Діагностика трудових ресурсів підприємства

 

 

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКА ДЕРЖАВНА АГРАРНА АКАДЕМІЯ

 

Факультет економіки та менеджменту

 

Кафедра економіки підприємства

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни «Економічна діагностика»

на тему:

«Діагностика трудових ресурсів підприємства»

 

 

 

 

 

 

 

 

            Виконавець

 

                                    студентка магістратури 2 групи

факультету «Економіки та менеджменту»

                                                     спеціальності «Економіка підприємства»

                                   Романюк Марина Михайлівна

                                            Науковий керівник: Богомол С. Ю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОЛТАВА - 2010

ЗМІСТ

Стор.

Вступ …………………………………………………………………………….. 3

Розділ 1. Теоретичні основи діагностики трудових ресурсів підприємства….5

1. Фактори забезпечення ефективного використання трудових ресурсів підприємства ………………………………………………………………….5
2. Методика визначення ефективності використання трудових ресурсів підприємств……………………………………………………………………….8

Розділ 2. Досягнутий рівень ефективності використання трудових ресурсів підприємства та аналіз його факторів …………………………………………15

2.1. Організаційно-економічна характеристика  підприємства ………………15

2.2. Досягнутий рівень продуктивності праці та його чинників ……………..24

2.3. Існуючі форми мотивації праці …………………………………………....30

Розділ 3. Резерви підвищення ефективності використання трудових ресурсів підприємства …………………………………………………………………….34

3.1. Технологічні чинники підвищення  продуктивності праці ………………34

3.2. Організаційно-економічні фактори  зростання продуктивності праці …..36

3.3. Удосконалення існуючої системи  управління персоналом ……………...41

Висновки и пропозиції ………………………………………………………….44

Список використаної літератури ……………………………………………….46

Додатки …………………………………………………………………………..48

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Із переходом до ринкової економіки аналіз трудових відносин стає вагомішим, оскільки робоча сила має вартісну оцінку і є конкурентною на ринку праці. Зростання виробництва продукції сільського господарства може бути досягнуте або за рахунок збільшення кількості застосовуваних ресурсів, або за рахунок підвищення ефективності їх використання. Важливу роль у цьому зв’язку відводять раціональному використанню трудових ресурсів.

Трудові ресурси – особливий і надзвичайно важливий вид економічних ресурсів, оцінка якого визначається чисельністю працівників, що мають певні професійні навички та знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі.

Планування і аналіз трудових ресурсів є одним з напрямків економічної роботи на підприємстві, мета якого – виявити підвищення ефективності виробництва за рахунок збільшення його обсягу при кращому використанні трудових ресурсів, що безпосередньо залежить від умов праці і розмірів заробітної плати.

Необхідною умовою ефективного ведення сільськогосподарського виробництва є досягнення високого рівня продуктивності праці, економічна суть якої полягає у зменшення її кількості на виробництво одиниці продукції. Тому значну увагу в даній роботі буде присвячено саме цьому показнику.

Одним із резервів підвищення продуктивності праці є мотивація праці, а отже неможливо провести діагностику трудових ресурсів без аналізу стимулювання праці. Мотивація праці є соціально-економічною основою активізації зусиль персоналу підприємства, що спрямовані на підвищення результативності їх трудової діяльності. Необхідність формування нової мотиваційної системи пов’язана з тим, що в умовах колишнього соціально-економічного механізму, який протягом тривалого часу діяв в аграрній сфері, утворилась суперечність між інтенсивними перетвореннями матеріально-майнових факторів виробництва та екстенсивними змінами у відновлення робочої сили. Це суттєво підірвало мотиваційну основу трудової поведінки і діяльності працівників сільського господарства.  Тому дуже важливо зосередити свою увагу аналізі цих чинників, а також розробити ефективні методи психологічної і мотиваційної адаптації до трудового процесу.

Отже, метою дослідження курсової є  аналіз існуючого стану трудових ресурсів у СТОВ «Спілка селян Тростянець» Полтавського району, та винесення пропозицій щодо покращення та вдосконалення використання трудових ресурсів на підприємстві.

Предметом дослідження виступають трудові відносини працівників сільськогосподарських підприємств, що пов’язані з виробництвом сільськогосподарської продукції та соціально-економічними факторами ефективності використання ресурсів живої праці.

Об’єктом курсової роботи є ефективність використання робочих кадрів за рівнем продуктивності праці та трудомісткості продукції.

Для реалізації мети аналізу трудових ресурсів підприємства необхідно вирішити такі основні завдання: вивчення й оцінка забезпеченості підприємства і його структурних підрозділів робочою силою в цілому, а також за категоріями і професіями; оцінка ефективності використання робочих кадрів за рівнем продуктивності праці та трудомісткості продукції; дослідження організації праці на підприємстві; оцінка динаміки і структури коштів на оплату праці працюючих; виявлення резервів покращення використання трудових ресурсів підприємства з огляду на виробничо-фінансові результати.

У курсовій роботі використовувались такі методи: аналітичний, статистичний, графічний, розрахунково-конструктивний, табличний, монографічний.

Для дослідження поставленої проблеми у курсовій роботі використовувались такі джерела інформації як: закони, нормативно-правові акти, учбові посібники, науково-освітні матеріали, монографії вчених та дослідників, Інтернет ресурси.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДІАГНОСТИКИ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА

 

1.1.Фактори забезпечення ефективного  використання трудових ресурсів підприємства

 

Основним показником ефективності використання трудових ресурсів є продуктивність праці, яка найбільше відображає результати впливу різноманітних факторів. Тому доцільно аналізувати фактори впливу на ефективність використання трудових ресурсів підприємства саме через цей показник. Важливою особливістю показника продуктивність праці є його динамічність. Він постійно змінюється під дією величезної кількості чинників. Одні з них сприяють підвищенню продуктивності праці, інші – навпаки, її зниженню. Крім цього, на рівень і динаміку продуктивності праці впливають також умови, в яких відбувається процес праці, об’єктивні або суб’єктивні причини, які можуть підсилювати дію того чи іншого чинника, або послаблюють його.

Чинники зростання продуктивності праці – це ті рушійні сили або об’єктивні і суб’єктивні причини, під впливом яких змінюється її рівень. Такими силами (чинниками) є: технічний прогрес; удосконалення організації виробництва, управління і праці; зміна форм власності тощо. Різноманітність конкретних шляхів і засобів досягнення вищої продуктивності праці викликає необхідність класифікації чинників її зростання. Сучасні економісти пропонують розрізняти чинники та умови (передумови) за ступенем дії на рівень продуктивності праці. Якщо перші безпосередньо визначають стан знарядь праці, предметів праці, робочої сили та ефективність їх взаємодії, то останні безпосередньо не діють на продуктивність праці, а створюють базу для активного прояву чинників, що визначають зміни продуктивності праці [21].

Умови поділяють на природні й суспільні. Природні умови – це природні ресурси, клімат, грунт тощо; суспільні умови – система виробничих відносин. Від виробничих відносин залежать форми суспільної організації праці, характер відтворення і використання робочої сили, ставлення працівників до праці і засобів виробництва [9, с. 58].

Усі чинники, які діють на продуктивність праці, можна поділити на дві групи. Перша група включає чинники, які діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва та соціальних умов життя працюючих. Другу групу становлять чинники, які негативно позначаються на продуктивності праці. До них належать несприятливі природні умови, погана організація виробництва і праці, напружена соціальна обстановка.

З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили, матеріальних елементів, що вимагає деяких зусиль щодо їх раціонального поєднання, розрізняють три основні групи чинників продуктивності праці, а саме:

• матеріально-технічні чинники, що характеризують рівень розвитку, якість, ступінь використання засобів виробництва, передусім знарядь праці;
• соціально-економічні чинники, що характеризують склад робочої сили, її кваліфікацію, характер та умови праці, ставлення робітників до праці;
• організаційні чинники, що характеризують рівень організації праці, організації виробництва, управління виробництва [11, с. 124].

До матеріально-технічних чинників зростання продуктивності праці належить підвищення технічної та енергетичної озброєності праці на основі науково-технічного прогресу (впровадження комплексної механізації та автоматизації, удосконалення технології виробництва, зниження матеріаломісткості продукції, комп’ютеризація виробництва тощо).

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають соціально-економічні чинники. Вони визначаються якісними характеристиками людської складової виробництва та методами мотивації праці, ставленням робітників до своїх обов’язків, характером та умовами праці, соціально-психологічним кліматом у трудових колективах. До них належать: матеріальна і моральна зацікавленість у результатах праці кожного працівника і колективу в цілому; рівень кваліфікації працівників, якість їх професійної підготовки та загальний культурно-технічний рівень; ставлення до праці, підвищення дисциплінованості, активності, творчої ініціативи працівників; зміна форм власності на засоби виробництва і результати праці [7, с. 23].

До організаційних чинників зростання продуктивності праці відносять такі, що характеризують рівень організації праці, організації виробництва, управління виробництвом: удосконалення форм організації суспільного виробництва, спеціалізація підприємств і їх надійна наступна кооперація; організація матеріально-технічного постачання, енергопостачання, ремонтного обслуговування; підвищення якості планування, організаційно-технічної підготовки виробництва; своєчасне впровадження нової техніки і технології, модернізація діючого обладнання; раціональні поділ і кооперація праці між різними категоріями і групами працівників; удосконалення організації та обслуговування робочих місць; поліпшення нормування праці, впровадження підрядних, орендних форм організації та стимулювання праці; удосконалення системи управління виробничим процесом; організація внутрішньогосподарського розрахунку.

Усі фактори, що впливають на рівень продуктивності праці, за характером дії на цей показник необхідно об’єднати у три групи: перша – фактори, що сприяють збільшенню виробництва продукції, друга – скороченню затрат живої праці, третя – соціальні фактори, що спонукають працівників до ефективнішої праці [3, с. 237].

Отже, підводячи підсумки, можна сказати, що продуктивність праці має вагоме місце у досягненні стратегічних цілей підприємства. Ефективне управління продуктивністю праці допоможе покращити усі показники кінцевої діяльності підприємства.  

2. Методика визначення ефективності використання трудових ресурсів підприємств

 

Особливості сільськогосподарського виробництва зумовлюють систему показників і методику обчислення продуктивності праці. Рівень продуктивності праці в сільському господарстві визначається співвідношенням обсягу виробленої продукції і затрат живої праці. Обсяг валової продукції сільського господарства може обчислюватись як у натуральному, так і вартісному виразі. У галузях сільського господарства, де виробляється однорідна продукція (зерно, молоко, вовна тощо), обсяг валової продукції виражається в натуральних або вартісних показниках.

Оскільки у господарствах виробляється багато видів продукції різної споживної вартості, валовий обсяг її виражається у вартісній формі і оцінюється в порівнянних цінах [5, с. 215].

При визначенні обсягу виробленої валової продукції сільського господарства враховуються не лише кількісні, а й якісні показники за встановленими стандартами якості певної продукції. Наприклад, виробництво молока різної жирності обчислюється в перерахунку на базисну жирність (3,6 %).

Затрати праці в сільському господарстві виражаються в одиницях робочого часу (людино-годинах, людино-днях), а також у чисельності середньорічних працівників сільськогосподарських підприємств. При виробництві сільськогосподарської продукції затрачається праця безпосередніх виробників (механізаторів, операторів машинного доїння, скотарів тощо) та спеціалістів і керівників господарств. В умовах підвищення рівня технічної озброєності сільського господарства прямі затрати скорочуються, а затрати праці інженерно-технічних працівників (агрономів, зооінженерів, ветеринарних лікарів), які обслуговують рослинницькі і тваринницькі галузі, постійно зростають.

Продуктивність праці в сільському господарстві характеризується системою прямих і непрямих показників [10, с. 37].

Прямі показники визначаються кількістю продукції, що виробляється за одиницю робочого часу. Вони безпосередньо характеризують її рівень в окремих галузях, сільськогосподарських підприємствах або в сільському господарстві в цілому. Вони виражаються в натуральній і вартісній формі.

До прямих показників продуктивності праці належать:

1. виробництво окремих видів сільськогосподарської продукції (зерна, молока, приросту живої маси тварин, яєць тощо) в натуральному виразі з розрахунку на 1 люд.-год..;
2. прямі затрати праці (люд.-год..) на виробництво 1 ц продукції (характеризують трудомісткість продукції);
3. вартість валової продукції рослинництва, тваринництва або сільського господарства в цілому з розрахунку на 1 люд.-год.;
4. вартість валової продукції сільського господарства з розрахунку на одного середньорічного працівника [14, с. 125].

Продуктивність праці визначають не тільки за вартістю валової продукції,  а й за масою створеної чистої продукції. Це новостворений продукт, або валовий доход, розмір якого обчислюють як різницю між вартістю валової продукції і матеріальними витратами сільськогосподарського виробництва. В умовах підвищення технічної озброєності сільського господарства і відповідної зміни співвідношення між живою і уречевленою працею обчислення показників продуктивності праці за валовим доходом (чистою продукцією) дає змогу більш повно оцінити дійсний вклад окремих галузей і підприємств у масу новоствореного продукту. На основі порівняння показників за валовою і чистою продукцією можна більш  глибоко вивчити ефективність використання живої праці і обґрунтувати резерви подальшого її підвищення.

У сільському господарстві, як правило, кінцеву  продукцію обліковують в кінці року, а не щодня і щомісяця, як у промисловості.  Тому й продуктивність праці визначають за кінцевою продукцією. Проте при її визначенні в різних галузях сільськогосподарського виробництва слід враховувати і їхні специфічні особливості. Наприклад, у молочному і м’ясному скотарстві, птахівництві продуктивність праці можна визначати в різний час, тобто в період лактації корів, нагулу і відгодівлі тварин, утримання курок-несучок щоденно, щотижнево і щомісячно, тоді як у рослинницьких галузях – після завершення виробництва, наприкінці року.

Продуктивність праці протягом року обчислюють і аналізують системою непрямих показників, які визначають із співвідношення обсягу виконаних робіт і затрат робочого часу. До них відносять:

1. затрати праці на вирощування 1 га посіву сільськогосподарських культур (люд.-год.);
2. затрати праці на 1 голову окремих видів худоби (люд.-год.);
3. навантаження посівних площ з розрахунку на одного середньорічного працівника;
4. навантаження поголів’я худоби і птиці на одного середньорічного працівника відповідної галузі тваринництва [17, с. 59].

Непрямі показники продуктивності праці характеризують обсяг виконаних робіт з розрахунку на одиницю робочого часу. Вони лише приблизно оцінюють рівень продуктивності праці, проте дають змогу своєчасно протягом усього періоду виробництва сільськогосподарської продукції визначати його динаміку. Звідси їх значення для контролю і аналізу змін у затратах праці в процесі виконання різних сільськогосподарських робіт. Непрямі показники дають можливість робити висновки про рівень продуктивності праці в період до одержання продукції, після чого можна визначати основні показники продуктивності праці. Отже, значення додаткових показників полягає в тому, що вони дозволяють вишукувати та використовувати резерви підвищення ефективності праці безпосередньо під час виконання сільськогосподарських робіт, чим сприяють підвищенню продуктивності сільськогосподарської праці.

Натуральні показники визначають діленням прямих затрат людино-годин, що виникають у процесі виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це – обернені показники продуктивності праці, і їх називають технологічною трудомісткістю продукції. Вони відповідають на питання, скільки витрачено робочого часу на виробництво центнера продукції. Трудомісткість, розрахована за кожним видом продукції, за економічним змістом є найбільш зрозумілим і порівнянним показником праці у часі та просторі, а тому широко використовується для зіставлення в динаміці, між підприємствами, регіонами і країнами. Крім технологічної трудомісткості центнера продукції, доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість центнера продукції, враховуючи не лише прямі затрати живої праці (праці працівників, які безпосередньо зайняті на виробництві відповідної продукції), а й непрямі, пов’язані з управлінською діяльністю виробничих підрозділів підприємства [18, с.  75].

Слід розрізняти такі поняття, як трудомісткість центнера продукції і трудомісткість виробництва певного виду продукції. Останній показник визначається діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-годин на площу посіву культури або на кількість поголів’я тварин, від якого отримана продукція. Розуміння суті цих двох показників є важливим при аналізі результатів виробництва і пошуку резервів подальшого підвищення продуктивності праці. Адже в сільському господарстві нерідкі випадки, коли трудомісткість центнера різних видів продукції приблизно однакова (наприклад, трудомісткість центнера зерна і центнера цукрових буряків), тоді як трудомісткість виробництва таких видів продукції істотно відрізняється. З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству країни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники – погодинну, денну і річну продуктивність праці – відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих годин, людино-днів, середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. При визначенні погодинної і денної продуктивності праці враховують прямі і непрямі затрати живої праці .

Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний взаємозв’язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом:

Рп = Чп3Іп,  (1.1)

де Рп – річна продуктивність праці;

Чп – погодинна (денна) продуктивність праці; Іп – інтенсивність праці – кількість відпрацьованих одним середньорічним працівником людино-годин (людино-днів) за рік.

Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовкою ґрунту до посіву, посіву, догляду за посівами, збиранням) діленням затрачених на цій операції людино-годин на площу посіву відповідної культури. У тих тваринницьких галузях, де виробничий цикл займає тривалий період (дорощування і відгодівля рогатої худоби і свиней, овець), з метою контролю за витрачанням живої праці обчислюють її затрати на голову тварин за певний календарний період – місяць, квартал, рік [20].

Важливим неповним абсолютним показником є норма закріплення певного виду тварин за одним працівником і норма обслуговування ним певних засобів праці (машин, верстатів, обладнання тощо). За інших однакових умов вказані норми зростають з підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва, поліпшенням організації праці. При цьому знижуються затрати живої праці на голову тварин (об’єкт обслуговування), і за тих самих показників (надій молока на корову, середньодобовий приріст живої маси тварин тощо) зростатиме її продуктивність.

Наведений механізм визначення повних показників продуктивності праці побудований на прямо пропорційній залежності їх рівня від обсягу виробництва продукції та обернено пропорційній залежності від затрат живої праці. Для оцінки дії цих двох факторів на продуктивність праці визначають показник – коефіцієнт випередження з виразу:

,                                           (1.2)                                      

де Кв – коефіцієнт випередження;

Пп1 і Ппо – продуктивність праці відповідно у звітному і базовому періодах;

ВП1 і ВПо – обсяг виробництва валової продукції відповідно у звітному і базовому періодах.

Дані по країнах Заходу з розвинутим сільським господарством переконують, що швидке зростання ефективності  виробництва в цій галузі відбувається тоді, коли на кожний процент збільшення обсягу виробництва продуктивність праці зростає на 2-5% за рахунок зниження технологічної трудомісткості виробництва [13, с. 204].

У курсовій роботі використовувались також такі методики обчислювання:

1. Для обчислення зміни продуктивності праці (DПП) завдяки зміні чисельності персоналу використовують формулу:

DПП ,     (1.3)

де ЧПо, ЧП1 – чисельність персоналу відповідно в базисному і звітному періоді (тут і далі будемо вважати за базисний 2007 р., за звітний – 2009р.).

2. Трудомісткість виробництва

,                                        (1.4)

де ЗПо, ЗП1 – затрати праці на 1 га, люд.-год.;

У – урожайність культури.

3. Фонд робочого часу (ФРЧ) залежить від чисельності працівників (ЧП), кількості відпрацьованих одним працівником днів (Д) у середньому за рік та середньої тривалості робочого дня (ТРД):

ФРЧ = ЧР ´ Д ´ ТРД ,                                                    (1.5)

4. Витрати на амортизацію в розрахунку на 1000 грн. інвестицій обчислюють з виразу:

                                                  (1.6)

де ЗВ – залишкова вартість основного засобу в розрахунку на 1000 грн. інвестицій.

5. Процент на вкладений капітал (Пр) відповідно до методики його визначення в країнах з ринковою економікою розраховують за формулою:

                                             (1.7)

де Пс – процентна ставка, коефіцієнт.

Отже, застосувавши всю вище перелічену методику, ми зможемо зробити комплексну діагности тих чинників, які впливають на процес формування і використання трудових ресурсів у СТОВ «СС Тростянець». 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ДОСЯГНУТИЙ РІВЕНЬ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА ТА АНАЛІЗ ЙОГО ФАКТОРІВ

 

2.1. Організаційно-економічна характеристика  підприємства 

 

Товариство з обмеженою відповідальністю «Спілка селян Тростянець», обране, як база виробничої практики, знаходиться в Полтавській області, Полтавському районі в селі Великий Тростянець в особі директора виступає Довгий Анатолій Андрійович, господарство діє на підставі Статуту від 21 лютого 2000 року.

Головною метою «Спілки селян Тростянець» є отримання прибутку шляхом виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації, а також здійснення інших видів господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреб населення при постійному нарощуванні виробництва.

Предметом діяльності Товариства є:

- організація ведення сільськогосподарського  виробництва та реалізації    товарної продукції та сировини;        
         - переробка сільськогосподарської продукції, як власного виробництва, так і продукції придбаної у інших виробників;

- оптова і роздрібна торгівля  продукцією та товарами власного  виробництва;

- заняття підсобними промислами та виробництво товарів широкого вжитку;

- надання транспортних послуг  учасникам Товариства та іншим  категорія громадян;

- організація туристичного, грального, концертного, театрального та спортивного  бізнесу;

- виведення та селекція нових видів рослин;

- технічна та наукова розробка  нових технологій сільськогосподарських  робіт;

- проведення робіт по впорядкуванню  земель;

- інша господарська, комерційна  та посередницька діяльність  не заборонена чинним законодавством  України.

Структура товариства повинна забезпечувати реалізацію його стратегії,    взаємодію товариства із зовнішнім середовищем та ефективне вирішення основних задач. І в широкому розумінні задача менеджерів при цьому полягає в тому, щоб обрати ту структуру, яка найкраще відповідає цілям і задачам господарства, а також внутрішнім і зовнішнім факторам, що впливають на нього.

На основі виробничої та організаційної структур будується структура управління підприємством, де виробнича й організаційна структури виступають об’єктами управління.

Кожній організаційній будові господарства відповідає певна структура управління, яка визначається системою взаємопідлеглості та характером відносин між управлінськими працівниками різних рівнів управління.

У сільському господарстві поширення набули лінійні та функціональні управлінські структури. Їм властиві постійні елементи (ланки, бригади, загони) й вертикальні виробничі зв’язки. Звичайно, у чистому вигляді ні лінійні, ні штабні, ні функціональні управлінські структури не існують. Завжди виникають певні їх комбінації. Для сільського господарства характерним є існування дивізіональних (продуктових) управлінських структур. Як видно з рис. 2.1 (Додаток Б) лінійні зв’язки існують між керівником підприємства та керівниками рослинницького і тваринницького цехів, а також керівниками обслуговуючих підрозділів — автопарку, ремонтних майстерень загального призначення, комунальних служб, відділу маркетингу тощо. Інколи в окремий цех виділяють переробні та промислові виробництва. Керівник цеху рослинництва, як правило, колишній головний агроном господарства, відповідає за весь технологічний процес у галузі, за зв’язки з іншими цехами та службами господарства і підпорядковується безпосередньо керівникові підприємства.

Аналогічно функціонує і цех тваринництва. У свою чергу, виробничі підрозділи рослинництва, тваринництва, обслуговуючі та промислові виступають як центри відповідальності відповідно витрат та прибутку. Створення центрів відповідальності дозволяє активізувати внутрішні чинники ефективності діяльності підрозділів за рахунок посилення відповідальності суб’єктів управління за результати власних рішень і вдосконалювати управління їх витратами та доходами.