Бідність як соціальна проблема

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП..............................................................................................................2-3

РОЗДІЛ   1.   Бідність  як  соціальна  проблема:   соціологічний  підхід  до аналізу……………………………………………………………………………4

     1.1.Поняття бідності :критерії та показники……………………………….4

     1.2.Підходи  до вимірювання бідності.Поняття  депривації та соціальної ексклюзії………………………………………………………………………….16

    Висновок  до першого розділу………………………………………………………20

РОЗДІЛ   2.   Бідність  в  Україні:  сучасний стан проблеми..................21

   Висновок до другого розділу…………………………………………………..26

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………29

ВСТУП

    Як стан голодного життя бідність існувала споконвіку,але вважалася цілком звичайним явищем,притаманним переважній більшості населення.

    Протягом  останніх  років в Україні збільшився рівень бідності це спричинило   до негативних  наслідків .

    Проблема бідності турбувала людей протягом віків. Економічною теорією встановлені різноманітні причини бідності - від неефективних схем соціального захисту до загальної несправедливості економічної і соціальної системи. Реформи соціального страхування, втручання держави в регулювання ринку праці, значні зміни форм економічної організації були направлені на зниження гостроти проблеми бідності.

    Для різних людей слово "бідність" має різне значення. Очевидно, бідністю називається ситуація, в якій люди одержують неадекватні доходи, проте дуже проблематично провести чітку межу між бідним і небідним. У зв'язку з цим, фахівці у сфері економіки розробили певні методи, що дозволяють офіційно визначити, що таке бідність.

    Бідність – поняття відносне. Критерії бідності і багатства різні в різних країнах. Те, що для одних є злиденністю, за інших умов може розцінюватись як заможність. До того ж варто розрізняти бідність глобальну (всієї нації) і бідність мікроекономічну (окремих груп населення, сімей) Уникнути бідності взагалі неможливо, як неможливо її подолати, тим більше у країні з перехідною економікою.

    В азійських, античних і феодальних  суспільствах  ділення на багатих  і бідних мало  залежало  від особистих здібностей  людини:  рівень потреб і можливості  їх задовольняти  залежали від станово-юридичного  статусу  індивідуума.У різних соціальних  груп  був різний спосіб життя,  тому неможливість  для низьких станів  слідувати  престижному  способу  життя  вищих шарів сприймалася як звична норма життя. У  капіталістичному ж суспільстві  вперше виник контраст між юридичною  рівністю всіх  громадян  і фактичним сильним нерівністю. Тому неможливість для одних жити так, як  живуть інші, сприймається  як соціальна несправедливість.

    Мета роботи  - через використання соціологічних  понять та концепцій  здійснити аналіз проблеми  бідності.

Завдання роботи:

• проаналізувати  сутність поняття бідності її критерії та показники;
• проаналізувати сутність поняття депривації та соціальної ексклюзії;
• ознайомитися з маштабами бідності в Україні.

Об’єкт дослідження  -  бідність як соціальна проблема.

Предмет дослідження  - соціологічний підхід до  вивчення  бідності.

РОЗДІЛ  1. БІДНІСТЬ ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА: СОЦІОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД  ДО АНАЛІЗУ

1.1.Поняття бідності : критерії та показники

      Бідність-  глобальна соціальна проблема, активно досліджувана і має багато схожих рис у всьому світі. Теоретично бідність, на думку більшості дослідників, є нездатність підтримувати певний приємлнивий  рівень життя, тому ”класичні” бідні сім'ї  існували  скрізь і в усі часи.[6,c.88]

     У світовій практиці для характеристики бідності та забезпечення можливості чіткого визначення бідних верств населення використовуються такі критерії:

нормативні (абсолютні):

— за визначеним державою прожитковим  мінімумом;

— за фактичною вартістю продуктового кошика, який є основою  прожиткового мінімуму;

— за енергетичною цінністю добового раціону харчування;

— за стандартами ООН  для країн Центральної та Східної  Європи;

структурні:

— за питомою вагою витрат на харчування у сукупних витратах (доходах);

— за питомою вагою найнеобхідніших  витрат у сукупних витратах (доходах);

відносні:

— за фіксованою часткою  середньодушових доходів (витрат);

— за вартістю реального  мінімуму споживання, який розраховують виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20 % загальної чисельності);

ресурсні, виходячи з реальних можливостей надання допомоги з бюджетних коштів.

     Одна  група  вчених розглядала бідність як чинник боротьби за існування,  який  підстьобує розвиток суспільства  і окремо взятих  індивідів.  Цей напрямок одержав назву соціал-дарвіністского,  в сучасному світі дана позиція захищається лібералами.  Інша  группа вчених бачить у бідності  соціальне зло   і закликають  до  його усунення  за допомогою більш зрівняльного розподілу всіх  благ між людьми.

      Бідність є чинником  соціальної напруженості . Борючись з несправедливим,на їх думку, розподілом доходів ,бідні схильні до скоєння злочинів і до насильницьких методів політичної боротьби.Навіть якщо  бідні  не здійснюють  актів насильства щодо інших людей ,суспільство в якому вони живуть, все одно несе втрати. Бідна людина не може повноцінно брати участь  в житті суспільства, його  творчий  потенціал не розкривається  і пропадає марно.

     Особливо трагічна  «успадковується»  бідність ,коли діти бідняків   при однакових  здібностях мають набагато менше шансів  самореалізуватися, ніж їх однолітки , народжені в сім’ях  з нормальним достатком.

     Бідняки страждають від антисанітарії, в їх середовищі  поширені епідемічні захворювання, від яких потім можуть  страждати і багаті  країни.

    Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. [8]

     Немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.[6,c.90]

     Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:

1) низький рівень життя  населення в цілому;

2) психологічне неприйняття  економічної нерівності;

3) украй висока питома  вага людей, котрі вважають  себе бідними;

4) поширеність бідності  серед працюючого населення.

     Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно з більшістю населення Ефіопії.

     Взагалі, визначення межі бідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

     Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини . Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

     Проте річ не тільки в тому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

     Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

     Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

    Впродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.[8]

     Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

     Закономірно, що бідність дуже тісно, пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, характерного для малих і монофункціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 раза, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 раза. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

     Водночас люди похилого віку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але конче потребують її. В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.[8]

    Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати праці виключно шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів до того, що співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні становило в 2000 році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному забезпеченні — 99,2, у культурі — 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умов зарплата аж ніяк не може стимулювати ефективну працю, творчу активність — фактично вона давно перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників бюджетних галузей.

     Однак… саме по собі економічне зростання ніде й ніколи не вирішувало соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умов України) вбачається ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а бідні так і залишатимуться бідними.

     Отже, поряд із реформуванням системи оплати праці, концепція якого розроблена й затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

     Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а за кілька років і обов’язкову — накопичувальну систему пенсійного забезпечення, яка спонукатиме населення реєструвати свої доходи й забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням у старості. Нині вже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але через відсутність необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.

     Як би ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує. Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна ситуація була абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів і населення працездатного віку таке, що просто не залишає нам вибору. Через це болюче рішення пройшли всі без винятку країни, які розпочали реформи своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузії до Польщі й Угорщини).[7]

     І неправда, що середня тривалість життя в Україні не дозволяє цього зробити. Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується виходячи з ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для чоловіків досягає 35%). Ті ж, хто щасливо пережив ці періоди, можуть розраховувати на досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього життя для чоловіків при досягненні ними 60 років становить 14 років, а жінок при досягненні 55 років — 23 роки. До цього слід додати, що кожен п’ятий виходить на пенсію раніше 55 або 60 років, і за рахунок цього підвищується співвідношення населення пенсійного та працездатного віку.

     Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою катастрофою на ринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від, приміром, Грузії, де пенсійний вік одномоментно підвищили на п’ять років) призведе до того, що протягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова пропозиція робочої сили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак початок економічного піднесення дає всі підстави розраховувати, що на той час зросте й попит на робочу силу.

     Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати надається ціла низка пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, яких могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими й непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, і обсяги використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь не відшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих) пільг насамперед ті структури, які їх надають.

     Нині в українському законодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш заможних верств населення.

     Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.[14]

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації  пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує  право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.

     Ті ж пільги, які будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.[8]

     Система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.

     Метою соціальної підтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

• безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;
• забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;
• допомога у працевлаштуванні чи самозайнятості особам працездатного віку;
• централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів країни.

     Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами.

     Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні    доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і, відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

     Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і, відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

    Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм самоідентифікації чи самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.

     Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

     Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету міністрів, місцевих органів. Слід згадати заповіт Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

1.2.Підходи до вимірювання бідності.Поняття депривації та соціальної ексклюзії

     Історія теоретичного вивчення та емпіричного вимірювання бідності налічує більш ніж двохсотлітню історію. Здається, повз неї не пройшов жоден скільки-небудь  помітний мислитель. Це й зрозуміло, адже бідність вважається самої соціальної з усіх  соціальних проблем, сфокусованих у собі практично всю гаму соціологічних понять і категорій.

     В класичній політекономії, яка є нерозривно зв’язаною з соціальною філософією (принаймні в марксистському розумінні), явища бідності і багатства були осмислені Адамом Смітом, Давідом Рікардо, Джоном Стюартом Міллем, Томасом Мальтусом. Зокрема останній відзначав, що причиною бідності є вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів. Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє цьому через систему допомоги. Відзначимо, що Маркс різко критикував Мальтуса через перенесення ним біологічних законів боротьби за існування на закони розвитку суспільства і тому, що той не зумів зрозуміти соціальну природу бідності.[11,c.141]

Є кілька методів  вимірювання  біднсті :

   1)Концепція прожиткового мінімуму;

   2)Концепція відносної  бідності (депривація);

   3)Концепція акамульованої  депривації.

     Деприваційний підхід в оцінках бідності спочатку був заснований на виявлення тієї точки ("порогу") матеріальної забезпеченості, нижче якої зниження душевого доходу різко прискорює падіння життєвого рівня. П. Таунзенд припустив сама наявність цього "порогу" і прийшов до висновку, що там, де ступінь депривації (вимірюється кількістю поневірянь) залишається вищою "порогового" рівня, матеріальне становище індивіда або домогосподарства  погіршується повільніше і не настільки наочно, тобто його динаміка не набуває явно негативного, "обвального" характеру. Таким чином, проблема бідності в рамках цього підходу постає як процес і   результат одночасно. Наростання позбавлень, обмежень у  загальноприйнятому наборі життєвих благ і видів діяльності, пов'язане з нестачею ресурсів,  про динаміку зниження рівня життя, а бідність як глибоке, самогенерірующеся стан, з якого вкрай важко або практично неможливо вийти, зв'язок з проходженням певного якісного "порогу" випробуваної депривації.[6,c.91]

     Важливо підкреслити, що застосування деприваційного підходу в дослідницькій практиці передбачає рішення трьох основних методологічних завдань:  1) як  визначити індикатори депривації; 2) якою мірою вони свідчать про зниження  загальноприйнятого для цієї спільноти рівня життя; 3) існують чи якісні "пороги" депривації, що дозволяють давати оцінку життєвим стандартам того чи іншого індивіда або тієї чи іншої родини.

     Термін "соціальна ексклюзія"поступово склався в ході досліджень бідності при вивченні таких процесів, як маргіналізація, позбавлення та злидні (депривація). Пов'язана з ним зміна акцентів в аналізі має відношення до нових формам соціальної стратифікації. Попередня, класова стратифікація, поділивша людей на вертикальні шари, поступово заміщається горизонтальній диференціацією на "інсайдерів" і "аутсайдерів ".[1,c.158]

     Починаючи з 80-х років, вчені та політики при аналізі бідності використовують термін "соціальна ексклюзія". Так, бібліографічний індекс бібліотеки Копенгагена свідчить, що, починаючи з 1986 року, частота операційного вживання "старих "категорій (бідності і депривації) в оцінці проблематики неухильно знижується, у той час як темпи використання "нових"категорій - андеркласс,ексклюзія і маргіналізація – відчутно зростають. І хоча бідність залишається основним операційним поняттям, чинник її зростання становить 1,5 рази, що вдвічі нижче фактора росту категорії "соціальна ексклюзія"(3 рази). Починаючи з кінця 80-х років цей перехід став очевидним. Зміна було офіційно ініційовано Комісією ЄС і санкціоновано Європейським Парламентом, що відразу знайшло відображення в цілому ряді спеціалізованих програм по боротьбі з соціальною ексклюзією у Європі. В даний час значимість терміна ексклюзія зрівнялася з категорією "депривація ", хоча в 1986 році перша вдвічі відставала від другої. Є й ще одне пояснення, що розглядає соціальну ексклюзію як результат крайньої бідності (убогості): соціально виключені - це нижній і крайній (внизу і поза) сегмент міського населення . Соціальна ексклюзія епохи постмодерну, навпаки, - стан, коли меншість маргіналізується від суспільства середньої маси, що знаходить в mainstream. У міру віддалення від реальної бідності, депривація все більше починала носити переважно соціальний, а не матеріальний характер, і тим не менше вона  лавиноподібно захоплювала всі сторони життя в тих сім'ях, які починали її "відлік" з найбільш явних в суспільній свідомості, але найменш поширених у реальному житті ознак крайньої бідності. Так ми переконалися, що якісні "пороги" в матеріальному добробуті (наявність яких предположілП. Таунзенд) дійсно існує, а оцінки ступеня   збіднення в різних життєвих ситуаціях і в різних сім'ях будуть сильно залежати від того, який вид депривації вони відчувають, на якому якісному рівні потреби в підсумку виявляються. Тут ми підходимо до одного з найбільш важливих висновків нашого дослідження в оцінках бідності, заснованих на деприваційному підході, слід розмежовувати кількісну та якісну сторони депривації.[там же,c.88]

     Якісне наповнення різних ступенів депривації за оцінками обстеженню  бідних домогосподарств виглядало наступним чином: