Державне регулювання підприємницької діяльності в країнах з розвиненою економікою

1.Вступ.

Новітня світова історія не знає жодного прикладу високорозвиненої економіки без ринку, без підприємництва. Разом з тим, не існує і не може бути ефективної ринкової економіки без активної регулюючої ролі держави. Таких прикладів у світі також немає. Держава, виконуючи свої функції, завжди певною мірою втручалася в економічні процеси. В сучасних умовах державному впливові підлягають усі сторони господарського життя, у тому числі і підприємництво.

Підприємництво-це провідний сектор ринкової економіки, який забезпечує насиченість ринку товарами та послугами, сприяє здоровій конкуренції, створює новий прошарок-підприємець-власник. Воно базується на самостійній, ініціативній, систематичній, на власний ризик, діяльності по виробництву продукції, надання послуг і зайняттю торгівлею і має на меті сприяння прибутку.

Сьогодні саме з малим підприємництвом держава пов’язує надію на швидкі позитивні структурні зміни в економіці, вихід з економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ. Як зазначено в нещодавно прийнятому Верховною Радою законі: ”Про державну підтримку малого підприємництва”, воно розглядається як “провідна сила в подоланні негативних процесів в економіці та забезпеченні сталого позитивного розвитку суспільства, як одна із сфер забезпечення зайнятості населення, запобіганню безробіттю та створення нових робочих місць”.

Перспективи малого і середнього бізнесу пов’язані і з його особливою роллю як в переході до ринкової економіки, так і в її становленні.

Насамперед це полягає в тому, що самостійне господарювання суб’єктів підприємницької діяльності активно впливає на формування конкурентного середовища.

Адже кожен підприємець старається зайняти свою нішу на ринку товарів чи послуг,прагне випускати потрібну і якісну продукцію, намагаючись тим самим привернути до себе споживача .Все це перетворює мале підприємництво у своєрідний соціальний двигун економічного розвитку, надає ринковій економіці необхідної гнучкості і спонукає до зростання.[1]

Великою мірою роль малого підприємництва полягає у вирішенні питання зайнятості, що проявляється, насамперед, у здатності малого та середнього бізнесу створювати нові робочі місця і поглинати надлишкову робочу силу. Особливо це стосується нинішнього стану справ як в Україні в цілому, так і в нашому регіоні зокрема. Адже в той час, коли йде процес скорочення робочих місць на великих підприємствах, малі фірми не тільки зберігають, але й створюють нові робочі місця. З огляду на це, як, доречі свідчить і зарубіжна статистика, мале підприємництво є більшим стабілізуючим фактором, ніж велика індустрія.

Окрім вирішення проблем створення нових робочих місць, формування конкурентного ринкового середовища та відповідної кон’юнктури ринкової економіки, малі підприємства виконують ще ряд важливих функцій.

Зокрема в країнах з ринковою економікою малі підприємства відіграють велику роль в стимулюванні технологічних інновацій, створюючи їх у 2-2,5 рази більше, ніж великі компанії.

Крім того, створення і діяльність великої кількості малих підприємств забезпечує стабільний розвиток регіональної економіки. Завдяки більш високій конкуренції вони краще забезпечують місцеві ринки товарами і послугами і в той же час значно менше дестабілізують ситуацію на ринку робочої сили при банкрутстві окремих з них в порівнянні з великими підприємствами .

Крім інших вищезазначених функцій підприємництва виділяються саме та, що воно виступає важливим джерелом фінансового та організаційного забазпечення соціального захисту, вносить визначальний внесок у зменшення соціальної напруги і демократизації ринкових відносин .[2]

2. Державне регулювання  підприємництва; сутність і механізм

Під державним регулюванням підприємницької діяльності слід розуміти реалізацію об'єктивності економічної необхідності координування, узгодження діяльності підприємницьких структур з метою досягнення загальної мети макроекономічного розвитку - задоволення суспільних потреб. Отже, досягнення цієї мети в значній мірі залежить від наявності системи управління, форми і методів державного регулювання підприємницької діяльності.

Побудова ринкової системи господарювання за своїм цільовим спрямуванням повинна забезпечувати умови для ефективної, суспільно-продуктивної підприємницької діяльності. Однак перехід до нового типу економічних відносин є неоднозначним і суперечливим, що вимагає зіставлення існуючої системи регулювання підприємництва в Україні з тенденціями її розвитку в сучасних ринкових економічних системах. Націй основі з'являється можливість прогнозування очікуваних змін У державному регулюванні підприємництва.

Питання регулювання підприємницької діяльності нерозривно пов'язані з питаннями формування сприятливих умов для її розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво виступає сектором економіки, найбільш вразливим щодо таких несприятливих факторів, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, надмірні податки, невизначеність багатьох нововведень через конкуренцію великих державних структур або корпорації змішаного державно-приватного типу.

За цих умов державне регулювання підприємництва може поєднувати суто адміністративно-розпорядні, обмежувальні методи і стимуляційні, фінансово-економічні. При цьому доцільно врахувати перехідний період - проходження в змішаному, послідовно-паралельному порядку таких етапів:

1) етап трансформаційного спаду, який характеризується розгортанням кризових явищ, втратою традиційних важелів управління економікою, нерозвиненістю ринкової інфраструктури, недосконалістю конкуренції, переважанням монополістичних тенденцій і, нарешті, поступовою появою ознак ринку;

2) етап структурних зрушень, на  якому відбувається створення  конкурентно-ринкового середовища, визначаються пріоритетні сфери  й галузі народного господарства, взаємодія яких із найбільш  слабкими підрозділами економіки  втягує останні у виробництво  конкурентоспроможної продукції. На цьому етапі виникають об'єктивні передумови для формування державної політики підтримки й розвитку підприємництва на засадах селективного підбору напрямків їх діяльності, підпорядкування їхній господарській діяльності задоволенню соціальних потреб.

Для першого етапу характерним є втручання держави в розвиток підприємництва не на базі органічного поєднання ринкового та державного регулювання, а переважно на основі використання змішаних, перехідних управлінських структур. Використання макроекономічних чинників не має послідовного характеру, спрямоване на переважання методів прямого, позаекономічного регулювання, що пояснюється намаганням зберегти весь наявний потенціал, без урахування потреб його структуризації відповідно до ринкових потреб. Тільки на другому етапі відбувається поступове зростання ролі опосередкованих методів ефективного використання підприємницького та інноваційного потенціалу. Отже, для етапу трансформаційного спаду, на якому зараз знаходиться економіка України, пріоритетного значення набуває дія макроекономічних факторів, економічна політика держави щодо підприємництва.

Згідно з чинним законодавством держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємствами, захищає споживачів від проявів недобросовісної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

- податкову й фінансово-кредитну  політику, в тому числі встановлення  ставок податків і процентів із державних кредитів, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій;

- державне майно і систему  резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші  норми і нормативи;

- науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми;

- договори на виконання робіт  і поставок для державних потреб.

Слід звернути увагу на складові економічного механізму регулювання підприємницької діяльності: ринкові, спонукальні основи та стимули, економічні відносини суб'єктів ринкової системи, форми й методи державного регулювання. Якщо ринкові регулятори діють на рівні окремого підприємства і по горизонталі (тобто знаходять свій прояв у взаємодії з іншими суб'єктами підприємницької діяльності), то державне регулювання діє в межах макроекономічного середовища. Свобода підприємництва міцно спирається на конкуренцію, тому що в її основі лежить ринок, де діє багато самостійних господарських одиниць, кожна з яких сама по собі не здатна впливати на загальний попит чи ринкову ціну.

Державне регулювання переслідує різні цілі, серед яких можуть бути:

- запобігання зростанню цін;

- стримування або стимулювання  виробництва певних товарів;

- вилучення додаткових коштів  для державного бюджету;

- запобігання значній диференціації  доходів.

Побудова сучасного механізму регулювання підприємницької діяльності базується на використанні певних принципів. По-перше, це - ефективність дії механізму. Регулювання повинно сприяти зростанню добробуту населення, вирішенню на цій основі соціальних питань і не бути дорогим для держави.

Другий принцип - справедливість. Вона повинна сприяти забезпеченню рівноправності усіх без винятку суб'єктів підприємницької діяльності. У поєднанні з відповідальністю за дотримання законодавства як органами державного регулювання, так і їх працівниками це дозволить зробити даний механізм послідовним, ввести такі принципи, як відповідальність і послідовність. Останнім принципом виступає простота. Правові акти мають бути зрозумілими за змістом, легкі у виконанні.

Наведені принципи знайшли правове відображення в Указі Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" від 03.02.1998 р. У ньому підкреслюється, що дерегулювання є одним з пріоритетних напрямків реформування державного управління економікою. Під де регулюванням слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних і організаційних перепон у розвитку підприємництва.

За організації підприємницької діяльності необхідно не тільки знати цілі державного регулювання, а й уміти аналізувати основні макроекономічні показники, їхню динаміку, визначити вплив кожного макроекономічного показника на формування загального економічного середовища. Метою макроекономіки є вивчення таких загальноекономічних явищ: рівень безробіття, економічне зростання, платіжний баланс, інфляція. На макроекономіку впливає монетарна політика, яка контролює грошову масу держави, і фінансова політика, що контролює прибутки й витрати уряду.

До основних макроекономічних показників належать:

1. Валовий національний продукт (ВНП) - сукупна ринкова вартість  усього обсягу кінцевого виробництва  товарів і послуг в економіці за один рік. Цей показник може бути визначений двома способами: або підсумовуванням усіх витрат на купівлю всього обсягу виробленої в даному році продукції, або складанням усіх доходів, одержаних від виробництва всього обсягу продукції даного року, тобто за витратами й доходами;

2. Чистий національний продукт (ЧНП) - валовий національний продукт, скоригований на суму амортизаційних  відрахувань (обсяг заміщуючих інвестицій) чи обсягу капіталу, спожитого  в процесі виробництва поточного  року,

3. Раціональний дохід. Визначає рівень цін факторів виробництва або ресурсів, відображає ринкові ціни економічних ресурсів, направлених на створення обсягу виробництва даного року;

4. Особистий дохід (отриманий дохід) і дохід після сплати податків  уособлюють дохід, яким людина оперує в кінцевому підсумку.

Крім того, в рекомендаціях 00 Н щодо складання системи національних рахунків основним макроекономічним показником вважається валовий внутрішній продукт (ВВП), обчислення якого полегшує міжнародні зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку, структури народного господарства. ВВП обслуговує грошова маса, яка повинна знаходитись у відповідній пропорції до цього показника і мати з ним стабільне співвідношення. Згідно із кількісною теорією грошей, рівень цін із зростанням грошової маси підвищується, що викликає інфляційні процеси в економіці. У протилежному випадку зниження рівня монетизацїї викликає відповідне зниження цін, що в свою чергу може викликати зменшення обсягів виробництва ВВП.

Аналізуючи макроекономічні показники, підприємець може зробити певні висновки про стан економічної кон'юнктури, зумовлений циклічним характером розвитку, економічними коливаннями. Причини циклічності пояснюються по різному. Але більшість економістів вважає, що циклічні коливання викликані змінами сукупної пропозиції та сукупного попиту, а головною детермінантою циклу є зростання капіталовкладень, попит на інвестиції .[3]

Циклічний характер відтворення пов'язаний із структурними кризами (відновного перевиробництва або недовиробництва), з "малими циклами", "довгими хвилями", "великими циклами". Останні пояснюються необхідністю змін технологічного способу виробництва, викликаного обмеженістю ресурсів.

Методи і механізми державного регулювання підприємницької діяльності

Методи й механізми державного регулювання підприємницької діяльності -це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємництва. До цієї системи входять правовий та фінансовий механізм, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю. Основні напрямки державного регулювання підприємницької діяльності наведені на схемі 1.

 схема 1.

Організаційно-адміністративний напрямок регулювання підприємництва містить у собі правове (законодавче) регулювання, інфраструктурне забезпечення, формування організаційної структури підтримки й регулювання. Так, ще у 1991 р. було створено Державний комітет України із сприяння малим підприємствам і підприємництву, а в подальшому на його базі сформувався окремий підрозділ Мінекономіки України. Значний внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів щодо регулювання підприємництва вносить комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ із питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, Союз промисловців і підприємців України, інші недержавні об'єднання - спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Центральним органом виконавчої влади, який за сучасних умов забезпечує формування й реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємницької діяльності, є Державний комітет з питань розвитку підприємництва України. Правові завдання цього органу - узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, підготування пропозицій, спрямованих на його удосконалення. Крім того, він сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки; готує пропозиції про впровадження і вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та підтримки його зовнішньоекономічної діяльності; координує систему підготовки й перепідготовки кадрів і т. ін. Світова практика свідчить, що ефективна законодавча та нормативна база продуктивного ринку характеризується такими рисами:

- низька вартість заснування  власної справи в конкурентному  середовищі;

- легкий та безпечний доступ  до власності, наявність гарантованих  прав власності, яка стимулювала  б здійснення інвестицій;

-низька вартість ведення підприємництва, можливість при цьому маневрувати  та легко його змінювати;

-легкий вихід із підприємництва, мінімізація збитків у разі  неефективного використання ресурсів.

Слід зазначити, що в економіці України ці елементи формування правового регулювання підприємницької діяльності відсутні або знаходяться на стадії становлення, без відповідних реальних механізмів запровадження.

Незважаючи на досить розгалужену структуру (для початкового стану розвитку підприємництва), система заходів державного регулювання підприємницької діяльності має переважно обмежений та декларативний характер. Зокрема, реалізація різних програм державної підтримки в цьому напрямку не спирається на реальні механізми, а зводиться до вирішення окремих поточних завдань. Немає стратегії розвитку підприємництва, що знижує дієвість багатьох нормативних актів.

Головною рушійною силою підприємництва в сучасній ринковій системі виступає конкуренція, яка забезпечує функціонування основних ринкових регуляторів (ціни, рівня прибутку, цін на ресурси та ін.), а також здійснення відбору найбільш ефективних, пристосованих до потреб ринку капіталів, змушуючи товаровиробника постійно здійснювати інноваційні дії. При цьому підприємець має відрізняти монополістичну ситуацію на ринку, пов'язану з концентрацією виробництва на рівні підприємств, від ситуації, коли пропозиція концентрується на рівні ринку. У першому випадку відбувається зосередження виробництва на найефективніших підприємствах, які забезпечують найбільшу прибутковість виробництва, у другому - встановлюється контроль над значною частиною ринку.

Для обмеження монополістичних тенденцій у вітчизняній економіці великого значення набуває антимонопольне законодавство, методи якого умовно можна поділити на прямі й непрямі. Тому доцільно ознайомитися з цим законодавством, із питаннями запровадження механізму запобігання монополізації тих чи інших ринків. У цьому ж напрямку діє податкова політика, яка створює умови для розвитку чи обмеження ділової активності суб'єктів господарювання, для підтримки рівноваги між структурами, які мають різний потенціал конкурентоспроможності

Система державної підтримки та сприяння розвитку підприємництва

Сутність та методи державного регулювання підприємництва

Державне регулювання підприємництва - це об'єктивна потреба, яку слід знати і враховувати. Роль держави в економічному житті суспільства сьогодні значно посилюється. Це виявляється у розробці системи нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання ринку, підприємницької діяльності, митних правил, банківської діяльності, цін і заробітної плати, соціального захисту населення.

З розвитком товарного виробництва, його монополізації та ускладнення відтворювальних процесів обмежувалися можливості регулювання ринкового механізму. В економіці починають виявлятися суттєві недоліки: порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. Усе це позначається на функціонуванні підприємницьких структур. Не всі суб'єкти підприємницької діяльності можуть пристосуватися до такої економічної ситуації. У цих умовах виникає об'єктивна потреба активізації ролі держави в регулюванні економіки та функціонуванні суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання підприємництва - це вплив держави на діяльність підприємницьких структур з метою сприяння та забезпечення нормальних умов їхнього функціонування.

Об'єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні в Україні зумовлена цілями економічної політики держави, зокрема:

поступовим переходом до ринкової економіки;

створенням сприятливих умов для вільної творчої праці, реалізації підприємницької ініціативи;

підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтересам людей;

підвищенням престижу підприємництва;

забезпеченням високої ефективності діяльності підприємницьких структур і т. ін.

Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається байдужою, ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих економічних та соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно розв'язувати складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення теж потрібне втручання держави, її відповідна регіональна політика.

Отже, без втручання держави, бездержавного регулювання підприємництво ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати здійснення соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорції тощо.

Для здійснення ефективного державного регулювання підприємництва необхідні відповідні механізми. Що ж таке механізми державного регулювання підприємництва?

Механізми державного регулювання підприємництва - це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

До цієї системи входять правовий та фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання держанні органи та фонди, які покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.

Механізми державного регулювання підприємництва - це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

До цієї системи входять правовий та фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання держанні органи та фонди, які покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, що регламентують поведінку суб'єктів підприємницької діяльності, використовуючи як адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і систему економічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські відсотки, пільги, санкції і т. ін.).

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) та відповідні органи (схема 2).

 схема 2

Основні функції державного регулювання підприємництва:

підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

підтримка та розвиток конкуренції, антімонопольні заходи;

перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

До інструментів, або методів, державного регулювання підприємництва відносяться:

податково-бюджетна система (фіскальна);

цінове регулювання;

кредитно-грошове регулювання;

зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої влади, а також місцеві органи виконавчої влади та органи самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади щодо здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва. Зокрема, функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економіки України, функції контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту суб'єктів підприємництва та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України тощо.

За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів, на яких грунтуються дії виконавчої влади, та непрямими, що ґрунтуються на використанні різних економічних та фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків з державних кредитів, податкових пільг;

ціни і правила ціноутворення;

цільові дотації;

валютний курс;

розміри економічних санкцій;

державне мито і систему резервів, ліцензій, концесії, лізинг, соціальні, економічні та інші норми і нормативи;

науково-технічні, економічні та соціальні загальнодержавні й регіональні програми;

договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.[4]

3.Зарубіжний досвід державного регулювання підприємництва в постіндустріальних країнах.

Постіндустріальна економіка - глобальна і національна реальність. Вона складається з економіки послуг і економіки знань, інформації, контролю, управління, її визначають як економіку, засновану на знаннях (knowledge-based economy).

Оскільки економіка завжди була заснована на знаннях, то знання, енергія і організація - це ті первинні чинники, якими володіли та володіють люди.

Заснована на знаннях економіка постіндустріального суспільства відрізняється від попередніх суспільних формацій наступними ознаками.

По-перше, на цій стадії знання в продуктах і послугах формує велику частину створюваної вартості. Цей процес розвивається через зростання наукоємкої продукції, що виробляється і розвиток ринку інтелектуальних товарів та послуг. Інтелектуалізація використовуваних технологій забезпечує різке підвищення продуктивності праці. На думку фахівців, можливості передових сільськогосподарських і промислових технологій такі, що при їх повсюдному впровадженні приблизно через 30 років 2% працездатного населення Землі могли б задовольняти потреби решти жителів планети. Якщо ж говорити про реалії, то в промислово розвинених країнах частка зайнятих в сільському господарстві не перевищує 10%, а безпосередньо залучених в матеріальне виробництво - 20%.

По-друге, через перераховані вище причини в економіці постіндустріального суспільства діяльність, пов'язана, з виробництвом, зберіганням, передачею і використанням знань, набуває все більш істотного значення. Особлива роль в цій діяльності належить освіті, характер і значення якого змінюються найбільшою мірою. Починаючи з 60-х років XX століття витрати на освіту у всіх країнах починають рости набагато швидше, ніж в інших галузях народного господарства. Виникла свого роду «індустрія освіти», яка в багатьох країнах фінансується в основному державою і займає у ряді суспільних витрат центральне місце, поряд з обороною, охороною здоров'я і соціальним захистом населення. У сучасній економіці освіта розглядається як форма інвестицій в людський капітал, від якої залежить його якість і успіх виробництва.

По-третє, характерною рисою економіки, заснованої на знаннях, є перетворення працівників, зайнятих виробництвом, передачею і використанням знань, в домінуючу групу в загальному числі зайнятих. її чисельність в промислово розвинених країнах оцінюється по-різному залежно від того, кого конкретно відносять до цієї категорії. Але поза сумнівом, що по своїх розмірах вона перевершила групу індустріальних робочих, і, мабуть, мають рацію дослідники, що відносять до «робочих знань» біля однієї третини - зайнятих в економіці США [5], c. 76-77].

Глобалізація ринку, зростання числа транснаціональних компаній, нові технології, що полегшують вихід на нові ринки, тиск, що росте, з боку акціонерів - все це породило гіперконкуренцію, що вийшла за межі національних ринків.

В умовах гіперконкуренції особливого значення набуває конкурентоспроможність учасників ринку. Конкурентоспроможність - це достатньо складне поняття, в основі якого лежить інноваційна активність учасників ринку. Тут варто виділити соціально-політичний, організаційний і інституційний аспекти інновації.

Головними інструментами конкурентної боротьби в цій ситуації стають:

1. настроювання на споживача, повніший  облік його індивідуальних потреб,

2. постійне вдосконалення бізнес-процесів.

Як перша, так і друга стратегії вимагають використання інтелектуальних ресурсів.

Все це дозволяє визначити якісні особливості постіндустріальної економіки, що характеризують її як спосіб суспільного відтворення.

Перша особливість полягає в тому, що темпи і масштаби науково-технічного прогресу такі, що зміни в матеріальній базі виробництва і якості трудових ресурсів не встигають за зростанням науково-технічних можливостей.

Друга особливість - зростання транзакційних витрат. Ця особливість виразно виявилася в економіці промислово розвинених країн в 90-і роки у зв'язку із загостренням конкуренції. Транзакційні витрати - відносно нова економічна категорія, активно введена в економічний аналіз лауреатом Нобелівської премії Рональдом Коузом в 1937 р. За своєю суттю ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, тобто витратами на сировину, матеріали, оплату праці, транспортування тощо, а з витратами, обумовленими пошуком інформації, вивченням ринку, висновком контрактів і контролем за їх виконання, захисту прав власності і багатьох інших складових.

Третя особливість економіки, заснованої на знаннях, - значне зростання ролі менеджменту в області інтелектуальних ресурсів. Про це можна судити за «ціною» стратегічних помилок, пов'язаних з інтелектуальними ресурсами і продуктами.

Четверта характерна особливість постіндустріальної економіки полягає в тому, що в умовах постійного оновлення знань і жорсткої конкуренції люди виявляються перед необхідністю постійного навчання (life long learning -навчання протягом життя). У млин конкуренції потрапляють не тільки організації, але і люди. Загальна добробутна статистика зайнятості в розвинених країнах маскує дійсний стан речей [.6, c. 50-51].