Документи на новітніх носіях інформайії

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВНЗ «ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУЛЮДИНИ

«УКРАЇНА» 

Дубеньський регіональний центр дистанційного  навчання 
 

КУРСОВА РОБОТА 

з дисципліни: «Спеціальне документознавства»

на  тему: «Документи на новітніх носіях інформайії» 

ВИКОНАВЕЦЬ:

студентки 4 курсу Дубеньського ЛЦДН,

спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»

Шкробак Віри

  «_____» ____________________2009р. 

КЕРІВНИК

Викладач:

______________________А.Д.Вівчар

«_____»____________________2009р. 
 
 
 

Дубно – 2009

Зміст………………………………………………………..…3

Вступ…………………………………………………………..4

1.Розділ. Поняття та використання інформаційно – пошукових систем….6

1.1.Поняття  про інформаційно – пошукові  системи………………………..6

1.2.Етапи  користування інформаційно –  пошуковими системами………...8

1.3.Чим  відрізняється різні інформаційно  – пошукові системи…………...10

2.Розділ. Класифікація інформаційних ресурсів. Інформаційні ресурси Інтернету…………………………………………………………………………13

2.1.Інформаційні  ресурси……………………………………………………13

2.2.Інформаційні системи Інтернет…………………………………………15

2.3.Українська, російська та англомовні пошукові  системи………………19

3.Розділ. Інформаційні потреби……………………………………………...23

3.1.Формування  та розвиток національних інформаційних  ресурсів…….23

3.2.Опрацювання  інформаційних матеріалів………………………………26

3.3.Інформаційні  ресурси в мережі Інтернет……………………………….27

Висновки…………………………………………………...….30

Перелік літератури та інших інформаційних  джерел…..….33

Додатки…………………………………………………….….34 
 
 
 
 
 
 

         Розділ 1. Характеристики носіїв інформації

         1.1. Концепції носіїв інформації.

         За першою концепцією документ — це матеріальний об'єкт, створений людиною спеціально для передачі інформації (Г.М.Швецо-ва-Водка включає сюди і т.зв. тривимірні твори мистецтва, архітектури, скульптури). У загальному вигляді таке розуміння документу було поширене в 60-70-ті роки. Приміром у "Большой Советской Знциклопедии" документом вважається "матеріальний об'єкт, що містить інформацію в заданому вигляді і спеціально призначений для її розповсюдження у просторі та часі"

         3 розвитком концепції  знакової основи передачі соціальної  інформації до документів стали  відносити також об'єкти, що фіксують  естетичну інформацію образотворчої  форми, включаючи сюди не тільки  живопис, а й тривимірні твори  мистецтва, такі як скульптура, архітектура. Зрозуміло, що при будь-якій фіксації інформації на матеріальному об'єкті ми маємо справу з певним інформаційним процесом (збереження, передача інформації), але навряд чи кожний з цих об'єктів можна вважати документом, особливо з точки зору спеціальної призначеності носія для передачі інформації. В цьому разі для фіксування інформації спеціально може бути задіяний будь-який матеріальний об'єкт (у тому числі будинок, паркан чи тіло людини). Отже з третього визначення поняття “документ” також випливає ототожнення понять “носій інформації” і “матеріальна основа документа”, що є не вірним, оскільки ці матеріали (об”єкти) призначені для фіксації певними способами і передачі інформації іншим поколінням, що є неможливим для носія.

         Крім того В.А.Полушкин запропонував ще одне трактування, за яким носій (документ) містить елементарну інформацію, котра утворюється природним способом у результаті впливу одного матеріального об”єкту на інший, а також логічну (семантичну), яка є результатом цілеспрямованої людської діяльності.

         Найбільшу увагу  привертає сформульоване Г.М.Швецовою-Водкою четверте значеная документу, а саме — як матеріальногс об'єкта, що є  записом інформації, призначеної  для передачі. Саме такі документи, на її думку, входять в систему  бібліографічної справи, є об'єктами бібліографічної діяльності і на цьому значенні також базується система документальних комунікацій в інформатиці.

         За другим трактуванням представлення запису інформації як матеріального об'єкта, на наш погляд, не зовсім коректне, оскільки матеріальна форма передбачає певний зовнішній вигляд речового об'єкту (саме речового об'єкта, оскільки, наприклад, при усній формі передачі інформації матеріальним об'єктом — носієм є повітря), котрий має звичні для нього об'ємні параметри (тобто висоту, довжину, ширину). Можливо тут малася на увазі інтегрованість інформаційної складової та матеріального носія, на що вказується в деяких визначеннях поняття "документ". Замість "запису інформації" в них виступають "семіотичні (знаково-логічні) засоби представлення інформації, тобто жанрова організація інформації" (О.А.Гречихін). "осмислений текст" (А.Г. Чорний), "фрагмент інформації" (Р.С.Гіляревський) тощо. Близьке до цього є і формулювання функціонального визначення документа, поданого Г.М.Швецовою-Водкою в більш пізній публікації, а саме —як "єдність інформації та матеріального носія, яка використовується в соціально-комунікативному процесі в якості каналу передачі інформації.

         Слід також нагадати, що свого часу Д.Ю.Теплов трактував  документ як матеріальний носій інформації, що розглядається при цьому у вигляді системи сигналів чи знаків! Можливо, що в межах цієї концепції документа треба розглядати запропоноване нещодавно А.В.Соколовим таке визначення: "документ — це стабільний речовий об'єкт, призначений для використання в соціальній комунікації в якості завершеного повідомлення". Хоча для такого твердження необхідно конкретизувати розуміння "призначе-ності" речового об'єкту і рівень ідентифікації цього об'єкту з "завершеним повідомленням".

         Подібним до вищевказаних є також трактування документу  и Державному стандарті України "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення". Тут він визначається таким чином: "записана інформація, яка може розглядатися як одиниця у ході здійснення інформаційної діяльності". Причому в примітці до цього пункту зазначається, що "це визначення стосується не тільки рукописних та друкованих матеріалів на папері чк у вигляді мікроформ (книг, журналів, діаграм, карт), але й матеріалів недрукованого походження (машинозчитуваних записів, фільмів, звукових, а також тривимірних об'єктів чи реалій)". Здається, що в даному випадку словосполучення "запис інформації" тлумачиться в досить широкому смислі, враховуючи наявність тривимірних об'єктів та "реалій". Одночасно незрозумілим єобмеження сфери функціонування документів тільки інформ»щіііною діяльністю, яке в цьому ж стандарті визначається як "постійне та систематичне збирання та оброблення записаної інформації з метою її зберігання, пошуку, використання чи обмеження сфери функціонування документів тільки інформаційною діяльністю, яке в цьому ж стандарті визначається як "постійне та систематичне збирання та оброблення записаної інформації з метою її зберігання, пошуку, використання чи пересилання, що виконується будь-якою особою чи організацією".

         Всі інші значення поняття "документ", наведені Г.М.Швецовою-Водкою, вужчі й означають специфічні речові об'єкти в історичному джерелознавстві, діловодстві, дипломатиці, юридичній  науці. Ми зупинимось тільки на визначенні документу як запису, що є залишком людської діяльності і свідчить про існування цієї діяльності. Ця точка зору поширена в історичному джерелознавстві. В межах цієї концепції (як ми вже пересвідчилися, не єдиної в джерелознавстві) документами вважаються тільки ті джерела, що мають мовне ототожнення, тобто є тільки письмовими.

         Для формулювання поняття "документ", що відповідає змісту таких видів діяльності як бібліотечна, бібліографічна, книговидавнича, книготорговельна та науково-інформаційна, ми скористалися наведеними вище третім та четвертим значеннями цього поняття. По-перше, в інформаційній частині замість словосполучення "запис інформації" доцільно вживати слово "текст" завваживши, що він являє собою логічну послідовність мовних та немовних знаків. Як не мовні знаки тут виступають художнє оформлення (включаючи ілюстрації), фотографії та кінокадри, що фіксують об'єкти.

         Одначе сам текст  не можна ідентифікувати з документом. Інакше будь-який текст — запис  на паркані, вивіска перед крамницею чи навіть напис-татуювання на тілі людини можна було б вважати документом, а матеріал, з якого вони виготовлені – основою документа. Зазначені нами галузі діяльності працюють з об'єктами, котрі спеціально виготовлені, тобто функціонально призначені для збереження і передачі інформації у просторі та часі. Причому ця функція є їх основною функцією як речових виробів (хоча є винятки, коли такі вироби мають дві основні функції, наприклад, книги-іграшки), позаяк існує чимало інших виробів, на яких зафіксована інформація (нони також передаюгь її у просторі та часі), але для них ця функція є другорядною, вторинною. Наприклад, проїзний квиток на міський транспорт, посвідчення особи чи паперові гроші теж мають зафіксовану інформацію, котру вони передають у просторі і часі, але основна функція цих речових виробів — давати право на проїзд, посвідчувати особу та бути платіжним засобом.

         З іншого боку, така основна функція речових виробів  як виконання ролі засобу збереження та розповсюдження інформації у просторі та часі, зумовлює їх спеціальну, специфічну матеріальну конструкцію, яка представлена типово у формі книг, брошур, аркушів паперу, записничків, буклетів, мікрофіш, магнітних дискет тощо. Специфічними були і історичні форми документів у вигляді глиняних табличок, папірусних сувоїв, пергаментних кодексів тощо. Ця спеціальна "конструкція забезпечує виконання ними їх основної функції, надаючи можливість цим виробам бути зручними для переміщення в просторі, тривкими для збереження інформації в часі, Пристосованими для фізіологічних можливостей читання тексту. Саме в такому вигляді вони функціонуючії у документальних комунікаціях, є об'єктами обробки, зберігання та видачі в бібліотеках, книгарнях, органах інформації тощо. Зрозуміло, що нанігь спеціальна форма об'єкту не є єдиним критерієм для того, щоб вважати його документом (аркуш паперу, чиста дискета або фоюплівка), така ідентифікація можлива тільки при наявності зафіксованого на ньому тексту.

         Для бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства документ — це текст (як логічна послідовність мовних та немовних знаків), зафіксований на речовому виробі, основною функцією якого є збереження та розповсюдження (передача) інформації у просторі та часі. Отже, тут матеріальну основу трактують як речовий виріб, який одержали в ході виробництва.

         При подальшому вивченні поняття “документ” матеріал пропонують називати терміном “паперовий”  – є основою документа. Крім того матеріальною основою пропонують вважати  і матеріали, які за своїми властивостями  схожі на папір – папірус, пергамент, сучасний синтетичний замінник паперу. Документи також поділяють на плівкові, які мають різну основу (виготовлені з різних матеріалів), пластиночні, які також мають за основу різні матеріали.

         Крім того, за текстом Закону України "Про  інформацію документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві". Законодавча "передбаченість" матеріальної форми документа позбавляє це визначення необхідної конкретики. Таким чином тут фігурують такі визначення, як носій та основа документа.

         Слід відзначити, що на думку Е.К.Безпалової “чим менше  природний об”єкт перетворений діяльністю людини для нової мети – збереження інформації, чим менше він зручний для тиражування, тим менше у нього підстав вважатися документом». Так, на основі еволюції поняття “документ” можна побачити різні трактування його основи. 
 

         1.2. Поняття “матеріальна основа документа”. Практичне використання матеріальної основи для документації суспільства

         Користуючись  допоміжною літературою, можна помітити, що вчені зовсім мало приділяють увазі  розкриттю такого поняття як “носій інформації”, проте ще меншу увагу  вони приділяють поняттю “матеріальна основа документа”. Це можна пояснити неусвідомленням того, що не можна ототожнювати ці два поняття як вони це роблять.

         Це вказує на те, що протягом великого проміжку часу саме поняття “матеріальної основи документа” не існувало зовсім. Вперше це поняття згадується в тлумачному словнику, який датується 1995 роком, згодом це поняття зустрічається в праці Н.Н.Кушнаренко. Тобто тільки з цього часу відбувається остаточне виокремлення поняття “матеріальної основи докумнта” з поняття “носій інформації”.

         Термін матеріальна основа документа – це сукупність матеріалів, які складають носій інформації і які використовуються для запису текста (зображення).

         Слід зауважити, що поняття “носій” з’явилося  раніше за поняття “матеріальна основа”, яке виокремили з першого через  багато років постійних суперечок, які тривають і зараз. Оскільки ще на початку суспільного розвитку з’явилася потреба збереження певного роду інформації: перепис літературних і наукових, релігійних текстів, ведення звітності і т.д., тому люди використовували всі підручні матеріали, які знаходилися поряд, в залежності від умов життя народів, їх місця прожиття, кліматичних умов.

         Виходить, що сам термін “матеріальна основа документа” – сукупність природних і штучних  матеріалів, які використовуються для  запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, - природний або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів. В якості матеріальної основи спочатку використовувалися природні матеріали, а згодом – штучні. 

         Так, наприклад, матеріальна основа документів первіснообщинного  ладу була з каменю-пісчанику, туфу, а з часів Августа – мармуру, кістки, металу (переважно бронзи), з кори і листя дерев, трави, шкіри, водоростей, троснику, пеньки, льону, соломи, кукурудзяних стебел.

         Використовували як матеріал для документів глину. З  глини виготовляли дощечки, або таблетки, на них наносилися дерев’яним різцем заглиблені письмові знаки, потім дощечки обпалювалися й могли зберігатися протягом тисячоліть – такими були готові документи.

         У даному випадку  матеріал (технічно оброблена глина) ніс лише ту опредмечену інформацію, яку автор документу вважав за потрібне в нього внести, тобто глина цього разу виступає носієм соціально необхідної інформації. Цей матеріал (глина) не несе інформацію про склад ґрунту, з якого виготовлений, його властивості. Він несе лише технічні властивості, які використовуються у виготовленні документу на основі глини.

         Ще сорок  століть тому уже в ІІІ ст. до н.е., використовували серцевину  болотної рослини, яка була схожа  на очерет, - папірус. Папірус від  єгипетського “pa-p-iuz”, що означає – “рослина річки”.

         Сама рослина, як носій біологічної інформації, у ході такої переробки перетворювалася  на матеріал, який служив основою для  документів: зі стволу видаляли поверхову  оболонку (кору), серцевину розрізали  по довжині на тонкі смужки, які розміщували рядами на мокрій дошці; на перший шар папірусу накладали другий шар в перпендикулярному напрямку, після чого його пресували. Видавлений сік із рослини застосовувався як клей, який скріплював окремі смужки. Потім за допомогою лущильника зі слонової кістки або з раковини видаляли на ньому нерівності і просушували на сонці. Потім листи проклеювали особливим клеєм. Проклеєний таким клеєм папірус не ламався і добре полірувався раковиною або слоновою кісткою. Полірували папірус лише з лицьового боку, на якому писали, інший бік залишався неполірованим. Отримували своєрідний “папір” кольором сирого піску. Окремі листи склеювали в одну стрічку, яку змотували у свиток. Звичайна довжина папірусного свитку рівнялася 6 м при ширині від 15 до 30 см. Писали на ньому каламом. Папірус мав форму листа, а також у вигляді сувою.

         Дерево також  з давніх пір служило матеріалом для письма. На дерев’яних дощечках писали на Дальньому Заході і застосовували  для письма і бамбук, з якого  робили тоненькі дощечки і потім  скріплювали їх шнурами – так з’явився кодекс. Тобто даний носій мав форму табличок, листа, а також кодексу. Кора деревини також слугувала для письма у багатьох народів. На корі берези - бересті – писали в Київській Русі. Переплети виготовлялися з дерев’яних дощок, які обтягували шкірою або парчею, візерунчастим бархатом, атласом та іншими тканинами. Для збереження переплету і для прикрашення поверх шкіри прикріплювали металеві бляхи. Берестяні грамоти вперше знайдені А.В.Арциховським при розкопках в Новгороді.

         Кору дерев застосовували для письма в Індії. Народ майя вмів виготовляти матеріал для письма із лубу фікуса. Тоненько нарізані листи покривалися потім білою фарбою і на них наносились письмові знаки різними фарбами. В Індії збереглися книги, повністю написані на пальмових листках – матеріальна основа є листки.

         У Греції застосовувався ще один вид носія інформації –  це були воскові дощечки. Для записів  перехідного значення античність створила спеціальні таблички, які виготовлялися  з дерева або слонової кістки – така була матеріальна основа документів, а сам носій як згадувалося вище носив назву воскових табличок. Притримувалися правила, згідно якого не можна робити таблички, із яких одна була б із самшиту, а інша із бука, і не можна застосовувати разом з самшитом інші сорти дерева, якщо вони більш дорогоцінні, ніж самшит, тобто добрий горіх, бразильське дерево і кипарис. Матеріалом служили дерев’яні дощечки, покриті шаром воску, на якому мідною паличкою можна було видавлювати лінії та літери. Паличка була загострена з одного боку, а з іншого мала форму лопатки, якою загладжували написане; називалася ця паличка “стиль”. Міцним матеріалом була шкіра тварин. На оленячій шкірі писали також народи майя в перших століттях н.е. Греки вперше застосували пергамент, який вичинявся із шкіри тварин. Він був більш міцним, ніж папірус, хоча й більш дорогим. Матеріалом стала особливим чином вичинена шкіра телят або козенят. Було підраховано, що на виготовлення однієї книги з пергаменту, потрібні були шкіри цілого стада тварин. Отже матеріальною основою була шкіра, а відповідно носій мав назву пергаменту. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Оптичні документи

         2.1.Оптичний документ. Оптичний диск

         Оптичний документ відноситься до новітніх носіїв інформації, заснованим на оптичних способах запису, причитування і відтворення. Зі всієї маси документів він виділяється за способом документування.

         Оптичний документ акумулює в собі переваги різних способів запису інформації і матеріалів носія. Важливою гідністю даного носія інформації є, по-перше, його універсальність, тобто можливість запису і зберігання в єдиній цифровій формі інформації будь-якого вигляду — звукового, текстового, графічного, відео. По-друге, оптичний документ дає можливість організації і зберігання інформації у вигляді баз даних на єдиному оптичному носії. По-третє, цей документ забезпечує можливість створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечують доступ до таких баз даних.

         Оптичний документ — це інтегральний вид документа, здатний увібрати в себе достоїнства  і можливості книги, мікро-, діа- і відеофільмів, аудіозапису і т. д., причому все це одночасно. Він необхідний для тривалого зберігання великих масивів інформації.

         До оптичних документів відносяться оптичні диски і відеодиски: компакт-диск, СВ-ГРУДКА, ВУВ-диск і ін.

         Переваги оптичних документів в системі технічно кодованих документів, що склалася, приведені в таблиці - (Додаток 1).

         Оптичні документи  володіють хорошим співвідношенням  «якість/ціна», а також швидкодією і низькою вартістю зберігання інформації.

         Оптичний диск. Найперспективнішим видом оптичного документа, що виділяється за формою носія і особливостям користування, є оптичний диск (ОД) — матеріальний носій, на якому інформація записується і прочитується за допомогою сфокусованого лазерного променя. При цьому формуються мікроскопічні поглиблення або ямки (піти), створюючі в сукупності спіральні або кільцеві доріжки із записом звуку (оптичні аудіодиски), зображення (оптичні відеодиски) або різної текстової інформації. Густина запису понад 108 бит/см2.

         Оптичний диск — це оптичний (лазерний) носій інформації діаметром 8—12 см (4,5"), товщиною — 1,2 мм.

         Перші ОД почали з'являтися ще в першій половині 1950-х років (СОМ  — сотри1;ег ои1ри1; писгой1т —  комп'ютер, що виробляє мікрофільм). У 1962 р. в США були здійснені перші розробки у області ОД, які почали упроваджуватися в промисловість на початку 1970-х років. Проте широке промислове виробництво обох видів ОД (КОД — компактні оптичні диски і ЦОД — цифрові оптичні диски) почалося тільки в 1980-е роки і продовжується до цього дня. Перше покоління ЦОД з'явилося в 1983 р. Один диск містив від 25 до 50 тис. сторінок тексту формату А4 у вигляді факсиміле. Подальше покоління дисків, розроблених в 1985 р., вміщає до 1 млн. сторінок тексту. В даний час відоме понад десяток різновидів таких дисків.

         Діаметр ОД частіший всього 305 мм. Інформацію записують в кодованій формі (двійковий код 0—1). Місткість ОД залежить від технології запису і може складати 10000, 25000 або 40000 сторінок формату А4. І це при тій умові, що поверхня диска використовується для запису інформації лише на 60—70%.

         Оскільки на ОД інформація зберігається в цифровій формі, технологія запису має свої особливості. Сигнал, що поступає від джерела — аналоговий. Аналогово-цифровий перетворювач переводить його в цифрову (двійкову) форму. При причитуванні інформації дані розгортаються в зворотному порядку.

         Об'єктами зберігання на ОД можуть бути: енциклопедичні, науково-технічні, галузеві довідники і словники, нормативно-довідкові бази даних, аудіовізуальні навчальні посібники, набори повчальних і ігрових програм і інші документи. Зараз на ОД різних модифікацій випускається понад 600 видання. Половину з них складають бібліографічні покажчики і щорічники. Повнотекстові документи, тобто книги, журнали і т. д., складають до 20% видань на лазерних дисках, причому їх вартість у декілька разів менше аналогічних друкарських видань. Бібліотека Конгресу США зберігає і видає інформацію на ОД з 1982 р. Їх використовують близько 10% американських бібліотек. Найперспективніша галузь застосування ОД — автоматизовані ІПС.

         ОД і взагалі  оптичні інформаційні системи —  це вершина сучасних досягнень у області графіки запису і пошуку інформації. До недоліку ОД на сьогодні можна віднести високу вартість устаткування, що дозволяє проводити оновлення інформації на ОД самим користувачем.

         По місткості носія  інформації ОД діляться на три види:

         • великої місткості (понад 2х109 байт) — для використовування як архіви даних, що проходять через ЕОМ;

         • середньої місткості (7х108 — 2х109 байт) — для зберігання текстової і образотворчої інформації;

         • компактні диски (місткість до 7х108 байт) — для МІКРО-ЕВМ.

         Залежно від можливості використовування для запису і причитування ОД ділять на два види. Це накопичувачі, призначені для запису інформації безпосередньо користувачем і її зберігання, —WORM (Write Onece Read Many), і накопичувачі, розраховані тільки на читання інформації, — CD-ROM (Compact Disk Read Only Memory — компакт-диск, тільки для читання). Накопичувачі CD-ROM підрозділяються на пристрої з одноразовим записом і переписуванні компакт-диски — CD-R (СD-Recordable), на які інформація може бути записана і лічена самим користувачем за допомогою спеціального дисковода. З 1999 року почате виробництво DVD-дисків.

         Упровадження оптичної технології в документно-інфор-мационную  сферу може розглядатися як початок  нової ери в розповсюдженні, зберіганні, використовуванні документарної інформації.  

         2.2. Аудіо-компакт-диск

         Аудіо-компакт-диск (КД) — це оптичний диск (діаметри 80, 120 мм, завтовшки 1,2 мм) з постійною (нестираної) звуковою (мова, музика і т. п.) інформацією, записаною в двійковому коді. Призначений для відтворення інформації на програвачах компакт-дисків (СD-р1ауег). Тривалість відтворення може перевищувати 1 годину. КД по деяких характеристиках перевершує грамплатівку.

         Якість відтворення (перешкодозахисна), компактність, зручність  відтворення і зберігання є основними достоїнствами КД.

         Процес виготовлення компакт-дисків складається з декількох  етапів: підготовка інформації для  запису на майстер-диск (перший зразок); виготовлення самого майстер-диска; виготовлення матриць (негатив майстер-диска); тиражування (пресуванням) компакт-дисків.

         Диск складається з прозорої полікарбонатної підкладки завтовшки трохи більше 1 мм, на яку напилюється шар алюмінію і захисного шару акрилового лака. Дані записані променем лазера у вигляді мікроскопічних (діаметром близько напівмікрона) поглиблень — піт (англ. виїмка, ямка), несучих цифровий код і розташованих на дуже вузькій (у 100 разів тонше за людський волос) спіральній доріжці, повна довжина якої більше 5 км; всього на доріжці поміщається 2,8 млрд. поглиблень.

         На відміну від вінчестерів, що мають доріжки у вигляді концентричних кіл, компакт-диск містить всього одну фізичну доріжку, яка може бути розбита на декілька логічних. На доріжці в цифровій формі (двійковим кодом) фіксується звукова інформація. Окрім основної інформації записується додаткова (наприклад, номер і тривалість ділянки пластинки, що програється), дозволяюча запрограмувати за бажанням слухачів послідовність відтворення цих ділянок. (Додаток 2).

         Причитування інформації з компакт-диска, так само як і запис, відбувається за допомогою лазерного променя, але меншої потужності, з подальшим її перетворенням з цифрової в аналогову форму і відтворенням.

         Відтворення компакт-дисків здійснюється на спеціальному пристрої, що програє, в якому замість голки  використовують лазерний промінь. У лазерних програвачах завдяки цифровому методу відтворення виключені перешкоди, обумовлені властивостями матеріалу пластинки.