Банкрутство підприємства

ВСТУП

Актуальність обраної  теми випливає з того, що до недавнього часу для більшості суб’єктів  господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період світової кризи, відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність та неплатоспроможність підприємств.

Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання  заборгованості постачальникам, держбюджету  та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб’єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки. Під впливом спаду виробництва, жорсткої монетаристської політики, лібералізації цін, зростання тіньового сектора економіки, інфляції, неплатежів та інших кризових чинників також, в свою чергу порушується кругообіг грошового капіталу підприємства.

На сьогоднішній день для більшості  українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

• зміна економічного середовища, в якому вони існують;
• втрата традиційних ринків збуту власної продукції;
• зміна системи планування і, як результат – порушення ритмічності виробничої діяльності;
• нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни  принципів управління підприємством, зачепив основи його існування.  В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передав її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління — правлінню на чолі з головою.

Щоб процеси банкрутства господарюючих  суб’єктів завдавали найменшої  шкоди економіці держава повинна  активно виконувати свою регулюючу  роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу.

Банкрутство — це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців — з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20-30. Але незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для оздоровлення економіки.

Загалом ситуація у сфері відтворення капіталу України характеризується наявністю  багатьох вузьких місць, подолання яких має бути одним із завдань державного антикризового управління економікою.

В даній роботі ставлю перед собою  мету дослідити загалом таке явище як банкрутство та його значення у роботі підприємств.

Отже головними цілями мого дослідження стануть:

— розкрити сутність банкрутства;

— зазначити основні підстави визнання підприємства банкрутом;

— визначити основні шляхи подолання  банкрутства.

Виходячи з поставлених цілей нашої роботи, сформулюємо головні завдання:

— розглянення загальних та специфічних факторів та причин винекниння кризових ситуацій на підприємствах;

— вивчення нормативно-правової бази, що регулює процедуру банкрутства;

— визначення показників, які визначають банкрутне становище підприємств;

— запропонувати шляхи виходу підпрємств з кризового стану.

1. Поняття та сутність банкрутства.

Поняття банкрутства  органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет i позабюджетні фонди.

Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє: пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки  зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб’єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта — активів у ліквідній формі — не вистачить для їх задоволення. [3]

Юридичним аспект банкрутства  полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Всяке підприємство, що здійснює комерційну діяльність, вступає у відносини з податковими органами, банками, іншими підприємствами. В процесі цих відносин у підприємства виникають зобов'язання, які можуть привести до того, що підприємство стане боржником.

Відповідно до закону України Про внесення змін в закон України «Про банкрутство» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999) № 42-43, стр.378. Розглянемо основні терміни:

Неплатоспроможність — нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема по заробітній платні, а також виконати зобов'язання по відношенню оплати податків і зборів (обов'язкові платежі) не інакше, як за допомогою оновлення платоспроможності.

Боржник — суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема зобов'язання по оплаті податків і зборів (обов'язкових платежів),на протязі трьох місяців після настання встановленого терміну їх оплати.

Банкрутство — визнана судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як за допомогою застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єкт банкрутства (банкрот) — боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена судом.

Кредитор — юридична або фізична особа, яка має в установленому порядку підтверджені документами вимоги за грошовими зобов'язаннями до боржника по виплаті заборгованості по заробітній платні працівникам боржника, а також органи державної податкової служби і інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю оплати податків і зборів.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства — спад прибутковості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит i дивіденди, що сплачуються фірмою, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період i фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності i фірма увійде в стан «технічної неплатоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство. Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5-2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим е виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу. [4]

Зниження  прибутковості фірми або збільшення середньої вартості зобов'язань означає зниження її ціни. Ціна фірми — це приведені до теперішнього часу потоки виплат кредиторам та акціонерам. Ціна фірми може впасти нижче за суму зобов'язань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». Ось це i є повне банкрутство — банкрутство акціонерів. Ціна фірми може впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядатиметься як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигіднішою за її експлуатацію. Акціонери в цьому разі втрачають свій капітал.

Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи:

1) зовнішні, які  практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати;

2) внутрішні,  що безпосередньо залежать від  форм, методів та організації роботи на самому підприємстві.

Результатом одночасного впливу всіх чинників є настання банкрутства (додаток А).

До основних внутрішніх причин передусім належить недосконалий менеджмент, згідно з  яким, наприклад, підприємство здійснило  неефективні довгострокові фінансові  вкладення, що не забезпечили зростання  його доходу в передбачуваний період; підприємство обтяжене надмірними виробничими запасами, що не збільшують обсягів виробництва та грошових надходжень; підприємство виробляє готову продукцію, що не реалізується; утримує непомірну для нього соціально — культурну сферу або надмірну кількість персоналу тощо. До подібних причин у сучасних умовах можна віднести неефективну маркетингову стратегію і тактику, коли між виробниками і споживачами існує значна кількість посередницьких ланок, у яких осідає переважна частина виручки.

Зовнішніми  причинами невиконання зобов'язань можуть бути, зокрема, ситуації, коли ринок знижує загальний попит на продукцію підприємства з причин відсутності потреби в ній, високих цін, зниження платоспроможності, появи товарів — субститутів тощо. Такі ситуації можуть виникнути тоді, коли недобросовісні споживачі не здійснюють платежів за відвантажену продукцію або за надані послуги. У цих випадках підприємство, не маючи виручки, не може виконати своїх зобов'язань перед іншими суб'єктами його економічних зв'язків і діяльності. Можуть виникати ситуації різких змін податкової політики, введення підвищених митних тарифів, прямих заборон на експорт або імпорт продукції, що також призводить до неможливості виконання підприємством своїх зобов'язань.

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними.

Міжнародні  фактори формуються під впливом  динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та інше.

Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 — внутрішніми причинами. Очевидним є те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.

Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична нестабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств передовсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки i техніки знов-таки через глибоку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного капіталу, різке погіршання кон'юнктури внутрішнього i зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України. [15]

Рух до кризового стану  починається в момент виникнення кумулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характеризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довгострокових тенденцій динаміки цих показників.

2. Підстави та процедура визнання підприємства банкрутом.

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб — (суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992р. "Про банкрутство” [Відомості Верховної Ради України. — 1992 — №31. — Ст. 440].

Внаслідок порушення  справи про банкрутство виникає  комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо  суб'єкта  підприємництва.

Суб’єктами банкрутства  закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії — суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний  суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом — після того, як суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і  юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники називають такі основні фактори, що сприяють банкрутству фірми.

Першим детермінантом  в параметри факторів виробництва. Вплив цих факторів спостерігається на ycix стадіях (етапах) життєвого циклу КАФ, але особливо важливі вони на стадії зародження. На даній стадії є ciм причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства:

• неправильне визначення місії фірми та її виробничого профілю;
• низькі підприємницькі здібності власника (власників) фірми;
• низька кваліфкація управлінського персоналу фірми;
• неадекватний маркетинг;
• велика частка позикового капіталу;
• низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів i т. п.);
• неадекватність трансакційних витрат. [10]

Наступним етапом життєвого циклу КПФ є прискорення зростання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, сильну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію управлінського персоналу, що дає змогу процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для фірми є небезпечною тільки велика частка позикових коштів у загальній мaci капіталу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат своїм кредиторам i збанкрутувати.

На emani уповільнення зростання загрозу банкрутства створюють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат.

Рівень використання капіталу можна визначити, аналізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість обороту коштів, тобто швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на платоспроможність підприємства.

Брак гнучкості  в управлінні призводить до неефективних управлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких i, як наслідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від неадекватного і несвоєчасного реагування на зовнішні та внутрішні відхилення.

Етап  зpiлocmi характеризується стабільним станом фірми, стабільним прибутком, насиченням yciма виробничими ресурсами. На цьому eтапі небезпечною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіталу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівняти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок цього — до банкрутства.

На emani спаду виробництва діють тi caмi фактори, що й на етапі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб’єкта господарювання. Biн втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного його банкрутства.

Іншим важливим детермінантом є параметри попиту. Аналіз свідчить, що ці параметри діють на вcix стадіях ЖЦКПФ i, як правило, є однаковими для вcix етапів. Різке зниження сукупного попиту негативно впливає на вci види діяльності: скорочуються обсяги виробництва, збільшуються витрати на одиницю продукту, зменшується прибуток на одиницю продукту та загальний обсяг прибутку.

У разі розвитку виробництва товарів-замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію i, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрутство.

Аналогічно  діють i інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив різний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на стадії інтенсивного зростання до банкрутства може призвести тільки один фактор — різке зниження сукупного попиту. Інші фактори не мають вирішального значення, оскільки фірма на цій стадії завжди має можливість ужити потрібних запобіжних заходів.

Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкурентних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором банкрутства фірми на будь-якому eтапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми використовують ліпші технології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відставання фірми погіршує її становище на ринку i також може призвести до банкрутства.

Для оцінки загрози  банкрутства необхідно провести аналіз фінансового стану підприємства. При цьому насамперед слід перевірити його сумарну кредиторську заборгованість. Адже справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше ніж триста мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Для аналізу  фінансового стану аудитори використовують методики, які не завжди є доступними для всього кола осіб, задіяних у  процедурі провадження у справі про банкрутство. Однак фінансисту підприємства доцільно знати основні критерії, за допомогою яких можна було б самостійно зробити висновок щодо визнання підприємства банкрутом на підставі даних його балансу. Зокрема встановити, чи дійсно це підприємство є неплатоспроможним, або перевірити достовірність висновку щодо визнання підприємства банкрутом на підставі даних ліквідаційного балансу. У цьому випадку можна використати методику ДПА, яка передбачає розрахунок таких параметрів:

1. Коефіцієнт  покриття (Кп) характеризує достатність  оборотних коштів підприємства для погашення своїх боргів протягом року і визначається відношенням оборотних активів підприємства до поточних зобов'язань.

2. Коефіцієнт  забезпечення власними коштами  (Кз.к) характеризує наявність  власних оборотних коштів у  підприємства, необхідних для його фінансової стабільності, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних коштів виробничих запасів, незавершеного будівництва, готової продукції, коштів, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів.

3. Коефіцієнт  абсолютної ліквідності (Ка.л)  характеризує негайну готовність  підприємства погасити свою заборгованість  і визначається як відношення суми коштів підприємства до суми поточних зобов'язань.

Відповідно  до цієї методики структура балансу  підприємства визнається незадовільною, а підприємство — неплатоспроможним  у разі, коли:

— значення коефіцієнта  покриття (Кп) менше ніж 1;

— значення коефіцієнта  забезпечення власними коштами (Кз.к) менше  ніж 0,1;

— значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності (Ка.л) менше ніж 0,2. [12]

Вплив державної noлimuки є важливим фактором, що впливає на розвиток та функціонування фірми через фіскальну та кредитно-грошову системи.

Щоб процеси банкрутства  господарюючих суб’єктів завдавали  найменшої шкоди економіці держава  повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно  мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності значне місце належить ЗУ “Про власність”, Земельному кодексу, ЗУ “Про банкрутство підприємств”. Нажаль, ЗУ “Про банкрутство”, прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків. Головний з яких – його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію.  Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався, зазвичай, на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), в наслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні.

В результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності  чіткості в процедурі укладання  мирової угоди та умов прощення безнадійної до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб’єктами підприємницької діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до судів щодо оголошення боржників банкрутами

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної перебудови української економіки, перетворився на додатковий фактор руйнації її господарського комплексу.

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реа\білітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

В додатку Б зображено хід процесу за порушення справи про банкрутство підприємства-боржника в Україні. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби до суду. Кредитор може звернутися із такою заявою, коли дебітор неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

До боржника суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом суд призначає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) — представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов'язань банкрута;

• припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута.

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпорядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох місяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бути анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійснено з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли боржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладання угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким унаслідок виконання цієї угоди.