Бюджетна політика як інструмент державного регулювання економіки. 2

МІНІСТЕСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії та конкурентної політики

КУРСОВА РОБОТА

З ЕКОНОМІЧНОЇ  ТЕОРІЇ

(основи  економічної теорії, мікроекономіка, макроекономіка)

на  тему №36 «Бюджетна політика як інструмент державного регулювання економіки»

Студентка ІІ курсу 3-ї групи

денної форми  навчання

Факультету  РГ та ТБ

Березняк Наталія  Петрівна

Науковий керівник – к. ек. н., доцент

Попова Нінель Веніамінівна

КИЇВ 2013 
ЗМІСТ 

ВСТУП

Бюджетна політика, будучи складовою фінансової політики держави, стимулює соціально-економічні процеси у суспільстві шляхом використання коштів централізованого грошового фонду для забезпечення належного функціонування і розвитку економіки, соціальної сфери, соціального захисту населення, оборони, управління, природоохоронної та зовнішньоекономічної діяльності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Роль бюджетної політики у забезпеченні фінансової стабільності держави, питання змісту та формування цієї політики знаходяться у центрі уваги провідних економістів і практиків, зокрема розкриваються у наукових працях таких вітчизняних вчених як С. Булгакова, О. Василика, В. Геєця, Т. Куценка, С. Мочерного, Ю. Пасічника, І. Плужнікова, В. Федосова, С. Юрія, Ф. Ярошенка та інших. У даний час залишаються невирішеними складні проблеми, які стосуються концептуальних засад бюджетної політики, зокрема її змісту, принципів, засад формування стратегії і тактики, домінантів та пріоритетів в умовах трансформаційних процесів, які відбуваються в Україні.

Формування  цілей курсової  роботи. Метою курсової  роботи є оцінка існуючих теоретичних і методологічних підходів до сутності бюджетної політики та формування концептуальних засад щодо трактування змісту та ролі бюджетної політики України у сучасних умовах. Саме від якості, чіткості та реальності бюджетної політики залежать кінцеві практичні результати впливу бюджетних відносин на соціально-економічні процеси, що відбуваються у державі [2, 65].

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи та методологічні засади бюджетної  політики.

 
1.1. Бюджетна політика України:  зміст, цілі та функції.

В економічній  літературі відсутні єдині підходи  до трактування змісту бюджетної  політики, розробки найважливіших напрямів реалізації, що негативно відображається на системі її провадження та ефективності. У багатьох випадках зустрічаються інтерпретації терміну “бюджетна політика” як податково-бюджетна, бюджетно-податкова, фінансово-бюджетна, фіскальна тощо, причому це характерно як для зарубіжних, так і вітчизняних наукових джерел.

Так, наприклад, у словнику сучасної економічної  теорії Макміллана наведене наступне визначення: “Бюджетна політика (або  фіскальна політика) означає використання оподаткування і державних видатків для регулювання сукупного рівня економічної діяльності”.

Подібне модифіковане трактування бюджетної політики наводять окремі російські вчені. Так, А. Борисов стверджує: “Бюджетно-податкова політика – політика держави в галузі оподаткування і державних витрат, спрямована по суті на підтримання високого рівня зайнятості, стабільної економіки, зростання ВНП”.

Досить узагальненим є підхід до трактування бюджетної  політики авторами економічного енциклопедичного словника. Вони вважають, що: “Бюджетна політика – цілеспрямована і планомірна діяльність держави щодо раціонального використання важелів бюджетного регулювання темпів частки одержавлення національного доходу, джерел його формування та вибору оптимальної структури витрат з метою підтримання стабільного економічного зростання в країні і досягнення стратегічних цілей суспільства”.

Бюджетна політика є складовою фінансової політики, тому крім особливих ознак, для бюджетної  політики будуть властиві спільні з  фінансовою політикою ознаки. Аналогічно фінансова політика є складовою економічної, а економічна політика – складовою політики держави. Таким чином всі компоненти політики держави будуть мати, з одного боку, спільні ознаки, як складові єдиного явища, а з іншого – специфічні, які властиві тільки цьому виду політики [1, 156].

Серед складових  фінансової політики особливе місце  відводиться бюджетній політиці держави. Основою бюджетної політики є розробка основних напрямків використання бюджету відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства. У процесі такої розробки держава визначає конкретні форми, методи і види організації бюджетних відносин. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довготермінового (стратегічного) та короткотермінового (тактичного) характеру, які здійснює держава через бюджетну систему. Отже, в узагальненому вигляді бюджетна політика – це діяльність держави щодо використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Бюджетні відносини  є основою бюджетної політики, визначають її зміст. Ці відносини є об’єктивними, тому не залежать від свідомості, тоді як бюджетна політика є формою свідомої діяльності людей. Таким чином, бюджетна політика не може змінювати змісту бюджетних відносин.

Також бюджетна політика тісно пов’язана з економікою. Так, політика може впливати на економіку як позитивно, так і негативно.

На практиці бюджетна політика потребує правового  оформлення. Держава визначає методи, обсяги та форми формування бюджетного фонду, відображає їх у законодавчих і нормативних актах. Від якості та повноти правового регулювання залежить успішне проведення бюджетної політики.

Зміст бюджетної  політики полягає у визначенні курсу, завдань і напрямів діяльності держави  у сфері формування й використання коштів бюджетного фонду. Відповідно до внутрішнього змісту бюджетної політики вітчизняною фінансовою наукою сформульовані найважливіші завдання: 

– розробка науково  обґрунтованої концепції розвитку бюджету як важливого інструменту  регулювання соціально-економічних  процесів;

– визначення основних напрямів мобілізації й використання бюджетних ресурсів на перспективу  і поточний період;

– здіснення  практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Більшість науковців  і практиків стверджують, що завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації та використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до соціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами [5, 23].

На бюджетну політику впливає ряд чинників, які  в економічній літературі називають  внутрішніми і зовнішніми. Так О. Василик, І. Плужніков та інші до зовнішніх чинників відносять залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами, експортних можливостей самих держав, її інтеграції зі світовими економічними системами. Внутрішніми чинниками вважаються стан розвитку економіки, соціальної сфери, організація грошового обігу, стабільність

Загальноприйнятим у фінансовій науці є поділ  бюджетної політики залежно від  періоду і характеру завдань, що вирішуються, на бюджетну стратегію  та бюджетну тактику.

В економічній  літературі зустрічаються різні  визначення як бюджетної стратегії, так і бюджетної тактики. Так, наприклад, О. Василик під бюджетною  стратегією розуміє довготривалий  курс бюджетної політики, розрахований на перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Такий курс передбачає прогнозування світових тенденцій розвитку бюджетного механізму, формування концепції створення і використання бюджетних ресурсів, окреслення принципів організації бюджетних відносин. Аналогічні визначення з деякими модифікаціями дають інші економісти.

Бюджетна стратегія  – це цілісна система дій держави  спрямована на реалізацію мети, завдань  та пріоритетів довготривалого курсу  бюджетної політики, розрахованого  на тривалу перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Метою стратегії має бути забезпечення відповідних цілей держави, незважаючи на втручання з боку зовнішніх сил чи обставин.

Розробка бюджетної  стратегії – складний творчий  процес. Він повинен включати такі складові як:

- можливість  бюджетної системи (визначення  реалістичності завдань і відповідності  наявних ресурсів);

-   врахування та встановлення особливостей внутрішніх й зовнішніх зв’язків між елементами системи (визначення дійсних причинно-наслідкових зв’язків і резервів);

-  визначення наявних загроз здійсненню бюджетної стратегії та об’єктивних її обмежень.

Бюджетна стратегія  реалізується шляхом бюджетного прогнозування  та бюджетного програмування. Під бюджетним  прогнозуванням доцільно розуміти розробку та складання науково-обґрунтованих гіпотез про ймовірний стан бюджетної системи та відповідних показників, які характеризують цей стан; науково-обґрунтовані пропозиції щодо тенденцій і напрямів розвитку бюджету на близьку й віддалену перспективу, альтернативних шляхів і термінів досягнення пріоритетних цілей.

Бюджетне програмування  на відміну від бюджетного прогнозування  можна розглядати як специфічну сферу  реалізації бюджетної стратегії, пов’язану  з розробкою системи взаємопов’язаних і узгоджених заходів, планів дій, спрямованих на досягнення конкретної мети, розв’язання конкретної проблеми. Бюджетні програми спрямовані на перспективи розвитку економіки, соціальної сфери тощо на довготерміновий або середньотерміновий період, з одного боку, і необхідних для цього бюджетних ресурсів, з іншого, для досягнення стратегічної мети. Кількість таких програм залежить від стратегічних орієнтирів та рівня соціально-економічного розвитку суспільства.  

Бюджетне програмування  розглядається як процес орієнтації економіки і соціальної сфери з боку держави через регулярний і комплексний вплив за допомогою бюджетних ресурсів на її структуру відповідно до варіанта соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму [4].

Якщо бюджетна стратегія пов’язана з вирішенням перспективних завдань, то бюджетна тактика охоплює переважно поточні питання. Бюджетна тактика – це форма реалізації бюджетної стратегії, комплекс адаптивних заходів впливу держави на стан функціонування конкретних бюджетних взаємовідносин з метою надання їм параметрів, визначених завданнями бюджетної стратегії.

Якщо стратегія  формується як правило під впливом  політичних та ідеологічних засад, то тактика безпосередньо залежить від дій держави і може мати самостійних характер. У такому випадку тактика гальмує бюджетну стратегію або її обмежує, що призводить до неузгодженості у діях окремих інститутів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування.

Тактичні дії  держави відображаються у бюджетному законодавстві, нормативних актах Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, щорічних бюджетах, бюджетних програмах (короткотермінових). Такі нормативні акти й документи конкретизують зміст бюджетної політики та механізм її реалізації. В цілому тактичні дії мають бути гнучкими відповідно до зміни поточних соціально-економічних умов і завдань.

Загалом бюджетна стратегія в діалектичній єдності  з бюджетною тактикою складає  бюджетну політику держави. Таким чином  бюджетна політика держави – це діяльність органів державної влади, державного управління та місцевого самоврядування з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів розвитку бюджетних відносин, засобів бюджетної тактики для їхнього досягнення, а також застосування цих засобів.

На сучасному  етапі розвитку суспільства, на нашу думку, дуже складною є проблема оптимізації  бюджетної політики. Критерії такої  оптимізації полягають у найповнішому досягненні мети найдешевшими засобами [5, 27].

Характерною ознакою сучасної бюджетної системи є нетривіальна багатомірність, яка полягає в наявності власних інтересів, системи цінностей та цілей у суб’єктів державної влади, державного управління, місцевого самоврядування, платників податків і зборів, розпорядників бюджетних коштів тощо. Тому особливо актуальним завданням бюджетної політики є збалансування інтересів, які пов’язані з формуванням і використанням бюджетних ресурсів.

Бюджетну політику можна класифікувати так:

- політика у  сфері доходів бюджетів (фіскальна політика, політика мобілізації неподаткових надходжень);

- політика у  сфері видатків бюджетів (політика  кошторисного фінансування, інвестиційно-бюджетна  політика, політика бюджетного кредитування, політика бюджетного дотування  і субсидіювання, політика бюджетного резервування);

-  політика у сфері бюджетного регулювання  і міжбюджетних відносин (політика надання трансфертів, політика отримання трансфертів);

-   політика у сфері бюджетного дефіциту і державного боргу.

1.2. Межі  ефективності бюджетного регулювання.

Розглядаючи участь держави в ринковій економіці, межі та перспективи її регулювальної  діяльності, варто пам´ятати, що:

Сам факт явища (державне регулювання) ще не гарантує його якості.

Відхилення  реальної економіки від її ідеальної  моделі ще не є достатнім аргументом для втручання держави, оскільки:

• по-перше, деякі недоліки економіки (як і життя загалом) - нездоланні. Наприклад, неможливо в кожний момент забезпечити повну зайнятість;
• по-друге, наслідки подолання деяких вад ринку державою можуть бути дошкульнішими, ніж самі вади, що може призвести до своєрідної спіралі регулювання: перше втручання викликає порушення в ринковому механізмі, а часто й неочікувані наслідки, що породжує наступну хвилю втручань. Відповідно вся економічна система стає непрозорою, корумпованою, підприємницька діяльність залео/сить від "пробивної сили "різних олігархічних груп, а соціальна енергія витрачається на боротьбу за привілеї, а не на розвиток і вдосконалення господарських механізмів. Така спіраль державного регулювання цілком реальна для нашої країни.

Не слід дивитися на державу як на комору необмежених  можливостей для розв´язання  усіх господарських проблем. Держава - важливий, але також обмежений  ресурс (обмежені: компетенція Уряду, кількість та кваліфікація державних службовців, а також фінансові засоби, якими володіє держава). Тому її треба використовувати оптимально саме для тих цілей, щодо яких вона незамінна:

• створення і підтримання належного законного порядку;
• забезпечення стабільності грошей;
• постачання благ, яких ринок взагалі не може надати (національна оборона, внутрішній порядок, система судочинства), або надає надто мало (наприклад, у галузі освіти і науки).

Ринок справді  не розв´язує усіх проблем. Отож його "невидиму руку" треба зрівноважити, доповнювати "видимою рукою" (держави). Однак слід пам´ятати що:

• "невидима рука "ринку є природним і тому анонімним механізмом, який не піддається корупції;
• натомість "видима рука " політика чи урядовця, яка роздає блага (концесії, ліцензії та інші перепустки до зиску), не захищена від корупції.
• Слід мати на увазі й те, що люди по-різному розуміють суть державного регулювання:
• одні ототожнюють з ним будь-яку присутність держави в економіці;
• інші регулюванням вважають дії, що виходять за межі класичних функцій держави. Виконання ж класичних функцій вони трактують так, що нібито держава нічого не робить. За такою логікою, держава повинна врегульовувати будь-яку проблему. А це- пряма дорога до так званого "соціалізму", який саме вирізнявся тотальним державним регулюванням господарського життя.

Пам´ятаючи  ці методологічні засади, розгляньмо перспективи та ефективність державного регулювання.

Можливості  державного регулювання економіки, як ми бачили, частково забезпечені  коштами державного бюджету. Однак  уже тривалий час у розвинених країнах видатки бюджету перевищують його доходи, що безпосередньо пов´язано з активізацією держави в економіці. Державні функції мають тенденцію до неперервного розширення, охоплюючи все нові сфери і відносини. Відповідно і державний апарат, що виконує ці функції, також має тенденцію до неперервного розширення, що збільшує витрати суспільства на його утримання.

Згодом вони перевищують доходи бюджету від  функціювання державного регулювання. Однак державний апарат продовжує  розширюватися, що супроводжується зростанням державного боргу. На певному етапі державний апарат надто "розбухає", а/ система державного управління обюрокрачується.

Що й сталося  із системою державного управління в  західноєвропейських країнах у 70-х  роках XX ст. Обсяг державних законодавчих актів, розпоряджень і постанов, що регулюють економічне життя збільшився до тисяч томів. Наприклад, щоб створити нове підприємство або модернізувати чинне, треба було отримати дозвіл від десятків різних відомств і затратити багато часу. У Західній Німеччині, оформляючи замовлення на будівництво, 1966 р. потрібно було врахувати 48 законів та розпоряджень, а 1980 р. - уже 225!

Обюрокрачування системи державного управління економікою призвело до уповільнення ухвалення  економічних рішень, до обмеження  підприємницької ініціативи та підриву конкуренції, а одночасно супроводжувалося надмірними видатками держави на утримання державного апарату. Щоб поповнювати державний бюджет, були підвищені податки, а це збільшило державний борг, зумовило перетікання позикового капіталу з виробничої сфери у сферу державних фінансів, що зменшує ділову активність. Сповільнюється виробництво, зростає безробіття і т.д.

Зрештою, стало  очевидним, що домінування державного регулювання соціально-економічного розвитку на Заході вичерпало себе.Конкретною ознакою надмірного поширення регулювальної діяльності держави стало зниження показників соціально-економічного розвитку країн.

Під тиском цих  тенденцій у розвинених країнах відбувся перехід до нової системи управління економікою, її основою і став неолібералізм. Відбулося помітне згортання державного регулювання - дерегуляція - посилення ролі ринку та стимулювання приватного сектору, суттєве обмеження безпосередньої виробничої діяльності держави...

У нових умовах ринок та держава почали відігравати головну роль у регулюванні сучасної економіки, доповнюючи одне одного: ринковий механізм визначає ціни й виробництво у багатьох сферах, тоді як держава регулює ринок через оподаткування та інші важелі. Обидва складники - ринок і держава -суттєві. Керувати економікою за відсутності того чи іншого - все одно, що намагатися аплодувати однією рукою (Семюелсон).

З переходом  до нової системи управління національною економікою було знижено податки, зменшено соціальні витрати держави, запроваджено обмеження щодо розмірів державної власності та модернізовано ЇЇ. Проте функції фінансового, кредитного, грошового регулювання в національній економіці залишилися в компетенції держави.

Якщо в 30-ті роки XX ст. закладалися основи державного регулювання з використанням кейнсіанських методів бюджетного і монетарного стимулювання, які забезпечили вихід з кризової ситуації економік західних країн, то у 70- і особливо у 80-ті роки явно переважала ліберальна течія. У 80-90-ті роки монопольне панувала доктрина загальної лібералізації і державного де-регулювання. Повернення до неокласичних ідей супроводжувалося обмеженням державного втручання в економіку, зменшенням бюджетних дефіцитів, скороченням видатків на соціальну сферу. І ця політика дала позитивні результати: зросли інвестиції розвинених країн у країни, що розвиваються (з 1990 по 1999 р.: портфельні в 9 разів: з 3,7 до 34,5 млрд. дол.; прямі - у 7,4 раза: з 24,3 до 185,4 млрд. дол.). У групі індустріальних країн бюджетні дефіцити були знижені з 3,7 % ВВП 1994 р., до 0,9 % - 1999 р., щомісячні прирости цін на споживчі товари зменшилися з 2,0 до 1,4 %.

Змішане управління національною економікою

Сучасну система  управління національною економікою можна  схарактеризувати як змішане управління.

Вона ґрунтується  на плюралізмі (різноманітності) форм власності й органічно поєднує переваги ринкових і державних регуляторів. У межах цієї системи управління регулятором економічних процесів є ринковий механізм, а держава тільки створює інституційні умови для вияву ринкових важелів. Тобто змішане управління поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, із стійкістю державного управління, яка сприяє задоволенню соціальних потреб суспільства. Поряд із ринковими й державними макроекономічними регуляторами в межах цієї системи управління формується ще один елемент управління - інститут соціального партнерства, враховують також рішення наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.

Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам з розвиненою економікою. Вона має і спільні риси, і певні національні особливості. Ці особливості дають підстави виокремити два основні види регулювання - економічного лібералізму та економічного дирижизму, а також кількох моделей державного регулювання економікою.

Економічний лібералізм вирізняється домінуванням ринкових регуляторів; роль держави тут зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм, навпаки, передбачає істотну роль держави в соціально-економічному розвиткові країни.

Серед різних моделей  регулювання національної економіки, виділяють:

• американську, у якій переважають ринкові регулятори економічних процесів; державне регулювання обмежене використанням правових та опосередкованих методів, які забезпечують єдині "правила гри" і сприятливі умови для бізнесу;
• японську, яка ґрунтується на централізованому державному регулюванні соціально-економічного розвитку країни з використанням переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів державного регулювання економіки. Основою є менталітет народу - психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним, загальнодержавним;
• шведську, яка передбачає активне втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення. Однак виробництво розвивається на ринкових засадах;
• німецьку, яка особлива тим, що активно використовує ринкові регулятори національної економіки (насамперед конкуренцію). На державному рівні функціонує ефективна система соціального захисту громадян країни.

Світ змінюється, а з ним змінюється і наше бачення  ролі держави в економічному і  соціальному розвиткові. Тривалий час  державу розглядали переважно, як силу, яка за допомогою розумної економічної  політики має "виправляти" вади ринку.

Однак протягом XX ст. функції держави дуже розширилися. Якщо до Другої світової війни державне втручання в економіку пояснювали потребою подолати важкі економічні й соціальні наслідки "Великої  депресії", то в повоєнні роки державі відводили важливу роль в реалізації обов´язків, пов´язаних з виконанням функцій "держави загального добробуту" у високорозвинених індустріальних країнах і реалізацією стратегій розвитку багатьох країн, що розвиваються. Надзвичайне розширення масштабів і функцій держави виявилось у швидкому зростанні частки держави у ВВП, яка сягає до половини в розвинених країнах і до чверті у країнах, що розвиваються. Це спричинилося до переміщення акцентів з кількісних аспектів держави в економіці до якісних - до ефективності її (держави) впливу, ефективності задоволення суспільних потреб. До цього спричинилися й інтеграційні процеси національних економік у світову економіку, глобалізаційні процеси.

РОЗДІЛ 2. Державне регулювання бюджетної  політики України.

2.1. Державний бюджет як метод державного регулювання

Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб’єктів економічних  відносин. Регулюванню підлягають складні  процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.

Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну  систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне  прогнозування (передбачення можливого  стану об’єктів у майбутньому  і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих проблем).