Етика соціальної роботи в пенітенціарній системі

4

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України

Державний університет інформатики і штучного інтелекту

Кафедра соціальної роботи

Курсова робота

Етика соціальної роботи в пенітенціарній системі.

Виконала:

студентка групи СР-08

Десятник Т. Л.

Перевірив:

к. і. н., доц. Рощіна Л. О.

Донецьк - 2011

ЗМІСТ

Вступ                    3

Розділ 1. Формування кримінально – виконавчої системи:

історичний аспект                                                                                                6

Розділ 2. Основні напрями діяльності соціального  робітника із

засудженими                                                                                                         14

Розділ 3. Методи роботи з людьми, позбавленими волі                                   18

Висновки                                                                                                                26

Список використаних джерел                                                                              28

ВСТУП

Однією із самих актуальних і соціально значимих задач, що стоять перед нашим суспільством сьогодні, безумовно, є пошук шляхів зниження росту злочинності серед молоді і підвищення ефективності її профілактики. Необхідність якнайшвидшого рішення цієї задачі обумовлена не тільки тим, що в країні продовжує зберігатися досить складна криміногенна обстановка, але насамперед тим, що в сферу організованої злочинності втягується усе більше і більше неповнолітніх кримінальних угруповань, створених підлітками, скоюються небезпечні злочини, і число їх неухильно росте. Злочинність молодіє і приймає стійкий рецидивний характер. А така криміналізація молодіжного середовища позбавляє суспільство перспектив встановлення у швидкому майбутньому соціальної рівноваги і благополуччя.

Пенітенціарна система не в змозі виконувати свої завдання, якщо не буде мати кваліфікаційних і необхідним чином орієнтованих кадрів. Ресоціалізація засуджених, які знаходяться в стані фрустрації і розчарування, потребує відповідних зусиль від персоналу для формування у засуджених навиків і здібностей для законослухняної поведінки після звільнення. Військова організація управління місцями позбавлення волі не сприяє досягненню даної мети. Приналежність тюремних працівників до силових структур викликає в них при контактах з засудженими відчуття загрози і породжує упереджене ставлення до проблем останніх. Аналогічна свідомість формується у засуджених по відношенню до персоналу: вони не можуть сприйняти, що люди, які їх охороняють і карають, можуть одночасно їх підтримувати і виховувати. Делікатним є і становище персоналу. Знаходячись між свободою і несвободою, ці люди не хочуть просто виконувати чужу волю. Вони прагнуть конструктивно брати участь в ресоціалізаційному процесі, який має на меті не тільки здійснення державної політики по відношенню до засуджених, але й участь у її формуванні.

Роль потенційної адміністрації в протистоянні злочинності суттєво відрізняється від ролі міліцейських органів. Об'єктом діяльності в місцях позбавлення волі є особи, які вже викриті у вчиненні злочинів і покарані. Тому ефективність діяльності місць позбавлення волі, на нашу думку, визначається у першу чергу профілактикою і попередженням рецидиву з боку засуджених.

Мета курсової роботи: аналіз  етичних аспектів соціальної роботи в місцях позбавлення волі.

Відповідно до мети курсової роботи ставились такі завдання:

1) вивчити формування кримінально – виконавчої системи;

2) виявити основні напрями діяльності соціального працівника в пенітенціарній системі;

3) визначити методи роботи соціального працівника з людьми позбавленими волі.

Об'єктом є основні аспекти соціальної роботи в пенітенціарній системі.

Предметом курсової роботи є основні напрями та методи діяльності соціального працівника з категорією засуджених.

Методологію дослідження  складає система наукових принципів і методів, що спираються на діалектику і досягнення вітчизняної і  світової  соціологічної  науки. Дослідження побудовано на основі системного підходу та проблемно-хронологічного методу, що дало змогу системно і всебічно висвітлювати події,факти,явища. Методи, форми і засоби  наукового пізнання спираються на принципи наукової об’єктивності, історизму. Авторкою використовувались загальні методи наукового пізнання – це методи аналізу і синтезу, теоретичний аналіз, порівняльно - історичний.

Історіографія проблеми і характеристика джерел

Для написання  курсової роботи використовувались  такі джерела [1,342]; [2,184]; [3,58]; [4,32]; [5,241]; та таку літературу [6,95]; [7,447]; [8,95]; [9,132]; [10,67]; [11,54]; [12,66]; [13,88]; [14,66]; [15,81]; [16,540]; [17,44]; [18,46]; [19,127]; [20,312]; [21,3]; [22,121]; [23,73]; [24,387]; [25,95].

У книжці Белякова Г.И. [1,342] розглядається форування  кримінально – виконавчої системи в історичному аспекті, та як соціальний робітник повинен поводити себе при роботі в пенітенціарній установі.

Бочарова В.Г. [2,184] розглядає кару, як необхідність після скоєння злочину на профессійному рівні соціального робітника. Як потрібно себе поводити, щоб допомогти в'язням стати повноцінними членами суспільства після ув'язнення.

Василькова Ю.В. [3,58] розповідає про свій досвід і методи проведення соціальної роботи з людьми позбавленими волі.

Гришко А. Д. [4,32] розповідає про актуальні проблеми в нашому суспільстві, як наша країна після незалежності створювала закони, та в чому недоліки цих законів.

Демидова Т.Е. [5,241] у цій книжці авторка розповідає, як треба соціальному робітнику поводити себе,  на що потрібно ставити акцент при роботі з в'язнями.

У навчальному посібнику Медведєва В. С. [15,81] розглядається професійна деформація співробітників пенітенціарних установ, як соціальні робітники повинні підлаштовуватися під нововведення суспільства.

Отже, аналіз джерел та літератури показує, що  автором проаналізована  і залучена до роботи  достатня кількість джерел та літератури, щоб здійснити  наукове дослідження  в рамках даної курсової роботи.

РОЗДІЛ 1

Формування кримінально – виконавчої системи:

історичний аспект

Злочин і покарання з давніх давен привертали пильну увагу прогресивних мислителів, політичних та громадських діячів, правознавців - професіоналів і філантропів, які навіть не мали юридичної освіти, але в цьому  напрямку піднеслися до найвищих висот гуманізму. Проблеми злочинності, її попередження, зменшення та усунення з неослабленою гостротою хвилюють і сьогодні світове товариство – працівників правопорядку всіх країн, юристів – правознавців, судочинців, державних і громадських діячів, усіх громадян нашої неосяжної, але вже тісної планети [6,88].

Злочин, найбільш суттєве порушення законності і правопорядку, що тягне за собою кримінальне покарання, з’явився разом з виникненням людського суспільства. Сучасна юриспруденція визначає злочин як передбачене законом суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяльність), що посягає на громадське суспільство або державний лад, систему господарства, власність різних форм, особу, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, а також інші діяння проти суспільного правопорядку. Сукупність ознак, при наявності яких визначене діяння вважається злочином, називають складом злочину. Головні якості злочину – його суспільна небезпечність і кримінальна протиправність. Ці ознаки відбивають політичні, ідеологічні, моральні погляди, пануючі в даному суспільстві. Від ступеню розвиненості суспільства залежить і визначення ознак злочину, міра покарання за його вчинення [2,184].

Покарання – особлива міра державного примусу, що застосовується судом від імені держави за вчинення злочину. Ідея покарання виникла ще в стародавні часи, однак в докласовому суспільстві як засіб державного примусу не існувало, діяв принцип кровної помсти («око за око, зуб за зуб»). Один із перших засобів покарання – каторга – з’явився в рабовласницькому суспільстві. З поширенням християнства виникла ідея спокутування злочину, гріха засобом покарання провини, яка в правовій формі вперше була сформульована в канонічному праві. У XVIII ст. ця думка була зафіксована в кримінальних законах  і окремих кримінальних кодексах. Метою покарання вважалося, перш за все, залякування. Міри покарання навіть за незначний вчинок були жорстокі: смертна кара, членопошкодження, тілесні покарання і т.д.

Після буржуазних революцій, у XVIII – XIX столітті, правознавці висунули положення про те, що метою покарання є безпека суспільства, однак у кримінальному праві відзначалося, що покарання – це перш за все помста. Таке положення проявилось у створенні різних пенітенціарних систем тюремного ув’язнення для осіб, вироком  яким було позбавлення волі. Всі ці системи, як зазначається в «Большой Советской Энциклапедии», спрямовані на приниження людської гідності засуджених, спричинення їм моральних і фізичних страждань. У найбільш жорстокій формі репресивний характер покарань, при чому в переважній більшості невинних громадян, виявся в період існування терористичного сталінського режиму Радянському Союзі, фашизмі в Німеччині, Італіі, де покарання виступало як засіб масового терору [1,342].

Вперше найбільше розроблена пенітенціарна система виникла  XVIII ст. в США в штаті Пенсільванія. Вона ґрунтувалася на одиночному ув’язненні, поєднаному з релігійним впливом на засудженого, виключала будь – яке його спілкування з зовнішнім світом. К. Маркс охарактеризував цю пенітенціарну систему як «….ізолювання людини від зовнішнього світу і насильницке понурення його в глибоку самотність, поєднання юридичного покарання з теологічним мучительством» [10,60].

На початку XIX століття в США в м. Оберн склалась Обернськая система, яка передбачала роз’єднання засудженних на нічний час, але встановлювала дотримання абсолютного мовчання під час сумісної роботи, приймання справи тощо.

У сучасних розвинених країнах діє прогресивна пенітенціарна система, при якій строк ув’язнення розподіляється на декілька етапів з різними умовами утримання – від більш суворих до більш більгових. Зміна умов утримання цілковито залежить від погляду тюремної адміністрації.

Ця система, яка вперше склалася у Великобританії в середині XIX століття, відмовившися від надмірностей попередніх пенітенціарних систем, зберегла численні їхні атрибути, надавши системі ув’язнення в цілому гуманні і ліберальні форми, що відповідають сьогоденним принципам демократії [13,80].

У розвинених країнах існує декілька типів прогресивної системи відбування покарання (англійська, ірландська, французька і т.п.). Всі вони передбачають 3-5 етапів відбування покарання: одиночне ув’язнення, роз’єднання засуджених на нічний час, перехідний період, коли застосовується робота засудженних по найму поза тюрмою і є , нарешті, умовне або умовно – дострокове звільнення від покарання [17,44].

В Україні у своєму становленні існуюча система виконання покарань пройшла тернистий шлях і розвивається нині, не дивлячись на всі труднощі, в тому числі і економічні. Історично кримінально-виконавча система України веде свій відлік впродовж 74 літ в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Ряд дослідників умовно виділяють декілька етапів її розвитку в контексті організаційної побудови і підпорядкування:

1) з жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув'язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ (у квітні 1919 року були створені табори примусових робіт, які належали до системи НКВС).

2) з 12 жовтня 1922 року постановою НКЮ і НКВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, який здійснював керівництво ними до грудня 1930 року.

3) постановою ЦВК і РНК від 15 грудня 1930 року, у зв'язку із скасуванням НКВС, місця ув'язнення підпорядковуються Наркомату юстиції.

4) У липні 1934 року, після утворення НКВС в його відання в інтересах централізованого управління передані всі місця позбавлення волі.

5) 15 березня 1953 року ЦК КПРС, РМ СРСР, ПВР СРСР прийняли спільну постанову про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні. При цьому виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Міністерства юстиції України, а МВС підпорядковані тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх.

6) з січня 1954 року всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову повністю були підпорядковані МВС.

7) Восени 1956 року було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів. Вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у відання Міністерства освіти України.

8) Наступного року, а саме з квітня 1957 року, місця позбавлення волі знову повернуті до системи МВС.

9) 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань (у подальшому ДДУПВП)", чим вивів установи пенітенціарної системи з системи Міністерства Внутрішніх Справ України.

Починаючи з 1964 року, існуючі заклади виконання покарань з виробничою базою та інфраструктурою. Ця робота була виконана на засоби, зароблені установами по виконанню покарань. У 1963 році прийнято Основи виправно-трудового законодавств СРСР, а в 1970 році -Виправно-трудовий кодекс України (ВТК) [14,45].

За роки незалежності нашої держави, одночасно з процесами демократизації та гуманізації суспільства, серйозні зміни сталися в установах кримінально-виконавчої системи. На державному рівні було переосмислено доктрину виконання покарань, яка була створена і діяла в умовах централізму, адміністративного механізму управління і не в повній мірі забезпечувала виконання покладених завдань [22,121].

Використовуючи надані Радою Європи можливості для ознайомлення з європейськими тюремними системами, з урахуванням їх досвіду, були розроблені концепції основних напрямків реформування кримінально-виконавчої системи. При розробці цих концепцій, які були затверджені урядом України відповідно в 1991 і в 1996  роках враховувалася проблема визначення місця органів і установ виконання покарань в системі державних органів України. У відповідності до зобов'язань України при вступі в Раду Європи було зазначено, що відповідальність за управління пенітенціарною системою і за виконання судових рішень буде надана Міні­стерству юстиції до закінчення 1998 року [21,3].

Вирішення проблеми підпорядкованості такої складної, важливої у всіх відношеннях системи, якою є кримінально-виконавча, вимагало всесторонньої оцінки і зваженого підходу. Україна мала можливість не тільки скопіювати іноземні державні структури, а й реформувати та підвищити рівень і ефективність функціонування національної пенітенціарної системи. Після прийняття України в Раду Європи, її експерти в 1996 році на протязі майже двох місяців провели вивчення діючого законодавства, інших нормативних актів, які гарантували виконання покарань і практики їх використання в Україні. Були глибоко і кваліфіковано перевірені 22 установи кримінально-виконавчої системи 6 областей. За результатами аналізу Радою Європи була зроблена і поширена доповідь "Оцінка тюремної системи України" з рекомендаціями для приведення її до відповідності з загальноєвропейськими стандартами, в якій підкреслювалась необхідність створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації [13,44].

Як відмічалось вище, 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д. Кучма видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань" як центрального органу державної виконавчої влади. За дорученням Президента України Міністерством внутрішніх справ і Міністерством юстиції України були розроблені і подані важливі документи, а саме: "Положення про Державний Департамент України з питань виконання покарань", яке було затверджене Указом Президента 31 липня 1998 року  і проект закону України "Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України в зв'язку з утворенням Державного Департаменту України з питань виконання покарань", який Кабінетом Міністрів України ще 14 липня 1996 року був направлений у Верховну Раду України. Після розгляду даного законопроекту в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і боротьби з організованою злочинністю Верховної Ради, він був прийнятий парламентом як закон. Все це створило об'єктивні передумови поглиблення реформування, підняття рівня служби виконання покарань, надало можливість соціальне переорієнтувати діяльність Департаменту як центрального органу виконавчої влади на якісно нову роботу з врахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого індивідуального впливу на засуджених, виключаючи можливість негативного впливу на процес виконання судових рішень з боку силових структур [17,44].

Реформування системи виконання покарань здійснювалося за такими основними напрямками.

Перший - це створення якісно нової законодавчої і нормативної бази. Другий - розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази місць позбавлення волі, створення належних умов для утримання засуджених. Третій - вивчення досвіду зарубіжних країн, розробка і втілення нових форм і методів виховної корекційної роботи з засудженими. Четвертий - підготовка і залучення до роботи в системі відданих справі висококваліфікованих спеціалістів [12,45].

За період з 1998 по 2000 рік Верховною Радою і Президентом України було прийнято 22 законодавчих акти, Кабінетом Міністрів - 17 постанов і розпоряджень з різних питань удосконалення діяльності системи виконання покарань, у тому числі і особливо важливі постанови від 05.08.92р № 446 "Про покращення діяльності установ кримінально-виконавчої системи, від 01.26.94р. № 31 "Про програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами", від 12.02.96р. № 1454 "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" та інші, які сприяли гуманізації відбування покарання, зміцненню законності і стабілізації ситуації [4,32].

З урахуванням міжнародного досвіду розроблений і схвалений міністер­ствами і відомствами проект кримінально-виконавчого кодексу України, який також пройшов експертизу в Швейцарії. На нашу думку, по своїхм параметрам це буде якісно новий законодавчий акт, який відповідає потребам сьогодення, міжнародним нормам і правилам поводження з засудженими. Зокрема, цим кодексом передбачається новий підхід до розподілення засуджених по виправних установах. Це питання буде вирішуватися спеціальними розподільчими комісіями на основі вироку суду і класифікації засуджених з урахуванням характеру і суспільної небезпеки здійсненого злочину. Принципово новою, на наш погляд, є класифікація закладів. Передбачена їх диференціація і по рівнях безпеки: максимальний, середній і мінімальний. Визначається нова система структурних відділів виправних установ, переведення засудженого з одного відділу в інший буде залежати від поведінки, відношення до праці і т.п. [1,324].

Необхідно відмітити, що з отриманням Україною незалежності була знята завіса таємності з пенітенціарної системи, сьогодні тюрма насправді відкрита, її можуть відвідувати представники будь-якої зареєстрованої партії, суспільної організації, колективу, видавництва тощо. Системою стало проведення брифінгів для засобів масової інформації, зустрічі з журналістами, працівниками радіо і телебачення, з подальшим висвітленням для широкої громадськості різноманітних питань діяльності місць позбавлення волі [16,535].

У відповідності до статті 9 Європейської Конвенції з прав людини, статті 35 Конституції України розроблені спеціальні програми співробітництва з 21 релігійною конфесією для залучення засуджених до витоків духовної культури і морального виховання. Майже в кожному закладі обладнані молитовні кімнати, а у деяких навіть побудовані церкви. Така практика звісно дає позитивні результати [12,60].

Отже, незважаючи на тяжкість скоєного правопорушення або злочину, законом враховується те, на скільки злочинець розуміє всю міру відповідальності за скоєне і міру сприйняття покарання, а по тому і визначається саме межа кримінальної відповідальності.

РОЗДІЛ 2

Основні напрями діяльності соціального робітника із засудженими

З основнимх напрямків діяльності соціального працівника в пенітенціарних установах  прийнято виділяти два основні аспекти соціальної роботи в пенітенціарній сфері: правовий і психологічний. Розглянемо кожен з них.

1. Правовий аспект

Однією з функцій соціального працівника в пенітенціарній сфері є правова підтримка засуджених. Це в першу чергу:

- надання інформації неповнолітнім засудженим про їх права і обов'язки;

- захист прав ув'язнених;

- надання консультацій з правових питань;

- нагляд за дотриманням прав ув'язнених як адміністрацією і педагогічним колективом, так і іншими ув'язненими.

- проведення бесід і лекцій стосовно правового виховання ;

- консультації юриста.

Також соціальний працівник може здійснювати зв'язок між родичами ув'язненого і самим ув'язненим, стежити за безперешкодним відправленням кореспонденції засудженому і ним самим, допомагати засудженому в регулюванні фінансових питань, а також питань пов'язаних з відправленням релігійного вірування засудженого [20,312].

2. Психологічний аспект

У діяльності соціального робітника в установах позбавлення волі, надзвичайно важливо проводити роботу по діагностиці і подоланню психологічних відхилень пов'язаних із перебуванням ув’язнених в даних закладах [18,45].

Людина, яка вперше потрапила у виправно-трудову установу, отримує важку психологічну травму. Також у формуванні невротичних розладів людей, що знаходяться в місцях позбавлення волі, лежить багатофакторна обумовленість, у якій біологічні, соціальні і психологічні фактори представлені в нерозривному комплексі, що визначає специфіку психічних розладів у в’язнів.

Основу патогенетичного конфлікту засуджених, які знаходяться в місцях позбавлення волі, складають такі особистісні риси як підвищена збудливість і неврівноваженість, конфліктність у відносинах, уразливість і злопам'ятність, лабільність емоцій, демонстративність емоційних виявлень, схильність до афектів, психопатії, істерії, депресії, іпохондрії, параної (більш характерно для чоловіків) і психастенії (більш характерно для жінок). При цьому закріпляючими і підтримуючими розвиток невротичних розладів є фактори соціальної ізоляції, різка зміна життєвого стереотипу, психічна депривація, тверда регламентація поведінки, замкнута система спілкування, розрив устояних особистісних зв'язків, нездоланний особистісний конфлікт [3,45].

Функції соціального працівника полягають в діагностиці особи засудженого за допомогою різних психологічних методик, висновок про особу на основі отриманих даних і розробка спільно з адміністрацією програм перевиховання, виправлення і способів спілкування із засудженим.

Також соціальні працівники повинні організовувати вільний час засуджених. Найправильніше описує завдання виховної дії під час дозвілля Р.Й. Шнайдер, він говорить про те, що: «завдання виховної дії під час дозвілля зводяться до того, щоб створити в пенітенціарних установах благополучну соціальну атмосферу і викликати потяг до осмисленого проведення дозвілля після виходу на свободу. Вільний час у в'язниці не повинен залишатися «об'єктом його вбивства» або використовуватися для підготовки, планування, обговорення дій до нових злочинів. Воно повинне служити тому, щоб підвищувати культурний рівень засуджених. Відомо, що успішна культурна орієнтація ув'язнених зменшує потяг до рецидиву. Правильно організоване дозвілля сприяє хорошому відпочинку, відновленню фізичних і психічних сил людини» [24,387].

Соціальні працівники повинні проводити роботу по адаптації особистості ув’язненного, сприяти формуванню у нього максимально можливої активної життєвої позиції, роз'яснювати його права і обов'язки, готувати засуджених до виходу на свободу, стимулювати до активного, адекватного погляду на світ; складати програми психологічних аутотреннінгів. У своїй діяльності соціальний працівник повинен орієнтуватися на те, щоб система ізоляції не зруйнувала соціально корисних зв'язків, і сприяти зміцненню стосунків [12,60].

Основою підходу соціальних працівників до психологічної взаємодії з засудженими повинні стати індивідуалізація підходу і комплексність або системність, що припускає комплексний підхід і поєднує в собі різні методики по відношенню до в’язня.

Системний підхід вивчення особистості - це система здійснюваних соціально-педагогічних, психологічних мір направлених на отримання всесторонньо повного аналізу відомостей які характеризують особу засудженого з метою найбільш ефективного застосування методів, прийомів і засобів переконання, виправлення, перевиховання і допомоги засудженому, а також прогнозування його поведінки [7,447].

Основними напрямами психологічної пенітенціарної соціальної роботи повинні стати:

1) Вивчення особистості засудженого і становлення його «злочинної кар'єри».

2) Розробка індивідуальних програм дії і допомоги засудженим.

3) Соціально-психологічна допомога в адаптації до середовища пенітенціарних установ.

5) Соціально-психологічна і професійна допомога в підготовці виходу з місць позбавлення волі.

На думку вітчизняних кримінологів (Кудрявцев Ст. Н., Антонян Ю.М. і ін.) вивчення особистості передбачає отримання інформації про її потреби і інтереси, ціннісних орієнтаціях, ступені і якості соціалізації індивіда, особливостях його реагування на ті або інші обставини, мотивах реалізованих в інших вчинках, типологічній психологічній характеристиці в цілому [18,45].

У узагальненому вигляді дані необхідні для вивчення особистості можуть включати в себе:

1) Рік, місце народження і проживання, освіту, склад сім'ї і інші соціально-демографічні дані.

2) Індивідуальні (інтелектуальні, вольові, емоційні) особливості особи, риси характеру, тип темпераменту, стан здоров'я, фізичного розвитку і інші індивідуальні якості.

3) Умови виховання в сім'ї, заняття, освіта, взаємини в сім'ї, житлові і матеріальні умови.

4) Умови і результати навчання в школі, інших учбових закладах, особливості трудової діяльності, характер впливу колективу.

5) Основні потреби, інтереси, звички, погляди, схильності, життєві цілі і ціннісні орієнтації суб'єкта.

6) Відношення до праці, навчання, суспільних обов'язків, інших людей, до самого себе.

7) Поведінка на виробництві, в суспільних місцях, в побуті, дані про залучення до суспільної, дисциплінарної, адміністративної, кримінальній відповідальності.

Отже, правовий аспект діяльності соціальних працівників припускає виконання ними функцій спостерігачів, «адвокатів», адміністраторів, контролерів і соціальних посередників. Для дотримання цього аспекту соціальний працівник повинен володіти нормативно-правовою базою, добре володіти знаннями як по законодавству України, так і по міжнародному. Психологічний аспект роботи соціального працівника потрібен для кращого виконання поставлених цілей діяльності, бажано проводити або спільно з психологом пенітенціарної установи, або координувати свою діяльність разом з ним.