Державне регулювання економічних процесів в АПК

ВСТУП

Державне регулювання  соціально-економічного розвитку АПК є істотною ознакою сучасної ринкової економіки змішаного типу на перехідному етапі розвитку суспільства. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає можливість реалізувати соціально-економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності аграрного виробництва, стабільного економічного розвитку сільських територій, забезпечувати соціальну справедливість.

Розбудова незалежної Української  держави, високий рівень вимог до державного управління, зумовлений необхідністю спрямування реформ на магістральний шлях розвитку людства, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки висувають на порядок денний одну з найважливіших проблем – посилення ролі держави в розвитку економіки, особливо аграрного сектора, що в біологічному відтворенні людини має величезне значення.

Трансформація економічної  системи України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави. А забезпечити трансформацію  одержавленої економіки в ринкову, уникнувши хаосу і стихійних руйнівних процесів, що відкидають країну далеко назад, може тільки держава.

Саме держава, маючи  чітку стратегію і програму реформування та використовуючи весь арсенал засобів, що є в її розпорядженні, здатна у  відносно короткі строки і з меншими втратами створити умови для становлення цивілізованих соціально-економічних відносин в галузях АПК і на цій основі найповнішого задоволення продовольчої безпеки суспільства.

Перед аграрною економікою України стоять складні й важливі проблеми, від вирішення яких залежить майбутнє держави: які функції повинна виконувати держава у трансформаційний період, які форми і методи регулювання вона має для цього застосовувати, якою має бути специфіка управління розвитком соціально-економічних процесів сільських територій.

Новими суб’єктами державного регулювання АПК за ринкових умов стають регіони, економічні об’єднання, асоціації, підприємства, недержавні організації, приватні інституції. Державна влада  набуває все більшою мірою  функціонального змісту, більше регулює, ніж управляє, використовуючи в умовах демократичних процесів політичні методи як основні засоби впливу на аграрне виробництво.

У силу об’єктивних і  суб’єктивних причин функції державного управління АПК України ще не наповнилися новим змістом, не завершено формування аграрних ринків. Державне регулювання економіки АПК за своїм призначенням має бути тією рушійною силою, що в змозі забезпечити вихід галузі з кризи, використовуючи економічні, правові, організаційні та адміністративні важелі. Прагнення України до створення сучасної економіки ринкового типу нерозривно пов’язане із закладенням підвалин та формуванням адекватної системи державного управління, здатної реалізувати економічну функцію держави, ефективно регулювати виробничі відносини, стимулювати попит на продукцію, сприяти в цілому сталому зростанню виробництва з метою оптимального задоволення потреб населення країни.

Розділ 1. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

1.1. Особливості і специфіка державного регулювання розвитку АПК

Виробництво різних матеріальних благ здійснюється людьми в різних сферах діяльності, які в системі  народного господарства об’єднані  у великі галузі. Так, народне господарство будь-якої країни складається з таких  основних галузей як промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку і інших, кожна з яких розвивається у тісному взаємозв’язку.

Внаслідок суспільного  поділу праці всередині великих  галузей утворилися такі, що спеціалізуються  на виробництві окремих видів  продукції. За цих умов виникла необхідність в обміні результатами праці між галузями і встановленні відповідних інтеграційних зв’язків. Після налагодження таких зв’язків у нашій країні з’явився АПК, який являє собою систему галузей виробництва, тісно пов’язаних між собою (власне сільського господарства, обслуговуючих його промислових галузей, харчової і легкої промисловості, сільськогосподарське машинобудування), а також виробництв, пов’язаних із заготівлею, транспортуванням, переробкою сільськогосподарської продукції, організацією її зберігання та продажу.

АПК складається з  таких основних сфер матеріального  виробництва:

1) виробництво засобів  виробництва для сільського господарства (тракторне та сільськогосподарське  машинобудування, машинобудування  для тваринництва і кормовиробництва, виробництво меліоративної техніки) та його виробничого обслуговування;

2) власне сільське  господарство (рослинництво, тваринництво  тощо). Саме тут безпосередньо  займаються вирощуванням сільськогосподарських  культур та розведенням тварин. Ця життєво необхідна галузь є основою АПК, її ще називають аграрною сферою АПК, аграрним сектором економіки тощо.

3) заготівля, переробка,  зберігання, транспортування і збут  сільськогосподарської продукції.

З початку свого виникнення людство вирішувало проблему забезпечення продовольством. Внаслідок цілеспрямованих дій людей протягом багатьох поколінь утворилася нова складова біосфери – агросфера. За визначенням академіка О.Созінова, до складу агросфери входять всі типи агроландшафтів, агробіоценозів і агроекосистем, але агросфера є не тільки головним джерелом забезпечення населення продовольством і сировиною для промисловості, а й середовищем існування значної частини населення. Тому агросфері притаманні особливі закономірності внутрішнього розвитку, що є результатом взаємодії різних природних і соціально-економічних чинників. Створена завдяки розуму й діяльності людини агросфера є водночас як природничою, так і соціальною категорією.

АПК країни – це сукупність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

В Україні АПК займає провідне місце і є найбільшою сферою підприємницької діяльності. На його галузі припадає четверта частина  зайнятих у народному господарстві працівників та понад третина основних виробничих фондів. Тут виробляється близько 40% сукупного продукту і третина національного доходу.

АПК – це важлива господарська система, яка тісно пов’язана з іншими галузями економіки і суттєво впливає на ефективність і темпи їхнього розвитку, відіграє тим самим величезну роль в економічному і соціальному розвитку країни.

Особливістю економіки  АПК як об’єкта державного управління значною мірою визначається тим, що продукція сільського господарства в натуральному вигляді здебільшого є сировиною і стає придатною після переробки. Сьогодні 60-65% продукції сільського господарства виступає як сировина для переробних підприємств (30 підгалузей легкої і харчової промисловості, а ще 60 – на матеріалах і напівфабрикатах сільськогосподарського походження), збільшується кількість галузей промисловості (їх понад 90), продукція яких використовується у сільському господарстві.

Сільське господарство характеризується тісним переплетінням  процесів виробництва, взаємодія яких і зумовлює особливості відтворення аграрної економіки, усієї системи АПК.

Отже, посилення ролі держави її інститутів в управлінні аграрним сектором слід вважати об’єктивною  вимогою і загальносвітовою тенденцією.

Серед об’єктивних причин державного втручання в аграрну сферу можна виділити:

• природнокліматичні чинники, неконтрольований вплив яких на сільськогосподарське виробництво вимагає створення і розвитку системи превентивних заходів, що регулюються державою;
• нестійкість цін на сільськогосподарську продукцію, їх коливання відповідно до ринкової кон’юнктури, що зумовлює нестабільність доходів у сільському господарстві (практика показує, коливання доходів значно перевищує варіацію обсягів сільськогосподарського виробництва).
• низький ступінь монополізації і концентрації сільськогосподарського виробництва порівняно з іншими сферами економіки, що зумовлює необхідність його підтримки і захисту інтересів товаровиробників від високомонополізованих галузей промисловості;
• необхідність розвитку у сільському господарстві соціальної та виробничої інфраструктури.

Отже, державне регулювання АПК - це система заходів, інструментів, методів і засобів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для ефективного функціонування ринків сільськогосподарської продукції та вирішення складних соціально-економічних проблем аграрної економіки і економіки сільських територій.

Таким чином, є очевидною  необхідність державної підтримки  аграрного сектора економіки. Зусиль і вкладень аграрних товаровиробників тут явно недостатньо, а привабливість  інвестицій у сільському господарстві є відносно невисокою внаслідок  низької прибутковості капіталовкладень і значних строків їх окупності.

Особливості сучасного стану АПК України:

• накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;
• масова збитковість сільськогосподарських підприємств;
• повільні темпи реформування аграрного сектора економіки;
• збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин “держава – аграрний сектор економіки”:

• дотаційність сільського господарства;
• посилення регулюючої ролі держави в аграрному виробництві;
• державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку;
• державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності;
• протекціонізм вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника.

Подолання кризового  стану економіки АПК, стабілізація аграрного виробництва з подальшим забезпеченням сталих оптимізованих темпів його зростання є одним із пріоритетних завдань державної економічної політики України.

Економічна політика держави стосовно розвитку АПК складається  із декількох елементів:

1. політика конкуренції на аграрних ринках;
2. кон’юнктурна політика на аграрних ринках (грошово-кредитна політика і фіскальна політика);
3. структурна (галузева) політика.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

• проведення земельної реформи;
• приватизація об’єктів АПК;
• розвиток нових форм господарювання;
• реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;
• забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;
• формування ринкового механізму управління АПК;
• соціальний розвиток села;
• інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Суб’єкти  державного регулювання АПК в  Україні:

• Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції;
• Міністерство аграрної політики;
• Державний комітет по земельних ресурсах;
• Державний комітет по матеріальних резервах;
• Державний комітет лісового господарства;
• відповідні управління (департаменти) міністерств, комітетів і обласних державних адміністрацій.

До засобів (методів) державної підтримки АПК відносять:

1. Зниження податкового пресу на сільгоспвиробника;
2. Регулювання цін на аграрних ринках;
3. Створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва;
4. Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень;
5. Сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК;
6. Політика державного протекціонізму;
7. Компенсаційні видатки із державного і місцевих бюджетів;
8. Залучення іноземних інвестицій;
9. Списання, пролонгація боргів;
10. Підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектора економіки та ін.

Фактори ефективного  вирішення проблем сучасного  розвитку АПК:

• рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності;
• раціональне використання ресурсів;
• впровадження у виробництво новітніх технологій;
• сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств у цілому та ін.

1.2. Державне регулювання цін на аграрних ринках

Лібералізація цін в  Україні не стимулювала зростання  виробництва сільськогосподарської  продукції, за умов монополізму першої і третьої сфер АПК, а за відсутності ефективного державного регулювання цін і доходів вона зумовила лише погіршення і без того складного становища сільських товаровиробників.

Система регулювання  цін спрямована на досягнення стабілізації цін та їхніх коливань у порівняно вузькому проміжку часу (як правило, ІІІ-ІV квартали); підтримування цін на рівні, що дає змогу товаровиробникам вести розширене відтворення; регулювання обсягів і структури виробництва.

Під час формування політики державних цін мають враховуватися  такі фактори:

• паритетність цін на промислову і сільськогосподарську продукцію;
• витрати на виробництво продукції у сільськогосподарських підприємствах;
• прибутковість господарств і сільського господарства в цілому;
• доходи на вкладений капітал і їхні фінансові можливості ведення розширеного виробництва.

Розвинуті країни активно  стимулюють національне сільське господарство, де витрати виробництва вищі від  світових. У цьому випадку враховують імпортно-експортні можливості вітчизняних  товаровиробників. Особливості механізму підтримки аграрного сектора в кожній країні залежить від природних, економічних, географічних, зовнішньоекономічних і інших умов.

Загалом система державного регулювання цін у всіх країнах  із розвинутою ринковою економікою майже  однакова: запровадження верхніх і нижніх меж коливання цін та індикативні або умовної ціни, яку держава прагне підтримувати. Інструментом такого регулювання є скуповування або продаж продукції (товарна, фінансова інтервенції).

Ця система відома досить давно, однак уперше широко була використана у США в середині 30-х років ХХ ст. після створення Товарно-кредитної корпорації. Головною її метою було відновлення докризового паритету цін і купівельної спроможності фермерів.

В Україні згідно з  Законом України “Про зерно та ринок зерна в Україні”, та Програмою “Зерно України - 2001-2004” Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання ринку зерна шляхом забезпечення фінансування інтервенційного фонду та заставних закупівель зерна за рахунок коштів державного бюджету.

Інтервенційні операції - операції по закупівлі зерна до інтервенційного фонду та продажу зерна інтервенційного фонду і продуктів його переробки для підтримання на внутрішньому ринку рівня цін на зерно та продукти його переробки шляхом укладання договорів купівлі-продажу на акредитованих біржах.

Заставна закупка  зерна - гарантована державою закупка зерна у сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права витребувати це зерно.

Законом України “Про державну підтримку  сільського господартсва України”, який введено у дію з початку 2005 року поняття визначені дещо інакше:

Державна аграрна інтервенція - продаж або придбання сільськогосподарської продукції на організованому аграрному ринку з метою забезпечення цінової стабільності.

Державна аграрна інтервенція  поділяється на товарну та фінансову.

Товарна інтервенція - продаж сільськогосподарської продукції при зростанні цін на організованому аграрному ринку понад максимальний рівень, що здійснюється з метою досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом продажу товарних деривативів.

Фінансова інтервенція - придбання сільськогосподарської продукції при падінні спотових цін на організованому аграрному ринку нижче мінімального рівня, яка здійснюється з метою досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом придбання товарних деривативів.

Заставна закупівля - зарахування до державного продовольчого резерву об’єкта державного цінового регулювання - предмета застави у разі, коли бюджетна позика та/або плата за її використання не були погашені у строк, передбачений договором.

Розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 21.06.2003 №374 та від 10.07.2003 №400 Державним агентом  із забезпечення заставних закупівель зерна та проведення інтервенційних операцій із зерном визначено ДАК “Хліб України”. З метою визначення уповноважених щодо здійснення заставних та інтервенційних закупівель зерна в регіонах Державним агентом проведено конкурс та визначено переможцями всі підприємства системи ДАК “Хліб України”.

На виконання ст.ст. 6-9 Закону України “Про державну підтримку сільського господартсва України” Кабінет Міністрів України постановою від 06.04.2005 №543 створив Аграрний фонд та затвердив Положення про нього.

Аграрний фонд є державною спеціалізованою установою, уповноваженою Кабінетом Міністрів України провадити цінову політику в агропромисловому секторі економіки, належить до сфери управління Мінагрополітики.

Аграрний фонд здійснює товарні або фінансові інтервенції  на організованому аграрному ринку України, використовуючи найкращу кон’юнктуру біржового ринку, що склалася протягом періоду державного цінового регулювання. Аграрний фонд також продає або купує на аграрній біржі об’єкти державного цінового регулювання з або до державного продовольчого резерву.

Державна політика регулювання  цін, крім загальновизнаних позитивних сторін, має низку недоліків. Галузь повільно розгортає свої потужності, із запізненням на технологічний  цикл реагує на підвищення цін, а потім, у міру зниження цін, так само повільно згортає виробництво. Тобто є значний лаг між зміною одержаних цін і реакцією сільського господарства на це.

Державне регулювання  цін в Україні застосовують в  умовах порівняно високого попиту на сільськогосподарську продукцію і  спаду виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції.

Важлива функція ціни в ринковій економіці – забезпечити  прибуток товаровиробникам. Особливість  ціноутворення в аграрній сфері  полягає в тому, що, зважаючи на умови конкуренції в сільському господарстві, між ціною реалізації і собівартістю є дуже мала різниця.

В умовах ринку ціна завжди реагує на співвідношення попиту та пропозиції і ступінь конкуренції в галузі. Державна цінова політика на агропродовольчих ринках не створить рівноваги, але може попередити її порушення. Ціна дає змогу швидше узгоджувати дії монопольної та організаційно роздрібної частини ринку. Тому рух цін зараз можна більше пояснити досягнутим рівнем монополізації і заходами аграрної політики, ніж зміною пропозиції та попиту.

Лібералізація цін в  Україні розкрила міжгалузеві, структурні та цінові диспропорції у сфері АПК  і в результаті руйнування старих відносин виникли нові проблеми: загальна цінова незбалансованість і нестабільність, диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію.

В умовах високої інфляції зазнають збитків насамперед галузі з тривалим обігом капіталу. Сільське ж господарство має сезонний і  циклічний характер, а його продукція  швидко псується і не може чекати сприятливої кон’юнктури цін. Водночас для придбання засобів виробництва потрібні додаткові кошти. Тут починає діяти чинник реальних “ножиць цін” на промислову і сільськогосподарську продукцію, не на користь останньої.

На цьому негативному  фоні галузь, знекровлена і виснажена, останньою вступила в ринкові відносини, втративши за 10 років, за підрахунками вчених ННЦ “Інститут аграрної економіки” УААН, на диспаритеті цін, інфляції, відсутності ефективної державної підтримки щонайменше 95 млрд. грн. До цього слід додати, що інвестиційна привабливість вітчизняного аграрного сектору в цей період дорівнювала нулю, про що яскраво свідчила майже повна відсутність банківського кредитування й іноземних інвестицій.

Порівняння цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та еквівалентність їхнього обміну свідчить, що диспаритет цін поглиблюється.

Паритет відносин – складне  явище, а ціновий аспект є лише однією із його сторін. Для характеристики цінового аспекту потрібно враховувати  таке:

1. Сільськогосподарське виробництво, з огляду на свою специфіку, функціонує у порівняно конкурентноспроможному середовищі, а галузі, що його обслуговують – у монополізованому;
2. Для сільськогосподарських товаровиробників характерна іммобільність ресурсів, зумовлена низькими темпами переливу капіталу;
3. Нееластичний попит на сільськогосподарську продукцію;
4. Забезпечення товаровиробнику своєчасних виплат за реалізовану продукцію.

В умовах інфляції виторг знецінюється, а виробництво втрачає  сенс, оскільки отриманих коштів господарствам не вистачає навіть для простого відтворення.

В Україні на сучасному  етапі під час формування цін  в аграрній сфері потрібно враховувати  так званий затратний метод ціноутворення. Це зумовлено двома головними  моментами: по-перше, через нерозвинутість національного ринку, і, по-друге, надто низьким технічним і технологічним рівнями сільськогосподарського виробництва

Модель ціноутворення  в Україні повинна передбачати  три різні рівні цін:

Перший рівень цін  – гарантована, або інтервенційна  ціна. Гарантовану ціну розраховують для головних видів сільськогосподарської продукції. Вона повинна бути гарантією відшкодування виробничих витрат і стабілізації структури виробництва. Гарантована ціна включає середній рівень затрат у нормально працюючих господарств та мінімальний рівень прибутку.

Другий рівень – еквівалентна ціна, яка повинна забезпечувати  середню норму прибутку на авансований  капітал на рівні середньої норми  прибутку основних галузей промисловості, що пов’язані із аграрною сферою (машинобудування, енергетика, хімічна промисловість та ін.).

Третій рівень цін  – це ціни стимулювання виробництва. Вони повинні бути вищі від світових, їх можна використовувати для  розрахунків із виробниками за деякі  види продукції. Такі ціни повинні враховувати  купівельну спроможність, інтереси споживачів, а також психологічний аспект. Розвинені країни застосовують різноманітні механізми регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, серед яких можна визначити:

• створення буферних страхових запасів аграрної продукції;
• закупівля з метою підтримки ціни на сільськогосподарську продукцію;
• субсидування експорту на світовий ринок (збільшення обсягів призводить до подальшого зниження світової ціни і до зростання експортних субсидій);
• обмеженість імпорту й утримання високого рівня цін на продукцію на внутрішньому ринку;
• компенсаційні платежі (уряд за допомогою прямих платежів вирівнює різницю між світовою і внутрішньою ціною).

Постійними завданнями ефективної системи економічних  важелів впливу на ринок сільськогосподарської  продукції і продовольства є:

• підтримка платоспроможності попиту на сільськогосподарську продукцію шляхом утримання цін на соціально прийнятному для населення рівні;
• підтримка прогнозів пропозиції (виробництва) сільськогосподарської продукції через постійне сприяння її здешевлення та поліпшення якості;
• підтримка доходів аграрних товаровиробників на економічно обґрунтованому рівні шляхом надання державних субсидій.