Естетичне виховання школярів засобами літератури

Курсова робота

“Естетичне виховання школярів засобами літератури”

Зміст

Вступ

Розділ перший. Теоретичні основи естетичного виховання.

Концепція естетичного виховання.

а) Концепція естетичного  виховання за Ф. Шіллером (з оглядом відповідних аспектів теорії І. Канта).

б) Концепція естетичного  виховання з сучасного погляду: мета та сутність.

Мистецтво найважливіший  засіб естетичного виховання.

а) Культурно-виховне значення мистецтва.

б) Виховні можливості художньої  літератури.

в) Мистецтво (зокрема художня  література) і ціннісні орієнтації особи.

Розділ другий. Методично-практичні  засоби естетичного виховання.

2.1. Специфіка, методи та  засоби естетичного виховання.

2.2. Роздуми щодо актуальності  застосування засобів літератури  та зацікавлення нею школярів.

Висновки

а) до першого розділу.

б) до другого розділу.

Список використаних джерел.

Вступ

Дане дослідження присвячене проблемі естетичного виховання  школярів засобами літератури. Проблема ця видається важливою і актуальною особливо у наш час, коли нові покоління  перебувають у тривалому процесі  так званої “переоцінки цінностей” так званому, оскільки далеко не завжди даний процес призводить до результатів, які були б бажані.

У час телебачення і  комп’ютерних технологій, які досягли не очікувано високого рівня розвитку часто можна спостерігати ситуацію, при якій молодь та, особливо, діти, приділяють менше, а то й взагалі мало уваги книзі, забуваючи при цьому, яким безцінним скарбом вони наділені, настільки звичайною і, можливо, “ відсталою ”, несучасною здається нам книга. Здається, в якості носія інформації вона вже відіграла або невдовзі перестане відігравати свою роль.

Часто можна спостерігати ситуацію, при якій діти проводять  безліч часу біля екранів комп’ютерів, прищеплюється думка, нібито таким чином можна замінити (хоча радше “ підмінити ”) розвиток особистості, закріпити у свідомості певні ціннісні орієнтації.

Часто можна зіткнутися з  проблемою, коли учень практично  не орієнтується у здобутках світової літератури. І, що найгірше, не прагне цього, оскільки йому це видається занадто  несучасним, зайвим, можливо досить складним і деякою мірою моралізаторським. Він може не вбачати потреби у  книзі оскільки, як йому здається має   чим замінити її, чим заповнити  порожнечу власної душі, яка, зазвичай, просто-напрсто, стає ще глибшою від вживання “сурогатів”, хоча це не завжди є помітне одразу...

У світі вищесказаного  об’єктом дослідження даної роботи є естетично-виховний вплив мистецтва взагалі, і художньої літератури зокрема, на особистість.

Метою дослідження є продемонструвати унікальний і незамінний вплив мистецтва  і художньої літератури на розвиток особистості і її ціннісних орієнтацій, необхідність естетичного виховання  як такого, методи та засоби, які дозволяють досягнути вищевказаної мети на практиці.

Дану мету планується висвітлити:

а) давши уявлення про  концепцію естетичного виховання  у її розвитку;

б) аналізуючи культурно-виховне  значення і можливості мистецтва  і художньої літератури, їхній  вплив на розвиток морально-естетичних цінностей особи.

в) окреслюючи методи та засоби естетичного виховання;

г) роздумуючи про можливості та доцільність застосування методів  естетичного виховання засобами літератури на практиці.

Виходячи з цього, структура  даної курсової роботи містить у  собі вступ, два розділи, перший з  яких є присвячений теоретичним  основам естетичного виховання, другий – методично-практичним засобам (розділи містять у собі підрозділи, в яких конкретизуються певні аспекти теми, яка аналізується), висновки (окремо – по кожному розділу), список використаних джерел.

Розділ перший. Теоретичні основи естетичного виховання.

Концепція естетичного виховання.

“Ми прагнемо того, що здається нам

прекрасним, а найвищою метою

прагнення є те, що справді  прекрасне”.

“Приємні речі дають задоволення, а

з прекрасним одні приємні, інші

вартісні самі по собі”.

Арістотель

“метафізика” ХІ, 7.

“Риторика” 1, 6.

а) Концепція естетичного  виховання за Ф. Шіллером (з оглядом відповідних аспектів теорії І. Канта).

Значний внесок у розроблення  проблем естетичного виховання  було зроблено видатним представником  німецької культури кінця ХVІІІ  ст. поетом, філософом та істориком  Фрідріхом Шіллером (1759-1805  рр.).

Власне, Ф. Шіллер і ввів сам термін “естетичне виховання”. Його творчість входить до золотого фонду просвітительської культури, німецької класичної філософії. Вона посідає чільне місце в історії світової естетики.

Провідна роль, яка належить у теоретичному   доробку Ф. Шіллера питанням естетичного виховання, зумовлювалася загальними  особливостями його філософсько-естетичного світогляду, який сформувався в руслі традицій просвітительського моралізму під впливом англійської моральної філософії ХVІІІ ст., а також німецької філософії, зокрема філософської системи Канта.

Коротко розглянемо основні  аспекти естетичної концепції Канта. Кант вважав, що в основі естетичної насолоди лежить чиста форма доцільності  як такої « доцільність без цілі»

Це твердження Канта згодом виникло чимало критичних зауважень  і нарікань. І все ж як вираження  позиції, що історично протистоїть  не менше однобічними намаганнями  безпосередньо “пристосувати” естетичне і художнє начало для обслуговування виключно тих чи інших конґюнктурних цілей, вказана точка зору має бути врахована. Тим більше, що концепція “доцільності без цілі” безпосередньо вводить до естетичного розгляду такий феномен, як гра, позитивний культуротворчий і виховний потенціал, якого слідом за Кантом був яскраво висвітлений уже якраз в естетиці Ф. Шіллера.

Разом з цим зведення мистецтва  й естетичного відношення загалом  тільки до гри, як своєрідного втілення принципу формальної доцільності має  і небезпечні, негативні сторони  саме з точки зору морально-естетичного  розвитку особистості.

Кант, на відміну від численних  буржуазних естетиків культурологів  це прекрасно усвідомлював. Тому він  не зупиняється на суто “ігровому”, формалістичному розумінні естетичного відношення, а встановлює більш глибокий “прообраз смаку” щоправда не для “чистого”, а лише для “інтелектуалізованого” естетичного судження. Таким прообразом, на думку Канта, виступає ідеал прекрасного, який на відміну від суто формальної (“чистої” або “вільної”) краси, має вже безпосереднє відношення до цілей та ідей людського розуму.

Оскільки ж розум, а  не розсудок Кант розглядає насамперед як джерело моральності, не дивно, що й ідеалом краси, на його думку, може виступати тільки людина, причому  лише тоді, коли в її образі домінує  моральне начало. Це вчення про естетичний ідеал, закономірно випливає з найглибших філософських   підвалин кантівської  естетичної концепції, яскраво виражає  її загальний етико-гуманістичний  пафос.

Додамо, що найбільшою мірою  це вчення вплинуло на розроблену Кантом концепцію мистецтва як такого. Мистецтво, за твердим переконанням філософа, належить цінувати не тільки за суто естетичну  насолоду, яку воно дає, а й згідно з його моральним змістом, його здатністю  формувати своєрідну культуру людської душі.

Ще одним вартим уваги  моментом естетичного судження, за Кантом, є його модальність. Вона полягає  в тому, що відносно прекрасного  можна припустити, ніби його відношення до почуття насолоди є необхідним. Чим прекрасне відрізняється  від просто приємного, в насолоді від якого ще немає ніякої необхідності.

З-поміж інших ідей концепції  естетики, які вплинули на подальший  розвиток європейської і світової естетичної думки, слід ще відзначити розроблену Кантом концепцію художнього “генія” особливого типу творчої обдарованості, який полягає у вмінні давати мистецтву правило, свого роду взірець, висувати й обґрунтовувати певну мистецьку теорію. Оскільки ж подібне правило породжується лише творчою діяльністю самого “генія”, суттєвою рисою останнього, за Кантом, має бути його оригінальність.

Важливі й такі встановлені  Кантом ознаки “генія”: по-перше, джерелом тих правил і взірців, які він створює, виступає “природа”, при чому вже не в традиційному кантівському розумінні “світу явищ”, а як своєрідна надчуттєва основа людської діяльності взагалі “річ у собі”, за термінологією Канта.

По-друге, оскільки сам “геній” зрештою виявляється тільки знаряддям або ж провідником цієї “природи”, він у принципі не може пізнати, усвідомити й переказати іншим, яким чином він створює свої шедеври. Таким чином, обстоюється погляд на мистецтво як на глибоко індивідуалізовану діяльність, де суттєва роль належить факторові несвідомого.

Розглянута концепція  згодом глибоко вплинула на діячів романтизму (зокрема на такого видатного  його представника, яким був Шіллер), які висунули поняття “генія”, художньо обдарованої індивідуальності, в центр свого світобачення.

Важливо однак підкреслити  деяку   відмінність за внесений романтиками відтінок “обраності”, вищої духовної сили, яка начебто піднімає художнього генія над “натовпом, юрбою” і надає усій його поставі певного аристократизму, тверезий та етично орієнтований німецький мислитель ніяк відповідати не може.

Принципова цінність людської особистості незмінно визначалася  для нього моральним законом, об’єктом якого вона є. Лише в світі цього переконання філософа можна, зрештою, адекватно зрозуміти і всю систему його естетичних поглядів.

Повернемось, однак, до ідей Ф. Шіллера.

Творчість Ф. Шіллера представника радикального крила ідеологів німецької буржуазії – відбила в собі особливості тогочасної німецької філософії і поезії, на які справили вплив великі всесвітньо-історичні події, передусім французька буржуазна революція 1789 р. і глибока відсталість економічного, суспільно-політичного життя країни. Німеччина кінця ХVІІІ ст. являла собою конгломерат кількох сотень формально самостійних королівств, курфюрств, князівств, графств, “вільних” імперських міст.

Безперервні міжусобиці та релігійні чвари перетворили  її у найубогішу та найвідсталішу  країну Європи. Слабка німецька буржуазія, яка ще не визріла як клас, нездатна була рішуче порвати з пануючою феодальною верхівкою.

Це й зумовило соціально-компромісний характер усієї німецької культури доби Просвітництва з притаманною  їй спробою звести всі політичні  та соціальні проблеми до моральних. Шіллер відбив у своїй творчості особливості епохи, до якої він належав.

Головне місце в його філософії  посідає проблема людини. З позицій  обґрунтованого ним ідеалу всебічно, гармонійно розвиненої особи він  піддає гострій критиці сучасну  йому дійсність.

Яскравим втіленням протесту проти системи відносин, панівної в тогочасній Німеччині, стає художня  творчість митця. Його кращі твори  співзвучні ідеям французької революції, з огляду на які Шіллер здійснює суд над сучасною йому німецькою дійсністю.

П’єсу Ф. Шіллера “Підступність і кохання” Ф. Енгельс розцінював як першу німецьку політично тенденційну драму ( Маркс К. “Енгельс Ф // Твори Т. 36. С. 315).

За оцінкою І. Франка, кращі  п’єси Ф. Шіллера були   “ огнистою проповіддю думок Великої французької революції, сталися самі революцією в Німеччині” (Франко І. // Зібр. Тв.: у 50 т. К., 1980. Т. 27. С. 120).

Доля людини в оточуючій  її дійсності, на думку великого німецького гуманіста, глибоко трагічна (це можна  побачити вже на прикладі аналізу  тієї ж “Підступності і кохання”).

Людина лишається наодинці зі своєю долею, з своєю провиною перед світом, сповненим суперечностей  ідеального і дійсного, духу і тіла, форми і матерії, звідси формується головна мета, до реалізації якої спрямована вся творчість Ф. Шіллера обґрунтувати шляхи до подолання розірваності світу, що суперечить сутності людини, її природи, і винайти засоби для формування вищого типу людини, “прекрасна душа” якої досягне гармонії й цілісності.

Вирішальним педагогічним засобом  у реалізації завдань  формування гармонійної людини є, на думку Ф. Шіллера, мистецтво, а тому питання естетичного виховання набирають в його уяві виняткового значення.

Вже в ранньому вірші “Митці” він обстоює думку, що мистецтво і краса являють собою єдино можливий шлях, яким людство йде до істини. Прагнучи в цей час поєднати мистецтво з життям, політикою, він надає йому значення “школи практичної мудрості, путівника по громадському життю, надійного ключа до найпотаємніших закутків людської душі” (Шіллер Фрідріх. Естетика. К., 1974. С. 8).

Саме так він розуміє, зокрема, функцію театру в щойно  цитованій статті “Погляд на театр як на виховну установу” (1785 р.). Порівнюючи театр, мистецтво в цілому з релігією, мораллю, правом, Ф. Шіллер підкреслює більш значний вплив на людину мистецтва щодо інших форм суспільної свідомості.

Сцена, за Шіллером, починає свій суд над проблемами людського буття там, де кінчається сфера цінності світських законів, і продовжує його там, де виявляється безпорадним закон та релігія.

Більш значна виховна роль мистецтва зумовлюється згідно з  Шіллером, також глибиною і тривалістю впливу, який справляє   воно на людину. Адже зриме зображення, роз’яснює він, завжди вражає більше, ніж мертва літера чи холодна розповідь.

Сцена є засобом естетичного  виховання та інтелектуального вдосконалення  людини. Мистецтво формує дух нації, передаючи здобутки її кращої, мислячої частини всьому народові.

Пробуджуючи в душі людини прагнення до пізнання істини і життя  відповідно до людської сутності, мистецтво  заохочує до участі в суспільному  житті. Мистецтво, робить висновки Ф. Шіллер, приводить людину до певного середнього стану, в якому поєднуються крайнощі розумової та фізичної діяльності, сприяючи створенню гармонії думки і почуття, душі і тіла.

З часом у творчості  Шіллера зростає тенденція до абстракції ролі мистецтва, естетичного виховання як чи не єдиного фактора формування цілісної, гармонійно розвиненої людини, вважаючи його за достатню умову для докорінних соціальних переживань, коли завдяки естетичному впливу на психіку людини можуть бути розв’язані усі, навіть найважчі, соціальні проблеми.

Починаючи з 90-х років  він поступово відходить від  прагнення безпосередньо служити  ідеї політичної боротьби, революційної перебудови суспільства. Це було зумовлено, з одного боку, усвідомленням безперспективності політичної боротьби в сучасній йому Німеччині. З другого боку, Шіллер розчаровується в наслідках французької буржуазної революції, на яку він покладав великі сподівання.

Прозорливо викриваючи руйнівний  для людської особистості характер буржуазного поділу праці, Ф. Шіллер вбачає в ньому головну перепону на шляху до гармонійного розвитку людини. Різко критикуючи сучасні йому державний устрій та культуру, він протиставляє їм античність як епоху, де панувала незруйнована цілісність, гармонійна рівновага духовного й фізичного.

Античну культуру Ф. Шіллер розглядає як норму, зразок для подолання однобічності, неповноцінності, сучасній йому людині, зіпсованої штучною спеціалізацією, антагонізмом між вищим, освіченими класами та низами народу.

Єдиним засобом у сучасній дійсності, завдяки якому, на думку  мислителя, можна сформувати всебічно гармонійно розвинену людину з “прекрасною душею”, є мистецтво. І доки з допомогою мистецтва в душах людей   не запанує гармонія, не буде досягнуто злагоди між мораллю й схильністю, доти не можна говорити про наявність об’єктивних  передумов для революційного перетворення панівного державного  устрою.

Державна перебудова, зазначає Ф. Шіллер у “Листах про естетичне виховання” (1795 р.) є неможливою доти, “аж поки знову не буде усунено розлад усередині людини і її природа не розвинеться настільки, щоб стати самостійним митцем і гарантувати реальність політичному творенню розуму” (Ф. Шіллер “Естетика”. С. 135-136).

Отже, естетична утопія Ф. Шіллера є історично зумовленим результатом усвідомлення мислителем обмеженого характеру буржуазної революції. Це й приводить його до висновку, що для вирішення “політичної проблеми на практиці необхідно стати на шлях естетики, бо осягнути свободу можна тільки через красу” (там же, с. 117-118; можна помітити як перегукується ця ідея з пізнішою широко відомою тезою Ф. М. Достоєвського “краса врятує світ” – подану цитату Шіллера можна сприймати ,як розгорнуте тлумачення вказаної тези російського мислителя, не зважаючи на різні періоди часу та історії, що розділяють цих істинних титанів думки Нового часу).

Краса, за Шіллером, є найефективнішим посередником між інтелектом і пристрастями, розумом і чуттям. Будучи в теорії естетичного визовання Ф. Шіллера тісно пов’язаною з проблемою формування “нової” людини, яка живе гармонійним життям у повній злагоді з оточуючим світом, краса виступає синонімом людяності.

Акт, завдяки якому утверджується  краса і відповідно знищується протилежність  розумового і чуттєвого, моральної  свободи і фізичної необхідності, Ф. Шіллер називає “естетичною грою”. Поняття “естетичної гри” – центральне у розробленій ним теорії естетичного виховання. Якщо всі види людської діяльності здатні однобічно розвивати лише певні здібності людини, то краса, за Шіллером, спонукаючи людину до “естетичної гри” дарує свободу, гармонію.

Гра – це не буденна діяльність, але вона й не є нічим не стриманим спалахом фантазії, що відривається від реальності.   Гра є вільним виявом усіх нахилів та талантів людини. В грі вона творить реальність вищого рівня (“естетичну реальність”), формує саму себе як всебічно розвинену, гармонійну особистість, а суспільство – як “естетичне”.

Гра породжує естетичний настрій, завдяки якому людина не відчуває ні фізичного, ні морального примусу, одержуючи  можливість одночасно й рівномірно розвивати всі властиві їй здібності  та нахили. В цьому суть естетичної культури, яка сама по собі не розвиває певні здатності людини, але дарує  їй можливість всебічно розвиватися  згідно з велінням її свобідної волі.

“Таким чином, - робить висновок Ф. Шіллер, - естетична культура зовсім не визначає особисту цінність людини чи її гідність, оскільки вони можуть залежати виключно від естетичної культури, людина осягає лише одне: віднині їй дана природна можливість робити із себе все, що вона захоче, їй повністю повернуто свободу бути такою, якою вона повинна бути” (там же, с. 185).

З цього він виводить своє уявлення про покликання та мету поета, митця. Будучи сином своєї епохи, митець повинен піднятися над  сучасністю, оспівуючи не те, що хвалить  його епоха, а те, що їй потрібно. Митець має будувати свою “естетичну державу”, в якій він дарує людині дійсну свободу.

Шіллер добре розумів, що збудована ним ідеальна “естетична держава” є й ще довго лишатиметься “в світі видимості у безплотному царстві уяви” (там же, с. 212), але це навіть задовольняє його.

Завершуючи свої “Листи про естетичне виховання”, він дякує долі, “котра, здається, тільки для того часто обмежує людину в дійсності, аби загнати її до світу ідей” (там же, с. 225).

Огидна дійсність дістає виправдання як необхідна передумова, що веде людину від “прози життя” до ідеального світу “естетичної реальності”.

б) Концепція естетичного  виховання з сучасного погляду: мета та сутність.

Звичайно, на даний час  можна по-різному сприймати і  трактувати   певні аспекти  поданих концепцій І. Канта і  Ф. Шіллера, але, у всякому випадку, не можна заперечувати, те непересічне значення, яке ці ідеї справили на подальший розвиток теорії естетичного виховання, як такої (у висновках до першого розділу ми коротко зупинимося на перспективах, накреслених Шіллером у своєму підході до питань естетичного виховання, а також на деяких відчутних недоліках його системи). Зараз же спробуємо розглянути деякі аспекти сучасного підходу до питань естетичного виховання.

Незважаючи на певну утопічність  теорії Ф. Шіллера, до, можливо, деякого перебільшення ролі естетичного виховання, ніякою мірою не скасовується цінність естетичного виховання особистості як  необхідного компонента її розвитку, а відтак, й усього історичного розвитку в цілому.

Підходячи до питання естетичного  виховання у найбільш широкому сенсі  сприйняття можемо розуміти його, як якісну зміну рівня естетичної культури об’єкта виховання, яким може як окрема особистість, так і соціальна група, або суспільство в цілому.

Естетичне виховання – це система комплексного, планомірного цілеспрямованого і послідовного впливу на людину з боку певних соціальних інститутів на основі єдиних науково-педагогічних принципів, методів та засад, в результаті якого в неї виникає світоглядна установка на безпосередньо творчу оцінку дійсності і власного життя в суспільстві як проявів прекрасного і потворного, піднесеного і низького, трагічного і комічного та інших естетичних категорій.

Метою естетичного виховання  є формування культури людських почуттів (aisthetikos (гр.) – чуттєвий), що реалізується у творчому відношенні індивіду до власної життєдіяльності у світі олюдненої природи (культури). Мета естетичного виховання в кінцевому рахунку (і самоціль суспільного розвитку) – людина, яка розкрила повноту своєї сутності, універсальна гармонійна особистість.

Ідеал універсальної особистості  як мета виховання передбачає її особливе відношення з універсумом (тобто зі світом як усім існуючим), внутрішню органічну причетність до нього. Така людина не відчуває себе зачиненим “я”, до якого зовнішній світ   (природний та соціальний) протистоїть як “не я”.

Навпаки, вона усвідомлює себе як природу, що досягла самопізнання, та наявний живий рід. На шляху  такої самосвідомості людина долає  відчуження до всього у житті – а значить, й відчуження своєї дійсної сутності – та може ставитися до самої себе як до істоти універсальної і тому вільної.

Як зазначив Г. Гегель: “Свобода – є лише там, де немає для мене нічого іншого, що не було б мною самим” (Гегель Г. Енциклопедія філософських наук. Наука логіки. М., 1975. – Т. 7. С. 124).

Суб’єктом естетичного виховання в нашій країні виступає суспільство в особі держави, громадських організацій, трудових колективів, сім’ї, а об’єктом – кожний індивід, що вступає в соціальне буття і живе в суспільстві.

Діяльність суб’єкту естетичного виховання повинна полягати в націленні особи на самостійну діяльність по опануванню естетичної спадщини людства, що вже саме по собі є неабиякою відповідальністю – адже досить часто власне суспільство через ті чи інші прояви своєї діяльності прилучається до формування так званого “суспільного смаку”, певною мірою здатне формувати естетичні і культурні орієнтири, прищеплювати певні ідеали, так би мовити “ задавати тон” культурному життю соціуму, і, на превеликий жаль, наслідки такого впливу не завжди проводять до дійсно високого щабля естетичного та культурного розвитку.

Хоча це ніякою мірою не знімає відповідальність з суб’єкту виховання – адже власне за особою залишається право вибирати – вибирати не те, що, можливо, їй нав’язується суспільством, якщо воно не відіграє належної йому в цьому відношенні позитивної ролі, а те, що дійсно заслуговує уваги з високоестетичної точки зору.

Проте... лише коли сама людина буде зацікавлена у власному естетичному  розвитку, зовнішній виховний вплив  буде успішним. Потреба в естетичному  самовихованні може виникнути тільки у особи з розвиненою індивідуальністю, багатими духовними запитами,   критичною самосвідомістю, прагненням до творчої самореалізації. Подібне  ставлення до світу та до самої  себе властиве особистості, у якої розвинена  дійсно людська чуттєвість, тобто  естетично розвиненої особистості, що є, у свою чергу, також результатом  естетичного виховання та самовиховання. Тому формування цих характеристик  особистості є необхідною умовою естетичного розвитку людини.

Поняття естетичного виховання  слід відрізняти від поняття естетичного  розвитку. Естетичний розвиток – об’єктивний процес набуття людиною якостей та властивостей – естетичного суб’єкта, він відбувається не тільки під дією цілеспрямованих зусиль суспільства по формуванню в неї багатої духовної сфери, а й під впливом усієї сукупності об’єктивних та суб’єктивних умов життя індивіда, у тому числі часто випадкових і несприятливих факторів.

У результаті естетичного  розвитку у людини виробляється певний тип сприйняття, певне переживання  дійсності, основою якого є певний естетичний ідеал, що виступає внутрішнім критерієм оціночного  відношення до світу, а зовнішнім вираженням – вибіркова активність естетичного смаку.

Естетичний розвиток не обов’язково спричиняє високу духовність особи, він неоднозначний у ціннісному відношенні. Про це свідчить наявність як хороших естетичних смаків, так і невибагливих або перекручених естетичних уподобань, що дістає вияв у таких явищах сучасної художньої культури як кіч, “масове мистецтво” (про небезпеку подібних впливів зазначається вище) тощо. Естетичний розвиток людини детермінується всіма явищами дійсності, на які вона може реагувати як тілесно-чуттєва і духовна істота.

Цей факт приводить до необхідності свідомого опанування закономірностями естетичного розвитку, тобто саме виховання естетичної свідомості особи, планомірного перетворення природно даної емоційної сфери людини в історично вироблений культурою спосіб духовно-чуттєвого відношення до світу.

На відміну від стихійного процесу естетичного розвитку виховання, як необхідна риса суспільного життя, передбачає цілком свідомий, науково-обгрунтований, систематичний підхід до формування особи.

В процесі виховання розвиток людини стає об’єктом цілеспрямованого та планомірного впливу, що піддається соціальному управлінню й координації різнорідних його елементів.   Метою такого впливу є прищеплення індивідам певних норм, понять, поглядів, способів та форм діяльності, поведінки, соціальної активності, смаків, прийнятих у даному суспільстві.

Завдання держави в  сфері культурного будівництва  та естетичного розвитку мас ставляться в залежність від пануючого в  суспільстві світоглядного ідеалу, його тенденцій стосовно ролі мистецтва  та естетики у суспільному житті.

Ідеал рівноправного розвитку кожного члена суспільства, на жаль, не завжди є досяжним позаяк естетичні  та духовні потреби членів соціуму  часто різняться в силу різних умов розвитку та запитів.

Звичайно, необхідно прагнути, до загальнонародного характеру  естетичного виховання та створення  єдиної науково-методологічної основи останнього, враховуючи при цьому  духовні потреби різних верств суспільства  та фактор окремої особистості як такої, щоб подібні заходи не перетворилися  у якусь “урівнялівку”, у створенні якогось “шаблону” – єдиного для всіх, і, по суті, непридатного ні для кого, оскільки втілюваного без урахування вищевказаних факторів – через що якраз і виникає відсутність у суспільства дійсно вартих уваги естетичних орієнтирів, оскільки “шаблон”, як правило, не може бути налаштованим на високі культурні цінності, оскільки останні можуть не сприйматися широким загалом, на які і розрахована подібна “урівнялівка смаків”.

Натомість, може скластися  протилежна тенденція – яка може закінчитися іншою “крайністю”, а саме ситуацією при якій, естетичний розвиток широких народних мас знову ж таки відбувається під тиском “масової культури”, яка деформує художній смак та формує споживацькі світоглядні орієнтації, в силу того, що високоестетичне виховання залишається привілеєм заможної еліти.

Перший зі вказаних варіантів  принципово унеможливлює досягнення високих  естетичних цінностей та ідеалів, оскільки вони просто не можуть виникнути і  скластися за умов “шаблонного підходу”; другий – унеможливлює доступність істинних культурно-духовних загальнолюдських мистецьких цінностей широким верствам суспільства – обидва варіанти роблять нереальним досягненням високого естетичного розвитку членів суспільства; перший – завдяки відсутності справжніх цінностей, другий – завдяки   відсутності доступу до них.

Говорячи про надмірну “елітаризацію” мистецтва ми говоримо про необхідність дотримання одного з невід’ємних прав людини – права на власне культурний спосіб життя.