Билингвизм

Волинський  національний університет  імені Лесі Українки

Факультет романо-германської  філології

кафедра прикладної лінгвістики 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

на тему «» 
 
 
 
 
 
 

       Виконала:

       студентка четвертого курсу

       Кубюк Катерина

       Науковий  керівник:

       канд. філол. наук, доцент

       Засєкін Сергій Васильович  
 
 
 
 

Луцьк 2010

Зміст

Вступ                                                                                                                       3

Розділ  І Загальні особливості білінгвізму

1.1.Поняття  білінгвізму у науковій літературі                                                    5         

1.2.Психолінгвістичні  дослідження проблеми білінгвізму                                8        

1.2.1.Оволодіння  іноземною мовою як психонейролінгвістична  проблема    13

1.3.Методи дослідження двомовної компетенції                                               15                           

Розділ  ІІ Особливості вивчення рівня білінгвізму

2.1.Асоціативний  експеримент як провідний метод  вивчення білінгвізму    28                                                

2.2.Крос-культурне вивчення рівня білінгвізму та порівняння показників     29

Висновки

Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     Поняття «білінгвізм» походить від латинського  слова bilingua, що означає подвійна мова. Білінгвізм або двомовність трактується як здатність до оперування кількома мовами. Він буває двох видів – національний (вживання декількох мов у певній суспільній спільноті) та  індивідуальний (вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається у відповідності до певної мовленнєвої ситуації).

    Двомовність привертає увагу лінгвістів, психологів, педагогів відповідно до динаміки когнітивних підходів до опису мовних явищ та мовленнєвих процесів. У вивченні й оволодінні іноземною мовою надзвичайно велику роль відіграють різноманітні нейро- та психолінгвістичні аспекти. Отже, вивчення іноземної мови зокрема і володіння рідною мовою в цілому залежить від функціонування мозкових механізмів мовленнєвої діяльності у корі головного мозку людини. Ступінь володіння рідною мовою створює передумови для успішного оволодіння іноземною мовою. 

    Отже, актуальність нашого дослідження визначається посиленням інтересу сучасної лінгвістики, психолінгвістики та психології мовлення до вивчення проблем іншомовного мовлення, особливостей білінгвізму. 

     Об’єктом  дослідження курсової роботи є білінгвізм як вид іншомовної мовленнєвої діяльності.

     Предметом дослідження є особливості крос-культурного вивчення рівня білінгвізму.

     Мета  дослідження полягає у встановленні рівня білінгвізму українських та польських студентів, які вивчають англійську мову в університеті, на основі психолінгвістичних методів.

     Мета  та предмет дослідження визначають його основні завдання:

1. Висвітлити загальні особливості білінгвізму.
2. Описати методику дослідження.
3. Провести прямий асоціативний тест та описати результати.
4. Встановити рівень білінгвізму польських та українських студентів.

     Теоретична  значущість дослідження визначається вивченням та порівнянням різних поглядів на структуру, проблеми та дослідження двомовної компетенції, узагальненням теоретичних міркувань щодо проблеми двомовності.

     Практичне значення дослідження полягає у практичному здійсненні крос-культурного вивчення рівня білінгвізму в українських та польських студентів. Результати праці можуть бути використані для написання рефератів, курсових та ін. наукових досліджень студентами спеціальностей «Прикладна лінгвістика», «Переклад», «Мова та література».

     Структура роботи.

     Робота  складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

     У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, з’ясовується теоретичне та практичне значення роботи.

    У першому розділі висвітлюються загальнотеоретичні аспекти білінгвізму, здійснюється теоретичний огляд питання двомовності, аналізуються її загальні особливості. 

    У другому розділі білінгвізм розглядається у практичному аспекті, зокрема на основі вільного асоціативного експерименту вимірюється рівень білінгвізму українських та польських студентів, які вивчають англійську мову як іноземну, узагальнюються результати. 

    У висновках наведені основні результати психолінгвістичного дослідження  білінгвізму, підведено підсумки проведеного дослідження  обґрунтовується необхідність і перспективність подальшого дослідження проблеми двомовності. 
 
 
 

     Розділ  І Загальні особливості білінгвізму

     1.1 Поняття білінгвізму у науковій літературі

     Поняття «білінгвізм» походить від латинського  слова bilingua , що означає подвійна мова. Білінгвізм трактується як здатність до оперування кількома мовами. Білінгв- це людина, яка володіє як мінімум двома мовами. Нерідко як знання більше двох мов зустрічається багатомовність(або мультилінгвізм, полілінгвізм). Він буває двох видів – національний ( вживання декількох мов у певній суспільній спільноті) та індивідуальний (вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається у відповідності до певної мовленнєвої ситуації).

     Наприклад, у Європі, у Люксембурзі основна  місцева мова – летцебургиш, а  офіційними мовами є французька та німецька. В Бельгії три державні мови – нідерландська, французька та німецька, в Нідерландах – англійська та німецька. Мешканці цих країн є білінгвами та полілінгвами. Іноді в психолінгвістичній літературі зустрічається позначення М1 – перша мова та М2 – друга мова. Необхідно пам’ятати, що хронологічно друга мова пізніше витіснити першу і навіть стати рідною. Тому іноді говорять, що одна з мов двомовного індивіда являється домінантною, тобто основною.

     В.П.Бєлянін  виділяє природний (побутовий) та штучний (навчальний) білінгвізм. При цьому, природний білінгвізм з’являється у відповідності з мовним оточенням (у наявності якого радіо і телебачення) та завдяки багатій мовній практиці. Усвідомлення мовної специфіки системи може не відбуватися. А при штучному білінгвізмі другу мову необхідно вивчати, прикладаючи вольові зусилля та використовуючи спеціальні методи і прийоми. Разом з тим можлива така ситуація, коли іноземну мову вивчають спонтанно, і з викладачем одночасно (на курсах так званого ввімкнутого навчання в країні мови, що вивчається ). [11;157]

     Згідно  з віковими періодами, білінгвізм має  поділ на ранній, зумовлений перебуванням і життєдіяльністю у двомовному культурному середовищі; та пізній, при якому оволодіння другою мовою  відбувається у старшому віці, після оволодіння рідною мовою.

     Із  погляду ступеня володіння мовами та кількості мовленнєвих дій  розрізняють рецептивний, репродуктивний і продуктивний види білінгвізму. Рецептивний (сприймаючий) білінгвізм існує тоді, коли людина задовольняється приблизним розумінням іноземної мови. Сама людина при цьому майже не говорить і не пише. Репродуктивний (відтворювальний) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки сприймати (переказувати) тексти іноземної мови, але і відтворювати прочитане та почуте. Продуктивний (породжуючий) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки розуміти і продукувати іноземні тексти, але і породжувати їх. Іншими словами, при продуктивному білінгвізмі людина може більш-менш вільно розмовляти та писати та породжувати самостійні творчі повідомлення іноземною мовою.

     Білінгвізм  – це реальна соціально-мовна  ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу.

     Урахуванням тісної взаємодії зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (структурних) факторів у процесі розвитку і функціонування лінгвістичних об’єктів – одна з методологічних вимог мовознавчих досліджень. «Мовна структура, - пише Ю.Д.Дешерієв, - це продукт історичного формування і розвитку мови в нерозривному зв’язку з розвитком суспільства, трудової діяльності, мовленнєвої практики і суспільної свідомості людей».

     Білінгвістична  взаємодія (двох мовних систем у межах  єдиного колективу носіїв білінгвізму) має комплексний характер: по-перше, це взаємодія функціонування двох мов  у процесі реалізації суспільно-комунікативних потреб (функціональна взаємодія), по-друге, - взаємодія структур мов, що контактують у межах колективу носіїв двох систем комунікації (структурна взаємодія). Зрозуміло, що структурна взаємодія певною мірою залежить від функціональної, оскільки сфери і ситуації спілкування характеризуються різними умовами контактування мов, різними показниками їх використання, актуальності певних фрагментів чи окремих одиниць мовних систем. Результатом функціональної взаємодії є існування різних за обсягом використання двох мов сфер і ситуацій спілкування, структурна взаємодія веде до змін у функціонуванні певних мовних одиниць.

     Наслідки  білінгвістичної взаємодії структур мов простежуються практично на всіх рівнях, але найбільший інтерес для досліджень взаємодії соціальних та структурних факторів становить слововживання, оскільки лексика має тісні і розгалужені зв’язки з позамовною дійсністю. Найширше наслідки структурної взаємодії мов при білінгвізмі відбиваються в усному мовленні.

     Процес  білінгвістичної взаємодії залежить від характеристик суб’єкта двомовності. Існують певні розбіжності у поширенні одиниць специфічного слововживання серед різних соціальних груп інформантів. Тут можна виділити кілька аспектів: по-перше, різні соціальні групи характеризуються різними показниками освітнього рівня і рівня мовної компетенції, по-друге, білінгвістична взаємодія лексики залежить від типу двомовності, а соціальні групи відрізняються з погляду місця функціональних репрезентантів мови в реалізації спілкування; по-третє, кожна соціальна група характеризується певним комплексом соціально-мовних потреб.

     Внутрішні (структурні) та зовнішні(соціальні) чинники білінгвістичної взаємодії лексики складають непросту систему. Наявність спільного соціального субстрату обох мов дає головний імпульс взаємодії – місце контактування двох мов – мовна свідомість і мовленнєва діяльність білінгвів. У взаємодію вступають одиниці, що мають певні спільні риси форми або змісту, глибина взаємодії виявляє пряму залежність від ступеня близькості двох мовних структур. Однак існуючі відмінності серед суб’єктів двомовності, а також між сферами і ситуаціями спілкування істотно впливають інтенсивність білінгвістичної взаємодії (збільшуючи чи зменшуючи поширення специфічного слововживання серед певних соціальних груп білінгвів). Розгалужені зв’язки лексичної семантики з позамовною дійсністю спричиняють розбіжності у «мобільності» проникнення різних тематичних і лексико-семантичних груп у іноземне мовлення, характер розвитку семантики запозиченого слова. Зрештою, між різноманітними чинниками немає суцільної ізоляції: вплив соціальних факторів корегує дію структурних і навпаки.

     1.2 Психолінгвістичні дослідження проблеми білінгвізму

     Двомовність – є гострою проблемою лінгвістів, психологів, педагогів відповідно до динаміки когнітивних підходів до опису мовних явищ та мовленнєвих процесів. Саме тому велика кількість термінів трактується по-іншому в світлі когнітивних концепцій. Так, одним з основних об’єктів сучасних досліджень двомовності постали стратегії оволодіння другою мовою. Проблеми породження мовлення в контексті двомовності в західній науковій літературі ґрунтується на моделі В.Левелта, відповідно до якої переважною більшістю лексикону білінгва є лемми. Визначено чітку диференціацією понять «іноземна мова» та «друга мова». Із першою пов’язують процес оволодіння мовою у штучно створених навчальних ситуаціях під керівництвом фахівця, а друге – з природними ситуаціями спілкування з носіями цієї мови без цілеспрямованого навчання.

     Однією  з цілей вивчення іноземної мови може бути рецептивний білінгвізм. (Деяким людям буває достатньо читати іншомовні книги, але немає необхідності розмовляти. Це характерно мертвим мовам.) Але ціллю вивчення та викладання іноземної мови являється продуктивний білінгвізм.

     Існує думка, що абсолютно еквівалентне володіння  двома мовами неможливе. Адже абсолютний білінгвізм передбачає ідентичне володіння  мовою в усіх ситуаціях спілкування. Це пов’язано з тим, що досвід, набутий  із допомогою використання однієї мови, завжди різниться від досвіду, засвоєного шляхом використання іншої мови. Тому часто дві мови по-різному використовуються залежно від ситуації спілкування. Так, у ситуаціях навчання перевага надається одній мові, тоді як в емоційних життєвих ситуаціях – іншій.

     Ця думка суперечить загальним уявленням про природу білінгвізму, який розглядається у контексті психологічних механізмів мовленнєво-мисленєвої діяльності. З позиції цих механізмів можна стверджувати про різні мовні засоби вербалізації емоцій, проте про загальний їх перебіг та вияв життєдіяльності особистості як результат набутого не лише мовного, а й позамовного досвіду.

     На  сучасному етапі розвитку психології дослідження білінгвізму зосереджується в основному навколо загальнотеоретичних  концепцій, що розробляються в межах діяльнісного і когнітивного підходів. Із позицій діяльнісного підходу проблематика двомовності розглядається у вимірі функціонування мовленнєвої діяльності активного суб’єкта пізнання, постійно залученого до взаємодії з фізичним та соціальним світом. Із погляду когнітивного підходу двомовність вивчається у контексті репрезентації знань людини, яка відображає особливості її індивідуальної картини світу.

     Вважається, що діяльнісний підхід до дослідження  двомовності є провідним, оскільки він охоплює як активного суб’єкта пізнання, так і репрезентації дійсності. Загалом процес оволодіння іноземною мовою – це оволодіння мовленнєвою діяльністю. Тому проблема двомовності, особливості її формування повинні відштовхуватися від загальних закономірностей мовленнєвої діяльності людини. Процес оволодіння іноземною мовою – це оволодіння мовленнєвою діяльністю засобами іноземної мови.

     У дослідженні продуктивного білінгвізму  важливою є теза про те, що в основі білінгвізму лежать ті ж самі мовленнєві механізми, з допомоги яких відбувається спілкування рідною мовою – тільки під час білінгвізму вони дають змогу індивіду дві мовні системи. Існує думка, що перемикання з одного мовного коду на інший , можливо, відбувається в дійсності саме тому, щ ізоморфні: в основі їх структури лежать однакові, спільні принципи.

     Тому  особливого значення набуває висвітлення  двох аспектів. По-перше, встановлення тих мовленнєвих механізмів та процесів та процесів, які зумовлюють процес мовленнєвої діяльності людини безвідносно  до тієї мови, яка використовується в певному контексті. По-друге, визначення особливостей оволодіння мовами, які є універсальними як для рідної мови, так і чужоземної мов.

     У своїй праці «Про потрійний аспект мовних явищ та експеримент у мовознавстві»  Л.В.Щерба окреслює три аспекти мовних явищ. До них належать процеси говоріння і розуміння, які трактуються як мовленнєва діяльність; мовні системи, що охоплюють результати розуміння в конкретну епоху суспільного життя і які зафіксовані в мовних словниках та граматиках; мовний матеріал – сукупність усього, говориться і розуміється суспільною групою. При цьому вчений наголошує на тому, що мовленнєва діяльність зумовленим складним мовленнєвим механізмом людини, який трактується як мовленнєва організація індивіда. [2;34]

     Таким чином, мовленнєва організація розглядається як провідний чинник, що детермінує мовленнєву діяльність та її прояви у мовному матеріалі й мовних системах.

     У контексті білінгвізму мовленнєва організація може розглядатись як універсальний  механізм оволодіння мовою, оскільки, на противагу мовленнєвій діяльності, мовній системі й мовному матеріалу, не залежить від фонологічних, лексичних і граматичних особливостей мови, якою володіє індивід. Унаслідок цього неможливе є механічне перенесення результатів аналіз мовної системи чи мовного матеріалу на опис закономірностей функціонування мовленнєвої організації індивіда. Цей опис повинен базуватися на виявленні закономірностей функціональних систем, що забезпечують процес мовлення та мовленнєвого сприйняття.

     У контексті продуктивного білінгвізму, що має спільні корені як в оволодінні рідною, так і іноземною мовами, особливої уваги набувають мотиви та внутрішнє мовлення. Вони висвітлюють особливості функціонування механізмів мовленнєвої діяльності, що є автономними від лексичної і граматичної будов мов, якими володіє суб’єкт, та визначають його готовність до здійснення мовленнєво-мисленнєвих операцій.

     Отже, думка породжується не з іншої  думки, а з мотивувальної сфери  свідомості людини, що охоплює потяги, бажання інтереси, афекти та емоції. Повне розуміння іншої думки можливе лише тоді, коли відкриваються афективно-вольові основи її породження.

     Внутрішнє мовлення суттєво різниться від  зовнішнього, насамперед, у прояві таких  особливостей. Перша з них –  це високий ступінь предикативності, що надає цьому мовленню фрагментності та стислості.

     Друга особливість – це невербальний характер внутрішнього мовлення. Внутрішнє мовлення майже завжди без слів, воно оперує семантичним планом, значенням, які  оформлюються в цілісні начленовані на окремі слова семантичні образи. Тут розмежовуються поняття смислу та значення. Отже, смисл – це сукупність усіх психологічних фактів, які виникають у свідомості завдяки слову. Значення – це лише одна зона того смислу, якого набуває слово в певному контексті. Тому значення слова є стійкішим, контрастним, тоді як смисл – це динамічне утворення, яке видозмінюється відповідно до контексту.

            Наступне питання, пов’язане з природою продуктивного білінгвізму та психологічними умовами його існування, стосується відмінностей в оволодінні рідною та іноземною мовами. Проблеми навчання іноземної мови широко висвітленні у психолого-педагогічній літературі. Однак акцент у цих дослідженнях здебільшого ставиться власне на процесі навчання, а не на процесі оволодіння. Процес навчання мови передбачає вироблення концептуальних основ, психологічної структури цієї діяльності, відповідних психотехнологій для вдосконалення іншомовних комунікативних умінь та автоматизацій навичок суб’єктів навчання. Процес оволодіння мовою передбачає віднаходження психологічних передумов для підвищення активності суб’єкта навчальної діяльності, активізації вроджених психічних механізмів і структур для формування готовності до мовленнєвої діяльності.

     Із  розвитком когнітивної науки та перенесенням акценту з синтаксису на лексикон дослідники двомовності основну увагу приділяють слову в контексті ситуації та дискурсу. При цьому розрізняють поняття «знати слова» та «використовувати слова». На основі сукупності цих понять відбувається активізація досліджень комунікативної компетенції, яка трактується як готовність вільно та адекватно розуміти та породжувати мовленнєві повідомлення на мові, що вивчається. У зв’язку з цим необхідно привести суб’єкта до такого рівня володіння мовою, який дасть йому змогу застосовувати це володіння в новій комунікативній ситуації в іншомовному середовищі та успішно вирішувати інформаційні та мовленнєві завдання.

       Відомо, що зарубіжні та вітчизняні методичні школи й напрями розрізняються, насамперед, структурою та результатом процесу оволодіння іноземної мови. Для вітчизняних педагогів притаманний аналітичний підхід, для зарубіжних – пріоритетом є формування мовної активності, тобто використання мови.

      Існують різні категорії для класифікації дослідницьких підходів до процесу оволодіння іноземною мовою. Є думка, що існує 9 підходів, які містять певні методи та техніки. При цьому чітко розмежовуються ці поняття. Підхід – це теорія, яка відображає певну модель чи наукову парадигму. Методи і техніки – це сукупність дій, які використовуються з метою оволодіння іноземною мовою. Техніки трактуються як складові процедури методів. Визначними підходами вважають: граматичний, прямий, когнітивний, ситуативний, аффективно-гуманістичний, комунікативний підходи, аудіолінгвізм, а також підходи засновані на розумінні та читанні. Класифікація цих підходів ґрунтується на різних перспективах вивчення психологічної структури діяльність при оволодінні іноземною мовою.  
 
 

      1.2.1 Оволодіння іноземною  мовою як психонейролінгвістична  проблема 

      Для ефективного вивчення іноземних  мов ведуться широкі дослідження, які  торкаються багатьох аспектів навчання, і не тільки суто лінгвістичних. Їх слід вивчати не лише в рамках однієї науки, але ц враховувати інтенсивний  розвиток сучасної лінгвістики з іншими науками, такими як: психологія, біологія, соціологія, медицина(нейрофізіологія, нейрохірургія, неврологія, психіатрія). На стику цих наук з лінгвістикою розвинулись окремі міжгалузеві науки: лінгвопсихобіологія, нейролінгвістика, етно-, соціо-, психолінгвістика, математична лінгвістика, еколінгвістика та ін.

      У вивченні й оволодінні іноземною мовою надзвичайно велику роль відіграють різноманітні нейрон- та психолінгвістичні аспекти.

      Немає сумніву, нейрофізіологія мозку  людини є феноменом спадковим. Кожна людина народжується з певними задатками, і від того, наскільки людина активна у тій чи іншій сфері своєї діяльності, залежить і розвиток

Її здібностей. Йдеться не про вроджені здібності, оскільки здібності, як відомо, не успадковуються, а про вроджені задатки людини, які за умови її активної життєдіяльності у тій чи іншій сфері, перетворюються у набуті здібності. Отже, здібності людини є результатом її розвитку. Тому задатки можна розглянути як вроджений «мовний ген», від наявності і функціонування якого, вважав Н.Хомський, залежить подальший розвиток мовних здібностей людини. [2;7] Ця теорія бере свій початок ще у міркуваннях філософів Нового часу XVI-XVII століття. Беручи до уваги усю суперечливість думок філософів Нового часу цілком можна погодитись з тим, що людина народжується з певними задатками, які є генетично закодовані у її мозку і, розвиваючись, перетворюються у здібності.

Нейролінгвістичними факторами у вивченні іноземних  мов виступають на перший план: мова і мовлення, мислення і пам'ять, які тісно пов’язані і з діяльністю мозку людини та з її усією центральною нервовою системою. Відомо, що з філософської точки зору, мова і мовлення знаходиться у діалектичній єдності. З онтологічного погляду, мова належить до психічних явищ, а мовлення – до психофізіологічних. Отже, мова пов’язана з мисленням, яке є основою різноманітних процесів і які, в свою чергу, не завжди вербалізуються. На зв'язок мови з мисленням і психікою людини вказував і О.Потебня(наявність триади: мова-мислення-мовлення). Пам'ять робить мову, мовлення і мислення засобами здійснення мислительно-пізнавальної і комунікативної діяльності. Академік Анохін П.К. у 1970 році висунув гіпотезу про наявність у мозку людини так званого «другого мозку». Звідси дослідники будують гіпотезу про внутрішню та зовнішню пам'ять. Зовнішня (процедуральна) пам'ять (права півкуля головного мозку) пов’язана з навичками та звичками, відповідає за перцепцію, обробку образів, мнемоніку, від неї залежить темп, тон, тембр, манера мовлення, висота гучності голосу, спосіб артикуляції. Під домінантним упливом правої півкулі здійснюються невербальні засоби спілкування. Вона забезпечує, здебільшого, процес конкретного мислення. [3;7]

     Внутрішня(декларативна) пам'ять (ліва півкуля головного  мозку) забезпечує вихід мислення в мовлення, пов’язана із складними формами запам’ятовування, збереження численних фактів. Тут відбувається словесно-логічне мислення (вербальне, дискурсивне).

     Оскільки  саме внутрішня пам'ять пов’язана  із запам’ятовуванням великої кількості  лексики, то її можна охарактеризувати як пам'ять «вербальна» . У лівій півкулі відбувається процес абстрактного мислення.

     Таким чином, наскільки у людини розвинута  «вербальна» пам'ять залежить її здатність до вивчення іноземної  мови. Від особливостей нейрофізіології мозку окремої людини залежить і процес вивчення іноземної мови, який у різних людей відбувається по-різному. Звідси і різні задатки, здібності, мнемонічні та ментальні можливості. Характер і спосіб функціонування клітин мозку (нейронів) є генетично закодованим, а отже, спадковим. Сталість спадкових ознак зумовлена особливостями нуклеїнових кислот (ДНК і РНК), які точно передають закодовану в них інформацію. Спадковість змінюється зі зміною в окремих генах структури ДНК. Цей процес є дуже складний і стосується суто медицини.