Вступ

    Актуальність  теми полягає в тому, що процес переходу України до якісно нової форми економічних відносин, що базуються на ринкових принципах ведення господарства, зумовив необхідність внесення кардинальних змін до фінансово-кредитної сфери економіки, яка відіграє ключову роль у забезпеченні руху грошових потоків, тим самим створюючи базові передумови суспільного відтворення. Основною ланкою цієї сфери є банківська система, якій належить провідне місце у загальному механізмі організації й регулювання господарського життя суспільства і від ефективності функціонування якої вирішальною мірою залежить успіх соціально-економічних перетворень у країні загалом.

    Розвиток  банківської системи як головного складника фінансового сектора покликаний прискорити трансформацію суспільства загалом і розвиток бізнесів зокрема, оскільки значний вплив банків на українське середовище є очевидним.

    Розвинута банківська система є необхідною умовою нормального функціонування економіки, тобто функціонування суб'єктів  господарської діяльності та державного бюджету. Лише через досконалу банківську систему можна здійснити реструктуризацію економіки в цілому. Крім того, надійний і розвинений банківський сектор відіграє надзвичайно важливу роль у стабілізації економіки країни. Без залучення коштів населення у банківський сектор неможлива фінансова санація підприємств, які потребують фондів для функціонування і реструктуризації.

    Нині  у вітчизняній банківській системі, як і в інших сферах національної економіки, відбувається становлення  ринкових, насамперед, конкурентних засад. Рівновага на банківському ринку, а, отже, й стабільність банківської системи безпосередньо залежать від стану конкуренції. З огляду на це на нинішньому етапі розвитку ринкових відносин в Україні першочергового значення набуває підвищення конкурентоспроможності банківського сектора.

    Становлення ринкових умов господарювання в Україні зумовило перехід до дворівневої банківської системи, а банки є практично найважливішою складовою кредитної системи. Кредитування населення України в сучасних умовах є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.

    Певна особа, щоб підвищити свій соціально-економічний рівень життя прагне більших доходів, яких не може забезпечити держава, тому часто люди розпочинають власну діяльність, а на це потрібні чималі кошти. І тут на допомогу може прийти лише розвинена практика кредитування.

    Крім  того, такого роду допомоги потребують часто й ринкові структури, товарне  виробництво, торгівля, тобто усі  сфери народного господарства.

    Метою курсової роботи є обґрунтування  сутності банківської системи України, розгляд НБУ та комерційних банків у складі банківської системи.

    Предметом дослідження є роль банків у складі банківської системи.

    Об’єктом  дослідження взято саму банківську систему і проблеми її правового забезпечення у сучасній економіці.

    Методологічну та інформаційну основу в проведенні дослідження склали вітчизняні та зарубіжні  публікації з питань фінансово-кредитних відносин, періодичні видання, а також Закони України з питань фінансово-кредитної та банківської діяльності, законодавчі правові акти, законопроекти України щодо правового забезпечення банківської та кредитно-фінансової діяльності, статистичні матеріали.

    Практична цінність результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані для покращення умов існування банківської системи у національній економіці.

    1 Історія розвитку банків у різних соціально-економічних формах ТА ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ  

    1.1 Історія розвитку банків у різних соціально-економічних формах 

    З найдавніших часів потреби громадського життя змушували людей займатися  посередницькою діяльністю у взаємних платежах, зв'язаних зі звертанням монет, різних по вазі і змісту дорогоцінних металів.

    Банки – одна їх найдавніших і найбільш розповсюджених груп кредитних установ, що виконують роль більшості кредитно-фінансових послуг і власне кажучи являються інститутами універсального профілю. В даний час коло банківських операцій істотно розширилося, усе більше і більше меж між банківськими і квазибанківськими операціями.

    У багатьох джерелах, що дійшли до нас, можна зустріти дані про вавилонських банкірів, що приймали відсоткові вклади і позички під письмові зобов'язання і під заставу різних цінностей. В часи античності, коли переважало натуральне господарство, найбільш характерними були натуральні позики, наприклад, у Греції – під оренду землі. Банківська справа у Стародавньому Єгипті перебувала у віданні держави. За збереженими зведеннями, давньоєгипетські банки, крім фіскальної функції, здійснювали наступні операції: покупку, продаж і розмін монет, видачу позичок, іпотечні і ломбардні операції, облік зобов'язань до настання терміну, прийом внесків.

    Корені  російських банків ідуть в епоху Великого Новгорода (12–15 ст.). Вже в той час здійснювалися банківські операції, приймалися грошові внески, видавалися кредити під заставу і т.д. До 1861 р. банківська система Росії була представлена в основному дворянськими банками і банкірськими фірмами. Після скасування кріпосного права банківська система одержала бурхливий розвиток: був створений Державний банк, виникли суспільства взаємного кредиту. До Жовтневої революції кредитна система Росії складалася з чотирьох рівнів: центральний банк; система комерційних і земельних банків; страхові компанії; ряд спеціалізованих інститутів. У 1914–1917р. кредитна система Росії включала: Державний банк, комерційні банки, суспільства взаємного кредиту, міські суспільні банки, установи іпотечного кредиту, кредитну кооперацію, ощадні каси, ломбарди. Ведуча роль належала Державному банку й акціонерним комерційним банкам.

    У результаті націоналізації в 1917р. склалася банківська система, заснована на наступних  принципах: державна монополія на банківську справу (усі кредитні установи належали державі), злиття всіх кредитних установ у єдиний загальнодержавний банк, зосередження в банках усього грошового обігу країни.

    У період НЕПА разом з розвитком товарних відносин і ринку відбулося часткове відродження, зруйнованої в роки революції і громадянської війни кредитної системи. Однак вона була представлена тільки двома рівнями: Держбанком як центральний банк і досить розгалуженою мережею акціонерних комерційних банків, кооперативних комунальних банків, галузевих банків, кредитної кооперації, суспільствами взаємного кредиту, ощадними касами.

    У 30–і роки відбулася реорганізація кредитної системи, наслідком якої стали її надмірне зміцнення і централізація. Власне кажучи залишився лише один рівень, що включав Держбанк, Будівельний банк, Банк для зовнішньої торгівлі. Така структура кредитної системи відбивала не стільки об'єктивні економічні потреби народного господарства, скільки політизацію економіки.

    Реорганізація банківської системи в 1987р. носила адміністративний характер. Монополію  трьох банків перемінила монополія (точніше олігополія) декількох. У нову банківську систему ввійшли: Держбанк, Агропромбанк, Промстройбанк, Жилсоцбанк, Ощадбанк. Реорганізація 1987 р. породила більше негативних, чим позитивних моментів. Єдиними позитивними моментами реформи стали упорядкування безготівкових розрахунків і звуження спеціалізації банківської діяльності.

    Таким чином, реорганізація 1987р. не наблизила  структуру кредитної системи  до потреб ринкових відносин, які з’явилися, зберігши неефективну однорівневу систему. Виникла необхідність подальшої реформи кредитної системи і її наближення до структури західних країн.

    Відповідно  до функціональної спеціалізації обсягу і якістю, наданих окремим господарством кредитно-фінансових послуг кредитної системи складає банківська система, на котру падає основне навантаження по кредитно-фінансовому обслуговуванню господарського обороту, а єдиним органом, координуючим діяльність кредитних інститутів, являється центральний емісійний банк, що виконує функції керування процесом організації кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування господарства. Однак, прямий і безпосередній вплив, і регулювання, контрольні і наглядові функції, Центральний Банк виконує тільки стосовно банківських установ, іншим інститутам, що спеціалізуються на чисто банківських операціях, у залежності від підпорядкованості кредитних інститутів, відповідно до банківського законодавства ієрархічній структурі кредитної системи, можна виділити два типи над будівлі банківської системи: одно – і дворівневу. Однорівнева банківська система припускає перевагу з горизонтальних зв'язків між банками, універсалізацію їхніх операцій і функцій.

    У рамках однорівневої банківської системи всі кредитні інститути, включаючи і Центральний Банк, знаходяться на одному ієрархічному кроці, виконуючи аналогійні функції по кредитно-розрахунковому обслуговуванню клієнтури.

    Україна, як держава колишнього СРСР переходить до нової економічної системи, заснованої не на командно-адміністративній, а на ринкових відносинах. Ринковій економіці, необхідно відповідна банківська система, що поступово починає складатися.

    Дана тема дає можливість більш глибоко ознайомитися і вивчити принципи банківської системи України, її роль і вплив на економіку країни. Це у свою чергу дає можливість у деякій мірі опанувати навичками керування нею.

    Подібний  принцип побудови характерний в  основному, як для країн зі слабко розвинутою економічною структурою, так і для країн з тоталітарно- адміністративними регіонами керування. Дворівнева банківська система ґрунтується на побудові взаємини між банками в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі відносини підлеглі між Центральним Банком як керівним, керуючим центром і низовими ланками, комерційними і спеціалізованими банками, при цьому відбувається поділ адміністративних і оперативних функцій, зв'язаних з обслуговуванням господарства. Центральний банк залишається банком у повному розумінні слова тільки для двох категорій клієнтів комерційних, спеціалізованих і урядових структур прийом перевага функцій "Банку", керування діяльністю банківських установ з метою регулювання і контролю за функціонування кредитно-фінансових послуг.  

    1.2 Проблеми становлення банківської системи України 

    Українська  банківська система побудована відповідно до принципу дворівневості, який передбачає чітке розмежування сфер діяльності центрального (Національного банку України) і комерційних банків.

    Центральний банк України – Національний банк – було утворено у 1991 р. згідно з законом України "Про банки і банківську діяльність". Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого – банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

    Основи  правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом  держави Національному банку  надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів державного управління.

    Стрімкий  розвиток банківської системи, необхідність посилення незалежності центрального банку країни від владних структур у проведенні монетарної політики і  водночас необхідність підвищення відповідальності центрального банку, за забезпечення монетарної стабільності обумовили необхідність прийняття у 1999р. окремого Закону "Про Національний банк України". Згідно з законом Національний банк є особливим центральним органом державного управління, основним завданням (функцією) якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.

    На 1 січня 2001 року у банківському секторі  України зареєстровано 195 комерційних  банків, з яких 153 мали ліцензії на здійснення банківських операцій, та банківська система нараховувала близько 2500 їхніх  філій (без 10880 філій Ощадбанку). З цих банків 27 – з участю іноземного капіталу, а 8 із них – зі стовідсотковою участю іноземного капіталу [20. с.476].

    Таким чином, сьогодні практично усі банки  України (крім НБУ та Ексімбанку) належать до корпоративного сектора банківської системи. Серед них як за кількістю, так і за обсягами операцій провідне місце посідають комерційні банки.

    Банківська  система України сьогодні вважається одним із найрозвинутіших елементів  господарського механізму, оскільки її реформування було розпочато раніше за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при вирішенні завдань переходу до ринку. Нинішні показники діяльності у банківському секторі країни значно кращі за ті, які спостерігалися у минулі роки. Сьогодні спостерігається зростання ділової активності населення, продовжує розвиватись випуск та інфраструктура кредитних карток, впроваджуються нові продукти, різноманітні форми депозитів, Інтернет-банкінг та ін. Здійснюється широкий спектр кредитних, гарантійних, розрахункових, документальних і депозитних операцій, посилюється міжбанківська конкуренція за види та обсяги надання приватному сектору послуг, банківських продуктів, підвищується їх якість.

    Проте, незважаючи на усі позитивні зрушення, банківський сектор України залишається  на сьогодні недосконалим і не відповідає вимогам реальної конкурентоздатності економіки. За загальними результатами діяльності він є збитковим і містить численні проблеми, викликані як кризовими явищами економіки, так і грошово-кредитною політикою Національного банку України, діями влади і внутрішньобанківськими факторами.

    Такі  проблеми практично унеможливлюють припущення про дійсну конкурентоспроможність банківського сектору України. Для  цього варто подивитися хоча б  на той факт, що активи українського банківського сектора становлять близько 30 млрд. грн., що є меншим за 1% активів Deutsche Bank AG або Citigroup Inc [11, с. 90]. І це не враховуючи інших недоліків, таких як відставання кількості та якості банківських послуг від світового рівня, недосконалий менеджмент, фінансові результати діяльності та ін.

    У результаті український банківський  сектор не виконує ефективно своїх  функцій, якими є:

    1) мобілізація грошових ресурсів на вклади від клієнтів;

    2) надання клієнтам позик і створення нових платіжних засобів;

    3) здійснення розрахунків між клієнтами.

    Таким чином, банки мають здійснювати  посередництво в переміщенні  коштів від кредиторів до позичальників  та виконувати функцію створення  грошей і регулювання грошової маси.

    В Україні ж виконання цих функцій  банками пов'язане з викладеними нижче проблемами, серед яких: відсутність довіри до банків з боку населення, а, отже, і незначна мобілізація ресурсів банками порівняно з потенційними її можливостями; низький рівень кредитування (особливо довгострокового, адже короткострокові кредити займають близько двох третин кредитного портфелю українських банків); низький (порівняно зі світовим) рівень розрахунків між клієнтами (хоча і відбувається досить активний розвиток у даному напрямі – введення платіжних карток, утворення національної системи масових електронних платежів населення як один із основних напрямів роботи НБУ і т.д.).

    На  виконання банками України своїх  функцій впливає також те, що більшість  грошей перебуває поза банками у  вигляді готівки, що безпосередньо  стосується функції мобілізації ресурсів банками. Якщо у розвинутих країнах світу готівка становить лише 5–7% грошової маси, то в Україні вона складає близько 50% грошового обороту [22, с. 379]. Це пов'язано зокрема з тим, що готівкова маса зростала високими темпами у період інфляції, а також із тим, що ця інфляція зумовила знецінення заощаджень населення і викликала проблему його недовіри до банків, яка і досі залишається досить серйозною проблемою банківської системи України.

    Отже, очевидним є той факт, що говорити про справжню конкурентоздатність банківського сектору України на світовому ринку поки що рано. Що ж до регіональної конкурентоздатності, то можна стверджувати, що її як такої на сьогодні не існує, оскільки практично уся вагома частка української банківської системи, включаючи усі її надбання і переваги, розташована у Київській області, тоді як в інших регіонах банківський сектор не набув такого розвитку, що і зумовлює проблему відсутності як регіональної конкуренції, так і регіональної конкурентоспроможності.

    Таким чином, ситуація, яка склалася у банківському секторі нашої країни, не є достатньо  позитивною і сприятливою для  існування його конкурентоздатності, а отже, потребує детального аналізу проблем, які її викликали, та відповідних пропозицій для її виправлення.

     2 ПРИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ України 

    2.1 Призначення, статус та основи  організації центрального банку  

    Головне призначення центрального банку  – це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного не інфляційного розвитку економіки. Центральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призначення він реалізує завдяки тому, що відіграє в економічній системі особливу роль, а саме роль:

    1) емісійного банку;

    2) банку банків, тобто специфічної банківської інституції, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи;

    3) органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.

    Центральний банк бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як у формуванні її готівкового компоненту, так і безготівкового (депозитного). Він здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв. Готівка, що емітована центральним банком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в поза банківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.

    Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, враховуючи його розміри, є  гроші суб'єктів економіки, розміщені  в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівковий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички та купуючи у них цінні папери на відкритому ринку.

    Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, що їх центральний банк вимагає нагромаджувати (обов'язкові резерви), і будь-яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надлишкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов'язкових резервів, надають позички своїм клієнтам–позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму резервів, наданих центральним банком комерційним банкам, тому що кредитна діяльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікативне розширення депозитів. Коли центральний банк вилучає з банківської системи резерви – стягує позички з комерційних банків чи продає цінні папери на відкритому ринку – відбувається відповідне мультиплікативне згортання депозитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними банками в обіг, мультиплікативного розширення не дає.

    Таким чином, центральний банк як особливий  орган банківської системи створює  так звані гроші підвищеної ефективності – готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.

    Центральний банк установлює для комерційних  банків норму обов'язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:

    1) невизначеність коливання залишків за депозитами, що залежить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;

    2) вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної процентної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими і обов'язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки;

    3) процентний дохід, який комерційні банки втрачають, тримаючи резерви у центральному банку. Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання останньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов'язковими резервами, і навпаки. 
Центральний банк має, як правило, монопольне право здійснювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб'єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках. Основні чинники, що впливають на це рішення:

    1) довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов'язаний із розміщенням коштів у банках (ймовірність банківської паніки);

    2) сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем депозитної процентної ставки комерційних банків;

    3) масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уникнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків;

    3) рівень доходів суб'єктів економіки. Готівка широко використовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів (багатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою і грошима, розміщеними на депозитних рахунках.

    Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропозицією  грошей і рівнем процентних ставок існує складний двозначний взаємозв'язок. Так, у короткостроковій перспективі, коли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється:

    1) збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу. В умовах зростання доходу суб'єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рівня процентних ставок;

    2) збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок.

    Таким чином, початкове зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок. 
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.

    Правовий  статус центрального банку можна  охарактеризувати таким чином: це державний  орган управління з покладеними  на нього особливими функціями у  сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Для реалізації цих функцій центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.

    Організаційний  статус центрального банку пов'язаний з вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

    1) визначення на законодавчому рівні завдань і функцій банку;

    2) формування статутного капіталу банку;

    3) визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

    4) порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

    Організаційно-правовий статус центральних банків розвинених країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані завдання і функції центрального банку.

    Порядок формування статутного капіталу центрального банку не є однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку  може належати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центральних банків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства.

    Характер  взаємовідносин центральних банків з органами державної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неоднаковий. У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності центрального банку у визначенні і реалізації монетарної політики. 

    2.2 Організаційна структура центрального банку 

    Організаційна структура центрального банку значною  мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федерація, чи це унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

    Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.