Банківська система Франції

ПЛАН

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЯК СКЛАДОВОЇ  ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ………………………………………5

1. Сутність та історія створення банківської системи Франції……………5
2. Загальна структура банківської системи Французької Республіки……13

РОЗДІЛ 2. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА  ТА ЇЇ МІСЦЕ У ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ФРАНЦІЇ…………………………………………..…………….…17

2.1.Особливості функціонування  центрального банку.……………………….17

2.2. Характеристика структури  комерційних банків Франції………………...21

2.3. Особливості організації  банківського нагляду, контролю  та регулювання в Франції………………………………………………………………………….28

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ ФРАНЦУЗЬКОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ……………………………………………………..31

3.1. Значення банківського сектору у сучасній кредитній системі Франції…31

3.2. Перспективи розвитку грошово-кредитної політики Банку Франції……34

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...41

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...43

ВСТУП

Актуальність  теми. Банківська система – це найважливіша  сфера  національної економіки будь-якої країни. Створення  гнучкої та ефективної банківської системи є одним із першочергових завдань економічної стабільності.

Ринкова економіка при  всій різноманітності її моделей, відомих  світовій практиці,  соціально орієнтованим господарством, що функціонує в умовах державного регулювання. І величезну роль в структурі ринкових стосунків, в механізмі їх регулювання державою відіграє банківська система, яка є невід’ємною частиною ринкових відносин і важливим елементом процесу реалізації державної політики. Тому важливим є дослідження природи банківської системи тієї чи іншої країни та особливостей її функціонування. Банківська система Франції - одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. В умовах глобалізації світової економіки банківська практика розвинених країн світу дедалі більше набуває загальних форм, поступово нівелюючи існуючі відмінності у грошово-кредитних системах. Використання світового досвіду реформування банківської системи сприятиме впровадженню ефективних монетарних інструментів, допоможе уникнути типових помилок як в монетарній політиці, так і в побудові організаційної структури органів грошової влади України.

Питання розвитку банківських  систем зарубіжних країн і його елементів досліджувалися такими вченими як, О.М. Петрук, Т.Д. Косова, П.В.Мельник, В. В. Масленников, Ю.М.Лисенков, Ю. Т. Вешкин, Т. Я. Авагян.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження діяльності елементів банківської системи, ефективності застосування механізмів функціонування та регулювання банківської системи Франції.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити низку таких завдань:

• охарактеризувати сутність та історію виникнення  банківської системи Франції;
• описати загальну структуру банківської системи Франції;
• проаналізувати особливості функціонування центрального банку;
• охарактеризувати структуру комерційних банків Франції;
• здійснити аналіз організації банківського нагляду, контролю та регулювання в Франції;
• проаналізувати роль банків у німецькій моделі корпоративного управління;
• обґрунтувати значення банківського сектору Франції у спиянні розвитку малих та середніх підприємств.

Об’єктом дослідження є фінансова система Франції, нормативно-правова база, що регламентує функціонування і контроль фінансової системи.

Предметом дослідження  є банківська система Франції та її елементи.

Методи дослідження  в роботі є синтезом абстрактно-теоретичних й економіко-прикладних підходів та інструментів наукового пізнання, а саме аналізу та синтезу, порівняння та узагальнення.

Інформаційну базу дослідження  склало широке коло вітчизняних та зарубіжних монографічних досліджень та наукових публікацій.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЯК СКЛАДОВОЇ  ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

1. Сутність та історія створення банківської системи Франції

Характер французького капіталізму визначив особливість  французької банківської системи, в діяльності якої велике місце зайняли  операції, пов'язані з випуском і  розміщенням державних позик. Французькі банки активно брали участь у випуску не тільки внутрішніх, французьких позик, але і зовнішніх позик інших держав.

З 20-х pp. XX ст. Франція  стала інтенсивно розвивати промисловість  і відійшла від колишніх "лихварських" традицій. Зокрема, після Другої світової війни за темпами промислового розвитку вона була попереду ряду інших капіталістичних країн. Французькі банки, не припиняючи своїх закордонних операцій, стали активно співпрацювати з промисловістю власної країни, а деякі з них увійшли в число 50 найбільших банків капіталістичного світу.

Характерною особливістю  кредитної системи Франції є  швидкий розвиток після Другої світової війни державних і напів-державних  кредитних установ. На початок 80-х  років на ці установи припадало понад 80 % активів усіх кредитних установ країни.

Розглянемо  більш детально всі етапи історичного  становлення банківської системи  Франції

Базис французької  банківської системи почав закладатися  ще в XVIII ст., причому провідну роль у  цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Лоу 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них одна четверта сплачувалася готівкою, а решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 році було змінено його назву на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Очолює банківську систему Франції Банк Франції (Ваnса de France), який був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, що займав посаду першого консула, з метою  сприяння поновленню економічного зростання після глибокої кризи революційного періоду. Завданням нового банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

Емісійна функція  банку, створеного у Франції, була достатньо обмеженою. Згідно з "Основним статутом" від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Для забезпечення стабільності і більшої незалежності новоствореного банку від уряду Банк Франції був заснований з акціонерною формою власності з капіталом 30 мільйонів франків. Частиною акцій володів сам Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали п'ятнадцять регентів, які створювали Загальну раду, що здійснювала управління банком, а також трьох цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і загальних зборів [5, с.122-127].

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був  сплачений. 14 квітня 1803 року новий банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п'ятнадцяти років.

Банк Франції пережив  багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних  фінансів і зменшення його золотих  резервів, які обмежили забезпечення банкнот. У результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні банком. Так, 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Всі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імператорський Декрет, датований 16 січня 1808 року, скасував "Основні статути", згідно з якими банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Другий Декрет від 6 березня 1808року уповноважив банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на територію усієї країни, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Фракції, не були законним платіжним  засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів  їх випуску, але банк повинен був  бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 році, призвела до введення обов'язкового обігу банкнот, звільняючи банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти банку  стали законним платіжним засобом, тобто усі фізичні, юридичні особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.

Із введенням обов'язкового обігу банкнот були встановлені  обмеження щодо обсягу емісії. Обов'язковий  обіг та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно із законом від б серпня 1850року, але поновлений протягом Франко-Прусської війни у 1870 році. Після цього термін обов'язкового обігу паперових грошей банку був збільшений згідно зі змінами у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 р. діяльність банку  за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. У першій половині XIX століття мережа відділень почала швидко розвиватися: 160 структурних підрозділів у 1900 та 259 - у 1928 році.

Розширення мережі банку  по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової  активності. Фінансування економіки  зростало в результаті політики низьких  норм відсотків та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання кредитів під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку кредити надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно  вносив свій вклад з метою підтримки валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з встановленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку із повторним введенням обов'язкового обігу валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно уповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.

В обмін на право банкнотної емісії, Банк Франції безкоштовно  обліковував готівкові операції Казначейства і надавав кредити  уряду для задоволення його фінансових потреб. Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав  уряду можливість більш активно  втручатися в управління банком. П'ятнадцять регентів були замінені двадцятьма членами Генеральної ради, з них тільки два були обрані загальними зборами. Інші члени ради призначалися урядом і повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена ради персоналом банку. Генеральна рада складалася з управляючого, його заступників і 12 членів (з них 7 призначалися міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних установ.

Доступ до Генеральної  Асамблеї був обмежений двома  сотнями головних акціонерів, що викликало  зауваження стосовно того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив загальні збори для  всіх акціонерів. Він також відмінив обов'язкову умову, згідно з якою посаду управляючого або його заступника мав право зайняти лише той, у кого була певна кількість акцій банку, введену у 1806 році. Відтоді управляючий і два його заступники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася змінами, що вносилися до законодавства, яке стосувалося управління банку. Вона збільшила повноваження уряду  і була тільки початком до процесу  націоналізації Банку Франції, що була реалізована згідно з Актом від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата за ними була проведена 1 січня 1965року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням банку, вони не обмежували свободу діяльності Банку Франції.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін у Статуті банку, складі загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року.

За Актом від 24 травня 1951 року Банк Франції підпорядковувався  загальному податковому режиму - були встановлені чіткі види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в призначенні та головній місії Банку Франції почали відбуватися, починаючи з 1945 року. Особливо це стосувалося питання організації та контролю банківської діяльності.

Згідно із законом від 3 січня 1973 року пункти, які стосувалися управління діяльністю банку і організації, були спрощені та поновлені, визначені головні цілі банку та обов'язки для швидкого реагування на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени ради призначалися відповідно до їх професійних здібностей (швидше вони повинні були представляти різні економічні та фінансові сектори).

Повноваження Генеральної  ради були розширені, також нове законодавство  містило менше обмежень щодо діяльності банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів дали право  ухвалювати рішення щодо розподілу  прибутку банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Крок до незалежності Банку Франції був зроблений 4 серпня 1993 року з прийняттям нового Закону "Про статут Банку Франції" з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і, таким чином, забезпечуючи довіру до французького франка. Згідно з законом Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду. Крім того, незалежність центрального банку вважалася найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу Статуту Банку Франції ще більш необхідною [16, с.91-95].

Основу банківської  системи Франції історично складають  комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни  було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того як у 1966 році два  з них злилися, на чолі французьких  депозитних банків за сумою балансу стали: Banque Nationale de Paris, Societe Generate, Credit Lyonnais. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67 % депозитів та кредитів. Мали близько 6 тис. філій. На їх долю припадало більше 40 % сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років  на державний банківський сектор припадало більше 80 % депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так, у 1966 році державою було сформовано один з потужних комерційних банків у країні завдяки злиттю державного Commerce та Industry і Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином, було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економічної ситуації в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері.

Починаючи з 70-х  років, у французькій банківській  системі відбувалося зростання  чисельності кредитних установ, що пояснювалося створенням спеціалізованих  кредитних установ, а також збільшенням  кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 - у 1946 році, 64-у 1972 році, близько 200 - наприкінці 90-х років). Пізніше мала місце зворотна тенденція. Так, протягом 1946-1972 pp. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До Другої світової війни французькі комерційні банки  не мали обмежень у виконанні банківських  операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних  банків на 3 групи відповідно до характеру  операцій: депозитні, фондові (інвестиційні або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у  банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20 %, тоді як у депозитних банків - 2 %.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено  статус універсального банку, який не мав обмежень при виконанні операцій. Розвиток капіталомістких галузей  промисловості у Франції після  Другої світової війни призвів до концентрації банківських установ у районах промислового виробництва, що постійно відчували нестачу фінансових ресурсів. Акумулювати фінансові ресурси в регіонах, де базових галузей промисловості не існувало, покликані були регіональні банки. Спочатку це були депозитні банки, сфера впливу яких обмежувалася певною територією, а основна мета діяльності полягала у забезпеченні великих банків, що діяли на той час як регіональні, фінансово-промислових груп фінансовими ресурсами, попит на які зростав. Згодом за підтримки держави депозитні регіональні банки взялися за кредитування дрібних виробників і, таким чином, їхні функції були значно розширені.

Починаючи з 80-х  років минулого століття, французька банківська система відчуває швидкі зміни. По-перше, прийшовши до влади, соціалісти почали активну політику націоналізації вітчизняного банківського сектору. Однак, як виявилося, націоналізація - не найкращий захід і невдовзі відмовились від неї. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотний процес. Незабаром деякі націоналізовані найбільші банки країни були знову приватизовані.

По-друге, банки  були залучені у спекулятивні операції з нерухомістю, й економічний  спад початку 90-х років призвів  до погіршення основних показників їх діяльності. У зв'язку з цим влада пішла на значні зміни банківського законодавства, які відкрили нові можливості для стратегічних змін у банківській системі. Завдяки новим правилам відбулося укрупнення банківського сектору Франції.

По-третє, існуюче  трудове законодавство здійснювало негативний вплив на стан банківської індустрії. Так, банківські керівники не могли вільно звільняти непотрібний штат своїх працівників або переводити їх на інші посади. Але домовленість з профсоюзами допомогла зняти цю проблему, багато банків отримали можливість скорочувати своїх робітників.

У Франції існує  досить розвинена система кооперативних  кредитних установ, які виконують  банківські функції. Ощадні каси у Франції  можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно з законом 1935 року. Ощадні каси приймають депозити та надають кредити фізичним особам і організаціям не комерційного характеру, а згідно із законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є CENCEF, створений касами.

Кредитні муніципальні каси - державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно  місцевим префектурам, а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали згідно із законом 1992 p., відповідно до якого каси мають право надавати банківські операції приватним особам, а також деякі операції юридичним особам. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами [14, с.223-227].

Отже, у Франції  ефективно функціонує дворівнева банківська система. Перший рівень - центральний банк Франції, який став відносно незалежним з часу вступу Франції до Європейського валютного союзу, та другий - комерційні банки, які є універсальними та спеціалізованими. Також можна виокремити ще один - наднаціональний рівень - Європейський центральний банк, який став надрівнем кожної банківської системи, країна якої є членом системи Європейських центральних банків.

2. Загальна структура банківської системи Французької Республіки

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його замісника призначаються директором Ради міністрів Франції строком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинний перевищувати 65 років приносити присягу президенту республіки.

 Керуючий, наділений  широкими повноваженнями і правами,  здійснює керівництво Банком  Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів. Йому надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.

 Функції замісників керуючого Банком чітко розмежовані: одні з їх відповідають за питання грошової політики інші - за адміністративні питання.

 Керує Банком  Франції Генеральна Рада, до складу  якого входити Рада по грошовій  політиці, створена в 1993 році у  відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрями грошової політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, догод з оберненим викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обов’язкових резервів [6, с.169-172].

 До складу  Ради з грошової політики входять  Керуючий Банком Франції (голова  Ради). Два його замісника і  шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Рядків повноважень шкірного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється рядків у три роки, для двох інших- шість років і для двох останніх - 9 років. Членуй Ради не можуть бути обрані на другий рядків, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

 Рада з  грошової політики скликається  за ініціативою її голови (керуючого  Банком Франції) не менше одного  разу в місяць. Рішення Ради  мають силу закону при наявності  2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада з грошової політики скликається повторно і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

 У засіданні  Ради мають право приймати доля Прем’єр Міністр і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча сморід можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

 До Генеральної  Ради крім членів Ради з  грошової політики входять голова  Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6 років.

Головою Генеральної  ради є управляючий Банку Франції, який визначає порядок денний засідання  ради. У компетенцію Генеральної  ради входять такі функціональні обов'язки:

- розгляд загальних  питань управління банком, зокрема,  кадрової політики і штатного  розкладу;

- прийняття  бюджету банку і змін до  нього;

- складання  і затвердження балансового звіту;

- розробка проекту  розподілу прибутку;

• визначення дивідендів, які відраховуються державі тощо.

Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати  порядок інтервенційних операцій і  розмір процентних ставок; від імені  Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

 Рішення Ради, які приймаються  простою більшістю голосів, мають  силу лише при участі в засіданнях  не менше 7 його членів. При  рівній кількості голосів “ЗА”  і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

 Специфічним для Генеральної  Ради є та обставина, що на  його рішення здійснює великий  вплив фінансовий інспектор, який  призначається Міністром економіки  і фінансів і представляє в  Банку Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради і має право оспорювати його рішення або наполягати на повторному обговоренні будь-якого питання.

 На засіданнях Генеральної  Ради присутні також 2 аудитори, які призначаються Радою для  проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

 Організаційна структура  Банку Франції представлена центральними  підрозділами у Парижі і розгалуженою  мережею філій (212) розташованих  по всій країні. Кожну філію  очолює директор, що призначається  Міністром економіки і фінансів  за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов’язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

 У функції філій  входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації, у тому числі за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних галузях економіки [10, с.218-223].

 Таким чином, організаційна  структура, що склалася в Банку  Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Вуста Банку Франції.