Договір купивлі – продажу

Договір купивлі – продажу

Зміст

Вступ           2

1. Загальна характеристика договору купівлі-продажу 

Джерела регулювання. Сфера застосування     3

2. Укладення договору купівлі-продажу     5
3. Істотні умови договору:

    а) предмет договору;

    б) ціна;

   в) інші умови договору        9

4. Сторони договору. Право продажу товарів    18

5. Форма договору купівлі-продажу      20

6. Права та обов’язки сторін за договором     22

7. Відповідальність сторін за договором

купівлі-продажу         24

8. Загальна характеристика різновидів договор

купівлі-продажу         29

Висновок           31

Література           33

Додатки           34

    Вступ

          Договір купівлі-продажу належить до найважливіших традиційних договорів у цивільному праві, безпосереднім змістом якого є переміщення матеріальних благ у товарній формі.

         Він є найбільш універсальною формою товарно-грошового обігу. Не випадково положення, що визначають відносини, пов'язані з купівлею-продажем, відкривають Розділ III ЦК, який присвячений окремим видам зобов'язань.

         Існує кілька  різновидів договору купівлі-продажу: в оптовій і роздрібній торговілі, на біржах і аукціонах, зовнішньоекономічного обігу, житлових будинків, квартир, земельних ділянок, автомашин, валютних цінностей, об’єктів приватизації, та ін.

         Для розуміння  юридичних процесів в системі  обігу товарів, важливо систематизировать  юридичну інформацію, законодавство, в цьому напрямку, виділити загальні  закономірності та тенденції. Тому і визначається мета курсової роботи – систематизація теорії та закономірностей договірних відношень, дослідження їх найважливіших компонентів.

Предметом дослідження є договір кувлі-продажу в системі цивільно-правових відносин.

Головним методом дослідження теми курсової роботи є аналіз і синтез положень цивільно-правових відносин в системі купівлі-продажу.

         При виконанні курсової роботи методологію дослідження склали праці дослідників та науковців з цивільно-правових відносин: Д.Е.Бобров, О.В.Дзера, Н.С.Кузнецова, О.А.Підопригора, Е.О. Харітонов та ін.

         1.Загальна характеристика договору купівлі-продажу. Джерела регулювання. Сфера застосування.

          Договір купівлі-продажу — один з найбільш розповсюджених видів договорів у цивільному обігу. Деякі види цього договору врегульовані у книзі V ЦК України.

        За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655ЦК)[2]. 
        Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється Главою 54 ЦК України, ГК України, Законом України "Про захист прав споживачів" та іншими актами цивільного законодавства. Мета договору: перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві. 
Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний та відплатний. 
        Сторонами договору є продавець і покупець. 
Істотною умовою договору є умова про предмет, яким може бути: 
1) товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; 
2) майнові права (наприклад зафіксовані у цінних паперах); 
3) право вимоги, яке не має особистого характеру (застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом). До істотних умов цього договору традиційно відносять умову про ціну. Однак ціна не є істотною умовою, оскільки, якщо її не встановлено в договорі, то визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору. 
Форма договору: усна (в тому числі шляхом вчинення конклюдентних дій) або письмова. Зміст договору становлять права та обов'язки сторін. При цьому відповідному обов'язку продавця кореспондує відповідне право покупця і навпаки.

         У відповідності зі специфікою економічних відносин, що лежать в основі договору купівлі-продажу, розрізняються його різновиди (купівля-продаж роздрібна, дрібнооптова, житлових будівель, земельних ділянок, об'єктів приватизації, тощо), кожна з яких має свої юридичні особливості. Загальними для усіх видів договорів купівлі-продажу є нижчеперелічені умови і положення [15.c.281].

         Договір купівлі-продажу є сплатним — при набуванні речі у власність, покупець сплачує продавцеві ціну речі, яка обумовлена договором; двосторонньо зобов'язуючим — це обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов'язків: продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, але вправі вимагати за це сплати певної ціни, а покупець, в свою чергу, зобов'язаний сплатити ціну, але вправі вимагати передачі йому проданої речі; даний договір є консенсуальним, оскільки права та обов'язки виникають вже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами.

Основною і визначальною ознакою договору є перехід майна у власність покупця.

         Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом [2].

         Сторонами в договорі купівлі-продажу - продавцем і покупцем — виступають всі учасники цивільного обігу - громадяни, юридичні особи або держава. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

         Змістом договору купівлі-продажу є ті умови, з приводу яких сторони досягли угоди. Суттєвими умовами, зокрема, є предмет та ціна.

   2. Укладення договору купівлі-продажу.

         Вдповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. 
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. 
Цивільно-правовий договір, будучи видом правочину, являє собою правову форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Сам процес узгодження волевиявлень називається укладанням договору. 
У частині першій статті 638 ЦК України сформульоване загальне правило, згідно з яким договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Момент укладення договору визначається відповідно до правил ст. 640, а форма — відповідно до ст. 639 ЦК [2]. Оскільки факт укладення договору, за загальним правилом, пов'язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, важливо визначити, які умови належать до числа істотних. Істотними вважаються умови, які є необхідними і достатніми для укладення договору. Це означає, що при недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається неукладеним, тобто таким, що не породив юридичних наслідків.

        Утім, якщо сторони домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним, навіть якщо він не містить ніяких інших умов. 
Перелік істотних умов безпосередньо залежить від виду конкретного договору. Утім, частина друга статті 638 ЦК України встановлює загальні критерії для визначення тих чи інших умов істотними. 
         По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про предмет договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно предмету договору, він не може вважатися укладеним.

        По-друге, — це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами чинного законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є необхідними для договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними слід вважати умови, що виражають природу відповідного договору. Так, очевидно, що для всіх сплатних договорів істотною є умова про ціну, для строкових договорів - умова про строк і т.д. По-третє, істотними є будь-які інші умови, відносно яких згода має бути досягнута на вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких сторона, яка на них наполягає, не бажає укладати відповідний договір. Так, наприклад, такою умовою у договорі ку-півлі-продажу може бути обов'язок продавця доставити продану річ за вказаною покупцем адресою. Від істотних слід відрізняти звичайні і випадкові умови, спільною ознакою яких є те, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору. Звичайні умови — це умови, передбачені чинним законодавством, їх немає необхідності включати у текст договору, оскільки вважається, що вони стають обов'язковими для сторін вже в силу самого факту укладання договору. Так, наприклад, якщо сторони у договорі майнового найму спеціально не обумовили, на якій з них лежить обов'язок здійснення поточного ремонту, то діє правило, встановлене ст. 776 ЦК, згідно якого здійснення поточного ремонту є обов'язком наймача. На відміну від звичайних, випадкові умови набувають сили лише у випадку, якщо вони включені до тексту договору. Як правило, за допомогою випадкових умов сторони змінюють положення диспозитивних норм (тобто норм, зміст яких вони вправі змінювати договором), або використовують для подолання прогалин правового регулювання. Отже, якщо у договорі майнового найму буде передбачено, що обов'язок по здійсненню поточного ремонту лежить на наймодавцеві, то така умова буде вважатися випадковою. 
Утім, усі умови — істотні, звичайні і випадкові після укладення договору стають, однаково обов'язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст договору[13.c.789]. 
         Процес укладення договору складується з двох взаємопов'язаних стадій: пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). Особа, яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію, називається оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію — акцептантом. 
Відповідно до ст. 639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. 
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.  
Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір с укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Оскільки договір є видом правочинів, то загальні правила про форму правочинів (ст.ст. 205-209 ЦК) застосовуються і при укладанні договорів. Відповідно до частини 1 статті 639 ЦК сторони вправі самостійно обирати будь-яку форму договору (усну або письмову, письмову просту або нотаріальну), якщо вимоги щодо його форми не встановлені законом. Утім, оскільки недодержання встановленої законодавством форми догсзору має наслідком його недійсність лише у випадках, передбачених законом (наприклад, недотримання обов'язкової нотаріальної форми (ст, 220 ЦК)), у всіх інших випадках договори укладені з порушенням форми слід вважати укладеними і дійсними. Частина 2 статті 639 ЦК встановлює загальне правило, згідно якого якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, то він вважається укладеним лише з моменту надання йому обумовленої форми, навіть у випадках, коли законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

            Якщо сторони домовилися укласти договір у письмовій формі, він вважається укладеним з моменту підписання тексту договору всіма сторонами. Утім, слід враховувати, що відповідно до ст. 207 ЦК правочин (в тому числі договір) вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони [9.c.341]. У статті 207 ЦК не міститься вичерпного переліку таких документів, тому поряд з листами і телеграмами можуть використовуватися і інші засоби зв'язку, наприклад, факсимільний чи електронний, визначальним фактором при цьому слід визнати можливість достовірно встановити той факт, що даний документ надійшов саме від сторони за договором. Обов'язковою умовою є наявність на документі (документах) підписів сторін. Підпис на телеграмі засвідчується у встановленому порядку підприємством зв'язку, про що в телеграмі робиться застереження. Копія телеграми, що залишається у відправника, також має бути засвідчена підприємством зв'язку. Електронні документи засвідчуються за допомогою електронного цифрового підпису. 
Момент укладання договору, що укладається шляхом обміну документами, визначається відповідно до ч. 1 ст. 640 ЦК. Відповідно до ст. 54 Закону України «Про нотаріат», нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлена обов'язкова нотаріальна форма, а за бажанням сторін — будь-які інші правочини (в тому числі, будь-які договори). Отже, сторони вправі посвідчити нотаріально будь-який договір, навіть якщо законодавством не вимагається нотаріальна форма для таких договорів. При цьому нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваного ними договору вимогам закону і дійсним намірам сторін. Такий договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. 
Відповідно до ст. 640 ЦК договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. 
Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації. 
           Стаття 640 ЦК встановлює загальні правила щодо визначення моменту, з якого договір вважається укладеним. Чітке визначення в кожному конкретному випадку цього моменту є необхідним, оскільки саме з цього моменту виникають права і обов'язки сторін. Частина перша статті 640 ЦК визначає момент укладення так званих консенсуальних договорів (від лат. consensus — згода), до числа яких належить більшість цивільно-правових договорів. Якщо зроблена однією стороною пропозиція укласти договір містить всі істотні умови (ст. 638 ЦК) майбутнього договору і виражає намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (тобто, є офертою), а відповідь іншої особи про прийняття оферти є повною і безумовною (отже, є акцептом), договір вважається укладеним з моменту отримання особою, яка зробила пропозицію (оферентом), відповіді від іншої особи (акцептанта). Крім консенсуальних існують і так звані реальні договори (від лат. res — річ), для укладення яких однієї лише згоди сторін недостатньо. Для укладення реальних договорів крім згоди сторін необхідно вчинення певної дії, як правило, — передачі майна. Відповідно до ч. 2 статті 640 ЦК реальний договір вважається укладеним саме з моменту передання майна або вчинення іншої певної дії[2].

          До числа реальних договорів належать, зокрема, договори довічного утримання, позики та деякі інші. Так, наприклад, відповідно ст. 1046 ЦК договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. 
Договір може бути консенсуальним або реальним, але якщо відповідно до законодавства або домовленості сторін він має бути нотаріально посвідчений (ст. 639 ЦК), він вважається укладеним лише з моменту його нотаріального посвідчення. 
          Якщо відповідно до законодавства договір підлягає обов'язковій державній реєстрації, він вважається укладеним з моменту такої реєстрації. 
Якщо відповідно до законодавства договір підлягає і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації (наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншого нерухомого майна тощо), він вважається укладеним лише з моменту державної реєстрації. 

   3. Істотні умови договору:

      а) предмет договору;

      б) ціна;

      в) інші умови договору.

          Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

         Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

          До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

          Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

           Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).

         Предмет договору — це майно (товар), яке продавець зобов'язується передати покупцю. Предметом договору можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і визначені родовими ознаками. Це можуть бути як окремі речі, так і їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), як рухоме, так і нерухоме майно (за винятком випадків, передбачених законом), а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах)[10.c.270].

        Предметом договору купівлі-продажу можуть бути також і цінні папери. Вони визначені в Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р. як грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, що випустила ці документи, та їх володільцями, і передбачають, як правило, виплату прибутку у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що витікають з цих документів, іншим особам.

         ЦК передбачає, що предметом договору купівлі-продажу може бути не тільки товар, який є у продавця на момент укладання договору, але й також товар, який буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути також і майнові права. При цьому до договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

         У Цивільному кодексі зазначається, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги у тому випадку, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються правила про уступку вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. Дане питання регулюється ст. 641 ЦК [2].

         Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.

          Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.

         Якщо продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, — на день, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

         Положення цієї частини про визначення ціни товару застосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.

         Ціна у договорі купівлі-продажу — це певна грошова сума, що сплачується покупцем продавцеві за придбане майно. Ціна є істотною умовою, яка визначається договором купівлі-продажу, тобто вона має бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди.

       Згідно з договором купівлі-продажу покупець повинен прийняти майно (товар)і сплатити за нього певну грошову суму.

        ЦК, передбачає, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, що встановлена договором купівлі-продажу, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Крім того зазначається, що покупець зобов'язаний також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору купівлі-продажу, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

        Згідно з Законом України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. в народному господарстві застосовуються ціни і тарифи, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів та послуг, за винятком тих, за якими здійснюється державне регулювання цін і тарифів. У залежності від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари можуть бути оптовими і роздрібними. Застосовуються також закупівельні ціни у випадку придбання продукції на підставі державного замовлення.

          Деякі спеціальні вимоги щодо ціни можуть пред'являтися до окремих різновидів договору купівлі-продажу.

Відповідно до чинного законодавства сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими або регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.

          Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експертно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу.

        Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, відповідно до якого індикативні ціни визначені як ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з врахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених відповідно до законодавства України.

          ЦК містить положення, відповідно до якого ціна товару визначається за вагою нетто, якщо ціна встановлена залежно від ваги товару, але при умові, що інше не встановлено законом або договором купівлі-продажу.

            Існують випадки, коли договором встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), і при цьому не визначено способу її перегляду.               У такому випадку ціна визначається, виходячи із співвідношення цих показників на момент укладання договору і на момент передання товару.

Відповідно до умов договору купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю товар у певний строк, що обумовлений договором. Але існують випадки, коли продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару покупцю. У такому випадку ціна визначається, виходячи із співвідношення цих показників на момент укладання договору і на день передання товару, що встановлений у договорі[11.c.650].

            Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

           Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

           У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

            Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

            Якщо продавець зобов'язаний передати покупцеві крім неоплаченого також інший товар, він має право зупинити передання цього товару до повної оплати всього раніше переданого товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

             З укладанням договору купівлі-продажу у кожної із сторін виникають як права, так і обов'язки. Відповідно до умов договору купівлі-продажу найважливішими обов'язками покупця є прийняти від продавця придбане майно (товар) і сплатити за нього обумовлену договором ціну. Додаткові обов'язки можуть встановлюватися на покупця або продавця договором купівлі-продажу, а також законодавчими актами.

           Після того, як покупець прийняв товар (майно) від продавця або прийняв товаророзпорядчі документи на нього, він зобов'язаний оплатити товар відповідно до умов договору купівлі-продажу. Але якщо інший строк оплати товару встановлений договором купівлі-продажу або актами цивільного законодавства, то покупець повинен виконати свої обов'язки у відповідний строк.

          ЦК передбачає, що покупець повинен сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Така оплата може бути проведена як одноразово (виплата всієї суми зразу), так і протягом певного часу (оплата в розстрочку), при цьому сторони договору купівлі-продажу (продавець і покупець) повинні дійти згоди щодо порядку оплати за переданий продавцем товар.

          Продаж товарів у кредит регулюють ст. 694, 695 ЦК України, а також Правилами торгівлі у розстрочку, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. Ці правила встановлюють порядок продажу резидентами і нерезидентами (далі — суб'єктами господарювання) непродовольчих товарів фізичним особам, в тому числі громадянам -суб'єктам підприємницької діяльності без створення юридичної особи, у розстрочку, тобто на умовах розстрочки кінцевого розрахунку, не певний строк і під процент[2].

           У випадку, коли покупець прострочив з оплатою товару, продавець має право вимагати від нього оплати товару та сплати процентів за користування чужими коштами. Тобто у даному випадку, якщо покупець порушив свій обов'язок щодо своєчасної оплати за товар, то він крім цієї суми повинен сплатити ще й проценти за користування чужими коштами.

           ЦК, передбачає випадок, коли покупець відмовився прийняти та оплатити товар. Така відмова може бути обумовлена як поважними причинами, так і без їх наявності. Як правило, передача товару покупцю ще не відбулась, а тільки планується у майбутньому. Але існують випадки, коли така передача вже відбулася, але покупець не приймає товар в силу певних обставин. У такому разі продавець має право за своїм вибором вимагати від покупця оплати товару або відмовитися від договору. Тобто саме продавець вирішує, як діяти у такій ситуації — вимагати оплати за товар, що є предметом договору купівлі-продажу, або відмовитися від договору.

          Якщо продавець зобов'язаний передати покупцеві, крім неоплачених, також і інші товари, він має право зупинити передачу цих товарів до повної оплати всіх раніше переданих товарів. Але при умові, що інше не встановлено договором купівлі-продажу або актами цивільного законодавства. Іншими словами, у разі невиконання або неналежного виконання покупцем свого обов'язку щодо оплати за товар, що є предметом договору, продавець має право зупинити передачу інших товарів, що підлягають передачі відповідно до умов договору купівлі-продажу, до тих пір, поки покупець не оплатить за товар обумовлену договором ціну. І тому не передача продавцем товарів у такому випадку не буде розглядатися як порушення умов договору купівлі-продажу.

           Договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.