Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

2

Кафедра соціальної педагогіки

Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

Курсова робота

Науковий керівник:

Суми – 2003

План

Вступ

Розділ І. "Субкультура" безпритульних дітей 20-х років ХХ ст.

Розділ ІІ. Причини бродяжництва серед неповнолітніх та наслідки "вуличного життя" для суспільства

Розділ ІІІ. Концепція превентивного виховання в Україні, її мета та завдання

Розділ IV. Основні функції спеціалізованих закладів для неповнолітніх. Коротка характеристика деяких з них

Висновки

Література

Вступ

Соціальне сирітство – це аномальне явище, результат соціальних катаклізмів у житті суспільства, зумовлене дефіцитом державних і суспільних інститутів, покликаних забезпечувати дотримання основних прав і свобод дитини. Це явище, що засвідчує кризу інституту сім’ї, а також негативного впливу соціуму на формування особистості у соціальних, моральних та фізичних аспектах.

Соціальні сироти – це особлива соціально-демократична група дітей, які мають батьків, але в силу соціальних, моральних та психологічних причин позбавлені батьківського піклування. До соціальних сиріт належать і діти вулиці тобто безпритульні. На сьогоднішній день ця проблема дуже актуальна. Десятки тисяч дітей опинилися без крова, без засобів для існування, позбавлені батьківської уваги, турботи і любові, обідрані, голодні, з протягнутою рукою. Ці маленькі громадяни дуже нещасні, бо вони не знають, що таке дитинство і вже не дізнаються. Це діти кризової доби, які змушені самостійно, в досить ранньому віці пристосовуватись до реального, жорстокого і немилосердного світу – світу дорослих, для того щоб вижити, не зламатися. Як правило, це діти з тих сімей, де часто відбуваються конфлікти між батьками, де батьки зайняті з’ясуванням стосунків між собою і можуть навіть використовувати дитину як спільника проти іншого. Саме тому, у неповнолітніх поступово формуються суперечливі почуття до своїх батьків, може сформуватися вороже ставлення до них. У конфліктній сім’ї дитина постійно перебуває у несприятливому психологічному мікрокліматі, у стані постійної тривоги. Воно може з недовірою ставитися до старших, не вірить у можливість нормальних, дружних взаємостосунків між людьми, у неї не формується позитивний досвід спілкування з оточуючими. А відсутність позитивних емоцій компенсуються у вуличних компаніях, прийманні алкоголю та наркотичних речовин, бродяжництві, частих втечах із дому, залученні до криміналу і т.д. Але досить вагомою причиною зростання кількості „дітей вулиці” є соціально-економічне становище молодих сімей в Україні. Майже половина безпритульних – це вихідці з родин, де дуже низький, навіть критичний рівень благоустрою. а наші молоді громадяни мають повне право на гідний рівень життя, щоб бути здоровими фізично і морально, адже вони наше майбутнє і надія.

Метою курсової роботи є аналіз причин виникнення такого соціального явища як безпритульність та пошуки шляхів вирішення цієї глобальної проблеми людства.

Об’єктом виступають умови життя дітей на вулиці.

Предметом дослідження є процес адаптації безпритульних дітей у сучасному світі.

Завдання:

-                              ознайомлення з умовами життя безпритульних 20-х рр. ХХ ст.;

-                              розглядання проблеми безпритульності на науково-практичній конференції;

-                              ознайомлення з поняттями „діти вулиці” та „превентивне виховання”;

-                              вивчення причин дитячого бродяжництва;

-                              розвиток емпатії, толерантності відносно соціальних сиріт, пошуки шляхів вирішення даної проблеми в Україні.

Розділ І. "Субкультура" безпритульних дітей 20-х років ХХ ст.

Безпритульність як соціальне явище виникає і швидко зростає у перехідні та кризові періоди суспільства. Війни, революції, голод, масові епідемії, нестабільна економічна й політична ситуація приносять безлад і хаос у розмірене життя кожної родини.

Безпритульні завжди пристосовувались до життєвих невдач, привчали себе стійко їх переносити. Вокзали, водні пристані, вагонні та паровозні кладовища, запасні колії, зруйновані будинки, ящики з-під сміття, нари, казани, в яких варять асфальт, дровітки – все згодиться для дітей. щоб не загинути, щоб якось перебути ніч.

Духовно вони передчасно старіли: боротьба за існування у такій „звірячій” формі, яку їм доводилось вести у багатьох випадках, призводила до повної байдужості. безпритульні не навчились планомірно працювати, а праця не була основною їхнього існування.

Життєва боротьба виробила в безпритульних своєрідні колективні навички, що залежало від того, як вони жили та заробляли собі на прожиття. Діти, які торгували й жебракували, жили більш індивідуально і найменшою мірою звикли до колективного співжиття. Але безпритульні, які працювали в угрупованнях, чи це була „зграя злочинців”, чи більш організована ватага грабіжників, мали свою „етику” та „трудову дисципліну”. Ось приклад моральних норм одеських безпритульних 20-х років:

Заповіді безпритульних:

1.        „Не лягав” – основний і незаперечний закон. Він проголошує: Хоч би що тобі чи твоєму товаришу не зробили, ти повинен мовчати. тому що відповідальність за вибиті зуби, підбите око, а інколи і за більш серйозні поранення припаде на тебе самого.

2.        „Відповідаєш” – це означає: якщо я тобі доручив заховати що-небудь або дав погратися якоюсь іграшкою, ти повинен це повернути. А якщо не зможеш, то даси мені все, що я накажу, і у тій кількості, в якій мені заманеться.

3.        „Мсти до кінця” – вбивають того, хто не виконав „замовлення”, тому що:

4.        „Сила твоя – твоє право”. Якщо ти сильніший або старший за своїх товаришів, то ти можеш:

1)      нічого не роблячи, жити на вулиці, виконувати роль розподільника здобутих грошей та харчів;

2)      можеш брати собі більшу і кращу частину;

3)      якщо ти у нічліжці, можеш свої обов’язки перекласти на інших, слабших і покірніших;

4)      якщо треба, можеш відібрати харчі, іграшки у слабших;

5)      „Моє” та „державне” не одне й те саме. Але якщо маля або одноліток бере „мою річ”, то за неї „відповідає”. Інша справа – „державне”, – його можна пошматувати, вкрасти.

5.       „Цур перший, цур без частки”. Той, хто захопив краще місце, отримав кращий шматок; підняв гроші й не поділився з товаришем, – правий, якщо він сказав магічне „цур без частки”.

6.       „Хай живе свобода”. безпритульному краще на холодній брудній вулиці ніж у дитбудинку. Ніщо не може зрівнятися з блиском, гамором вулиці, зі свободою.[1]

Ці загальні риси моралі безпритульних 20-х років, особливість якої полягала в тому, що норма поведінки неповнолітніх дітей була ніби принципово повною протилежністю тим нормам, які існували в світі дорослих. З одного боку, вони начебто наслідували світ кримінальних дорослих, а з другого, жили у своєму світі зі своєю мовою, правилами, трудовою дисципліною.

Однією з певних ознак належності до загону безпритульних була специфічна лексика, яка вирізнялась своєю складністю та оригінальністю. Хоча слід зазначити, що жаргон, яким користувались безпритульні, майже не відріжнявся від жаргону дорослих правопорушників і звичайному підлітку не був зрозумілим. Хочу навести „словничок” найуживаніших слів із загальномовного жаргону безпритульних 20-х років:

Вкрасти – купити; майдан – поїзд; майданщик – поїзний злочинець; святці – карти; шніфт – вікно; липа – все, що підроблене; видра – відмичка; угольник – чемодан; шмель – гаманець; коні – чоботи; кумпол – голова; замок – сережка; лягавий – міліціонер; ботати – говорити; мент – службовець тюрми; мосол – військовий; плітовать – тікати; ксіва – документ; маруха – дружина и подруга;  бабка – сорочка; чепо – картуз; чеканка – повія; забути прізвище – не вказати себе у потрібний момент і т.д.[2]

Поринаючи у злочинний світ, засвоюючи нетрадиційну лексику, діти все більше звикали до життя безпритульних .Майже всі вони мали прізвиська, клички. Наприклад, Рябий, Червоний Туз, Білий Самовар і т.д. Не мали прізвиська лише ті діти, які мало спілкувались з безпритульними. Своє життя неповнолітні яскраво висвітлювали у художніх зображеннях свого середовища. Творчість безпритульних втілено у піснях та поезії, з яких найповніше можна зрозуміти їхнє життя, психологію, душевний стан, настрій.

Про життя підлітка, вплив сирітства та безпритульності на його подальшу долю розповідає така пісня:

Когда мне было лет двенадцать,

Когда скончался мой отец,

Не стал я матери бояться

И стал большой руки подлец.

По квартирам я стал шляться,

Стал я водочку любить,

Воровать я научился

И пошел по тюрьмам жить.

Безпритульні не бачили виходу зі свого становища: навіть у колисковій змальовується цілком конкретне життя злочинців.

Спи, мой миленький малютка,

Баюшки-баю.

Подрастешь, карманщик будешь,

Бросишь мать свою…

Життя безпритульних, їх заняття штовхали до злочину, який приводив підлітків до тюрми. Але вона їх не лякала, а скоріше звучала для дітей романтичним відлунням:

Тюрьма, тюрьма, какое слово

Для всех позорна и страша.

Но для меня она не нова,

Я с нею свыкся уж давно…

Існували пісні дівчат-підлітків, у яких розповідалось про те. як вони робилися повіями, наприклад:

Для кого я себя сберегала,

Для кого я, как роза цвела?

До 17 лет подрастала,

А потом хулигана нашла.

Без него я прожить не могла…

У цій пісні переважають сумні інтонації. Дівчина нарікає на свою долю, на хлопця, який спочатку її спокусив, а потім покинув. Після цього вона вже не могла повернутися до своєї сім’ї і все більше занепадала.

Таким чином, саме пісні безпритульних дають нам таке цікаве і різнобарвне зображення їхнього життя. Специфічним є стиль цього фольклору. Тут багато конкретних моментів: від потрапляння дитини на вулицю і здобуття нею так званої „кваліфікації”, до бравуючого, але завжди сумного каяття. Зміст цих пісень залежав від страждань, які їм довелось перенести: сирітство, холод, голод, почуття покинутості, непотрібності, сором та розчарування в житті. Завдяки фольклору безпритульних можна глибше „зазирнути” в життя покинутих, занедбаних дітей тих далеких часів, достеменно зрозуміти їхню життєву позицію. І хоча їх нині одиниці, хвиля безпритульності, що захлинула дитячий світ 20-х років, не могла не позначитися на їхньому подальшому „законослухняному” житті, якщо вони позбавлялися врешті „старої одежі”. Ті, кому пощастило вижити і влитися в нормальні верстви населення, певною мірою несли на собі тягар спогадів „про своє безпритульне дитинство. Їхні нащадки (а сьогодні  це вже третє покоління) досі несуть на собі відбиток стихії безпритульного минулого, бо субкультура – це той емоційний сигнал, який зберігає увесь спадок пережитого життєвого досвіду.

Розділ ІІ. Причини бродяжництва серед неповнолітніх та наслідки "вуличного життя" для суспільства

Сьогодні понад 100 тис. дітей в Україні – соціальні сироти. Так свідчать статистичні дані. Проти, навряд чи вони відображають реальну картину. Адже щодня в усіх районах країни правоохоронні органи та інші відповідні служби реєструють дітей вулиці, котрі роками живуть поза домівками. Багато з них не знають своїх батьків, та й самих батьків ніби не існує, бо заяв про зникнення власних чад вони не подавали. Як правило, діти-мандрівники належать до так званих вразливих верств населення. З родин безробітних, алкоголіків, наркоманів... Саме тому вони викликають у нас більшу занепокоєність і співчуття.

Дитина-жебрак – це соціальна роль, закріплена в суспільстві. Вони „ізгої”. Ви бачили їхні очі? Ці діти всюди: біля яток, у переходах, метро, на шикарних тротуарах та глухих вуличках, у підвалах житлових будинків, на лавках вокзалів і парків. Голодні. Обідрані. Беззахисні, які вміють тільки просити. Звичка. Але не поспішайте їх за це засуджувати, вони не зухвалі жебраки, вони – безмовний докір нашого часу! У них тільки одна зброя проти суворої дійсності – простягнута до вас рука. У хвилини напливу емоцій ми кидаємо їм декілька монет, бажаючи допомогти. Але чи допомагаємо ми їм? Чи вирішують декілька монет, справді наболілу, глобальну проблему жебрацтва? Що чи хто спонукає цих маленьких людей кидати дім, школу, рідне місто?

Причини різні. Це негаразди і сварки в сім’ї, нерозуміння у школі, невміння чи небажання навколишніх знайти підхід до дитини, побачити в ній особистість. Суцільна байдужість, як результат – дитина  грюкає дверима, йде спочатку до друзів, знайомиться з компанією „вуличної дітвори”. Зрештою сама стає однією з них.

Вік „вуличних дітей” різний: від трьох до вісімнадцяти років. Але найбільший відмоток – у віці від десяти до п’ятнадцяти років. Що їх чекає на вулиці? Нічого доброго. Поки вони діти, їх жаліють, їм подають. Зростаючи, кожен з них розуміє, що „легке” життя закінчилося і вони самостійно полізуть до вас у кишеню, будуть чекати вас у під’їздах, на безлюдних вулицях, ґвалтувати, грабувати, сідати у в’язницю чи на голку, займатися проституцією.

Перелік вакансій, що пропонуються вулицею широкий та різноманітний. Адже у середньому, жебракуючи, дитина може заробити 150 гривень у день. А ці гроші потім йдуть на тих же п’яниць-батьків, уявних опікунів, яким невигідно працювати. Та й не хочуть – куди краще жити на заробіток дитини, яка знемагає від жари влітку та замерзає лютою зимою, рятуючись від холоду за допомогою дірявого пальтечка та черевиків на босу ногу, замість того, щоб сидіти за партою.

І дійсно, наше суспільство  постійно мовби народжує подібні типи, тому що вони навіть потрібні йому. Саме через них багато людей мають можливість проявити своє співчуття, милосердя і таким чином виконати обов’язок. Але якщо дитина має чуйну і ніжну душу й серце, то вона, ведучи такий спосіб життя” отримує величезну травму психіки, замикається в собі, стає соціальним інвалідом.

Наведу такі дані. Щороку в Україні скоюється 30-35 тис. злочинів. Здебільшого це стосується вбивств, пограбувань, ошуканства. Від цього стає моторошно. Наприклад, у місті Артемівську кілька підлітків (дівчата і хлопці віком 14-16 років) вирішили „провчити” свою подругу за те, що вона, мовляв, „дере кирпу”, не хоче з ними вживати алкогольні напої і взагалі високої про себе думки.

Жертву заманили на одну з квартир, силоміць роздягли. Дівчата тримали її, а хлопці ґвалтували. Після цього змушували пити сечу, а потім всі разом убивали нещасну.

Інший приклад. Місто Маріуполь ще за радянських часів було місцем, куди на будівництво „гігантів індустрії” звозили з усього СРСР карних злочинців. Вони жили і працювали „у зоні”. В середині 70-х років минулого століття там налічувалося десять спецкомендатур. Відбувши термін покарання, колишні в’язні так і залишалися в Маріуполі. ускладнюючи й до того нестабільну криміногенну ситуацію в місті.

Кілька років тому столиця української металургії була буквально приголомшена диким злочином. Вранці мешканці одного з приватних будинків помітили, що 88-річна сусідка не виходить із жати. Як і годиться, пішли її провідати. Жінка лежала вбита, роздягнена, з відрізаними грудьми...

Злочинців швидко знайшли. Ними виявилися троє підлітків 14-ти, 12-ти та 10-ти років.

„Потрібні були гроші, – пояснювали вони в міліції. – Тільки їх у баби від пенсії залишилося лише 8 гривень”.

Таких прикладів можна навести безліч. І якщо цю ситуацію не контролювати, ми можемо втратити молоде покоління, яке повсякчас називаємо нашим майбутнім. Мені не хочеться шокувати вас фактами такої патологічної жорстокості, але просто необхідно привернути увагу суспільства, держави та громадських організацій, і насамперед батьків, до проблем юного покоління. Ми просто не маємо права випускати з поля зору маленьких громадян, і повинні забезпечити їм гідне майбутнє.

Але з’ясувалось, що схильність до бродяжництва можна підмітити у багатьох дітей і особливо у молодших підлітків, навіть із благонадійних, нормальних, повноцінних сімей. Деякі з них тікають з дому не через те, що ображені і нещасні, а тому, що в них є необхідність у цьому, як з’явилася дуже рано. Такі діти приносять безліч турбот як батькам, вчителям, так і суспільству взагалі. Вони хочуть відчути радість пересування, зустрічей і по своїй суті дуже цікаві. Наприклад, Валера – учень 8-го класу – тікав із дому по три рази на рік. Він не повертався сам, його постійно ловили. А коли хлопець з’являвся в школі, з’ясовувалося, що Валерій знає маршрути пересування всього автотранспорту, розклад усіх електричок. Можливо, йому було просто нецікаво у школі? А вчителька, ще досить молода, ніяк не могла знайти достойного заняття, не одвела Валерія до цікавої секції чи гуртка. Більше того, знаючи про його феноменальну пам’ять, вона навмисне відбирала у учня підручник, щоб хлопець не зміг прочитати текст перед уроком, а вдома він не готувався. Валерій ніколи не намагався бути лідером і не підбивав інших до втечі. Йому просто ніхто не був потрібний, а про його внутрішнє життя можна було тільки здогадуватись. Він жив своїм потаємним світом. Фізично дуже кріпкий і витривалий, але маленького зросту, рудоволосий, він своєю зовнішністю мов би втілював внутрішні протиріччя. Дуже швидко було поставлене на ньому тавро „неблагонадійний”.

Його ровесник Микола, також хлопець з незаурядними здібностями, був улюбленцем усього бродячого світу. Тікав з дому, знав безліч цікавих пісень. За гарну пам’ять, веселість і доброту його любили і в школі, і на вулиці, і вдома. Цікаво, що якщо Валерій мріяв стати міліціонером, то Микола – артистом. Він не боявся бути ображеним дорослими, досить часто передбачав і відчував небезпеку, гарно орієнтувався у настроях, людей і т.д.

Дев’ятирічна Катерина теж тікала з дому по чотири рази на рік, через те, що їй не дозволяли „водитися” з хлопчиками.

Ці діти, як правило, ні своїм зовнішнім видом, ні своєю поведінкою не викликають співчуття. Вони хоча і тікають з дому, але швидко повертаються до шкільного середовища, наздоганяють пропущений матеріал і засвоюють усі зміни, які відбуваються в класі чи вдома.

Так ось, тільки спільними зусиллями ми зможемо вирішити проблему бродяжництва. Діти-втікачі з благонадійних сімей і „вуличні бродяги”, які позбавлені родинного тепла, затишку, батьки яких ведуть аморальний спосіб життя. Усі вони наші діти, брати, сестри, і нехай це пишномовно звучить, але завдання кожного з нас зробити все можливе, щоб з цих людей виросли хороші спортсмени, вчителі, фінансисти, а не кримінальні авторитети.

Розділ ІІІ. Концепція превентивного виховання в Україні, її мета та завдання

„Діти вулиці” потребують захисту. Саме під такою назвою в травні 1998 р. в Україні вперше була проведена науково-практична конференція, організована Науково-методичним центром превентивного виховання АПН України, Старокиївською районною та Київською міською державними адміністраціями.

Лейтмотив конференції – посилення превентивної роботи з дітьми на всіх рівнях – соціальному, педагогічному, психологічному, медичному та правовому.

Проблема превентивності (а це запобігання правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, СНІДу, утвердження здорового способу життя) гостро стоїть у всьому світі, а надто катастрофічно зростає дитяча безпритульність. Тож не випадково предметом обговорення на конференції стали „діти вулиці”.

Цей термін вперше з’явився в роки громадянської війни і стосувався дітей, батьки яких загинули. Вулиця була їх середовищем виховання, оскільки ні сім’ї, ні домівки вони не мали.

В нинішніх умовах 90 відсотків дітей вулиці мають батьків, причому, більше половини – обох. Отже, по-перше, це вимушене соціальне сирітство, по-друге, спонукальне сирітство, коли школа чи сім’я виштовхують дітей на вулицю. Характерно, що кожна п’ята така дитина –віком до 10 років.

Отже, нагальна потреба суспільства щодо „дітей вулиці” – створення умов, в яких діти поновлюють та підтримують фізичне і психічне здоров’я, уникають соціальної деградації.

Це, так би мовити, потреба глобальна. Принципова ж полягає у визначенні ставлення до цього явища, пошук шляхів подолання причин відторгнення від дитини таких соціальних інститутів, як сім’я і школа.

Які ж причини спонукають дітей втікати на вулицю? Чому замість природного потягу до спілкування з батьками, вони обирають криміногенне середовище?

На жаль, у такому контексті, необхідно визнати, що батьки часто жорстоко поводяться зі своїми дітьми. Є чимало фактів фізичного і психічного насильства, вигнання їх із дому.

Під час опитування 1,5 тис. дітей на запитання, чи били вас у сім’ї, кожен третій відповів – „дуже часто”, кожен десятий – „постійно”. Кожен п’ятий вказав, що його ображають, принижують чи в сім’ї, чи вчителі в школі, чи ровесники.

Для більшості з них втеча з дому – це цілеспрямований, заздалегідь обдуманий вчинок, і тільки для небагатьох причиною був короткочасний конфлікт, образа; когось підмовили друзі, а дехто взагалі не може зрозуміти, чому втікав.

Виявляється, втікачі – це активна, а не пасивна частина дітей і підлітків, ті, хто здатний на вчинок, хто потрібен суспільству, але суспільство не прагне їх зрозуміти і зробити своїми спільниками (натомість їх часто підбирають кримінальні елементи). Діти не усвідомлюють небезпеку вулиці, у них ще немає соціального досвіду.

Отже, діти пристосовувалися до вуличного існування. А чи хочуть вони повернутися до дому і за яких умов? 92 відсотки згодні, але за умови, коли їх не ображатимуть, якщо зміниться обстановка в сім’ї, їх любитимуть і допомагатимуть у навчанні, а незначна частина – якщо їх добре годуватимуть.

Згідно ст. 6 п. 2 Конвенції ООН про права дитини – кожна дитина має право на життя і держава зобов’язана забезпечувати виживання і здоровий розвиток дитини, ст. 24. п. 2 – держава зобов’язана приймати необхідні міри у боротьбі з недоїданням, ст. 27. п. 1-3 – батьки несуть відповідальність за забезпечення необхідного рівня життя дитини, і держава зобов’язана створювати  усі необхідні умови для реалізації цієї відповідальності[3]. Отож, як бачимо, не за хлібом насущним діти втікають на вулицю.

Таким чином, сім’я є тим соціальним інститутом, місцем, де батьки мають конституційний обов’язок піклуватися і виховувати дітей.

Сьогодні сім’я знаходиться у кризовому становищі. Деякі батьки чесно зізнаються, що не знають, що робити з дітьми і як їх виховувати. Вони особливо безпорадні, коли йдеться про вживання дітьми наркотиків. За останні роки, майже вдвоє збільшилась кількість дітей, які знаходяться на обліку в медичних закладах з діагнозом наркоманія чи токсикоманія. Тільки за перше півріччя 1999 р. за вживання наркотичних речовин було поставлено на облік, майже 2 тис. неповнолітніх. Вражає те, що початок вживання дітьми наркотиків, наприклад, дихання парами клею „Момент”, чи паління конопляних культур припадає на вік від шести до десяти років. Всеобуч батьків – термін старий, але ця справа конче необхідна в сучасних умовах. Молодих батьків треба вчити, як народити здорову дитину, не агресивну, дати їй відповідний розвиток. Таких знань сучасні батьки здебільшого не одержують.

Необхідно здійснювати превентивно-виховні заходи щодо батьків, які не бажають ускладнювати своє життя вихованням власних дітей. Велику надію щодо виховання дітей суспільство покладає на школу. Але, на жаль, практика доводить, що багато учбових закладів не створює застережливих бар’єрів від асоціальної поведінки. Численні експерименти з диференціацією навчання без належного науково-методичного обґрунтування призвели до своєрідного психологічного переслідування у школі дітей, які компенсують свою навчальну неспроможність агресією до вчителів і учнів, які краще вчаться. Учні, що залишили школу, у більшості випадків вважають, що рівень психологічного переслідування у школі був вищий, ніж в асоціальному середовищі на вулиці.

На жаль, багато шкіл перестали бути місцем, де дитина відчуває повагу і захист, допомогу і піклування. І тут мало допоможуть засідання комісій, звільнення директорів чи вчителів. Вони й самі є заручниками цієї системи.

Якщо сім’я більш закрита для виховних впливів, то місце, де діти мають опанувати соціально корисні моделі поведінки, виробляти навички протидії негативним, соціальним явищам, має бути закріплене за дитячим садком і школою на державному рівні.

Це означає, що у дитячому садку і школі має домінувати принцип превентивності. Діти мають право знати про складнощі соціального життя, вчитися застерігатися від наркоманії, СНІДу, злочинності, розуміти складну природу людини і явищ, що її оточують. Слід зазначити, що за офіційними даними Державного Комітету статистики України, на протязі 1999 р. кількість злочинів, скоєних неповнолітніми та молоддю, складає майже 120 тис. І з кожним роком ця цифра швидко зростає. Кожен другий злочин –тяжкий (вбивство, грабіжки, зґвалтування і т.д.). Зростає злочинність і серед дівчат. Майже 40 відсотків правопорушень серед неповнолітніх мають груповий характер. Що стосується розповсюдження СНІДу, то за даними Центру профілактики й боротьби зі СНІДом Міністерства охорони здоров’я України, на сьогоднішній день зареєстровано близько 10 тис. людей заражених ВІЛ-інфекцією, з них майже 50 відсотків – діти і молодь віком до 20 років.

Кримінологічні дослідження виводять психологію злочинця з психології жертви, в становищі якої перебувала людина у минулому. З полохливої, заляканої, психічно нестійкої людини важко виховати активного громадянина.

Переважна більшість дітей відчуває постійний психологічний дискомфорт, негативні емоції: ненависть, страх, заздрість і т.д. Спостерігається різке зниження духовності, неприйняття значною частиною дітей терпимості, милосердя, честі, совісті, доброти. Низькою стає культура поведінки як в учнівських, так і вчительських колективах, які ще грішать формалізмом.

Наведу ось такий приклад: "У похід проситься четвертокласник – неприкаяний хлопчина, якого виховує бабуся, і який, як виявилось, нікому не потрібен. Хлопчик благав, плакав, але ні директор, ні заступник з виховної роботи не дозволили йому йти в похід".

Інший приклад з цієї школи. П’ятикласник пішов з дому. Знайшли його працівники міліції голодного і непритомного за 60 км від Києва. Мати про зникнення дитини не заявила, а школі байдуже. А коли б відвідуванням дітьми школи займалося учнівське самоврядування, то вже після другого уроку було б відомо, чому дитини немає в школі. Постає питання: якщо проблема дитини поза увагою, якщо не працює самоврядування, то яка ж роль заступника директора з виховної роботи.

Зараз фіксується стрімке зростання дітей вулиці. Їх кількість в Україні сягає вже до 200 тис. Для зіставлення наведу такий факт. Минулого року понад 200 тис. учнів не з’явилися до школи. І на це не було належної реакції органів освіти.

Загальновідомо, що головна причина того, що діти залишають домівки чи школи – психологічний дискомфорт (почуття невдоволеності, пригніченості, приниження тощо).

Більша частина опитаних дітей вулиці зізналася, що постійно зазнає сексуальних домагань чи просто жорстокого відношення до себе з боку батьків. У цьому випадку у дитини формується тяжка моральна та психологічна травма. Саме такі діти, потрапивши по тій чи іншій причині на вулицю, переживають сексуальне насилля чи самі починають таким чином заробляти гроші.

Згідно ст. 19 Конвенції ООН про права дитини вони мають право на державний захист і забезпечення підтримки, розслідування, лікування в зв’язку з випадками жорстокого поводження[4].

Зараз, як ніколи, постає проблема конфлікту у системі "учень-учень", "учень-вчитель", "учень-батьки", "батьки-вчитель" (що дуже позначається на ставленні вчителя до учня).Конфлікти з учнями виснажують і педагога; він іде до школи з побоюванням очікуваного конфлікту з учнями. Страх породжує агресію, яка виливається за першої проблемної ситуації.

З огляду на це, особлива увага має приділятися моральним якостям педагога, його вмінню розв’язувати конфлікти і знаходити шляхи до серця і душі дитини.

І тут держава завинила перед вчителем, і не лише в забезпеченні його платнею, у підвищенні соціальної значущості його праці, а й у створенні умов для опанування новими психологічними технологіями взаємодії з учнями та їхніми батьками, знаннями, необхідними для запобігання таким негативним явищам, як правопорушення, наркоманія, алкоголізм тощо.

Сьогодні вчителю важко. Робота йому здається справжнім пеклом не тому, що він не хоче, а тому що не знає як допомогти дитині.