Авторське право як цивільно-правовий інститут

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

 

Кременчуцький національний університет

імені Михайла Остроградського

 

Факультет права, гуманітарних та соціальних наук

Кафедра кримінального та цивільного права і процесу

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної  дисципліни

„Цивільне право”

на тему:

„Авторське право як цивільно-правовий інститут”

 

студентка заочної форми навчання

групи ПЗ-10-1з

Шевченко Вікторія Валентинівна 

Залікова книжка № 056140

 

Науковий керівник:

к.ю.н., доцент

    Галунов Михайло Іванович

     

 

 

Кременчук 2013

Зміст

Вступ.............................................................................................................................3

1. Авторське право як цивільно-правовий інститут.................................................6

2. Становлення і розвиток інституту авторського права.........................................9

3. 3аконодавча база авторського права в Україні..................................................11

4. Об’єкти авторського права...................................................................................18

5. Суб’єкти авторського права.................................................................................21

6. Охорона і захист авторського права в Україні...................................................22

7. Міжнародне співробітництво у сфері охорони авторського права…………..26

Висновок.....................................................................................................................28

Список використаних джерел..................................................................................31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми зумовлена тим, що збільшення обсягу знань та ріст значення культури в цивілізації кінця XX століття призвели до різкого збільшення обсягів використання результатів інтелектуальної діяльності як об’єктів економічного обігу. Економічної цінності набула й інформація, що є основним виробничим продуктом засобів масової інформації. Нині тиражування матеріальних носіїв - об’єктів авторського права - сформувалося в потужну індустріальну галузь, яка містить підгалузеві структури: книговидання, друк періодичної продукції, тиражування кінофільмів, аудіо- та відео матеріалів.

На цьому тлі особливо актуально постало питання правомірності використання цих творів - об’єктів авторського права та визначення обсягу прав на них. Вирішення таких завдань здатна забезпечити лише держава позаяк авторське право у своїй основі є юридичним проявом усвідомленої державою важливості охорони культури як гаранту розвитку суспільства. Підтримка і захист творчості, охорона результатів інтелектуальної діяльності безпосередньо пов’язані із захистом свободи слова та прав людини. 

З утворенням України як самостійної держави і орієнтацією її на розвиток ринкових відносин став відчуватися недостатній рівень охорони в Україні прав авторів. Виникла потреба у зміні чинного законодавства у сфері авторського права і приведення його у відповідність з міжнародним рівнем. Система охорони авторського права може ефективно працювати за наявності нормативно-правової бази в цій сфері та відповідної структури. Характеризуючи авторське право як предмет дослідження, перш за все, слід зазначити, що це один з інститутів цивільного права, який регулює майнові та особисті немайнові відношення, пов’язані із створенням та використанням творів літератури, науки та мистецтва. Як самостійний інститут, авторське право розв’язує конкретні завдання, які містять в себе всесвітню охорону власних та майнових прав і законних інтересів авторів, забезпечує правову охорону для творів, що були створені, а також умови для створення нових наукових та мистецьких творів. Своїми напрямками на створення нематеріальних творчих результатів авторське право зближується з аналогічними інститутами права, що охороняють результати творчої діяльності.

Невід’ємною частиною становлення в Україні цивілізованих відносин у всіх сферах суспільного життя є становлення і всебічний розвиток його нормативно-правової бази.

Нормативна база правового регулювання у сфері права інтелектуальної власності потребує значного розвитку і вдосконалення, бо містить прогалини з  питань визначення правового статусу авторів  ряду об’єктів права інтелектуальної власності. Правові рішення у вказаній сфері регулювання часто характеризуються застосуванням неопробованих правових моделей. У той же час має місце недостатнє сприймання досвіду інших країн: юридичні конструкції і методи правового регулювання, ефективність застосування яких доказано практикою, часто не знаходять відбиття в українському законодавстві. Перелічені недоліки істотно знижують ефективність правової регламентації відносин, пов’язаних зі створенням та використанням творів, що в кінцевому підсумку негативно впливає на правовий статус авторів і в цілому на ситуацію у сфері інтелектуальної діяльності.

Переліченими вище обставинами зумовлюється вибір теми курсової роботи для дослідження, її актуальність і практичне значення.

Об’єктом дослідження виступає правове регулювання суспільних відносин, що складаються при створенні і використанні творів як об’єктів права інтелектуальної власності. Предметом дослідження є законодавство України (включаючи її міжнародні договори), яке регулює правовідносини в сфері права інтелектуальної власності, а також зарубіжні джерела права у даній галузі правового регулювання.

Метою дослідження є висвітлення  особливостей  правової регламентації відносин, що виникають у процесі створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності.

Відповідно до визначеної мети планується виконання наступних завдань:  - аналіз чинного законодавства у сфері права  інтелектуальної власності;

• вивчення досягнень цивільно-правової науки у сфері права інтелектуальної власності;
• виявлення проблемних питань, що виникають у юридичній практиці та пошук шляхів їх вирішення.

В роботі використовуються як загальнонаукові методи пізнання об’єктивної дійсності, що базуються на діалектичному підході до дослідження об’єкта, який досліджується, так і окремі методи наукового пізнання. Зокрема, логічний метод використано під час дослідження нормативних актів, аналітичних матеріалів, точок зору вчених з окремих питань, які є предметом дослідження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Авторське право як цивільно-правовий інститут

Розглядаючи дане питання зазначимо, що, як вважають Л.Б. Гальперіна і Л.А. Михайлова, інтелектуальна власність - це умовне поняття, яке використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, насамперед, творчої діяльності, а також прирівняних до них за правовим режимом засобів індивідуалізації учасників цивільного обіг [7, с. 11].

Це визначення дещо уточнюють автори навчального посібника «Право інтелектуальної власності в Україні які вважають, що результат інтелектуальної діяльності має бути втіленим у певну об’єктивну форму і здатним до відтворення [8, с. 43].     

В. Жуков [9, с. 44] вважає, що термін «інтелектуальна власність» у пандектній системі цивільного законодавства будь-якої країни, у тому числі і в Україні, має умовний характер. Цей термін неадекватний сутності правового явища - праву власності.

Визначення поняття інтелектуальної власності міститься також у ст. 418 Цивільного кодексу України «Поняття права інтелектуальної власності», в якій закріплено: «Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом».

Отже, з цього можна зробити висновок, що під інтелектуальною власністю необхідно розуміти не що інше, як сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності (об’єкти права інтелектуальної власності), а також на деякі інші прирівняні до них об’єкти [10, с.11].

Для того, щоб відповісти на питання стосовно авторського права необхідно спочатку визначитися з тими суспільними відносинами, які регулюються інститутом авторського права.

У найбільш широкому розумінні авторське право являє собою сукупність правових норм, які встановлено державою для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку із створенням авторами творів літератури, науки, мистецтва та їх використанням.

Твори літератури, науки, мистецтва - це нематеріальні продукти людської праці, на відміну від речей, які виникають як продукція матеріального виробництва. У художників, виконавців, акторів продукція невіддільна від виробничого акту. Припиняється виконання, наприклад виступ актора на сцені, і від нього залишається лише згадка глядачів, слухачів і самого артиста. Тут твір стає нерозривно пов’язаним з особистістю автора-виконавця.

Але є і інший вид нематеріального виробництва. У письменників, художників, вчених, в результаті їх творчої роботи залишається певний матеріально виражений результат їх творчості, наприклад: рукопис, креслення, малюнок, картина, скульптура тощо. Сюди відносяться усі продукти мистецтва, які є невіддільними від творчої діяльності художника, який створив «товари», що мають споживчу цінність, що мають самостійний вигляд, окремий як від виробника, так і від споживача [11, с.5-6].

Авторське право має на увазі нематеріальну продукцію другого виду, ту, яка отримала своє об’єктивне вираження і існує потім вже незалежно від свого автора-творця. Норми авторського права закріплюють за творцем нематеріального продукту - твору літератури, науки, мистецтва - ряд повноважень. Кажучи іншими словами, у автора твору виникають суб’єктивні авторські права, які також поділяються на дві групи - особисті немайнові права та майнові права [10, с.23].

Поряд з авторським правом та правами авторів творів науки, літератури і мистецтва існує ще чотири типа прав, які зазвичай називаються суміжними правами: право виконавця твору на виконання, право виробника фонограми на фонограму, право виробника відеограми на відеограму та право організації мовлення на радіо- та телепередачі. Права тих осіб, які допомагають автору твору, якщо, звісно, він призначений автором для розповсюдження серед широкої публіки, охороняються законом і називають суміжними правами.

Особливістю більшості суміжних прав є їх похідний характер та залежність від прав авторів творів. Лише у тих випадках, коли виконується, записується або передається твір, який не охороняється законом або інший об’єкт, який не є результатом творчої діяльності, суміжні права мають самостійний характер [10, с. 33].

Авторські, винахідницькі й подібні їм права називають винятковими, тобто абсолютними, суб’єктивними правами, що забезпечують їхнім носіям правомочності на вчинення різноманітних дій з одночасною забороною всім іншим особам чинити зазначені дії. Проте інтелектуальна власність має свою істотну специфіку, що полягає в нематеріальній природі об’єктів права інтелектуальної власності на нематеріальні блага його суб’єктів. Таким чином, сутність права інтелектуальної власності полягає в нематеріальній природі її об’єктів.

Цивільно-правовий інститут права - система відносно відокремлених від інших і пов’язаних між собою цивільно-правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин в межах галузі цивільного права.

Залежно від особливостей об’єктів права інтелектуальної власності розрізняють чотири цивільно-правових інститути:

- авторське право і суміжні права;

- право на відкриття;

- промислова власність (право на винахід, корисну модель, промисловий

зразок, що називають також патентним правом);

• інші результати творчої діяльності, використані у виробництві (право на  товарний  знак,  знак  обслуговування,  раціоналізаторську пропозицію, фірмове найменування, охорону селекційних досягнень та інтересів власника ноу-хау) [12, с. 56].

У даному розділі курсової роботи, ми зупинилися на такому цивільно-правовому інституті, як авторське право. Проаналізувавши точки зору провідних фахівців з досліджуваної теми, я можу зробити певні висновки, зобразивши їх у вигляді тез.

Цивільно-правовий інститут авторського права і суміжних прав регулює немайнові і пов’язані з ними майнові відносини у сфері створення і використання творів літератури, науки і мистецтва.

Нормативно-правове регулювання зазначеного інституту разом із законодавством про власність здійснюється безпосередньо Законом України «Про авторське право і суміжні права».

У Законі «Про авторське право і суміжні права» прямо закріплений подвійний зміст авторського права і суміжних прав як різновиду права інтелектуальної власності і пріоритет у змісті особистих (немайнових) прав.

Ознаки авторського права, як цивільно-правового інституту: об’єктами авторських прав є саме результати творчої діяльності людини; регулює відносини, які складаються у зв’язку з творчою діяльністю людей (ніяка інша діяльність, що не має творчого характеру, не може бути предметом регулювання цього інституту); творча діяльність має завершитися певним результатом, об’єктивованим у певну матеріальну форму або зафіксованим на певний матеріальний носій (якщо творчий пошук не завершився певним результатом, то немає й об’єкта правової охорони, тобто немає чого охороняти); творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні громадяни, так і неповнолітні.

 

2. Становлення і розвиток інституту авторського права в Україні

Серед інститутів права інтелектуальної власності особливе місце займає авторське право і суміжні права. Цей інститут регулює відносини, що виникають в зв’язку зі створенням і використанням творів науки, літератури, мистецтва,   фонограм,   виконань,   програм   організацій   мовлення. Історія виникнення та розвитку авторського права та суміжних прав в Україні була непростою і відрізняється від історії західноєвропейських країн та США. Перші законодавчі акти, які регулювали авторські відносини в Росії, з’явилися тільки у другій чверті XIX ст. Це пов’язано з тим, що книговидавнича справа була багато років державною монополією, крім того, авторське право було тісно пов’язано з цензурним законодавством. Перший авторський закон в Росії з’явився також в межах цензурного закону. 22 квітня 1828 р. прийнято Цензурний Статут, який мав спеціальну главу «О сочинителях и издателях книг». Відповідно до цього закону автор або перекладач мав довічне виключне право користуватися власним виданням і продавати його. Строк цього права встановлювався через 25 років після смерті автора. У 1830 р. нове Положення про права авторів внесло ряд нових принципових змін: права авторів визнавалися правом власності, строк охорони прав авторів продовжувався до 35 років після смерті.

Подальший розвиток авторського права у XIX ст. був спрямований на розширення прав авторів. Однак ці зміни не могли забезпечити ефективний захист авторських прав. І тільки в 1911 р. прийнято спеціальний закон, який мав назву «Положення про авторське право». Цей закон - значний крок в розвитку авторського права Росії, але його рівень ще не відповідав повністю вимогам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. Після Жовтневої революції цивільне законодавство царської Росії і Закон про авторське право 1911 р. скасовано. Перший радянський закон «Основи авторського права» регулював авторські відносини, прийнято 30 січня 1925 р. Цей нормативний акт скоротив дію авторського права після смерті автора до 25 років. Прийнятий у 1928 р. Закон «Про авторське право» встановлював чинність авторського права тільки за життя автора. Під час кодифікації законодавства у 60-і роки XX ст. було прийнято рішення включити законодавство про авторське право в основи цивільного законодавства СРСР як самостійний розділ. 11 червня 1964 р. затвердили Цивільний кодекс, який містив відповідний розділ «Авторське право». Цей розділ включено до Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року. У 1973 р. Радянський Союз став учасником Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право (1925 р.). У зв’язку з цим виникла необхідність внести відповідні зміни та наблизити радянське законодавство до норм розвинутих країн світу та міжнародного права. З урахуванням цього і був розроблений розділ «Авторське право» Основ цивільного законодавства СРСР і союзних  республік, прийнятих 31 травня   1991 р. Основи цивільного законодавства мали набути чинності з 1 січня 1992 р., однак  у  зв’язку з розпадом СРСР цього  не   відбулося. Після проголошення незалежності України почався процес розробки національного законодавства про авторське право. 23 грудня 1993 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про авторське право і суміжні права», який оновив докорінним образом авторське право. Крім того, прийняли деякі нормативні акти, що доповнювали цей закон: постановами Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди з використання творів літератури і мистецтва», «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва». 31 травня 1995 р. Верховна Рада України затвердила Закон, відповідно до якого Україна приєдналась до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Важливим   кроком   в   подальшому   розвитку   національного законодавства стало прийняття Конституції України, ст. 41 якої проголошує право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У 2001 р. до Закону України «Про авторське право і суміжні права» були внесені зміни та доповнення. Зазначений закон викладено у новій редакції. 16 січня 2003 р. ВРУ прийняла Цивільний кодекс України, який називають другою Конституцією України. Однією зі складових Цивільного кодексу України є Книга четверта «Право інтелектуальної власності». Вона складається з 12 глав, що об’єднують 90 статей зокрема 36 і 37 глави об’єднують норми, щодо авторських і суміжних прав [4].

 

3. Законодавча база авторського права в Україні

Нині законодавча база, що стосується авторського права в Україні практично сформована. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних актів, а достатньо цілісна система. Ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів. Нормативні акти нижчого рангу співголосні та не суперечать актам вищого рангу, що мають більшу юридичну силу.

Розглянемо систему нормативних актів з авторського права в Україні, до яких належать:

- Конституція України;

- міжнародні угоди;

- закони України: спеціальні, інші  закони;

- Цивільний та Кримінальний  кодекси України;

- підзаконні нормативно-правові акти (Президента, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств).

Основний Закон є найважливішим джерелом українського авторського права та має найвищу юридичну цінність. Усі закони й інші нормативно-правові акти ґрунтуються на положеннях Конституції України та повинні відповідати їй. Конституція України гарантує однакові права всім громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в Основному Законі йдеться  про свободу літературної, художньої та наукової творчості, право володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своє творчої діяльності; право на захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та ніхто не може використовувати чи розповсюджувати ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (статті 41 і 54 Конституції України).

Конституція України є не тільки базою для авторського права, але й чинним законом, стрижневою частиною системи нормативних актів. Норми Конституції України є нормами прямої дії, безпосередньо ними потрібно керуватися в тих випадках, коли норми галузевого законодавства суперечать Основному Закону (п. 1 ст. 8 розділ 15 Конституції України). Значення Конституції як основного джерела авторського права, полягає також у тому, що вона є основою для появи інших законодавчих і нормативних актів. У ній сформовані загальні принципи, що набувають розвитку та деталізації в галузевих законах.

Незважаючи на важливість конституційних норм, більшість з них діють повною мірою лише через інші правові норми та в поєднанні з ними визначають поведінку учасників інформаційних відносин. Отож з’являється така ієрархічна сходинка, котру посідають інші, найвищі за юридичною силою після Конституції України, нормативні документи - закони України.

До нормативно-правових актів українського законодавства, що регулюють авторські правовідносини, належать закони України: «Про авторське право і суміжні права», «Основи законодавства про культуру», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про кінематографію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про видавничу справу», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності» та ін.

Першу редакцію Закону України «Про авторське право і суміжні права» було прийнято в грудні 1993 р. Та проголошений Україною курс на інтеграцію в ЄС вимагав внесення певних змін до законодавства та його гармонізації з нормами ЄС. Це зумовило появу нової редакції Закону в травні 2003 р.

Сьогодні - це один з основних законів, які регулюють діяльність в контексті дотримання авторських прав. У разі виникнення темпоральних та ієрархічних колізій між нормами різних законів, пріоритет належатиме цьому Закону, оскільки при цьому треба діяти за принципом спеціальний закон має перевагу перед загальним.

За змістом і трактуванням юридичних норм Закон максимально наближений до найавторитетнішої міжнародної угоди - Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів. Однак, характерною рисою українського Закону є його ринкова спрямованість. Він значно розширює права учасників авторсько-правових відносин і дає можливість вільно розпоряджатися правами, що їм належать. І якщо в цьому аспекті порівнювати Бернську конвенцію та Закон України « Про авторське право і суміжні права», необхідно визнати, що останній значно випередив Конвенцію, акцентуючи увагу на так званих «вторинних», тобто майнових, правах. Справді, в межах національних систем і в міжнародних конвенціях, відповідно до традицій континентального (європейського) права, особливе значення надається володінню автором первинними правами. Та не менш важливим є регулювання відносин, які виникають у зв’язку зі створенням і подальшим використанням твору, тобто на етапі, пов’язаному з економічною реалізацією автором отриманих у межах Закону широкомасштабних прав. Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, й тільки у ст.6 наявне побіжне згадування майнових прав [6]. Реальність сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для автора, на перше місце. Тож неабиякою заслугою українського законодавства є орієнтація на економічний характер відносин.

Позитивним фактом є доповнення названого Закону новими термінами та їх визначеннями. Зокрема, з’явилися визначення таких термінів, як: фонограма, відеограма, контрафактний примірник твору, організація ефірного та кабельного мовлення [2, ст. 1]. Ці уточнення сприятимуть однозначному тлумаченню понять, які використовуються в авторському праві.

Загалом, проведений аналіз дає підстави говорити про перевагу позитивних нововведень та їхній вагомий внесок у національну систему авторських та суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього Закону. Безумовно, він потребує подальшого вдосконалення. Та його наближення до норм європейського права, що є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі, відкриває Україні шлях до Європейського Співтовариства.

Оскільки авторське право є складовою частиною цивільного права, найвищу юридичну чинність серед нормативно-правових актів якого має Цивільний кодекс України, останній широко застосовується в регулюванні авторських відносин.

Від здобуття незалежності Україна тривалий час послуговувалася нормами радянського Цивільного кодексу, який був прийнятий ще в 1963 р. Однак унаслідок невідповідності цього документа новим суспільним умовам, у 1994 р. спеціальним законом були вилучені статті 473-513 [3], тобто фактично всі статті, що регулювали авторські правовідносини. Необхідність цих дій очевидна - такі статті, як 498 та 499 ЦК УРСР, відповідно до яких держава мала право на примусовий викуп авторського права чи проголошення твору надбанням держави; ст. 496, у якій зазначено, що юридичні особи наділені безстроковим авторським правом, є для сучасного авторського права абсолютно неприйнятними.

Водночас, повна відсутність інституту авторського права мала й свої негативні наслідки. Вітчизняний ринок інтелектуальної власності розвивався надзвичайно повільно, а забезпечення належного рівня охорони авторських прав на практиці виявилося неможливим за відсутності основного нормативного документа - Цивільного кодексу. Адже в єдиній ст. 472, що залишилася від старого Цивільного кодексу УРСР, ішлося тільки про можливість регулювання авторсько-правових відносин, які виникають під час створення та використання об’єкта авторського права Законом України «Про авторське право і суміжні права» й іншими законодавчими актами України.

Прийняття нової редакції книги IV Цивільного кодексу, щодо регулювання інтелектуальної власності, розтягнулося на сім років. Відповідний законопроект, поданий на розгляд Верховної Ради України ще в грудні 1996 р., змінювався та доповнювався десятки разів і лише в січні 2004р. набув чинності оновлений текст Цивільного кодексу України. Певною мірою це пояснюється тяжкою економічною ситуацією в країні, законодавчою нестабільністю, ненормальною ситуацією, що склалася за останні роки навколо законодавства про інтелектуальну власність. Як відомо, чим частіше змінюються закони, тим рідше вони виконуються, та тим «комфортніше» почувають себе пірати в хаосі чергової перебудови.

Нова книга Цивільного кодексу України, що має назву «Право інтелектуальної власності», складається з 12 розділів. Істотним недоліком чинного Цивільного кодексу України є те, що поміж 12 розділів лише 2 глави (глава 36 і глава 37) присвячені проблемам авторського права. Крім того є  дублювання норм, закріплених у Законі України «Про авторське право і суміжні права», нерідко з використанням зовсім інших формулювань. Так, у ст. 433 ЦК України подано детальний перелік об’єктів авторського права, до яких згідно зі згаданим Законом належить дизайн. Це ставить під загрозу авторську охорону дизайну друкованого видання.

Варто брати до уваги, що правові норми, безперечно, будуть змінюватись як за обсягом, так і за складом, відповідно до нових угод Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та Європейських директив. Кожні нові зміни вимагатимуть внесення нових доповнень і до тексту Цивільного кодексу України. Та попри це, Кодекс і закони неодмінно будуть відрізнятися один від одного. Тож логічнішим було б закріплення в Цивільному кодексі України лише основних положень, перевірених часом, вітчизняною та зарубіжною практикою, зокрема й на міжнародному рівні.

Принципово новим є положення, за яким майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, що створив цей об’єкт, і юридичній або фізичній особі , де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором [4, ст. 429]. Ця новела суперечить визначенню прав на службовий твір у Законі України «Про авторське право і суміжні права», в якому виключні майнові права належать роботодавцеві, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між автором та роботодавцем.

Цивільний кодекс України намагається відродити «право на недоторканність», що існувало за часів Радянського Союзу. Для прикладу, «автор має право протидіяти супроводженню твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, тощо» [4, ст. 439]. Очевидно, що цей пункт не може реально діяти на практиці і буде масово ігноруватись особливо при використанні в цифрових мережах, продуктах мультимедіа та ін. Адже сам «цифровий формат» передбачає, що твір на екрані монітору буде виглядати інакше, ніж на сторінках книги чи журналу. До того ж подання твору кожного разу буде додатково модифікуватися програмним забезпеченням,  яке використовується,  шрифтами,  що підтримують програму, тощо.

Разом з тим, пункт 2 ст. 439 ЦК України передбачає, що в разі смерті автора та відсутності спадкоємців  недоторканність твору охороняється заінтересованими особами. Однак, хто ці особи - не пояснено, що створює розбіжності в трактуванні.