Дослідження традицій кельтського фольклору у романі «Трістан та Ізольда»

Зміст

Вступ

Розділ І. Сутність культурних та літературних надбань Зрілого Середньовіччя

I.1.Загальна характеристика Середньовіччя………………………………………. 4

        I.1.1. Розвиток культури Англії в Середніх Віках……………………………6

I.2. Історія виникнення рицарського роману………………………………………7

I.3. Особливості бретонського лицарського роману……………………………..10

Розділ  ІІ. Дослідження традицій кельтського фольклору у романі «Трістан та Ізольда»

II.1. Походження роману «Трістан та Ізольда»………………………………...…15

      II.1.1. Персонажі: імена та характеристики…………………………………..17

II.2 Роман про  «Трістана та Ізольду» як відображення особливостей культури Середньовіччя……………………………………………………………………….20

Висновки……………………………………………………………..……………...27

Список використаної літератури…………………………………………………..28

Вступ

Значним явищем середньовічної культури є рицарська  література, розквіт якої припадає на XII- XIII ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище  феодального класу, в XII ст. остаточно  оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою «рицарства».

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спадщини - творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін.

Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити  поняттям «куртуазід» (франц. cour - двір; courtois - чемний, ввічливий, галантний). Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Виникає культ «Прекрасної Дами» - складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй.

З'являється  тип мандрівного рицаря, який, шукаючи  подвигів і слави в ім'я своєї  дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. «Роман про Трістана та Ізольду », безсумнівно, відноситься до цього жанру. Однак у цьому творі є чимало того, що для традиційних лицарських романів характерно не було.

Саме тому темою курсової роботи буде дослідження впливів кельтської  культури на сюжет роману.

Актуальність теми дослідження обумовлюється необхідністю усестороннього розгляду віпливів фольклору на світобачення письменників Середньовіччя.

Об’єктом дослідження є елементи англійської історії та культури в романах Середньовіччя.

Предмет дослідження – вираження тогочасних традицій та звичаїв в романах про «Трістана та ізольду»

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі роману «Трістан та Ізольда», детальному розгляді джерел та епохи його створення.

Досягнення мети передбачає досягнення таких конкретних завдань:

• вивчення основних моментів щодо особливостей написання твору «Трістан та Ізольда»

• дослідити епоху Середньовіччя та дати характеристику тогочасної літератури;

• визначити особливості впливу народних джерел на переказ про трагедію закоханих;

• проаналізувати особливості актуальності сюжету.

Матеріалом дослідження слугували романи про «Трістана та Ізольду», реконструйованим у ХХ столітті Жозефом Бедьє.

Методи та організація  дослідження. Використовується описово-компаративний метод, метод систематизації та аналізу матеріалу.

Розділ І. Сутність культурних та літературних надбань  Зрілого Середньовіччя

І.1. Загальна характеристика Середньовіччя.

Середньовіччя — період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації (кінець 15 століття — початок 16 століття). За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.). Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал» [2]).

Відповідно, виділяють  і основні періоди:

• раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
• феодальна роздрібненість (XI—XII ст.);
• централізація держав під королівською владою (XIII—XV ст.).

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмітні ознаки: корпоративність і панівна  роль релігії і церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі соціальних станів (соціальних прошарків).

Могутнім об'єднуючим чинником в  таких умовах були релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури.

Сам образ середньовіччя часто  асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, етичні цінності, особові ідеали. Лицарська культура виробляється в феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів на народній мові, що виникла на півдні Франції (Лангедок).

Мистецтво раннього середньовіччя  несе відбиток перехідності, в ньому  змішані язичницькі та християнські мотиви. З утратою античних досягнень головну роль отримало декоративно-ужиткове мистецтво, а пізніше — архітектура.

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Зразком планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — величне прямокутне приміщення, розділене поперечними опорами - колонами на декілька зал — нефів.

Яскравою  сторінкою лицарської літератури є  поезія трубадурів (від прованс. trobar — знаходити, створювати). Існувала на півдні Франції у Провансі з кінця XI до початку XIII ст. Лірика трубадурів постала утіленням лицарського світогляду. Поезія трубадурів була першою в Європі світською поезією народною мовою. У кожній країні їх називали по-різному: у Англії — менестрелі, у Німеччині — шпільмани. Лірику трубадурів живили різні джерела: фольклорні пісні та обряди, антична і східна поезія. Вони оспівували лицарське любов та героїчні подвиги. У творчості трубадурів виділяють 3 основні тем: війна, служіння сюзерену та поклоніння Прекрасній Дамі.

І.1.1. Розвиток культури та літератури Англії в Середніх Віках

В XI ст. населення Британських островів складало близько 2 млн. людей.

Від англосаксонських часів  осередками освіченості залишалися монастирі, які готували кліриків –  чиновників та священників. З ХІ –  ХІІ ст. стандарти освіти дещо змінилися у бік підвищення її якості та рівня. В Англії, як і у всій Західній Європі відбувався процес духовного та культурного зростання, накопичення знань, розвитку науки.

Погляди на інститут шлюбу та стосунки статей пройшли у добу Середньовіччя  довгу еволюцію. Соціальний статус і права жінки були слабо забезпеченими. Причинами цього були загалом патріархальний характер суспільства, в якому провідну роль відігравав чоловік.Певна зміна ставлення до жінки відбулася у ХІІ – ХІІІ ст., коли серед пануючої верстви Англії поширилася французька традиція куртуазії (ввічливості). В її основі лежало уявлення про те, що спосіб життя та спілкування благородних людей має відрізнятися від звичаїв простого народу. Найвідомішим проявом куртуазії стало куртуазне (духовне) кохання та культ Дами, які пропагувалися у піснях трубадурів і труверів та в лицарських романах. Однією з причин шанобливого ставлення до шляхетних жінок було й те, що жінок було менше, ніж чоловіків, причому об’єктом куртуазії були лише жінки шляхетного стану.

Нормандське завоювання обумовило  певні специфічні особливості мовного  розвитку. Головною з них було поширення  в Англійському королівстві трьох  мов – французької серед правлячої  верстви, англійської серед широких  мас населення та латини у церковних  справах й адміністрації. Це позначилося на мовному та жанровому характері англійської середньовічної літератури.

У середовищі феодалів найбільш популярним жанром була лицарська поезія, яка  була принесена з Франції співаками-поетами  труверами. Найпоширенішим проявом лицарської поезії був римований лицарський роман, який відбивав звичаї вищої феодальної верстви, пропагував героїчні подвиги, кодекс лицарської моралі, зразки людських чеснот. Найбільше поширення отримали романи про короля Артура та лицарів Круглого столу.

Коріння цього циклу – історичні  та легендарні перекази кельтського  епосу, які спочатку були записані у  Франції, французькою мовою, а у  XII1 – XIV ст. з’явилися в перекладі англійською.

У лицарських романах вперше в літературі з’явилося глибоке зображення індивідуальності, психології, інтимних та романтичних переживань. Від епічних творів раннього Середньовіччя лицарські романи відрізняються тим, що вони вже повністю є продуктом людської фантазії, творчого вимислу.

І.2. Історія виникнення рицарського роману.

Батьківщиною  рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках в XII ст. вже панувала витончена куртуазна  культура і створювалися літературні  центри. В силу історичних обставин саме у цій частині Франції  переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Становлення рицарського роману проходило в руслі загального літературного процесу. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - «сучасник» міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з «жестами» (наприклад, темою воїнської доблесті, морального обов'язку, честі). Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим. [10]

Творцем роману був поет, у Франції він називався трувером. Звичайно це городянин або клірик, освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами і часто переманювали їх один у одного. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики.                    Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн.

У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

Найбільш  продуктивним періодом у розвитку французького роману є друга половина XII ст.- початок XIII ст. З Франції роман перекочував в інші країни. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський. Детальніше зупинимось саме на бретонському циклі лицарських романів.

Лицарському роману були властиві такі риси:

• Головна тема роману – тема кохання;
• Наявність фантастики в різному розумінні цього слова – як надприродне і як незвичайне, виняткове, що піднімало героя на д повсякденним життям;
• Опис авантюр, що відбувались з лицарями, які бажали завжди йти назустріч цим пригодам;
• Здійснення подвигів лицарів не заради загальної, національної справи, а заради особистої слави;
• Зображення давніх епох і життя далеких народів у вигляді картини сучасного суспільства, у якому читачі з лицарських кіл, як у дзеркалі, знаходили відображення своїх життєвих ідеалів;
• Побудова роману з двох частин – попередньої і основної. У першій частині головний персонаж проходив своєрідні випробування. Разом з тим його вчинки не спрямовувались на зміну дійсності.
• Відведення значного місця монологам, у яких аналізувалися душевні страждання, живим діалогам, зображенню зовнішності дійових осіб, детальному опису обставин, за яки відбувалась дія.

І.3. Особливості бретонського лицарського роману

Сюжети  творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють:

1) бретонські  ле,

2) артурівські романи,

3) романи про святий Грааль,

4) романи про Трістана та Ізольду.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика сконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнялись від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей, вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. Її поезія проникнута співчуттям до простих людей, особливо до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле «Про козолист»). Бретонська основа відчутна і в новелі «Ланвіль». Це розповідь про одного з рицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї. На вимогу королеви Генієври, закоханої в рицаря, він змушений був зізнатися, що кохає іншу, яка є прекраснішою за королеву. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю коханою в зачарований край.

Ліризм, свіжість, високу поетичність цих  малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької «перлиною середньовічної поезії» [13]. Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині XIII ст.

Артурівські романи і рицарі Круглого столу.

Свої витоки цей цикл бере у надзвичайно багатому й химерному фольклорі кельтів-народів, які колись жили на велетенських територіях у Європі (кельтський монастир до монголо-татарської навали був навіть у Києві). Саме у кельтському фольклорі народилися або видозмінилися образи напівлегендарного короля бриттів Артура і королеви Ісолт, і рицаря Ростана (майбутніх Трістана і Ізольди), і їхніх літературних прототипів - молодих трагічно закоханих Діармайда і Драйдре.

Головними образами циклу  є сам Артур - король фантастичної країни Конгрес зі столицею Камлот. Юнаком Артур став володарем згаданої країни як казковий герой: витягши із кам`яної наковальні меча Ескалібура (за іншою версією його дала Артурові чарівна Дама Озера), якого до того не зміг витягти ніхто з чисельних дорослих рицарів - претендентів на Логреський трон. Як було сказано вище, середньовічні рицарі давали ім`я своїй зброї. У рицарських романах артурівського циклу і в „Пісні про Роланда” мечі головних героїв мають спільне у своїх іменах: Роландів меч називається Дюренталь „твердий”; Артурів - Ескалібур - „той, що рубає залізо і камінь” [6]. Помираючи, Артур наказав своєму рицареві Гіфенту викинути Ескалібура в озеро, що той і зробив, і не встиг чарівний меч торкнутися воли, як з озера з`явилася чарівна рука, і схопивши меча, тричі (як у казці) махнула ним і зникла під водою.

Не менш важливими  є образи рицарів Круглого столу. Передусім, цікаво історія виникнення самого цього столу. Він у прямому  значенні слова „упав з неба” - його послали Артурові небеса. Круглий  він був для того, щоб ніхто з рицарів не відчував себе з краю, що він сидить не так близько до короля, як інші. За столом було 150 стільців, на кожному з яких було написане ім`я того, хто там мав сидіти. Отже, ми можемо уявити кількість Артурових рицарів. Але одне місце було порожнім: туди мав сісти той рицар, у якого була бездоганно чиста душа і совість, саме він міг здійснити найголовніший з-поміж славних рицарських подвигів - знайти знамениту чашу Грааля. Туди зразу ніхто не наважився сісти. Не тому, що ніхто не хотів знайти чарівну чашу, а тому, що маг Мерлін попередив, що як тільки на цього стільця сяде недостойний, він зразу згорить від небесного вогню. Цей стілець назвали Місцем Ризику. Згодом один із рицарів наважився туди сісти, і за мить від нього залишилася тільки купка попелу.

Романи про святий Грааль.

У „бретонський” цикл рицарських романі входять романи про святий Грааль. Мотиви і образи кельтського фольклору переплітаються із народними казками і легендами про християнських святих. У розвитку міфа про Грааль є декілька нашарувань. У поганських віруваннях та ритуалах з Граалем пов`язані відголоси культу плодороддя; в кельтському фольклорі Грааль - це талісман, здатний насичувати і підтримувати соли людей. Поступово Крааль перетворився на релігійну святиню - чашу Тайної вечері, в яку один із самих вірних учнів Ісуса Йосиф Аримафейський зібрав кров розп`ятого на хресті Учителя. Після чудесного спасіння від переслідувачів Йосиф повіз чашу в Британію і заснував там братство хоронителів святого Грааля. Про це розповідається у романі про Йосифа Аримафейського Роберта де Борона.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа „Персеваль, або Повість про Грааль” є однією з перших спроб обробки переказу про Грааль. Історія рицаря Персеваля починається з дитинства. Його мати хоче зберегти від небезпеки рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі, адже її чоловік і старші сини загинули на війнах і турнірах. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. Він покидає матір і вирушає на пошуки Грааля разом з Говеном та іншими рицарями Круглого Столу. У романі Грааль зображується у вигляді блискучої посудини, що здатна зцілювати та чинити добро. Але роман Кретьєна де Труа залишився незакінченим, а символіка Грааля не закритою до кінця.

Романи про  Трістана та Ізольду

Збереглося в оригіналі  два уривки (1190 й 1175 рік) - два автори Тома й Беруль. Бедьє дає відновлену версію. Цікавить те, що перед нами не вигадана «іграшкова» любов, а сьогоденне плотське почуття. Любовний трикутник. Специфіка - немає негативних персонажів. Тут всі протагоністи позитивні. Марк виховує Трістана, для Трістана це втілення ідеалу короля, батька, монарха. Ситуація найбільше мучить Трістана. Королева Ізольда більш емоційно імпульсивна, більше всіх віддається почуттю. Вона з Ірландії - країни загадок, містики, це інший – чаклунський і варварський світ. 
Паралель із Медеєю. Марк ставиться до них з розумінням і батьківською гордістю, розуміє, що їхнє поводження кладе на них і на нього тінь, але чисто по-людськи розуміє. Маса перипетій. Древні не могли пояснити механіку виникнення почуття - чарівний любовний напій, випадково випивають під час подорожі. Але проходить три роки, напій повинен перестати діяти, але вони усе ще люблять один одного. Кульмінація: вигнання Трістана й Ізольди. За однією з версій вони три роки живуть у лісі. Один раз їх вистежують барони, приходить король Марк, вони сплять. Марко знаходить їм виправдання - між ними лежить меч. Не вбиває їх, а залишає три символи - міняє перстень Ізольди (знак дружини), меч Трістана (знак короля) і рукавичку (знак васала). Вони повертаються. Трістан іде й знаходить собі дружину Ізольду Білоруку, схожу на ту Ізольду. Але він нещасливий. Закінчується все смертю: Трістан занедужує, урятувати його може тільки Ізольда. Марк відпускає Ізольду. Але Ізольда Білорука обманює Трістана - вона говорить, що на кораблі чорне вітрило, виходить, що Ізольда не приїде. Трістан помирає, Ізольда теж. Тут некуртуазна любов.[9] 
           Таким чином, в лицарському романі відбилися ідеали й традиції лицарства. Християнські легенди викликали до життя знамениті віршовані романи Робера де Борона (XII ст.) "Йосип Аримафейський", "Мерлин", "Парцифаль", прозаїчний роман Вальтера Мапа ("Св. Грааль") і ін. Поряд з цими творами, що носять релігійне забарвлення, до складу циклу входили і чисто світські романи, що відтворювали життя, подвиги і любовні пригоди сподвижників Артура чи таких осіб, діяння яких були тільки згодом віднесені до епохи британського короля і поставлені в зв'язок з героями Круглого Столу (Тристан, Ланцелот і ін.). Поступово в обох категоріях бретонських романів стали виразно позначатися відгомони лицарського світогляду. Дані романи мали виховне значення для ряду поколінь, були настільною книгою всіх лицарів, які бажали знайти зразок, гідний наслідування, — і досить правдивою, незважаючи на значну кількість фантастичних подробиць, картиною життя європейського суспільства в епоху лицарства.

Розділ ІІ. Дослідження традицій кельтського фольклору у романі «Трістан та Ізольда»

ІІ.1. Походження роману «Трістан та Ізольда»

Трістан та Ізольда - легендарні персонажі середньовічного лицарського роману XII ст. Паралелі до мотивів роману ми знаходимо в переказах давньосхідних, античних, кавказьких та інших народів. Але в поезію феодальної Європи це сказання прийшло в кельтському оформленні, з кельтськими іменами, з характерними побутовими рисами . [9]

Сказання це виникло  в районі Ірландії і кельтизованій Шотландії і вперше було історично приурочено до імені піктського принца Дростана (VIII століття). Звідти воно перейшло в Уельс і Корнуолл, де забарвилося низкою нових рис. У XII столітті воно стало відомим англо-норманським жонглерам, один з яких близько 1140 року переклав його у французький роман («прототип»), що до нас не дійшов, але послужив джерелом для всіх (чи майже всіх) подальших літературних його обробок. Така думка Ж. Бедьє, але цю точку зору сьогодні взято під сумнів. Багато вчених схиляються до думки, що зовсім не обов'язково повинен був існувати «прототип». Якщо існування роману загадкового Брера або Бледріка вельми сумнівне, то, мабуть, книга якогось Ла Шевро (або Ла Шьєвра) - це не вигадка і не спритна містифікація, і вже навряд чи можна заперечувати твердження Кретьєна де Труа, в пролозі «Кліжеса», що він написав роман «про короля Марка і біляву Ізольду». [11]

Автор «прототипу» надзвичайно розвинув сюжетно кельтське сказання, приєднавши до нього низку додаткових рис, взятих ним з різноманітних джерел - з двох кельтських переказів (плавання Трістана за зціленням), з античної літератури (Моргольт-Мінотавр і мотив вітрил - зі сказання про Тезея), з місцевих чи східних сказань новелістичного типу (хитрості закоханих). Він переніс дію в сучасну йому обстановку, включивши в нього лицарські звичаї, поняття та установи і в основному раціоналізовані казкові і магічні елементи.

Але головним його нововведенням є оригінальна  концепція взаємин між трьома основними персонажами. Трістан  весь час мучиться свідомістю порушення  ним троякого боргу по відношенню до Марка - його прийомного батька, благодійнику і сюзерену (ідея васальної вірності). Це почуття посилюється великодушністю Марка, який не шукає помсти і готовий був би поступитися Ізольдою, але захищає свої права тільки в ім'я феодального поняття престижу короля і честі чоловіка.

Дені  де Ружмон писав: «За феодальною мораллю, васал зобов’язаний донести сеньйору про все, що стосується його права або чести: він «зрадник», якщо не зробить цього. Отож, у Трістані баронів, що викривають Ізольду перед королем Марком, слід було б вважати «ввірними» та лояльними»[7].

Цей конфлікт між особистим, вільним почуттями люблячих і  суспільно-моральними нормами епохи, що проникає весь твір, відображає глибокі  суперечності в лицарському суспільстві  і його світогляді. Зображуючи любов  Трістана та Ізольди з гарячим співчуттям і малюючи в різко негативних тонах всіх, хто хоче перешкодити їхньому щастю, автор не наважується відкрито протестувати проти панівних понять і установ та «виправдовує» любов своїх героїв фатальною дією напою. Тим не менш об'єктивно роман його виявляється глибокою критикою старозавітних феодальних норм і понять.

Цей соціальний зміст «прототипу» у формі художньо розробленої трагічної концепції перейшов в більшій чи меншій мірі в усі наступні обробки сюжету і забезпечив йому виняткову популярність аж до епохи Відродження. У пізніший час він також багато разів розроблявся поетами в ліричній, оповідній і драматичній формі, особливо в XIX столітті. Найбільшими обробками його є - опера Вагнера «Трістан та Ізольда» (1864; по Готфріду Страсбурзькому) і композиції Жозефа Бедье «Роман про Трістана та Ізольду» (1898р.; в основному відтворює зміст і загальний характер «прототипу».

Безпосередньо від «прототипу»  походять:

• Втрачена нами проміжна ланка, що породила:
• Французький роман Беруля (бл. 1180р., збереглися лише уривки)
• Німецький роман Ейльгарта фон Оберге (бл. 1190р.)
• Французький роман Томаса (бл. 1170р.), що породив:
• Німецький роман Готфріда Страсбурзького (початку XIII століття)
• Невелику англійську поему «Сер Трістрам» (кінця XIII століття)
• Скандинавську сагу про Трістана (1126р.)
• Епізодичну французьку поема «Безумство Трістана», відому у двох варіантах (близько 1170)
• Французький прозовий роман про Трістана (бл. 1230р.) і т. д.

У свою чергу від перерахованих французьких і німецьких редакцій походять пізніші редакції - італійські, іспанські, чеські і т. д., аж до білоруської повісті «Про Трищане і Іжоте».

Хоча від книги Беруля збереглися фрагменти більших розмірів, ніж від роману Томаса (відповідно 4485 і 3144 вірша), увагу дослідників привертає насамперед творіння нормандця. По-перше, роман Томаса відзначений більшою літературною обробкою, ніж книга Беруля, часом чарівного у своїй наївності, але часто заплутаного в протиріччях вихідного сюжету. По-друге, завдяки своїм літературним достоїнствам, роман Томаса викликав цілий потік наслідувань і переказів, що дозволяють заповнити втрачені частини.