КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ  ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Курсова робота

З Цивільного процесу

на тему:

“Докази в цивільному процесі”

Виконала:

студентка IV курсу, групи №411

Факультету  заочного та вечірнього навчання

спеціальність – “правознаство”

Дайнега И.  

Науковий  керівник:

кандидат  історичних наук,

 доцент  Трофанчук Григорій Іванович.  
 
 
 
 
 
 
 
 

КИЇВ - 2010

Зміст

ВСТУП

1. Поняття  та види доказів

2. Доказування

2.1. Розподіл  обов’язків з доказування

2.2. Етапи  доказування

2.3. Засоби  доказування

3. Інститут  забезпечення доказів в цивільному  процесі

ВИСНОВОК

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    Відомо, що за допомогою доказів у цивільних  справах суд встановлює всі обставини  і на їх підставі виносить відповідні рішення. У зв’язку з цим у своїй курсовій роботі я вважаю за необхідне вивчити різні погляди вчених на те що являють собою докази, що до них відносяться, їх належність допустимість способи доказування, обов’язки сторін доказування і подання доказів, підстави і способи забезпечення доказів.

    Виконання завдань цивільного судочинства  залежить від встановлення судом  у справі об'єктивної істини та правильного  застосування норм матеріального і  процесуального права. Для цього  ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

    Така  діяльність відбувається в процесі  судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які  беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості судців і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

    Об'єктом  пізнання в цивільному судочинстві  є матеріали справи, її обставини  — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання —судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

    Об'єкт  пізнання формується поступово. При  прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються  тільки загальні контури, які в процесі  розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і  докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

    Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Поняття та види  доказів.

      Відомо, що за допомогою доказів в цивільних  справах суд встановлює всі обставини  і на їх підставі виносить відповідне рішення.

      Поняття і основні ознаки доказів в  цивільному судочинстві можна визначити  з ст. 57 ЦПК, за якою доказами (instrumenta) в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.[14;265]

     З наведеного визначення випливає, що доказами є фактичні дані, які отримані в  установленій законом процесуальній  формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування. Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

     Наявні  в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах  виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми – засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

    Зміст доказів — сукупність фактичних  даних про обставини, що обґрунтовують  вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

    Процесуальна  форма доказів — засоби доказування  виступають джерелами інформації про  фактичні дані. П'ять процесуальних  форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази, дають письмові і усні пояснення суду, в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

    В судовій практиці в цивільних  справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою  електронно-обчислювальної техніки. А  з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

    Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і  процесуальної форми доказів) повинно  здійснюватися в установленому  законом процесуальному порядку, який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

     В теорії цивільного процесуального права  для кращого виявлення окремих  особливостей доказів розроблено їх класифікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають  встановленню,  докази  поділяються  на прямі та непрямі (або побічні) . Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричиняють труднощі. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

     За  процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома  видами -  на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

     В науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові і за цими ж підставами на первинні і похідні [13;150]; на особисті, речові і змішані[10;177]. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

     Такий поділ доказів за однією підставою  на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих  доказів включається не тільки пояснення  осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити. Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.[14;267]

     2. Доказування 

2.1. Розподіл обов’язків з доказування 

     Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

     Доказування в цивільному процесі включає  дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які  беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.[13;134]

     Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно  виконують обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не і колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних вимог для відповідача.

     Суд безпосередньо не бере участі у зборі  доказового матеріалу. У випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів  для сторін та інших осіб, які  беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).[2;51]

    Доказова  діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності поглядів щодо кількості стадій (етапів) такої  діяльності. Зазвичай, виділяють такі етапи доказування:

    •    формування предмету доказування, в  тому числі посилання на фактичні обставини справи;

    •   збір та подання доказів;

    •   дослідження доказів;

    •    оцінка доказів.

     Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК  і ним є факти, які обґрунтовують  заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, що на них сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кожному конкретному випадку.

     Отже, предметом доказування є:

•    обставини, які  обґрунтовують вимоги позивача (підстава позову);

•  обставини, які обґрунтовують заперечення  відповідача (підстава заперечення);

•    інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

     Правильне встановлення предмета доказування  сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

               Факти, що не  підлягають доказуванню

     Не  за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

•    загальновідомі факти;

•    преюдиційні факти;

•    факти, що презюмуються;

•    визнані факти.

     Загальновідомі  факти (notoria)— це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити (notoria non relevat ad onore proponendi). Такі факти не потребують доказування (notoria non eget probantione) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії , а події: землетрус у Вірменії, аварія на Чорнобильській АЕС тощо.[19;117] Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту (об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту). Окрім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

     Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.[18;198]

     Не  потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом  припускаються встановленими, тобто  законні презумпції (презюмовані факти). На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Правовими презумпціями (praesumptiones) є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

     Отже, законні припущення санкціонуються або випливають з його змісту. Їх  складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та будуть носити суперечливий і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому , що сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне й вірогідне явище. Штефан М.Й. за галузевою належністю законні презумпції класифікує на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть також класифікуватись за правовими інститутами: стосовно честі й гідності громадян та організацій; статусу об'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав.[14;267]

     В судовій практиці поширеною підставою  звільнення від доказування виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але закріплено правило за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт,встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини.[14;275]

     Визнані факти — це обставини, визнані cторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить до припинення провадження у справі.

     В окремих випадках сторона чи третя  особа може відмовитися від визнання обставин. Зокрема, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від їх визнання в попередньому судовому засіданні приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або внаслідок зловмисної домовленості її представника

з другою стороною.

     Збирання  доказів здійснюється сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст.ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також за судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

     Подання доказів проводиться сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

     Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку, можуть прийматися тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

     У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов'язаний витребувати  такі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.

     Дослідження доказів — це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомогою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.

     Оцінка  доказів — це визначення належності взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та процесу, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

     Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), — це завершальна оцінка суду.

     Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

     Питання належності доказів вирішуються  судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

     Судовою практикою, що склалася, належність доказів  зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.[13;21]

     За  загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими  в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини  справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який за законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

     Гарантією принципу допустимості засобів доказування  є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЩІК містить положення  про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

     Достовірність — це показник доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування. Достатність — це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зробити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Висновок про достатність — підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

     Зважаючи  на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них згідно зі ст. 212 ЦПК можна віднести такі:

    •   докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;