцевим, прив'язаним до студій.

З 1954 року у Києві з'явився пересувний телецентр, який виїжджав для репортажів з місць  надзвичайних подій. Тоді ж телеефір почали заповнювати кінофільми, а  з 1956 року в Києві знімалися і  телефільми.

В систему  радянського телебачення входять  Центральне республіканське і місцеве (краєве, обласне) телемовлення, використовуються передачі Інтербачення і інших зарубіжних телеорганізацій. Телецентри в столицях союзних республік почали діяти  з 1952. До кінця 50-х рр. телебачення  стало загальносоюзним. У 1962 належало початок космічному телебаченню  першим репортажем з борту космічного корабля «Схід-3», пілотованого льотчиком-космонавтом  А. Р. Николаєвим. СРСР став батьківщиною космобачення. 

 З  1967 стали регулярними передачі  кольорового телебачення. Підготовка  і випуск програм Центрального  телебачення ведеться головними  мовними редакціями, головною дирекцією  програм

20 січня  1965 року вперше в ефір вийшла  загальнореспубліканська телепрограма  України - "УТ". Першу програму  підготовила Харківська студія  телебачення. Уже в цьому 1965 році обсяг мовлення УТ становив  понад 200 годин. У наступні 5 років  тривав поступовий перехід від  разових виходів обласних студій  з передачами на УТ до створення  загальнореспубліканських циклів  та рубрик, проведення спільних  екранних акцій. В 1969 році вийшла  в ефір перша кольорова програма  УТ.

До 1972 року усі телетрансляції відбувалися  на одному каналі; з 6 березня 1972 року УТ було відокремлене від ЦТ і почало виходити на окремому каналі. 
 

1.1. Організаційна структура телебачення  УРСР 
 
Телепересилання здійснюється через розгалужену систему центрів, студій, ретрансляційних станцій за допомогою радіорелейних ліній зв'язку (Київський телецентр з Кишинівським) або кабельних телемаґістралей (Київський з Львівським, Московським, Ленінградським телецентрами). Через Україну пролягає комбінована східно-європейська телевізійна лінія «Інтервізія», яка сполучає СРСР з країнами комуністичного блоку (країни Західної Європи поєднані лінією «Евровізія»). В Україні 1976 було 13 потужних двопрограмових й один (Київський) трипрограмовий телецентр та 10 ретрансляційних станцій. Вони пристосовані також до обміну між містами СРСР, зокрема до приймання телепрограм з Москви. 
 
Українські телецентри працюють на основі радянсько-французької системи СЕКАМ (SECAM): звук — частотна модуляція, зображення — амплітудна модуляція (існують також американська - NTSC, британська PAL, європейська PAL, французька SECAM і японська NTSC системи). Сучасний телестандарт УРСР має досить високу чіткість: 625 рядків (ліній), кадрова частота 25 кадрів (циклів) на секунду, ширина канала 6,5 МегаГерц, 12 каналів від 49,75 до 227,95 МегаГерц. Потужність передавача типового українського телецентру — до 20 кілоВат для зображення і 4 кіловати для звуку. 1975 у систему зв'язку міжнародних організацій Інтельсат включено потужну телекомунікаційну станцію Термінал біля Львова (Золочів). Вона обладнана апаратурою типу Спейд (Spade), на якій працюють 25 станцій Атлантійського Конгломерату. Через Львівську станцію СРСР може зв'язуватися з кожною з цих 25 станцій за допомогою сателітів мережі Інтельсат. 
[Голядкин,1996,с.23] 
Найвищим органом управління телебачення СРСР був союзно-республіканський Державний комітет Ради Міністрів СРСР для справ телебачення і радіомовлення, а в систему радянського телебачення входять центральне, республіканські та місцеві (крайові й обласні) телемовлення. Республіканські й обласні могли частину телепрограм пересилати українською мовою, але переважають пересилання російських, як трансльовані з Москви, так і роблені на Україні. Центральне московське телепересилання відбуваються на 6 програмах. Перша, основна, була присвячена подіям політичного, економічного, культурного життя в СРСР і за кордоном; її пересилають усі республіканські центри і до неї пристосовують республіканські і місцеві програми, тематика і зміст яких мають бути погоджувані з московським центром. Питома вага українського телебаченя у всесоюзній програмі досить мала, яких 4 год. на тиждень, переважно казки для дітей, фільми, музика, знаменні дати. Друга (інформаційно-публіцистична і мистецька) та третя (наукова і науково-популярна) також призначені для трансляції в національній республіканській європейській частини СРСР. 
 
УРСР щойно з 1974 мала 2 телевізійні програми з роздільними союзними й респубіканським пересиланнями, а з 1976 і третю програму для Києва і Київської області У програмах республіканського і місцевого телебачення, крім інформації, репортажів, пропагандивних пересилань, велике місце відводиться мистецьким пересиланням: музичні фільми, фільми-концерти, кіно- і телефільми. Телефільми в УРСР продукують Укрфільм, Київська кіностудія ім. О. Довженка, Одеська студія художніх фільмів, Українська студія хронікальнодокументальних фільмів і Донецька, Запорізька, Львівська, Одеська і Харківська обласні студії. За рік в УРСР продукується понад 600 художніх і документальних телефільмів, у тому числі й зафільмованих вистав Київського театру ім. І. Франка, Київського ТЮГ, Львівського ім. М. Заньковецької та ін. Сценаристами й режисерами українських телефільмів працюють С. Зелікін, А. Караваєв, Р. Синько, Ю. Суярко, І. Кривохатько, Е. Дмитрієв, Р. Єфименко та ін. 

1.2. Тематичне та якісне наповнення Телебачення.

Що ж до підготовки телевізійних видовищ, то тут теж простежувалась чітка тенденція: складні у виробництві телевізійні програми (розважальні ТБ-проекти, музичні програми) в своїй переважній більшості створювалися в Москві. Саме тому в історії розвитку телебачення видовищ в Україні в певному часовому відрізку практично відсутні скільки-небудь вдалі спроби створення такого роду програм. (50-70-і рр.)1 

 Для  поширення телепрограм застосовуються  наземні і космічні засоби  зв'язку. Наземна приймально-передавальна  мережа включає (1975), окрім програмних  телецентрів, зверху 1600 ретрансляторів. Космічний телевізійний зв'язок  здійснюється при допомозі ІСЗ(штучний  супутник Землі) типа «Блискавка-1»,  «Блискавка-2», «Блискавка-3», «Веселка»,  «Екран», 70 наземних приймальних  станцій «Орбіта», приймально-передавальною  станції «Марс-1», 5 станцій міжнародної  системи «Інтерспутник». Радянські  приймальні станції космічного  телезв'язку типа «Орбіта» діють  в ГДР(Німецька Демократична Республіка), ПНР(Польська Народна Республіка), ЧССР(Чехословацька Соціалістична  Республіка), МНР(Монгольська Народна  Республіка), на Кубі. 

 Республіканське  і місцеве (краєве і обласне)  телебачення ведуть (1975) 130 програмних  телецентрів. Місцеве мовлення  доповнює передачі Центрального  телебачення. На 91 телецентрі ведуться  передачі по 2 програмам, 3 програми  є в 14 містах (Ленінград, Київ  і ін.). Студії Алма-Ати і Фрунзе  ведуть мовлення по 4 програмам.  У всіх союзних і автономних  республіках в програми включаються  передачі на рідній мові корінної  національності даної республіки. У всіх столицях союзних республік,  а також в Ленінграді, Волгограді, Свердловську, Новосибірську, Горькому, Саратові, Челябінську, Петрозаводську, Владивостоку і Пермі готуються  власні регулярні передачі кольорового  телебачення. Більш ніж в 700 містах приймаються кольорові  телепередачі. Успішно розвивається внутрішнє телебачення (головним чином у вузах, на підприємствах, в медичних установах).  

 В  1971—75 були побудовані 92 потужних  передавальних телестанції і  значно розширена мережа приймальних  станцій системи «Орбіта». Телевізійним  мовленням охоплена територія,  на якій проживає 80% всього населення  країни. До початку 1976 три сім'ї  з чотирьох мали телевізори. 

 Широку  панораму життя Сов .страни  і всього світу містили телепередачі, присвячені 50-літтю Великої Жовтневої  соціалістичної революції 50-річній  річниці ВЛКСМ, 100-літтю з дня  народження Ст І. Леніна, 50-літтю  утворення СРСР, 30-літтю перемоги  у Великій Вітчизняній війні  1941—45. Найбільш значні передачі  цього напряму по телебаченню  — «Літопис півстоліття», «По  ленінських місцях», «Союз непорушний»,  «Пам'ять вогненних років», інформаційні  програми «Час», випуски «Новин».  У 1971—75 створений обширний телевізійний  літопис життя СРСР. До неї  увійшли 140 передач телевізійного  циклу «П'ятирічку — достроково!»,  яких дана панорама успіхів  всіх радянських республік, показані  досягнення радянського народу  в соціально-економічному і культурному  будівництві. Велике місце приділяється  міжнародним проблемам (передачі  «Міжнародна панорама», «Співдружність»,  «9-я студія», «Радянський Союз  очима зарубіжних гостей», бесіди  політичних оглядачів), виступам  передовиків і новаторів виробництва,  зустрічам з ветеранами війни  і праці (передача «Від щирого  серця» і ін.).[Мащенко,1998,с.134-135]

Єдиною сферою, яка дозволяля вітчизняним телевізійникам випробувати себе у створенні видовищних програм, залишався спорт. Тут вони мали багаторічний досвід організації і проведення масштабних спортивних ТБ-показів і створювали конкурентноспроможний ТБ-продукт, що користувався комерційним попитом навіть на міжнародному рівні. До наймасштабніших спортивних телевізійних подій можна віднести висвітлення українським ТБ Олімпіади-80, численні трансляції з європейських кубкових змагань ігрових видів спорту (футбол, хокей, гандбол) за участю українських команд. Такі події сприяли освоєнню українськими телевізійниками найсучасніших досягнень ТБ-техніки. Однією з найважчих за її організацією і проведенням була робота з висвітлення Велогонки миру-86 у Києві. Вихід у прямий ефір на територію СРСР і багатьох країн Європи був здійснений одночасно за допомогою кількох пересувних телевізійних станцій, розташованих у різних кінцях Києва. Була використана, зокрема, пересувна автономна ТБ-камера, розміщена на мотоциклі. В роботі були задіяні творчі і технічні співробітники студій телебачення з різних міст України.  

 Телебачення  як нова форма творчої діяльності  знаходиться в безперестанному  розвитку. Одне зі свідоцтв —  художнє мовлення останніх років.  У телевізійних творах розповідається  про героїзм радянських людей  в роки Жовтневої революції  1917 Громадянської війни 1918—20, Великої  Вітчизняної війни 1941—45, на будівництвах  соціалізму (багатосерійні фільми  «Ад'ютант його превосходительства»,  «Операція “Трест”», «Як загартовувалася  сталь», «Тіні зникають опівдні», «Викликаємо вогонь на себе»,  «На все життя», що залишилося, «Сімнадцять митей весни», телеспектаклі  «Таке коротке довге життя», «Кружіліха»  і ін.). Створені багатосерійні  твори, присвячені людині праці.  Серед них — фільми про робочий  клас («Призначення» «Знайдеш в  бою», «Важкі поверхи»), про колгоспне  село і тд… 
 
 
 
 
 

2. Новий етап та пробеми (80-ті роки)

Якісно  новий етап в історії українського телебачення розпочавсяу середині 80-их років. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС - УТ було заборонено транслювати будь-які телесюжети, що могли б свідчити про важкі наслідки аварії. Творчій групі з 2 телеоператорів, що вирушила 2 травня до Чорнобиля, було заборонено знімати. Політбюро ЦК КПРС видало таємне розпорядження про спеціальну підготовку репортажів, що свідчили б про нормальну життєдіяльність району, де відбулася аварія. Перший відеорепортаж безпосередньо з зони аварії потрапив до інформаційної програми "Актуальна камера" УТ тільки 12 травня. Зусиллями героїчних працівників київського телебачення правда про Чорнобиль стала доступною для всіх телеглядачів України. Протягом 1986-88 років творчою групою з телестудії "Укртелефільм" було створено трилогію "Чорнобиль:два кольори часу", що увійшов в історію як один з найкращих українських телефільмів.[Володимиров. «Ессе», 117-118]

Наприкінці 80-х років перед телебаченням України постала ще одна суттєва  проблема. Подальше збільшення обсягів  телевізійного мовлення, створення  і розвиток нових ТБ-студій у різних регіонах України вимагали відповідного числа працівників. Якщо з технічними кадрами проблем не виникало, то підготовка фахівців творчих професій, і особливо телевізійних режисерів, операторів, звукорежисерів, перетворилась  на серйозну проблему. Єдиний в Україні  навчальний заклад, що мав готувати фахівців цього профілю для ТБ, виявився нездатним до цього. Великою  мірою це обумовлювалось тим, що підготовку фахівців для ТБ здійснювали люди, які були спеціалістами дещо іншого профілю — кінематографістами. При  такому стані речей ми увійшли  в ХХІ століття. Як повідовив перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення  і радіомовлення В.Лешик, станом на 1 січня 2001 року за результатами моніторингу, проведеного в усіх телеорганізаціях десяти областей України, з усього числа їх співробітників лише один — фаховий телевізійний спеціаліст (режисер).

Наростання  кризових процесів у радянській економіці  кінця 70 — початку 80-х років зумовило послаблення контролю за станом справ  на українському телебаченні, включаючи  видовищні програми. Саме тоді на УТ з’явилась музично-розважальна  програма «П’ять хвилин на роздуми'(ведуча-Зінаїда  Журавльова). Ця програма, вперше за багато років, стала серйозно претендувати на глядацьку увагу і, користуючись сучасною термінологією, мала великий  рейтинг. Ще одна особливість цієї програми — у відчутному впливі на її побудову людини, яка чи не вперше в історії  телебачення України взяла на себе функції продюсера. Ця людина —  чоловік ведучої, і це досить показовий  факт з точки зору сучасної практики здійснення телевізійного виробництва.

Суттєве послаблення впливу центру на програмну  політику, а разом з тим і  фінансування українського ТБ сталося  в період так званої перебудови. Скорочення фінансування призвело до серйозного відставання в технологічній  і технічній сферах. Виникла диспропорція між розвиненою системою поширення  телевізійного сигналу, здатною  забезпечити якісний прийом ТБ- зображення на 90–95% території України, і низьким  технічним рівнем телевізійного  виробництва. Оснащеність більшості  телестудій України знімальною і  відеомонтажною апаратурою була вкрай  незадовільною. Навіть у Республіканському  телецентрі в Києві вона залишилася незмінною з 1980 року, коли нова техніка  була завезена для обслуговування потреб Олімпіади-80. У світовому ж телебаченні  саме 80-і роки позначені швидким  темпом впровадження портативної техніки  і переходом на нові формати відеозапису. Це не лише на кілька порядків підняло  технічні можливості телебачення, а  й зумовило творчий підхід до використання переваг, які дає електроніка. Особливо помітно це позначилось на загальному рівні телебачення видовищ у  Європі і США. В СРСР інтенсивне використання найновіших технічних досягнень було доступне лише телестудії Останкіно. Досить нагадати, що в 1986 році у розпоряджені телестудій України, (а їх налічувалось понад 20) було лише два комплекти знімальної техніки найпоширенішого у світі формату «Ветасам». Така ситуація вкрай сповільнювала розвиток українського молодіжного, розважального, музичного телебачення, що є основою телебачення видовищ у всьому світі.

Відбувалися процеси, що відповідали загальній демократизації, відновленню свободи слова та гласності в СРСР. Першими програмами, що вловили цю течію, були програми "Молодіжної студії "Гарт". Однією з найяскравіших програм став літературно-мистецький відеоканал "Плеяда", організатором якого була коментатор Людмила Лисенко. Ця програма активно сприяла національному відродженню, торувала шлях до незалежності нашої держави. 

Отже, у 80-ті добре прижилася на Українському телебаченні форма відеоканалу. До неї належали інформаційні програми "Ранкова мозаїка", "Вечірній вісник", "Будьте з нами", громадсько-політичні випуски "Творче об'єднання "Громада" представляє. . . " , телеканал "Право", літературно-художня студія "Основа", науково-популярна програма "Свічадо", дитяча "Канал "Д"", кінематографічна "Чарівний промінь" тощо. Одні з цих програм адресувалися всім, інші - певній аудиторії (молодіжній, дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами.

Друга половина 80-х років ознаменувалася на телебаченні принципово новою  формою спілкування - телевізійними  мостами. Перший український телеміст "Київ-Братислава" було влаштовано в 1986 році, йому передував договір  про творчу співпрацю між Українським  та Словацьким телебаченням. Протягом наступних двох років було проведено  більше двадцяти таких телемостів.

Коли 15 травня 1990 року розпочала роботу перша  сесія Верховної ради України  ХІІ скликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І  програмі УТ засідання починаючи  з 18 години. Такий порядок висвітлення  сесій парламенту тривав 4 роки.

Під час  загострення політичної ситуації в 1990-91 роках телебачення стало  рупором політичних сил, які часто  намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово  стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб  якось послабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо  з-під щільної опіки Верховної  Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1991 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)". Тепер уся влада була зосереджена  в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація  системи телебачення та радіомовлення  України, що у значній мірі сприяла  тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою. 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.1.Телебачення в роки «перебудови»

Економічна ситуація в Україні кінця 80-х років сприяла виникненню нових суб’єктів господарювання — кооперативних і перших приватних структур у банківській, виробничій та інших сферах. Це змусило державне телебачення, що працювало в умовах хронічно недостатнього фінансування, шукати шляхи співробітництва з цими структурами, які, зі свого боку, мали зацікавленість у ньому, розуміючи, що державне телебачення України має в своєму розпорядженні потужну систему поширення телевізійного продукту. В 1989 році Україна увійшла в десятку країн світу, в яких було налагоджено вихід в ефір трьох загальнонаціональних каналів ТБ-мовлення. Тому цілком логічним виглядає прагнення навіть незалежних організаторів співпрацювати з державним ТБ.

19 серпня 1991 року, в день перевороту Державного Комітету Надзвичайного Стану в Москві, на українському телебаченні повинне було відбутися планове профілактичне відключення технічних засобів. Проте телебачення з самого ранку працювало, транслюючи, як і всі інші канали, програми ЦТ. Всі телеканали були здубльовані з ЦТ аби передавати розпорядження ДКНС. О 14:00 керівництво УТ відключило канал Українського телебачення від І програми ЦТ, а о 16 годині в прямому ефірі з Київської телестудії до народу звернувся Голова ВР України Кравчук, повідомивши, що режим надзвичайного стану на території республіки не вводиться. У першому випуску "Новин" УТ о 17 годині матеріалів на підтримку путчистів не було. Так само і в подальших випусках були тільки матеріали, що непрямо засуджували дії ДКНС.

24 серпня 1991 року позачергова сесія парламенту  України транслювалася безперервно  в прямому ефірі з 10 години  ранку до 21 години вечора: в той  день приймали "Акт про проголошення  незалежності України". За кілька  днів було опубліковане "Звернення  до телеглядачів та радіослухачів", в якому говорилося:

"Державна  телерадіомовна компанія України... заявляє: про свою незалежність  від будь-яких союзних органів  телебачення і радіо; про повну  підтримку парламентських та  державних органів, політичних  сил, що відстоюють суверенність  України і створення самостійної  демократичної держави України."

Одразу  ж після серпневих подій звільнено  з посад кілька керівних працівників  УТ. 27 серпня були ліквідовані головні  Дирекції приграм УТ. Партнерство  та взаємодію між програмними  службами та профільними головними  редакціями мали здійснювати створені натомість Головна редакція телевізійних програм і випуску і відповідна служба на радіо. Відповідальність за достовірність змісту та художню  якість передач повністю покладалася  на їх творців. Безперечно, це рішення  Президента Укртелерадіокомпанії М. Охмакевича було помилковим. Складний технологічний  процес підготовки передач та видачі їх в ефір був позбавлений штабу. Побачивши ускладнення, які воно за собою принесло, він сприяв створенню 1 січня 1992 року Генеральної дирекції програм УТ. Але при цьому цілий  ряд його функцій не були визначені, що поглиблювало кризу УТ.

Проте ця криза не була помітною на фоні політичної ейфорії, яка панувала в суспільстві. Одразу після проголошення незалежності екран УТ заповнили численні "застольні  бесіди", малохудожні політизовані "круглі столи" , нескінченні прес-конференції  та брифінги. Починається і малоконтрольоване  засилля реклами. Активна позиція  українського телебачення сприяла  підтвердженню під час референдуму 1 грудня 1991 року "Акту незалежності України".

Після референдуму почала втілюватися  в життя постанова Кабміну  України про впровадження в Укртелерадіокомпанії контрактної форми прийому на роботу керівників, творчих працівників, спеціалістів та висококваліфікованих службовців. У лютому всі майже 9 000 працівників системи державного телебачення і радіо були звільнені, а потім із кожним індивідуально  укладався контракт на роботу в компанії строком від 1 до 3 років. Водночас були здійснені і деякі структурні зміни на УТ. До десяти існуючих головних редакції Генеральної дирекції програм  УТ додалося ще 4. Одночасно над головними  редакціями було створено ще одну ланку - у вигляді творчих об'єднань: "Громада", "Культура", "Наука", "Молодість". Через це суттєво  зросла чисельність кадрів, проте  приріст обсягів мовлення УТ був  неістотний. Водночас через відставання  зарплатні і особливо авторських гонорарів від темпів інфляції телевізійники  були просто незацікавлені в творчій  роботі.[Грабельников,1996,с.68]

Становище ускладнюється ще й тим, що нерішучість керівництва країни і органів управління державним телебаченням у питаннях формування політики у сфері телевізійного мовлення на початку 90-х років призвели до суттєвого перерозподілу значних потоків рекламних коштів. Йдеться про надання загальнонаціональними телеканалами іноземним власникам права користування аудіовізуальним простором України. В інших пострадянських країнах пріоритетне право використання ефіру належить національним телевиробникам. Створення СНД стало ще одним фактором, що сприяв виникненню суб’єктів рекламної діяльності, наділених правом представляти інтереси іноземних рекламодавців на території України. Внаслідок почався відчутний відтік коштів. Контроль за коштами від телереклами швидко перейшов до кримінальних кіл, і їх обіг перемістився у сферу тіньового капіталу. Невтручання держави в економічний аспект функціонування телебачення призвело до утворення демпінгового ціноутворення на рекламні послуги на ТБ.

3. Початок 90-х років

Незважаючи на серйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти для введення в дію одного з найпотужніших у Європі телевізійного центру на Сирці в Києві, що відбулося в грудні 1992 року. Тим часом у вересні з'явилося УТ-3, директором якого став М. Білоус. Це був суто творчий підрозділ, сформований при Головному технічному центрі УТ. Безпосередньо передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань, а за залучені кошти - спонсорські, надходження від реклами, а також програм сторонніх виробників (комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми телевечора одним модератором. На відміну від традиційних радянських дикторів, ведучі УТ-3 самі готували свої екранні "прокладки", багато імпровізували. Інша особливість цього каналу - високий темпоритм ходу самої програми. Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося, як правило, 7-8 передач, то по УТ-3 - майже вдвічі більше. Кожен випуск, окрім художніх фільмів, займав 20-30 хвилин. Такий же високий і внутрішній динамізм більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски новин CNN. Канал задумувався як своєрідне "Вікно у світ" - на противагу УТ-1, що традиційно переважну частину свого ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3 створювалися недержавними телекомпаніями ("ЮТАР", "Мегапол", "7 канал", "Гравіс", "ТБ Табачук", "УНІАН" тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським телебаченням, яке вдвічі переважало їх за ефірним часом. В середині 90-х років держава забезпечила УТ так званий «зв’язаний» кредит на суму понад 13 млн.доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4–5 загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку, загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Протягом 1991–1997 років були прийняті закони України «Про інформацію«, »Про ТБ та радіомовлення«, »Про авторське право та суміжні права«, »Про систему громадського телебачення і радіомовлення« »Про Національну раду України з питань ТБ і радіомовлення«, покликані регламентувати діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. В 1993–1996 роках державні телевізійні канали почали активно обслуговувати комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру, безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного телебачення.