Динаміка основних показників розвитку України

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Результатом  праці мільйонів робітників, селян  та інтелігенції є певна сукупність створених матеріальних і духовних благ. Залежно від типу суспільства  відбувається розподіл працюючих у  сферах і галузях народного господарства, створюється різна кількість матеріальних і нематеріальних благ. Тип суспільства визначає також основні принципи розподілу, перерозподілу, обміну і споживання створених благ.

Показник суспільного багатства  як національного вперше був визначений у XVII ст. У. Петті як сума нагромаджених матеріальних цінностей. Подальші спроби статистичного дослідження національного багатства належать до XIX ст., а з 1853 р. його виміри стають темою міжнародних статистичних конгресів.

Марксистська економічна школа обґрунтовувала необхідність обчислення сукупного суспільного продукту (ССП) як основного показника розвитку національної економіки. Протягом кількох десятиліть у нашій країні домінувало марксистське уявлення, що продуктивною є тільки праця зайнятих у сфері матеріального виробництва і що тільки така праця створює ССП. Інші ж сфери економіки – сфера послуг, духовне виробництво, управління – були віднесені до невиробничої сфери, а праця в них визначалася як непродуктивна, котра не створює ССП. Вважалося також, що працівники невиробничої сфери тільки споживають ССП.

Такі якісні характеристики продуктивної та непродуктивної праці були природними для економіки XVII-XIX ст., оскільки сфера  послуг перебувала в зародковому  стані. Однак таке трактування не відповідає реаліям сучасної економіки з розвинутою сферою послуг.

В сучасному світі в розвинених країнах людей зайнятих в сфері  послуг стає більше, тому що в результаті розвитку НТП з’явилися такі технології, де не потрібна праця людей для створення ССП.

Україна вже більш як 10 років розбудовує ринкову економіку. За цей час вона пережила глибокий спад виробництва, стабілізацію, а з 2000 р. переживає поступовий вихід з прірви економічної кризи.

Як же оцінити стан економіки  України за роки її незалежності? Для цього варто проаналізувати динаміку таких показників, як реальний ВВП, рівень безробіття, експорт, імпорт, доходи та видатки бюджету, рівень мінімальної, середньої зарплати та прожиткового мінімуму тощо.

Таким чином, практична значимість вказаних проблем і об`єктивна необхідність вивчення динаміки основних макроекономічних показників в Україні зумовили актуальність теми дослідження курсової роботи, мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.

Об'єктом дослідження курсової роботи виступає проблема вивчення економіки України з точки зору визначення і розрахунку основних її макроекономічних показників.

Предметом дослідження курсової роботи є аналіз динаміки основних макроекономічних показників в Україні.

Метою роботи є дослідження аналізу динаміки основних макроекономічних показників в Україні.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

1. Дослідити теоретичні засади обчислення основних макроекономічних показників.
2. Дослідити проблеми аналізу динаміки основних макроекономічних показників в Україні за роки незалежності.
3. Проаналізувати сучасний стан динаміки макропоказників в Україні.
4. Дати прогноз економічного розвитку країни.

Розділ 1. Теоретичні засади обчислення основних макроекономічних показників

1.1. Валовий внутрішній продукт

Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, – як правило, року. Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їхніх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів та послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП [25].

Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже й про стан справ в економіці країни. Аналіз динаміки реального ВВП показує, що періоди його зростання чергуються з періодами скорочення. Економісти називають короткострокові коливання обсягу виробництва діловим, або економічним, циклом. Діловий цикл охоплює дві головні фази – піднесення і спад – та два поворотні пункти циклу – вершину і дно. У фазі спаду реальний ВВП скорочується, зростають масштаби безробіття, знижуються доходи населення. Під час піднесення реальний ВВП збільшується, чисельність безробітних зменшується. Найвищу точку піднесення називають вершиною, а найнижчу точку спаду – дном. Тривалість ділового циклу різна – від двох до 10 і більше років [22, 51].

Коливання реального ВВП простежується  здебільшого лише в короткостроковому  періоді. У довгостроковому періоді більшість країн світу демонструють стале збільшення реального ВВП і підвищення рівня життя людей, що в макроекономіці називають економічним зростанням.

Для визначення тенденції економічного зростання використовують показник природного ВВП. Для розуміння суті цього показника до уваги треба взяти взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям, який існує в ринковій економіці в короткостроковому періоді. Зі збільшенням зайнятості ВВП зростає, але водночас прискорено починають зростати й ціни; у фазі спаду масштаби безробіття зростають, але темпи зростання цін уповільнюються [23].

Між високим і низьким рівнями  безробіття є такий його рівень, який називають природною нормою безробіття. За природної норми безробіття темп інфляції залишається практично сталим. Валовий внутрішній продукт, що відповідає природній нормі безробіття, називають природним ВВП.

Упродовж ділового циклу фактичний  ВВП відхиляється від природного. У роки спаду фактичний ВВП  менший за природний, а в роки піднесення може перевищувати його. Різницю між природним і фактичним ВВП називають ВВП-розривом. Цей розрив може бути зі знаком плюс, зі знаком мінус або дорівнювати нулю. ВВП-розрив зі знаком плюс означає, що економіка перебуває у фазі спаду, недовиробляючи потрібні суспільству товари і послуги.

Протилежна ситуація простежується, коли ВВП-розрив має знак мінус. Це означає, що економіка виходить за межі природного ВВП і ціни починають прискорено зростати [22, 52].

Природний ВВП не можна ототожнювати з межею виробничих можливостей  економіки. Остання здатна виробляти обсяг товарів і послуг, більший за величину природного ВВП. Крім того, наявність значного ВВП-розриву зі знаком плюс не означає, що економічна політика уряду була неправильною. Інколи уряд свідомо створює такий розрив, аби уповільнити темпи зростання цін. У нашій економіці природна норма безробіття ще не склалася. Тому обчислити природний ВВП і ВВП-розрив для економіки України поки що неможливо. Щодо економіки, наприклад, США, то більшість американських економістів уважають, що нині природна норма безробіття тут становить 5-5,5%.

Валовий внутрішній продукт, як уже  зазначалося, обчислюють трьома методами:

1) як суму видатків покупців  на придбання товарів і послуг (за видатками – метод кінцевого  використання);

2) як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами – розподільний метод);

3) як суму доданої вартості, створеної  на всіх стадіях виробництва  товарів і послуг (за галузями  – виробничий метод) [22, 57].

Усі методи обчислення ВВП дають  однаковий результат, бо те, що витрачено на купівлю продукту (видатки), є доходом для тих, хто вклав людські й матеріальні ресурси у виробництво цього продукту та його продаж на ринку.

Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на кінцеві товари і послуги – споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт.

Підсумувавши чотири групи видатків, отримуємо ринкову вартість річного  обсягу вітчизняного виробництва, тобто [22, 58]:

ВВП = C + I + G + (K – M),

де  С – особисті видатки на споживання;

І – інвестиційні видатки;

G – урядові закупівлі товарів і послуг;

К – вартість експорту;

М – вартість імпорту.

Отже, ВВП є сумою споживання, інвестицій, державних закупівель і  чистого експорту. Позначимо ВВП через Y, а чистий експорт через X [22, 58]:

Y = C + I + G + X.

Це рівняння є тотожністю, бо визначається на підставі змінних, що входять до нього. Дане рівняння називають основною тотожністю національних рахунків.

За другим методом ВВП обчислюють за доходами, отриманими від виробництва продукції. Такими доходами є:

1) заробітна плата найманих працівників, яку фірми й уряд виплачують тим, хто пропонує працю; враховують також низку доповнень до зарплати, які підприємства вносять у різні фонди;

2) рента, тобто доходи, які отримують домогосподарства і фірми від нерухомого майна, в тому числі приписану ренту за проживання у власній оселі;

3) процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальникам грошового капіталу (виплата процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);

4) прибуток. Він має два різновиди – доходи некорпоративного сектора (доходи підприємств, що перебувають в одноосібній власності) та прибуток акціонерних підприємств.

ВВП як сума доходів містить іще  два види виплат, що не є доходом:

5) непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито та ін.);

6) амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, спожитого у процесі виробництва впродовж року). Найпоширенішими з наведених методів обчислення ВВП є метод кінцевого використання та виробничий метод. Вибір країною методів обчислення ВВП визначається особливостями її статистики [25].

ВВП – дуже важливий показник функціонування національної економіки. Однак потрібно усвідомлювати, що він дещо занижує реальний обсяг вітчизняного виробництва. По-перше, ВВП не враховує результатів економічної діяльності в тіньовому, або підпільному, секторі національної економіки. Окремі представники цього сектора втягнуті в нелегальну діяльність – торгівля і виробництво наркотиків, лихварство і шахрайство при наданні позик. Доходи, отримані від нелегальної діяльності, зрозуміло, приховують. Проте більшість учасників тіньової економіки веде легальну діяльність, але не повідомляє про неї, щоб не сплачувати податки. За оцінками Світового банку, в тіньовій економіці України виробляється до 50% усієї продукції.

В деяких державах частка тіньової економіки  дуже висока. Загалом чим вищі податкові  ставки і чим більша державна зарегульованість національної економіки, тим більші масштаби тіньового сектора.

По-друге, не всі вироблені в  національній економіці продукти проходять  стадію купівлі-продажу. Тому ВВП як вимірник ринкової вартості обсягу виробленої продукції не враховує такі продукти. Наприклад, майже в усіх країнах є залишки натурального господарства виробництво продукції для споживання домогосподарством, яке її виготовило. В останні роки масштаби натурального господарства в нашій країні розширюються, але результати діяльності у цьому секторі не враховуються у ВВП України. Отже, його величина суттєво занижена.

1.2. Інші показники обсягу національного  виробництва

Існує низка взаємопов'язаних національних рахунків, які обчислюють на основі ВВП.

Валовий національний продукт (ВНП) – це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, – як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни, наприклад України, незалежно від того, де використовувались ці фактори – в Україні чи за кордоном. Навпаки, та частка продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, що належать іноземцям, вираховується із ВНП України.

Відмінність між ВВП і ВНП  полягає у так званих іноземних факторних доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в даній країні) [22, 60]:

Якщо надходження в країну за фактори виробництва від решти  світу переважають над платежами  за фактори решті світу, то ВНП  країни перевищує її ВВП. І навпаки, якщо ці надходження менші за платежі, то ВВП країни більший, ніж її ВНП. Для більшості країн різниця між ВВП і ВНП незначна і змінюється з перебігом часу повільно, але існують винятки. Чимало швейцарських компаній мають свої філіали за кордоном. У результаті її ВНП перевищує ВВП приблизно на 5%. ВНП Пакистану також перевищує його ВВП, бо значний відсоток пакистанців працюють за кордоном і регулярно надсилають трудові доходи на батьківщину. Особливо показовою є ситуація в Кувейті, який протягом багатьох років використовував свої доходи від нафти, щоб купувати активи за кордоном. Унаслідок високих доходів від іноземних інвестицій ВНП Кувейту перевищує його ВВП приблизно на третину. Навпаки, ВНП Ірландії, Данії менший, ніж їхній ВВП. Окремі країни, в тому числі Україна, публікують лише показник ВВП, що можна пояснити значними статистичними труднощами обчислення ВНП.

ВВП як вимірник загального обсягу виробництва  має такий недолік: він завищує  обсяг продукції для споживання і для нагромадження нового капіталу. Річ у тім, що з нього не вираховується та частина річного обсягу виробництва, яка потрібна для відшкодування капітальних благ, використаних у виробництві впродовж року. Щоб отримати річний обсяг виробництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чистий внутрішній продукт.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) – це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань [22, 61]:

ЧВП = ВВП – Амортизація.

Він вимірює загальний обсяг  продукції, який уся економіка –  домогосподарства, фірми, уряд та іноземці – може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.

У системі національних рахунків особливу значущість має національний дохід. Національний дохід (НД) – це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються – у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес [22, 61]:

НД = ВНП – Амортизація – Непрямі податки.

Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів – заробітної плати, ренти, процента та прибутку.

Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству  отримання обсягу національного  виробництва.

У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд споживання –  це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).

Фонд нагромадження  – це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.

Крім того, до складу основних макроекономічних показників входять:

1. Рівень цін (індекс цін).

2. Процентна ставка.

3. Рівень зайнятості.

Рівень цін як макроекономічний показник характеризується індексом цін.

Індекс цін (Ір) відображає відносну зміну середнього рівня цін за певний період часу. При його визначенні ціни базового року приймаються за 100 %.

Індекс цін використовується для  розрахунку рівня інфляції [22, 49].

При аналізі макроекономічних показників, особливо рівня цін. використовують індекси цін на товари.

РРІ індекс цін на товари, що споживаються, обчислюється за 400-ми показниками (споживчий кошик).

ІРД індекс цін на товари виробничої о призначення (3000 показників).

Процентна ставка (і) плата за гроші, віддані в кредит.

Номінальна ставка встановлюється в суспільстві під дією попиту і пропозиції на кредит.

Реальна ставка враховує рівень інфляції [22, 50]:

r = i – ∆Р%.

Ставки міжбанківського кредиту:

Облікова ставка встановлюється адміністративним шляхом.

Ставка прайм-рейт – ставка для  привілейованих осіб (стабільних клієнтів банку).

Пролонгація – продовження.

Ставка федерального фонду –  застосовується при включенні кредитних  ресурсів до банківського резерву (короткий час, високі проценти).

Зайнятість – чисельність дорослого  працездатного населення, яке має  роботу.

Безробіття – частина дорослого  працездатного населення, яке не має роботи і знаходиться в  її пошуках.

Рівень зайнятості (N6) [22, 50]:

Макроекономічні показники виступають як засіб відображення у звітності стану справ в національній економіці.

Господарське життя суспільства  попередньо визначається фундаментальними потребами, які формулюють як основні  макроекономічні цілі. Сукупність макроекономічних цілей розкриває структуру, склад, направлення та проблеми народногосподарського розвитку.

Рівні досягнення різних макроцілей оцінюються за допомогою макроекономічних показників. Існують найбільш загальні (ВНП, ВВП) і більш конкретні форми  показників результатів макроекономічної діяльності. Розрізняють абсолютні та відносні показники, серед яких більше значення належить макроекономічним індексам.

Розділ 2. Проблеми аналізу  динаміки основних макроекономічних показників в Україні за роки незалежності

2.1. Аналіз динаміки основних  макроекономічних показників за 90-ті роках ХХ ст.

Народногосподарський комплекс України  історично орієнтувався на максимальне  включення до загальносоюзного подiлу працi. Згiдно з останнiм Україна  як республiка СРСР була виробником палива, енергiї, хімічної сировини, металу, металомiстких виробів, продукції оборонно-промислового комплексу. Питома вага продукцiї, готової до кiнцевого споживання, складала на рубежі 80-х та 90-х років лише 34 %. На частку товарів народного споживання припадало всього 29 % промислової продукцiї. Основу господарства, таким чином, становили галузi, що важко пiддавались реформуванню, якi й у розвинених країнах здебільшого є малорентабельними або дотацiйними.

Наслiдком внутрісоюзної спецiалiзацiї  української економiки став також  високий ступiнь монополiзацiї виробництва: на початку 90-х років 75-80 % промислової продукцiї вироблялося на пiдприємствах-монополiстах. Монополiзацiї при цьому був притаманний технологiчний характер, отже, вона значно важче піддавалася впливу. Інвестицiї скеровувались на екстенсивне розширення парку устаткування, нове будiвництво, тимчасом як коефiцiєнт зношеностi основного капiталу на початку 90-х рр. досяг майже 50 %, а в металургiї – 60 %, причому термiнової замiни потребувало близько 40 % машин i устаткування.

Пiдтримувати відносно високий рiвень споживання Українi дозволяв жвавий мiжреспублiканський обмiн, який складав у 1991 р. близько 80 % загального обсягу зовнішньої торгiвлi України. Орiєнтацiя на союзних споживачів зумовила специфiку експортної продукцiї, значна частка якої потребувала для збуту саме внутрішнього ринку СРСР i користувалася слабким попитом на свiтовому. Характерною рисою було нерiвномiрне розмiщення експортного потенцiалу України: за пiдрахунками науковцiв Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень, 7 областей України у 1991-1992 рр. виробляли 70 % експортної продукцiї, а 11-6,3 %, що заклало підвалини регіональних диспропорцій [28].

Економiка України мала високий  ступiнь енергозалежностi: на 90-95 % вiд  зовнiшнiх поставок нафти, 75 % – природного газу. Специфiка енергоносiїв полягає саме в тому, що вони беруть участь у виробництвi всiх видiв продукцiї, отже, є технологiчно та економiчно детермiнуючою складовою вiдтворювального процесу. Тому для пiдтримання останнього Україна потребувала значних валютних резервiв, а валютний курс i рiвень цiн на енергоносiї виступали важливими чинниками iмпорту iнфляцiї.

Аналiз стану продуктивних сил  України початку 90-х рр. дозволяє, виходячи з наведеного вище, характеризувати  промисловий потенцiал як значний, але структурно немiчний, тобто такий, що нездатен динамічно змінюватися залежно від ринкових сигналів і потреб українського суспільства та стати основою сучасної стратегії економічного розвитку.

Звідси випливає вельми важливий висновок, що органічність суспiльно-економiчної системи в Українi на початку 90-х років була досить умовною. Україна об'єктивно була складовою системи, яка раніше iснувала в межах Радянського Союзу. Полiтичнi акцiї щодо розмежування держав екс-СРСР призвели до значних розривiв у сферi як продуктивних сил, так і виробничих вiдносин. Таким чином, процес розпаду СРСР можна вважати одним iз потужних чинникiв наявних економічних деформацiй. Одним з визначальних завдань економічної стратегії в перші роки незалежності стала переорієнтація економіки на ендогенні чинники суспільного відтворення.

Отже, об'єкт економічної стратегії  в Україні на початку періоду  трансформації характеризувався складною і недосконалою структурою, великою  кількістю неузгоджених чинників розвитку, що мають різну природу, в тому числі – екзогенного походження. Це висувало потребу в здійсненні зваженої стратегії комплексного впливу на чинники соціально-економічного розвитку, що могло забезпечуватися лише за допомогою розвиненої структури суб'єктів економічної стратегії.

Тимчасом така структура в Україні  була на початок 90-х років практично  відсутньою. Більшість суб'єктів  державної економічної влади, що могла функціонувати за умов командної  системи, виявилася генетично нездатною  до здійснення економічної політики у перехідній економіці за посилення ролі приватного інтересу. Зі свого боку, суб'єкти приватної економічної влади на початок радикальних реформ фактично не були сформованими, а процес структурування цих суб'єктів триває й дотепер. Тому, незважаючи на те, що підвищення ролі економічних стратегій приватних суб'єктів сприяло їх підпорядкуванню принципам економічної ефективності, неузгодженість цих стратегій викликала в перші роки економічних реформ серйозне порушення системи економічної координації.

Чи не найболючішого удару зазнала наукова складова системи суб'єктів економічної стратегії. Фактично побудова ринкової економiки почалася з повного вiдкидання надбань радянської економiчної науки. При цьому до уваги бралося не лише наробленi програми перебудови економiки, а й навiть суто економетричнi розробки, що описували особливостi економiчної структури i макроекономiчних пропорцiй. На мiсце знехтуваної вiтчизняної науки було поставлено теорiю ринкової економiки в її класичному виглядi, яка сформувалася ще у XIX ст. i вiдбиває лише частину закономiрностей функцiонування сучасних ринкових економiк. Особливостi пострадянського менталiтету, iнерцiя мислення багатьох представникiв економiчної науки призвели до догматизацiї положень цiєї науки, формування унiкального, за виразом Ю. Ольсевича, "симбiозу марксистського догматизму з примiтивним фрiтредерством". Отже, стратегічний орієнтир побудови ринкових відносин у державах колишнього СРСР сформувався не на основi розумiння механiзму їхньої дії і, тим більше, відповідних стратегічних досліджень, а пiд впливом демонстрацiйного ефекту країн з розвиненою ринковою економiкою.

Наслідком такої методологічної кризи  стала неповнота структури економічної  стратегії держави, яка виявилася  в перші роки перетворень в  абсолютизації стратегічного напряму руйнування командної системи, нехтуванні напрямом побудови ринкового середовища, змішуванні напрямів та мети економічної стратегії, завдань і напрямів; незабезпеченості стратегічних завдань і пріоритетів відповідними тактичними заходами. Методологічна криза не дозволила також коректно застосовувати критерії ефективності економічних стратегій. На державному рівні методологію економічної безпеки було визнано лише наприкінці 90-х, причому вона досі не знайшла втілення в жодному програмному документі (окрім документа з невизначеним статусом "Концепція національної безпеки України"). Тодішній Президент України Л. Кравчук у травнi 1993 р. визнав, що урядовi економiсти "виявилися нездатними розробити таку програму економiчних реформ, яка була б адекватною конкретно-iсторичним умовам України, її реальним можливостям, нарештi, менталiтету нашого народу". "…Розробляючи економiчну стратегiю, – зазначив він, – ми явно переоцiнили можливостi української економiки, не врахували, що вона структурно була побудована за принципом недовершеностi, позбавлена цiлiсностi, гармонiйностi, комплексностi. Не усвiдомили величезну залежнiсть вiд економiк iнших держав колишнього Союзу".

Таким чином, середовище розробки та здійснення економічної стратегії  в Україні на початку 90-х років характеризувалося структурно недосконалим виробничим потенціалом при недостатності як державної, так і приватної економічної влади. За таких умов проведення ефективних економічних стратегії і тактики без докорінних змін як об'єктів, так і суб'єктів економічної влади було неможливим. З іншого боку, політика, що об'єктивно вела до погiршення становища, руйнування економічного потенціалу, зниження конкурентоспроможності національної економіки, була вигiдною багатьом iз новонароджених потужних економiчних структур, представникам "тiньової" економiки, якi мали вагу у визначеннi економiчної полiтики. За словами Президента України Л. Кучми, у першій половині 90-х років економiчний кримiналiтет освоював ринок швидше, нiж офiцiйна економiка. Це, на думку Президента, посилювало антинародний характер економiчної системи, вело до поширення апатiї i зневiри населення, стало реальною загрозою українськiй державностi.

Унаслідок цього 1990-1994 рр. стали періодом прогресуючого прискорення темпів економічного падіння. Скорочення ВВП склало за цей час 46,5 %, промислового виробництва – 40,4 %. Лише у 1994 р. зазначені показники становили 22,9 та 27,3 % відповідно (табл. 1). Головними чинниками спаду, на думку фахівців, стали: радикальні інституційні зміни; руйнування СРСР та РЕВ і обвальний розрив економічних зв'язків; наслідки системної кризи народного господарства СРСР; успадковані структурні деформації; технологічна криза, застаріла технологічна база, витратність економіки; складна екологічна ситуація. Надмірний негативний вплив цих чинників став можливим через значну розбалансованість економічної стратегії, неузгодженість її елементів. Ефективність економічної стратегії на цьому етапі може бути оцінена як вкрай низька [28].

Ключовим завданням економiчної стратегії переходу до ринку, що здійснювалася в Українi з 1992 р., стала лiбералiзацiя цiн, у якiй вбачався засiб лiквiдацiї цiнових диспропорцiй, надання цiнi функцiй оцiнки суспiльної корисностi, та передачі тактики ціноутворення на приватний рівень. При цьому було знехтувано загальновiдомим положенням про те, що структура цiн визначається структурою економiки, а побудова цiни рiвноваги є функцiєю ринкового середовища, яке опосередковує i забезпечує узгодження iнтересiв попиту i пропозицiї. До уваги також не було взято високу iнфляцiйнiсть економiки i наявнiсть значного iнфляцiйного "навiсу" (спадок прихованої iнфляцiї кiнця 80-х років) – монополізацію ринку ресурсів та споживчих товарів, імпортозалежність.

Високі темпи iнфляцiї, знецiнення  основних i оборотних коштiв пiдприємств, платiжна криза i різке зменшення державних витрат призвели до рiзкого скорочення приватних капiталовкладень в Українi з початку 90-х років (табл. 2.1). На 1 сiчня 1994 р. iндекс недооцiнки основних фондiв пiдприємств становив 10,6 разу, що викликало хронiчну недоамортизацiю устаткування і знизило коефiцiєнт замiни основних фондiв до 2 % за рiк. В Україні протягом 1991-1997 рр. Фактично було паралізовано інвестиційну діяльність. За розрахунками Міністерства економіки України ще в середині 90-х років, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки (приведення структури економіки і рівня споживання населення у відповідність до показників розвинених країн) становить до 200 млрд. доларів, а щорічна потреба в інвестиціях – 20 млрд. доларів. За 1991-1997 рр. обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у п'ять разів, або в середньому на 21 % щорічно.