Естетичне виховання особистості

План

Вступ

Розділ І. Естетичне виховання  і його складові

1.1 Роль естетичного виховання  в процесі формування особистості

1.2  Поняття естетики у філософській  площині

Розділ ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

2.1 Складові естетичного  виховання особистості 

(культура поведінки, мовлення)

2.2 Форми роботи з естетичного виховання у сучасній школі

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження естетичного  виховання полягає в тому , що його можна застосовувати не тільки в образотворчому мистецтві, але  й у повсякденному житті. Воно має велике значення на естетичне  виховання школярів. Адже, формування особистості - це найважливіше завдання вчителя, як школяр сприйме перші  кроки в житті естетики, в такому напрямку і буде формуватися його естетичне сприйняття світу та культури.

Об’єктом вивчення естетичного  виховання є особистість, Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне  виховання.

Естетичне виховання — складова частина виховного процесу, безпосередньо  спрямована на формування здатності  сприймати і перетворювати дійсність  за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Методологічною засадою естетичного  виховання є естетика - наука про  загальні закономірності художнього освоєння людиною, про сутність і форми  відображення й перетворення життя  за законами краси, про роль мистецтва  в розвитку суспільства.

Завданням естетичного виховання  є не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих  музичних творів, а й організація  людських почуттів, духовного росту  особистості, регуляція і корекція поведінки.

Метою є сформування естетичного  смаку та естетичнного ідеалу і розвиток здатності оцінювати прекрасне  дасть людині змогу зрозуміти  суть прекрасного.

Розділ І. Естетичне виховання  і його складові

1.1. Роль естетичного  виховання

Естетичне виховання - це процес формування цілісного сприйняття і правильного  розуміння прекрасного у мистецтві  та дійсності; здатність до творчого самовиявлення притаманна людині. Однак  ця здатність вимагає свідомого, цілеспрямованого, планомірного і систематичного розвитку.

Основою, на якій здійснюється естетичне  виховання є певний рівень художньо-естетичної культури особистості, її здатності  до естетичного освоєння дійсності. Цей рівень виявляється, як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, оцінок, смаків, потреб та ідеалів), так і  в розвитку умінь і навичок  активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті людських взаєминах. Формування у школярів певної системи художніх уявлень, поглядів, які зможуть допомогти їм виробити в собі дійові критерії естетичних цінностей, готовність та уміння вносити  елементи прекрасного у своє життя, починається із сприймання оточуючого.

Завданням естетичного виховання  є не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих  музичних творів, а й організація  людських почуттів, духовного росту  особистості, регуляція і корекція поведінки.

Естетичне виховання проникає в  усі сфери дитячого життя, воно забезпечується всіма ланками виховання і  використовує багатство і різноманітність  його засобів. Усе це дає право  вважати головним принципом естетичного  виховання принцип все загальності  естетичного виховання і художньої  освіти.

Методологічною основою і важливим принципом естетичного виховання  на сучасному етапі є ідея комплексного підходу, який у реалізації системи  естетичного виховання має подвійне значення.

По-перше, система естетичного виховання  має будуватися так, щоб різні  види мистецтва постійно взаємодіяли  між собою у процесі впливу на дитину, тобто організовується  необхідність тісної взаємодії мистецтва  на основі міжпредметних зв'язків.

По-друге, естетичне виховання як виховання засобами мистецтва, так  і засобами дійсності повинно  стати органічною частиною будь-якого  виду виховання.

1.2 Поняття естетики у філософській площині

Естетика — наука про становлення  чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є:

1) виявлення діалектики самого  процесу освоєння, специфіки естетичного  як прояву ціннісного ставлення  людини до дійсності; 

2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно  взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і  такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати  і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані  терміни і відповідають поняттю  почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального  людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели  до виникнення нової науки. Естетичні  знання формувалися в межах філософії  як її своєрідна частина. Утвердження  естетики як самостійної науки відбулося  лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень  слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія  надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками  філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись  на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо  диференціювати почуття прекрасного  чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний  предмет, відбиваючи і надбання, і  прорахунки давньогрецької філософії.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням  поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність  подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити  історію становлення предмета науки  естетики, яка має давнє і глибоке  коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

Теоретичні погляди Сократа (470— 399 pp. до н. є.) спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття  добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним  представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати  запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких  слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших  понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Платон вважав, що принцип калокагатії має  найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і  моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію  у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому  філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію  як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він  розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного  і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування  людини. Як що ж людина не здатна сягнути  такої викінченості, то вона повинна  принаймні хоч через самовдосконалення  тяжіти до цього. Зауважимо, що добре  окреслену сутність принципу калокагатії  давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип  калокагатії був забутий, а етика  й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу  мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики  й естетики стала проблема мистецтво  і мораль.

Естетичні погляди Сократа дістали  творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347pp. до н.е.). Естетична спадщина його пов'язана  з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем  естетичного виховання. Особливу увагу  філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво  відігравало особливу роль у житті  Афін V — IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася  творчість поетів і музикантів. Продовжуючи  традицію Сократа, Платон пов'язував вплив  мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує  як позитивні, так і негативні  якості. Філософ розширив естетичну  проблематику. В його теоретичних  діалогах присутні думки про відносність  краси, про шляхи досягнення абсолютно  прекрасного. І хоч абсолютно  прекрасне існує у вигляді  ідеї, зате сама можливість руху від  простого до складного в становленні  прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень  в галузі естетичного.

Вершиною античної естетики називають  теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко  простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво  він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення,, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Значне місце в теоретичній  спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також  подальше теоретичне обґрунтування  вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й  калокагатії, катарсису.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 pp. до н.е.), естетичні  погляди якого переплітаються з  педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система  виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба  починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням  правил «лі» (за китайською традицією  це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в  собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший  відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н.е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто  є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння  предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.

B історії естетичної науки перша  половина XVIII ст. займає особливе  місце; в 1750 р. з друку вийшов  перший том теоретичного трактату  «Естетика», автором якого був  німецький філософ і теоретик  мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762 pp.). Спираючись на грецькі  поняття ейсетикос, естаномай,  естаноме, естесі, Баумгартен увів  новий термін — естетика, окресливши  цим самостійну специфічну сферу  знання.

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним  ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися  в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уявлень. О.Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми  пізнання — естетику і логіку. Перша  пов'язана з «нижчим, тобто чуттєвим пізнанням, а друга — з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов'язана із судженням  смаку і пізнає прекрасне. Поняття  прекрасного широко використовується О. Баумгартеном, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Г.В.Гегеля та М. Г. Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття  досконале: «...Естетика — це наука  про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен наголосив на терміні  досконале, то виявилось, що це поняття  вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці  «Метафізика» Аристотель ототожнює  досконале з прекрасним — останнє  визначається філософом як позитивне  досконале. У східних культурах  теж простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя  Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «...Краса  предмета, його привабливість полягає  в існуванні всього досконалого  або того, що йому відповідає. Краса  кожного предмета — у відповідності  його виду досконалості».

І все ж треба віддати належне  Баумгартену за відродження в  теоретичному обігові такого цікавого поняття, як досконале. Більше того, він  поділив естетику на два рівні  — теоретичну і практичну. Перша  мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності, а друга безпосередньо пов'язувалася  з проблемами розвитку мистецтва. В  концепції Баумгартена, таким чином, відбувся поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського  знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася настільки, що існує й понині, змушуючи нас  сьогодні ставити питання про  двопредметність естетичної науки. А це, у свою чергу, є свідченням як теоретичної, так і структурної  складності предмета естетики.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мистецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття «філософія мистецтва» (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не лише як систему окремих видів зі своєю  історією і теорією, а як цілісний феномен, специфіка якого розкривається  через цілі і завдання творчої  діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а виступає своєрідною моделлю тих  високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна, так  би мовити, звичайна людина. Творча діяльність митця — це процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення  естетичної цінності. Якщо у будь-якій іншій сфері людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і  є функція естетичного. Тому можна  вважати мистецтво вищою, свідомо  створеною сферою естетичного.

Теоретичні погляди О. Баумгартена  формувалися в той час, коли естетичне  знання як складова частина філософії  вже мало довгу і непросту історію. Це і епоха середньовіччя, в умовах якої написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок»; і епоха  Відродження, яка дала світові естетичну  спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта  Дюрера, Лоренцо Балла, Піко делла Мірандола; і класицизм, основні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Поетичному мистецтві» Ніколи Буало. Сучасниками Баумгартена були видатні естетики і теоретики мистецтва Іоганн Вінкельман та Готхольд Ефраім Лессінг.

Отже, введення Баумгартеном терміна  естетика, а по тому і фіксація певної галузі наукових знань, спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за наукою естетикою  її предмет — закономірності чуттєвого  пізнання і художньої творчості.

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили  Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804 pp.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом  краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову  поняття досконалість висувається  як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814 pp.) у розумінні  естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи  специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню  цілісної людини. І ця думка стимулювала  інтерес Фіхте до проблеми художньої  геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософсько-естетична  позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775— 1854 pp.), зокрема прочитані  ним в Ієні та Вюрибурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументується думка про художню  творчість та естетичне споглядання  як виші ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу виявився близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля  і Новаліса

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані  з 1814—1817 pp., коли поступове зближення  філософа з теософськими, релігійно-містичними спрямуваннями почало раптом зміцнюватися. Ще 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг визначив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову. На початку 40-х років він вже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, як свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Підкреслюючи складність, неоднозначність  і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також  і в умовах XX ст. Відбиток шеллінгіанства знаходимо у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера  і Фрейда, Кьоркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському  конгресі в травні 1975 р. Можна приєднатися  до думки, що «лінія висхідного філософського  руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів —  гегельянців, а далі — до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики природного буття у раннього Шеллінга не було б настільки широко відпрацьованого  об'єктивно-діалектичного вчення Гегеля».

Принципово нову спрямованість  естетичні проблеми отримують в  теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831 pp.). У вступі до лекцій з естетики Гегель зазначив, що предметом  цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як«сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої  творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна  естетика і вважав за доцільне замінити його терміном філософія мистецтва  або філософія художньої творчості. Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке  в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відсікав від предмета естетики все, що знаходилося  поза мистецтвом.

Гегелівську ідею зв'язку естетики і  прекрасного розвинув у своїх  теоретичних пошуках М. Г. Чернишевський (1828—1889 pp.). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується при спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, авторитет М. Чернишевського закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

У межах марксистської філософської концепції наука естетика визначається як така, що вивчає природу, функції, загальні закони і закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке визначення естетики не виключає з  предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.

ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

2.1 Складові естетичного  виховання особистості 

(культура поведінки,  мовлення)

Будь-яка суспільна діяльність не може успішно здійснюватися за відсутності загальних етичних  норм поведінки, тобто повинно існувати загальноприйняте "погодження" щодо того, яка поведінка є допустимою, а яка - ні.

Деякі загальні норми поведінки  існують у вигляді законів  і нормативів. Інші ж, хоч і не записані, але їх чітко дотримується більшість членів суспільства. Сукупність формальних і неформальних норм поведінки  становить предмет етики. Поведінка, що не відповідає цим нормам, не є  етичною.

Естетика поведінки виражає  потребу людини в красі спілкування. Вона тісно пов'язана з вимогами моралі, які називають етикою. Норми  етики передбачають певний стиль  поведінки людей, їх взаємовідносин. Норми етики забезпечують людям  можливість покладатись один на одного, берегти нерви і час. А це дуже важливо в умовах сучасного життя  з його напруженим ритмом і значними навантаженнями на психіку.

З етикою тісно пов'язаний етикет. Це сукупність правил поведінки, які стосуються зовнішнього прояву ставлення до людей: форми звертання  і привітання, поведінки в громадських  місцях, манер, одягу.

Стриманість у виявленні  своїх почуттів, витримка, спокій - це вірні ознаки добре вихованої  людини. Добитися влади над собою  може кожен. Потрібні лише бажання і  сила волі. А вони мають з'явитись, якщо людина обертається у сфері  ділових стосунків, має справу з  підприємцями, урядовцями, політиками, для яких справжня діловитість часто  виступає головним фактором людського  виміру.

Норми етикету з'явилися  в глибоку давнину як розумні  форми спілкування людей, особливо ділової сфери. Відомо: якщо люди перестають чинити за правилами, вони викликають недовіру, навіть підозру.

Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують  зовнішню культуру людських відносин.

Ознакою культури мовлення є також мовний етикет.

Мовний етикет - це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного  ділового спілкування, сукупність словесних  формул ввічливості, прийнятих у  певній соціальній групі людей, у  певному суспільстві, у певній країні.

Словник іншомовних слів так  трактує термін "етика": "Етика (лат. ethica, від грец. - звичай) - 1. Наука, що вивчає мораль. 2. Норми поведінки, сукупність моральних правил певної соціальної групи".

Етика описує якісні кордони  моральності, в єдності людської моральності особливо виділяє моральний  аспект.

Етикою зафіксовані цінності, життєво необхідні для всіх людей - багатих і бідних, молодих і  похилого віку, віруючих у Бога і  невіруючих, ті цінності, без яких неможлива  організація жодного виду діяльності.

Кожна окрема особистість, кожне  суспільство та кожна держава  повинні забезпечити певний мінімум  моральності, той мінімум, без якого  немає повноцінної особистості, повноцінного суспільства. Як писав  релігійний філософ і поет B.C. Соловйові "Не можна ні від кого вимагати чесноти, ні вищого розуму або генія, але можна і потрібно вимагати від усіх чемності. Це є той мінімум  розсудливості й моральності, завдяки  якому люди можуть жити по-людськи". З цим важко не погодитись.

Вчинки окремої особи  щодо окремих людей і суспільства  в цілому визначаються правилами  етикету.

Термін "етикет" виник  у Франції у XVIII столітті. На одному з вишуканих, величних прийомів у  французького короля Людовіка XIV гості  одержали карточки (етикетки) з переліком правил поведінки. Але відповідні правила були відомі ще в Стародавньому Єгипті. Тут ще в 2350 р. до н.е. була написана своєрідна "Інструкція поведінки".

Великий китайський мислитель  і філософ Конфуцій (551-479pp. до н.е.) значну увагу приділяв етикету, зокрема  гармонійним стосункам між людьми, визначенню поведінки людини в різних життєвих ситуаціях. Конфуцій визначив також норми поведінки в сім'ї, правила відносин підданих (або підлеглих) і володаря (керівника), які не втрачають  свого значення і понині.

Шляхетна поведінка, норми  якої розробив Аристотель, високо цінувалась у Стародавній Греції. Цінувалось мистецтво шанобливості у Стародавньому  Римі. Особливо вишуканими манерами відзначався  перший імператор Римської імперії  Юлій Цезар.

Як система норм поведінки  етикет остаточно склався в період Середньовіччя. У середовищі феодалів, зокрема рицарів, був вироблений своєрідний кодекс честі, регламентований  правилами етикету спосіб життя. У феодальному середовищі існувала чітка ієрархія, особлива увага приділялась  різним ритуалам, символам, атрибутам. Деталі одягу, зокрема головні убори, відображали соціальний статус, ранг людини. Витонченою ввічливістю відзначалось їх ставлення до жінок. В той же час до людей, які не належали до феодальної еліти, ставлення було зневажливе, навіть грубе. Особливо зневажливо феодали  ставились до новоявлених буржуа, які все більше набирали фінансової та економічної ваги в суспільстві.