Докази у кримінальному провадженні

Докази у кримінальному провадженні

П л а н

1. Поняття “доказ” у  кримінальному провадженні. Розвиток поглядів на природу доказів у науці кримінального процесуального права.

2. Властивості доказів.

3. Правила допустимості та недопустимості доказів, правові наслідки їх порушення.

4. Характеристика процесуальних  джерел доказів

1. Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методики збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби із злочинністю. Беззаперечно, що поняття „доказ у кримінальному процесі” має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В. Нор, - це „одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ”. Отже, розглядаючи тему цього реферату, перш за все потрібно визначити, що ми розуміємо під поняттям „доказу у кримінальному процесі”.

Незважаючи на всю важливість правильного розуміння доказів, на сьогодні в теорії кримінального процесу не існує єдиного підходу до розуміння цього терміна. Як вказує М. Салтевський: „...у теорії доказів кримінального процесу вельми проблематичним залишається поняття „докази”, що викликає у літературі та на практиці різні тлумачення, а то й наукові дискусії”.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття „доказ у кримінальному процесі”.

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття „доказ” має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву „подвійного” розуміння поняття доказу.

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення.

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване „єди¬не” розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу¬ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом ба-гаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Але, з нашої то¬чки зору, таке оптимістичне висловлювання на сьогодні є, щонайменше передчасним, а деякі положення, які наводяться як аргументи „єдиного” підходу, — спірними та такими, що не відпо¬відають дійсності.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор¬нулися між прихильниками „єдиного” розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос¬тей, ми у нашому дослідженні не будемо заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття „доказів у кримінальному процесі” і будемо спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті: „Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом  порядку  орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

В науковій літературі фактичні дані ототожнюються з відомостями, інформацією про ті чи інші факти. Термін „фактичні” як прикметник характеризує матеріальну сутність фактів об'єктивної реальності, тобто ці дані містяться у об'єктивній реальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України „Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.”

1.1 Поняття доказів в  кримінальному процесі

У кримінально-процесуальному провадженні чинним законодавством передбачено легальну дефініцію поняття «доказів».

Так, відповідно до ч. 1 ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наведена дефініція, на перший погляд, відповідає завданням кримінального судочинства, його керівним засадам, що мають забезпечувати досягнення об’єктивної істини, прийняття законних і обґрунтованих рішень органами досудового розслідування і судової влади.

Утім, науковці-процесуалісти (Р. Бєлкін, С. Галунський, Р. Домбровський, B. Дорохов, І. Лузгін, Б. Матюшкін, М. Михеєнко, С. Нікітін, М. Погорецький М. Чельцов, М. Салтевський, C. Стахівський, А. Хмир та ін.) небезпідставно вважають її недосконалою, полемізуючи протягом не одного десятиріччя на сторінках юридичних видань.

Тому цілком справедливою, на наше переконання, є думка Є. Долі, що докази, як фундаментальну кримінально-процесуальну категорію, необхідно ще більш глибоко дослідити, науково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [20, с. 54-55]. Саме цим зумовлено доцільність і актуальність наступного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій щодо можливих шляхів її вирішення. Однією з головних причин тривалої полеміки вітчизняних і зарубіжних авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені обрали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бути сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [57, с. 23-24]. Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [27, с. 118; 5, 101], решта – лише відомості про факти [31, с. 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлумачення змісту застосованої термінології.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідомлення, вісті про кого-небудь, що-небудь; певні факти, дані про кого-небудь, що-небудь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [33, с. 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, – це «дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній дійсності; те, що об’єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [34, с. 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-якого висновку, рішення» [11, с. 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання поняття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 65 КПК України докази «фактичними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти – це явища дійсності, які, як правило, належать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слідчим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображений свідомістю людини [43, с. 124].

Слід також навести на користь цієї позиції ще ряд аргументів. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. 3 КПК України, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Але ж у будь-якому разі він має зворотної сили, тобто процесуальні правовідносини, що виникають при його застосуванні, завжди спрямовані й «повертають» нас до події, яка мала місце у часі, що минув, до встановлення і з’ясування обставин цієї події, досягнення щодо неї об’єктивної істини. Це – по-перше.

По-друге, державний орган чи посадова особа, уповноважені на кримінально-процесуальне провадження, за своєю правовою сутністю і призначенням об’єктивно не можуть, не мають права оперувати фактами, – в іншому разі вони втрачають право бути суб’єктами, які «рухають» кримінальне судочинство, ведуть дізнання, досудове слідство чи судове засідання, і підлягають відводу (статті 54, 60 КПК України).

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосереднього дослідження доказів у кримінальній справі. Ні той, ні інший не можуть оперувати фактами, а лише відомостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомагають слідчому (суду) встановити модель події, яка мала місце в минулому [44, с. 146].

В аспекті проблеми, що розглядається, не можна не помітити, що наведена у ст. 65 КПК України дефініція «доказів» стосується лише доказів у «кримінальних справах». Аналогічну термінологію мають також назва і зміст ст. 64 КПК України щодо предмета доказування при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді.

У той же час раніше нами вже наводилися аргументи на користь панівної в юридичній літературі позиції, що кримінально-процесуальне доказування відбувається значно раніше – на початковому етапі кримінального процесу – на стадії порушення кримінальної справи [58, с. 325]. Тому видається, що редакція ст. 65, а також назва і зміст ст. 64 КПК України потребують відповідного уточнення вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві».

Водночас вважаємо наступним упущенням законодавця, який не передбачив у ст. 65 КПК України серед суб’єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

З огляду на викладене, пропонується наступна редакція ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази – це будь-які відомості про факти, отримані в установленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з’ясування, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ними законних і обґрунтованих рішень».

В кримінальному процесі всі необхідні обставини встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є "будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи".

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар-гументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомо¬гою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логіч¬ний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються у кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використо¬вуються як аргументи.                

"Розглядаючи докази, на  основі яких вирішуються кримінальні  справи, неважко побачити в них  два боки, два моменти. Насамперед, докази виступають як джере¬ла  відомостей про факти... У багатьох випадках доказ виступає як встановлений з певного джерела факт, що слугує підставою для висновку про інший такий, що підлягає встановленню факт... Звідси й випливає подвійне значення самого поняття доказу: доказ означає джерело відомостей про такий, що підлягає встановленню факт, і доказ означає той факт, з якого робиться висновок про інший факт".                                           

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну суб¬станцію — це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення мож¬ливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя.

 Джерелом фактичних  даних можуть бути сліди злочину (зали¬шені на місці злочину  предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучають¬ся в натурі і використовуються у доказуванні.

Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й пе¬реносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.

Джерелом (фактичних даних можуть виступати й об'єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псують¬ся, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти подібні об'єкти неможливо, інформація, що від них надходить, може бути процесуально закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.

Зміст доказів — фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інфор¬мацією, що виходить з них.

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід'ємний атрибут самого доказування.

  Процесуальними носіями  фактичних даних є об'єкти, які  можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової  інформації в просторі та часі, а разом з тим — джерелом  інфор¬мації у справі для суб'єктів  кримінального процесу та його  учас¬ників на будь-яких стадіях  процесу. Це придатні для таких  цілей матеріальні об'єкти —  первинні джерела інформації  про злочин, які становлять гносеологічну  першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки чи інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; прото¬коли слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуаль¬них носіїв.                   

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні, дані" (відомості, інфор¬мація) або "сліди злочину".

  Сліди злочину, зокрема, так само як і інформація  взагалі, є лише гносеологічною  першоосновою доказів. Безпосередньому  викорис¬танню їх у доказуванні  у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до та¬кого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх".

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямова¬ну на одержання, закріплення та збереження фактичних даних (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити до¬стовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на пред¬мет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності низки умов (властивостей).

2. 2. Властивості доказів

Отже, докази — це фактичні дані що відповідають вимогам на¬лежності до справи, допустимості і достовірності , а також достатності.

Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

• чи входять факти, для встановлення яких вилуча¬ються і досліджуються відповідні фактичні дані, в предмет дока¬зування (основні, проміжні чи допоміжні факти);

• чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування.

Залежно від зв'язку фактичних даних (змісту доказових матеріалів) з обставинами, які доказуються, докази поділяються на прямі і проміжні, основні та допоміжні.

Прямі докази — докази, які дають відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин чи інше правопорушення (прямі обвинувачувальні докази), або які вказують на те, що відповідна особа не вчиняла і не могла вчинити відповідного злочину чи правопору¬шення (прямі виправдовувальні докази).

Непрямі докази — докази, які розкривають окремі елементи складу злочину (правопорушення) чи окремі факти, які встанов¬люють обставини предмета доказування в сукупності з іншими до¬казами. Ці докази можна називати доказами фактів або проміж¬ними доказами.

Основні докази — це докази, за допомогою яких обґрунтову¬ються окремі факти, а допоміжні докази — це докази, які підтвер¬джують достовірність основних доказів.

Належними до справи можуть бути як обвинувачувальні так і виправдовувальні докази, фактичні дані, які як підтверджують окремі, що мають значення для справи, факти, так і спростовують їх.

Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюється їх доказовою цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних в системі доказової інформації, зокрема для чого вони можуть бути використані:

• для встановлення, хто вчинив злочин чи з'ясування інших обставин складу злочину (форма вини, спосіб тощо);

• для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкри¬вають обставини складу злочину чи їх відсутність;

• для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого;

• для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів забезпечення безпеки учасників процесу та прийняття інших процесуальних рішень по справі;

• для спростування фальшивих алібі чи хибних версій;

• для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;

• для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.

Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із названих обставин.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для ви¬користання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні. Допустимість доказів означає, що:

• фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;

• фактичні дані одержані з відомого, перевіреного та не забороненого законом джерела;                        

• фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;

• фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;

• зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.            

У силу принципу презумпції невинуватості, закріпленого у ст. 62 Конституції України, всі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.

Фактичні дані як докази мають бути достовірними.

Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало місце в дійсності. Достовірність передбачає відомість, перевірність та добротність як самого джерела, так і способу одер¬жання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.

 Уявляється, що якщо  розглянути всі докази у справі  в їх взаємозв'язку, то можна  помітити, що кожен із них є  як встанов¬люючим, так і встановлюваним.

 Будь-який основний  доказ, безпосередньо підтверджуючий  будь-яку з обставин події злочину, тим самим підтверджує і до¬стовірність іншого основного доказу, встановлюючого той самий факт, і навпаки, оскільки і ті, й інші перебувають у прнчинно-наслідковому зв'язку з одним і тим самим фактом.

Достатність доказів – це така їх сукупність, що дає змогу встановити всі обставини, які потребують доказування в кримінальній справі.

3. Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі з метою її правильного вирішення, називається предметом доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).

 Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші  виходять із «двоякого» розуміння  доказів, при якому доказами визнають¬ся  як фактичні дані (факти), так і  джерела відомостей про них (по¬казання  свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).

Прибічники третьої точки зору відстоюють «єдине» поняття до¬казів, вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.

Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпіло¬го, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після ЇЇ проведення інформація залу¬чається до кримінальної справи у формі висновку експерта.

Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані вста¬новлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють  одне одного  в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо заз¬начається в літературі, «фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів».

У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчи¬ненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші об¬ставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинно¬го діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.

Крім цих, до предмета доказування входять також інші обстави¬ни. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в стат¬тях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й до¬сліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, на¬лежить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що об-винувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До дока¬зових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена.

Друга група обставин, що також входять до предмета доказуван¬ня, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відо¬мостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підоз¬рюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.

З предметом доказування тісно пов'язана така властивість до¬казів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволя¬ють установити обставини, які входять у предмет доказування.

Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для по¬вного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фак¬тичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.

Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правиль¬ного вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів, марнування часу, захаращує справу зайвими мате¬ріалами. В той же час невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність, неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.

Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного зло¬чину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.