Етнічна толерантність як об’єкт соціологічного аналізу

42

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра соціології

К У Р С О В А    Р О Б О Т А

Етнічна толерантність як об’єкт соціологічного аналізу

Виконавець:

Студентка групи СЦ-07-2                                                  Завгородня Я.С

Керівник:

к.с.н., доцент                                                                        Демичева А.В

Допускається до захисту:

Завідувач кафедрою соціології

д.і.н., проф                                                                        Городяненко В.Г.

Дніпропетровськ

2009

З М І С Т

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОНЯТТЯ “ЕТНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ”

1.1.          Толерантність: сутність, підходи до вивчення, види та типи

1.2.          Етнічна толерантність як особливий різновид толерантності

РОЗДІЛ ІІ. ТОЛЕРАНТНІСТЬ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1.           Рівень толерантності в Україні: емпіричний вимір

2.2.           Чинники формування толерантності в українському соціумі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В умовах полікультурного світу толерантність поступово займає місце універсального принципу людської життєдіяльності. На цьому тлі важливим постає питання про навчання та дотримання норм толерантності в житті особистості. У полікультурному середовищі, що вимагає від кожного певних ціннісних настанов, комунікативних навичок та поведінки, толерантність повинна статі цінністю в процесі формування особистості, яка може бути базисом для комплексу гуманістичних цінностей, спрямованих на врегулювання міжособистісних та міжгрупових взаємовідносин, таких як людяність, взаємоповага, свобода вибору, демократія.                             Актуальність звернення до проблеми толерантності зумовлена передусім реальністю існування полікультурного середовища України, зростання таких явищ як тероризм, ксенофобія, агресивний націоналізм, расизм, антисемітизм, відчуження, локальний конфлікт.  А також відсутність цільної концепції формування толерантності особистості та моделей формування толерантних стосунків у полікультурному середовищі. Суспільство стає все більш різнорідним це приводить до руйнування деяких традицій, до виникнення конфліктів. В цих умовах питання толерантного співіснування сталі особливе гострі. Актуальною в зв'язку з цим з'явилася проблема не тільки самозбереження культури, але і подолання дезінтеграційних процесів, розкладаючих рівноважне і здорове функціонування суспільної системи в цілому. Досягнення і збереження стійкості соціальних процесів можливе тільки через взаємодопомогу. Тому саме толерантність в даний час все частіше розглядається як принцип інтеграції людського співтовариства. Терпиме ставлення до позиції іншого - це та цінність, яка примножує і покращує результати соціальної співпраці і загальнолюдського спілкування.                             В умовах поліетнічного складу населення України досить актуальним є питання міжетнічних стосунків та прояву етнічної толерантності та ксенофобії. Проблема толерантності є предметом дослідження представників різних наукових напрямів. Вивчення феномена бере початок в рамках античної філософської думки і тягнеться до сучасних досліджень в рамках західноєвропейської і вітчизняної соціологічної і психологічної думки. Поняття «толерантність» розглядалося ще Аристотелем через чесноту, Дж. Локком і Ф.Вольтером через віротерпимість і справедливість, як первинних основ толерантного відносинах. Так само поняття толерантність вивчали: Дж. Ст. Мілль, Р. Хеа, О.  Гьоффе, З. Мендус, Би. Єлмонд,Б. Вільямс, П. Ніколсон, П. Рікер. У вітчизняній гуманітаристиці дослідженнями, які присвячені вивченню толерантності, займалися Е.В. Швачко, Ю.А. Іщенко, О.В. Тягло, Є. Бістріцький та ін. В рамках соціології вивчення феномена толерантності пов'язується з Р. Зіммелем. Серед робіт, що представляють особливу важливість також можна назвати праці Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, А. Шюца, Е. Гидденса. Першими дослідниками етнічної толерантності був Л. Гумпловіч, В.Г Зумер, а найбільш вагомі наукові дослідження про природу етнічної толерантності належать Д. Берри та М. Плизенту, які розглядали толерантність в психологічному дискурсі. Подальше вивчення даного феномену знайшло відображення в роботах Н.М. Лебедєвої, О.В Луньової, Т.Г Стефаненко. Емпіричним виміром толерантності в українській соціології займалися:  Н.В Паніна, Є.І. Головаха, Л.О Аза, В.Б Євтух, В.П Трощинський. Починаючи з 1994 р. в ІС НАНУ виконується проект "Українське суспільство моніторинг соціальних змін", в який включено методику  Е. Богардуса  для визначення               національної дистанційованості.                            Не дивлячись на досить ґрунтовну опрацьованість в рамках різних наукових підходів, у вітчизняній соціології недостатньо освітленими залишаються питання, пов'язані з аналізом чинників, сприяючих виникненню толерантності і її функціонуванню в рамках соціальних відносин.                             Все це обумовило вибір тими, об’єкту та предмету курсової роботи.

Об’єктом даної роботи є толерантність як соціальний феномен. Предметом роботи виступає специфіка етнічної толерантності та її прояви в українському соціумі.                                                                                                                                             Мета даної курсової роботи: дослідження етнічної толерантності як соціального феномену та особливостей її прояву в сучасному українському суспільстві.

Реалізація даної мети потребує вирішення наступних задач:

- спираючись на аналіз теоретичних підходів до дослідження толерантності, дати характеристику соціологічному підходу до вивчення цього феномена;

- провести інтерпретацію поняття “толерантність”, виокремити та охарактеризувати його складові і фактори, що впливають на його існування;

- визначити специфіку етнічної толерантності як особливого виду толерантності;

   - спираючись на емпіричні данні, зробити аналіз рівня етнічної толерантності в Україні.

Емпіричну базу роботи склали:

-             результати соціологічних опитувань Інституту соціології НАН України (1990-2008 рр.), оброблені методом вторинного аналізу [9, с.33];

-             результати  соціологічного опитування, проведеного Міжнародним Центром Толерантності Олександра Фельдмана [32].

              Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І.  ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ ТОЛЕРАНТНІСТЬ

1.1 Толерантність: сутність, підходи до вивчення, види та типи.

Етимологія слова “толерантність” походить від латинського tolerantia – терпимість, тобто здатність утворювати і підтримувати спільність з людьми, які відрізняються у певному відношенні від переважаючого типу. Толерантність – це протилежність ворожості, антипатії, ненависті [33]. Толерантність у всі часи вважалася людською чеснотою. Вона передбачає терпимість до відмінностей серед людей, уміння жити, не заважаючи та не порушуючи прав і свобод інших. Толерантність також є основою демократії і прав людини. Нетерпимість у поліетнічному, поліконфесійному або полікультурному суспільстві призводить до порушень прав людини, насильства і озброєних конфліктів. В історії людства нетерпимість була завжди, вона породжувала війни, релігійні переслідування й ідеологічні протистояння. У повсякденному житті вона виражалася і виражається у фанатизмі, стереотипах, образах, а на державному рівні - у расовій дискримінації, переслідуванні за національною, релігійною ознакою, у порушенні найважливіших демократичних свобод. Проблема толерантності вперше виникла в західній цивілізації на релігійному рівні, а релігійна толерантність поклала початок всім іншим свободам, які були досягнуті у вільному суспільстві. Іноді вважають, що немає нічого важче, ніж бути терпимим відносно людей, що дотримуються інших релігійних переконань. Як зазначає Ю. Хабермас, на протязі XVI і XVII ст. релігійна толерантність стає поняттям з області права. Уряди видають декрети про толерантність, приписуючи урядовцям і правовірному населенню толерантну поведінка відносно релігійних меншин. За правовим актом про терпимість властей до людей іншої віри з їх релігійною практикою слідує забезпечення толерантного відношення до представників релігійного об'єднання, яке раніше пригнічували або переслідували [31, с.45].                                                                       Як самостійне поняття толерантність з'явилася в епоху Просвітництва XVIII ст., яку часто наділяють духом толерантності. Вперше воно було вжито Дж. Локком в «Листі про терпимість». Політична філософія Дж. Локка пронизана пропагандою природних прав людини. Ключовими в його дослідженнях постають ідеї суверенітету народу та теорія суспільного договору як така, що обґрунтовує виникнення суспільства. Також особливу цінність в його роздумах на тему толерантності має його «Epistola de tolerantia» (1689 р.) і три подальші листи, присвячені цій проблематиці. [27, с.25]. Досліджував толерантність видатний філософ епохи Просвітництва Вольтер. Його погляди склалися під час спостереження за подіями в Англії, де в XVII в. в умовах релігійного плюралізму і релігійної толерантності був досягнутий цивільний мир і встановилася загальна атмосфера милосердя [33]. Інший аспект явища і поняття «толерантність» розглядав Дж.Ст. Мілль в своєму есе «Про свободу». Мілль уявляв суспільство як вічний дискусійний клуб, а толерантність – не що інше, як ефективний засіб стимулювання хорошої дискусії, в результаті якої повинні були формулюватися все більш істинні і суспільно більш корисні висновки. Наступну значну версію толерантності висунув Р.М. Хеа, сучасний британський ліберальний філософ: людина толерантна, якщо в ньому є «готовність поважати ідеали інших як свої власні». Ті, хто стоїть за такий вид толерантності, зовсім не укладають, що доброзичлива відвертість повинна мати місце не тільки на початковому етапі контактів з незнайомими індивідами, групами або поглядами. Проте толерантність як доброзичлива відвертість зобов'язана бути [27, с.26].                                          Отже, поняття толерантності формувалося впродовж багатьох століть, і цей процес продовжується до сьогодні. Накопичуючи різносторонні значення, термін "толерантність" прагне відповідати дійсності, в якій численні прояви нетерпимості вимагають нових засобів подолання. Отже зміст терміну «толерантність» постійно поповнюється. Мальтійський дослідник Кенет Уейн в статті «Освіта і толерантність» приходить до висновку, що «толерантність не просте визнання і пошана переконань і дій інших людей, але визнання і пошана самих “інших людей”, які відрізняються від нас. В “інших” признаються і окремі індивідууми, і особи як представники етнічних груп, до яких вони належать» [30, с.20]. Згідно визначенню, поданому в Декларації принципів толерантності (підписана 16 листопада 1995 р. в Парижі 185 державами - членами ЮНЕСКО), толерантність  – це "пошана, ухвалення і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів виявлення людської індивідуальності" [13, с.176]. Це визначення передбачає терпиме ставлення до інших національностей, рас, кольору шкіри, статі, сексуальної орієнтації, зросту, інвалідності, мови, релігії, політичних або інших думок, національного або соціального походження.                                                                       Таким чином, поняття толерантності хоча і ототожнюється більшістю джерел з поняттям терпіння, має більш яскраву активну спрямованість. Толерантність — не пасивне, неприродне підкорення думці, поглядам і діям інших; не покірне терпіння, а активна етична позиція і психологічна готовність до терпимості в ім'я взаєморозуміння між етносами, соціальними групами, в ім'я позитивної взаємодії з людьми іншого культурного, національного, релігійного або соціального середовища. [13, с.175].                             Досить цікаве трактування толерантності дає О. Гьоффе, надаючи толерантності здатності "позначати дієвість і гарантії свободи інших, точніше, повагу до іншого світогляду і способів поведінки", вважаючи, що її сильна форма як вільне визнання іншого, його іншості "в кінцевому підсумку ґрунтується на гідності й свободі кожної людської особистості. І толерантність, звичайно, полягає не тільки у відомій поблажливості щодо своєрідності й слабкостей ближніх". На думку О. Гьоффе, толерантна людина "прагне до співіснування на основі рівноправ’я та взаєморозуміння, використовуючи здатність увійти в становище іншого, здатність серйозно сприйняти його й відкритися йому, осягнути й змінити себе завдяки новим ситуаціям і новій інформації". Фактично, вчений говорить про появу відносин довіри як результату толерантності. [18, с.14].                            Толерантність як соціальна проблема уявляє собою розгляд та аналіз взаємодії соціальних груп, спробу втілення толерантності в різних галузях суспільного життя, де вона необхідна. Вчені в процесі вивчення складних соціальних процесів (наприклад, відносини між різними соціальними групами, зокрема верствами) розглядають можливості розв’язання соціальної напруги, в тому числі формування культури толерантності у суспільстві та пошуків нової ідеології, яка здатна об’єднати все суспільство з його розмаїттям. [6, с.78].                                                                                                                 Соціологічний підхід до проблеми, знайшов відображення в роботах Р. Зіммеля, А. Шюца, Т. Парсонса, Е. Гидденса та інших. А. Г. Зиммель вірогідно перший європейський соціолог, який звернувся до конкретних взаємодій між людьми, фактично визначив тактовність як діючу установку толерантності, яка полягає в «обмеженні індивідуальних поривів там, де цього вимагають права інших”. [15, с.380]. Згідно поглядам Т. Парсонса толерантність можна розглядати як розрізнення між допустимим (терпимим, прийнятним) і неприпустимим (нетерпимим, неприйнятним). З точки зору феноменології (А.Шюц, П.Штомка, П.Бурдьє) толерантність визначається як соціальна реальність, яку люди спостерігають в повсякденному житті, коли соціальна значущість відмінностей, існуючих між ними (групами їх приналежності) приймає загрожуючий характер і направляє їх психологічну і фізичну активність  на пониження цієї загрози - шляхом протиборства з носіями відмінностей (інтолерантність) або шляхом пониження їх значущості (толерантність). А.Г. Здравомислова  розглядає феномен толерантності співвіднесений з моральністю, солідарністю і особливою ціннісною складовою, інтегруючою суспільство. В зв'язку з цим толерантність розглядається ученими як норма поведінки, механізм відтворювання цінностей, моральний принцип, соціокультурна ідея. В соціологічній літературі толерантність розглядається в значенні терпимості до чужих поглядів, вірувань та інше. Толерантність як соціальна проблема уявляє собою розгляд та аналіз взаємодії соціальних груп, спробу втілення толерантності в різних галузях суспільного життя, де вона необхідна. Вчені в процесі вивчення складних соціальних процесів (наприклад, відносини між різними соціальними групами, зокрема верствами) розглядають можливості розв’язання соціальної напруги, в тому числі формування культури толерантності у суспільстві та пошуків нової ідеології, яка здатна об’єднати все суспільство з його розмаїттям. У зв’язку з цим цікавим є  дослідження вітчизняного вченого Е.В. Швачко, присвячене вивченню толерантності в молодіжній свідомості. Проблему толерантності Е.В. Швачко сформулювала таким чином: з одного боку, вона полягає у визначенні можливості та виборі стратегії врегулювання виникаючих зіткнень між цінностними орієнтаціями різних соціальних груп; з другого боку, в узгодженні вербального твердження моральності з певним варіантом вибору стратегії поведінки суб’єктів, яке здійснює мораль. Толерантність, на думку автора, є “золотою серединою”, яка конструктивно зрівноважує прояви позиційних крайнощів відносин (альтруїзм та альтерцентризм) та виступає як здатність до подолання соціального егоїзму. Більш пізні роботи Е.В. Швачко присвячені вивченню природи толерантності та соціальних умов її формування в молодіжній свідомості. [6, с.179]. Соціологічне застосування категорії толерантності, вимагає не просто розуміння її належності до міждисциплінарних понять, але й, перш за все, крос культурного, історичного, антропологічного і, водночас, соціотехнологічного підходу до застосування цього поняття. Тільки спираючись на діалектичний принцип розвитку, на необхідність урахування всіх конкретно-історичних культурних конотацій, на принцип критичного реалізму К. Поппера, ми зможемо  толерантно розкривати і використовувати протиріччя сучасного життя заради власного розвитку та суспільного поступу [7, с.21]. Спираючись на соціологічні підходи і їх значущість, толерантність характеризує, по-перше, як позицію, відношення індивіда, групи до іншого індивіда, групі, виражену в поведінці на основі ціннісного сприйняття; по-друге, як певну характеристику етичної поведінки, заснованої на уявленні про ідеали;  по-третє, як інтегруюче соціальну взаємодію на основі єдиної ціннісно-настановної системи, направлену на солідарність і гармонійне співіснування. Цей варіант дозволяє визначити феномен, що вивчається, в розрізі його ціннісно-функціональної значущості в суспільстві. Аналізуючи різні підходи до толерантності, можна зазначити, що науковці розглядали толерантність як: соціальну цінність, норму соціального життя, принцип людських взаємин, поведінку, особистісну рису. Необхідно зазначити також, що існує поняття про різні типи толерантності. Найповніше їх проаналізував  і показав В.Лекторський. На його думку, толерантність – це:

1.      Терпимість до існування різних поглядів і практик. Цей тип характеризує ситуацію, коли різні системи поглядів допускаються за умови, якщо вони не суперечать загальнолюдським нормам.

2.      Повага до іншого, якого людина не розуміє і з якими не взаємодіє. Цей тип виокремлюють через рівноправність культур в відсутність привілейованої системи поглядів і переконань.

3.      Терпимість до слабкостей інших. Це збігається з плюралізмом і пов’язане з визначенням привілеїв у системах поглядів і цінностей.

4.      Збагачення досвіду і критичний діалог природи розуму [11, с.4].

Толерантність зростає з різноманіття систем цінностей, життєвих орієнтацій, людських інтересів, думок і потреб – зі всієї різноманітності людського мислення, уявлень про світ і установок. Беручи до уваги вищевикладене, можна виділити два принципи толерантності:

Негативний принцип – (активна, змістовна, негативна толерантність) – виражається тільки в невтручанні, або в пасивному відношенні до чиїхось поглядів і поведінки, не дивлячись на негативну їх оцінку, на те, що вони викликали наше заперечення, критичне відношення і душевний дискомфорт.

Існує декілька мотивів, якими керуються люди, коли вони, не дивлячись на негативну оцінку якого-небудь явища, утримуються від втручання. До їх числа, ми можемо віднести:

            байдужість – відсутність інтересу до того, що думає, говорить або робить інша людина. При аксиологічно нейтральному визначенні толерантності джерелом її може бути байдужість або навіть несхильність до людини.

            зарозумілість – сприйняття іншої людини як гіршого, в справи якої не варто  втручатися, намагаючись вивести його на шлях істинний;

            партнерство, що відноситься до самої цінованої сучасними авторами мотивації, яка може привести до поведінки, що знаходиться в рамках, визначених як толерантність. В ній знаходить вираз ідея людської гідності, право людини на автономію, свободу совісті.

Позитивний принцип – (активна, змістовна, позитивна толерантність) – полягає в схваленні або навіть підтримці несхожості іншого. Автори, виступаючі на користь такого розуміння толерантності, чекають чогось більшого, ніж не зіставлення неоднаковості, вони чекають схвалення або навіть доброзичливої підтримки несхожості іншої людини [27, с.26]. Також необхідно зазначити, що  принцип толерантності актуалізується пропорційно зростанню двох потужних тенденцій сучасного прогресу: тенденції глобалізації та тенденції зростання ролі суб’єктивного фактора соціального розвитку [12, с.16].

Разом з принципами толерантності ми можемо, якщо застосовний критерій сфер соціального життя, на які вона направлена, виділити наступні види толерантності:

                  інтелектуальну, означає пошану до чужих поглядів, що виражається в допущенні проголошення цих поглядів.  Інтелектуальна толерантність – найбільш важке для сприйняття визначення. Тому що цей аспект індивідуальності не має чітких границь і чіткого визначення. Найбільш точно це словосполучення можна визначити словом «плюралізм». «Плюралізм» - наявність в сучасному суспільстві різнорідних інститутів і організацій, що мають різноманітні релігійні, економічні, етнічні і культурні інтереси [1, с.77]. Сьогодні дуже популярна думка, що плюралізм (інтелектуальна толерантність) – це в першу чергу заохочення чужих поглядів,  нездатність мати власну думку. Але існує чітка грань між тим і іншим. Плюралізм – це признак інтелектуальної зрілості, здатність прийняти розумність доказів, чи вірогідність того, що протилежна думка має право на існування без знецінення власного погляду. Доволі велика рідкість виявлення такої властивості в сучасних людях, коли існує тенденція бачити і чути докази лише своєї правоти і з сарказмом відноситись до будь-якої іншої думки [20, с.7];

                  моральну, стосується поведінки, що відноситься до елементарних моральних норм, де допустимі різні стилі життя, різні точки зору, звички і звичаї. Моральна толерантність – терпимість, яка асоціюється з особистістю (зовнішнім «Я» людини). Найбільш яскравим прикладом моральної толерантності є терпимість до сексуальних меншин. Моральна толерантність характерна для особистого способу існування. Вона – це похідна процесу персоналізації, та, якщо розглядати її у віковому аспекті, у той чи іншій ступені властива більшості дорослих людей. «Толерантна» особистість прагне стримуватися, використовуючи механізми психологічних захистів (раціоналізації, проекції то що);

                  релігійну, розуміється як право приймати або відкидати віру і практику окремих релігій, вірувань і релігійних напрямів відповідно до власної совісті;

                  соціальну, яка, виходячи із загальнолюдських вищих цінностей, охоплює релігійну і світоглядну, інтелектуальну і моральну, суспільну, господарську і політичну толерантності;

                  репресивну, що полягає в тому, щоб полюбити і прийняти вороже і навіть шкідливе нам. Під даним видом розуміється готовність системи (державної або будь-якої іншої) не тільки терпіти, але навіть заохочувати всіляку опозиційність та маргінальність до тих пір, поки ця опозиційність залишається в рамках дозволених самою системою правил. Тобто, у вузькому значенні, «репресивна толерантність» - це дозвіл влади на існування опозиції до тих пір, поки ця опозиція не заважає владі. Поняття «репресивна толерантність» виникло разом із поняттям «демократія». Не існує демократії без толерантності на державному рівні. І тому, цьому аспекту повинні приділяти багато уваги. Існує думка, що ніякої репресивної толерантності ніколи не існувало, і що це просто омана,  в яку політики вводять народ, щоб надати йому фальшиве «право вибору». Ця думка сугубо суб‘єктивна, але у сучасному світі край важко повірити в те, що влада охоче підтримує опозицію.

                  етнічну, відповідно до якої люди розрізняються в етнічному відношенні і мають право на збереження своїх особливих етнічних рис, і жодна етнічна група не має підстав рахувати себе краще або вище інших.

Таким чином дослідження основних аспектів толерантності дозволяє зробити певні висновки. Толерантність є складним багатоаспектним міждисциплінарним поняттям, яке досліджувалося протягом багатьох століть. Поняття толерантність може входити в різні парадигми і, відповідно до цього по-різному трактуватися. Це поняття вивчали Дж. Локк, Вольтер, Дж.Ст. Мілль, Р.М. Хеа, О. Гьоффе, Г.Зіммель, А. Шюц, Т. Парсонс, Э. Гідденс В.Лекторський та інші. Толерантність не можна ототожнювати з поняттям терпіння, оскільки терпіння традиційно означає лише готовність поблажливо відноситися к думці та діям іншої людини, тоді як толерантність припускає не поблажливість а доброзичливість, готовність до поважного діалогу і співпраці. Аналізуючи поняття толерантність можна виділити її типи (терпимість до існування різних поглядів і практик, повага до іншого, якого людина не розуміє і з якими не взаємодіє, терпимість до слабкостей інших, збагачення досвіду і критичний діалог природи розуму) види (етнічну, репресивну, соціальну, моральну та інтелектуальну), та принципи (негативний або позитивний), що свідчить про складність та багатогранність цього поняття. В наш час, у зв’язку з процесами глобалізації та міжнаціональними конфліктами, які загострилися в XXI ст., особливо актуалізується проблема етнічної толерантності.

1.2 Етнічна толерантність як особливий різновид толерантності

              Особливу актуальність в наш час набула проблема міжетнічної толерантності у  зв'язку з процесом глобалізації, що зштовхує національні і етнічні ідентичності різних культур і народів. В етнічному плані концепція толерантності виходить з гуманістичних течій, у яких наголошується на безсмертній цінності різних чеснот людини, зокрема рис, які відрізняють одну людину від іншої. Якщо розмаїття людей, культур і народів є цінністю культури, то толерантність, будучи нормою цивілізованого компромісу між конкуруючими культурами і готовністю до прийняття іншої логіки і поглядів, стає передумовою збереження розмаїття, історичного права на несхожість [11, с.4].                                                                                                                              Етнічна толерантність — терпимість до будь-яких проявів іноетнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо). Етнічна толерантність є предметом вивчення етносоціології і етнопсихології. Відповідно існує два взаємодоповнюючі підходи до вивчення толерантності у міжетнічних стосунках: соціологічний і психологічний. При соціологічному вона досліджується як соціальне явище, обумовлене певними соціально-економічними і політичними відносинами, традиціями міжетнічного спілкування, рівнем політичної і гуманітарної культури суспільства. При психологічному — вивчають структуру сприйняття, соціальну дистанцію, етнічну упередженість та інші психологічні фактори у міжособовому та міжгруповому спілкуванні представників різних етносів та етнічних груп.                                                                                                                                                           Для того щоб зрозуміти, що таке міжетнична толерантність, треба звернутися до таких понять як: етнос, етнічність, етнічна ідентичність. Етнос - це історично виникле стійке соціальне угрупування людей, представлене плем'ям, народністю, нацією. Основною умовою виникнення етносу є спільність самосвідомості, свідомості своєї єдності і відмінності від всіх інших подібних утворень, а також єдність території, мови і культури. Т.Г Стефаненко дає наступне визначення цього поняття: етнос - група людей, що усвідомлюють себе її членами на основі будь-яких ознак, сприйманих як природні і стійкі етнодіференційні характеристики [21, с.280]. Що стосується концепту “етнічність”, то це соціологічна категорія, що визначає етнічну приналежність за переліком об’єктивних ознак. Термін “етичність” вперше використовував в 1972 р. американський соціолог Д. Рісмен. Маркерами етнічності є: мова (найсильніша етнодіференційна ознака); народні традиції і звичаї; специфіка культури; схожі риси характеру; спільність історичної долі, історичне минуле; місце проживання; схожий тип зовнішності.                            Природа етнічної спільності розглядається з погляду трьох основних підходів: прімордіалістського, інструменталістського і конструктивістського. Прімордіалістский підхід склався в зарубіжній психологічній антропології завдяки роботам К.Гирца Р Гамбіно, У.Коннора, А.Гріді,  П.Ван дер Берге. Автори вважають етнічність природженою якістю людини. Етнічність як емоційна прихильність є незмінною і фундаментальним аспектом «Я-образа» кожної людини. Інструменталіский підхід розробляється в рамках політологічних досліджень міжетнічних відносин.  Етнічність розуміється як ідеологія, створена елітою суспільства для мобілізації мас і досягнення власних інтересів в боротьбі за владу. Серж Московіч вважає, що етичність виражається в соціальній і політичній солідарності членів суспільства. Конструктивістській підхід заснований на уявленні про те, що етнос не є реальністю, існуючою об'єктивно. Етнічна спільність конструюється людьми. Причому залежно від того, хто конструює уявлення про етнос, з якою метою і т. д. Конструктивісти підкреслюють значення суб’єктивних елементів: міфології колективної свідомості, колективної історичної пам'яті, міфу про єдине походження, комплексу схожих психологічних рис. В даний час, згідно М. Хайслеру, етнічність трансформувалася в інші - соціальні, політичні, економічні феномени. Життя сучасної людини обумовлено, перш за все, не етнічними характеристиками  такими як: рівень освіти, професія, рівень доходу і інше. Етнічність повністю не зникає, але знаходитися в латентному стані, здатна виявлятися в будь-який актуальний момент часу, наприклад в ситуації міжетнічного конфлікту [21, с.315].                                                                      Етнічна ідентичність є різновидом соціальної ідентичності. Це установка на приналежність до певного етносу. Ця установка (або атитюд) складається з трьох компонентів - когнітивного, емоційного і поведінкового та регулює поведінка людини в своєму або чужому етнічному середовищу. Етнічна ідентичність пов'язана з етнічною толерантністю. Для більшості людей характерна позитивна моноетнічна ідентичність. Н.М Лебедєва відкрила наступний соціально - психологічний закон: в нормальних соціально-історичних умовах етнічна свідомість людини будується на основі тісного внутрішнього зв'язку між позитивною етнічною ідентичністю і міжетнічною толерантністю. Позитивне прийняття себе (ідентичність), сприяє позитивному ухваленню інших (толерантність) і навпаки, позитивне ухвалення інших сприяє позитивному відношенню до себе. З цього слідує, що основою етнічною толерантності є позитивна етнічна ідентичність [21, с.319].                                                                                                                                                          Етнічна толерантність стали предметом аналізу соціальних дослідників з кінця XIX в. Одним з перших дослідників цієї теми був Л. Гумпловіч. Він зв'язав міжгрупові відносини з двома типами установок: солідарності у відносинах з своїми і ворожості у відносинах з чужими.  Продовжив цю тему, В.Г Зуммер  виділяючи поняття своєї і чужої групи. Свої (або «ми») - це та група, до якої ми належимо, з якою ідентифікуємо себе і визнаємо її систему цінностей. Ми чудово знаємо, що відбувається в її межах і розуміємо механізми її функціонування. Ми відчуваємо себе в ній настільки безпечно, що бажаємо постійно знаходитися в ній.  Чужі (або «вони») - представляють колектив, до якого по ряду причин ми не належимо або не можемо належати. Вони представляють для нас одне велике невідоме, результати діяльності членів цього колективу передбачати неможливо, і тому їх діяльність вводить нас в стан невпевненості.                                                                                                                              В обох групах підтримуються ідеали солідарності, довіри і взаємної допомоги. Відчуття життя в співтоваристві є вінцем правил дружби, захисту і взаємних зобов'язань. Ворожість і підозрілість по відношенню до інших, до чужих приводить до появи упереджень і марновірств, які посилюються даною групою і виявляються у вигляді небажання визнати існуючі позитивні сторони опонента і схильності роздувати його негативні риси і приписувати йому нові. Існування обох цих груп обумовлює відчуття ідентичності і є неодмінним елементом в пізнанні миру як одного і загального для всіх. Інтеграція спільності вимагає наявності супротивника, завдяки якому можна об'єднатися, позначити межі і сфери впливу, нав'язати членам своєї групи співпрацю і примусити їх бути лояльними [27, с.30].                                                                      Найбільш вагомі наукові дослідження про природу етнічної толерантності належать Д. Берри та М. Плизенту, які розглядали толерантність в психологічному дискурсі. Зокрема, вони встановили, що тільки впевненість в своєї позитивної групової ідентичності може дати основу для поваги інших груп та вираження готовності обміну ідеями, установками та участі в спільній діяльності. При цьому тільки позитивна групова ідентичність може привести до толерантності. Разом з тим, як підкреслюють автори, загроза позитивній групової ідентичності веде до нетерпимості та етноцентризму.                                                                                                  Подальші дослідження, зокрема Н.М. Лебедєвої, виявили, що етнічна толерантність є характеристикою міжетнічної інтеграції як однієї з чотирьох форм міжетнічної взаємодії, згідно з теорією аккультурації Дж. Берри, який вважав, що міжетнічна інтеграція уявляє собою “прийняття” чи позитивне ставлення до своєї етнічної культурі та до етнічним культурам груп, з якими дана етнічна група вступає в контакт. Таким чином, стає зрозумілим важливість сприйняття етнічною групою, насамперед, себе, своєї культури як важливої умови формування міжетнічної толерантності [6, с.79].                            Дослідження характеру і зміст міжетнічних відносин дозволяє науковцям виділити наступні типи етнічної толерантності [5] :

1) активна толерантність (відвертість, готовність до міжетнічних контактів);

2) пасивна толерантність (нерегулярність міжетнічних контактів, схильність спілкуватися з представниками своєї національності при збереженні позитивного відношення до представників іноетнічних груп);

3) толерантність виборча (міжетнічні контакти носять обмежений характер по якийсь ознаці – мові, релігійній приналежності, культурним особливостям);

4) толерантність вимушена (міжетнічні контакти виникають під тиском обставин і носять суто діловий характер, наприклад, по службовій лінії);

5) інтолерантність (категоричне небажання взаємодіяти з людьми іншої культури) .

              На думку Н М Лебедєвої, О.В Луньової, Т.Г Стефаненко, на прояв етнічної толерантності у сфері міжгрупової взаємодії впливають універсальні чинники: позитивність або негативність етнічної ідентичності; чіткість або невизначеність етнічної ідентичності; величина культурної дистанції з етноконтактними групами; тривалість сумісного мешкання; ступінь етнокультурної компетентності; значущість етнічної ідентичності для суб'єкта толерантності; суб'єктивний статус етнічної групи суб'єкта і об'єкту толерантності; величина соціальної дистанції з етноконтактними групами; психологічна готовність до міжкультурного діалогу; досвід і навики міжкультурної взаємодії [29, с.55]. До цього необхідно додати наявністю у минулому досвіду етнічної дискримінації, рівень сприйманої дискримінації, вираженість установок на агресію, ступінь схожості культурних цінностей, установки на внутрішньоетнічну консолідацію. Величезну роль грають також соціально-економічні чинники: соціально економічна ситуація в країні мешкання суб'єкта толерантності; місце мешкання суб'єкта (крупне місто або провінція); соціальний статус суб'єкта, рівень доходу.                                          Етнічна толерантність в багато чому визначається тривалістю сумісного мешкання, розвитком багатоманітних форм міжкультурної взаємодії, оскільки вона за своїм значенням і повинна перш за все формуватися в культурі. Реальними формами прояву толерантності у взаємостосунках можна вважати міжетнічні браки, розповсюдження двомовності, у ряді випадків - подвійна самосвідомість, риси культурного взаємопроникнення (в розповсюдженні національної кухні, у відзначених святах, гостинності і т. д.). Тривалий досвід сумісного мешкання, розвиток двомовності, культурної взаємовплив, розповсюдження міжетнічних браків обумовлюють надійний ступінь толерантності в спілкуванні.                            Підводячи підсумок необхідно виділити що етнічна толерантність є необхідною умовою для розвитку демократичного суспільства. На основі цього можна виділити наступні функції толерантності [29, с. 56]:

      Мирозабезпечуюча: забезпечення мирного співіснування людей;

      Регулююча: конструктивне регулювання конфліктів; регулювання взаємодій людей; забезпечення прав людини; стримування етнічної неприязні;

      Функція підтримки системи: підтримка самоорганізації суспільства; соціального відтворювання;

      Культурозберігаюча функція: підтримка культурного різноманіття суспільства; розвиток культур за рахунок взаємозапозичування;

      Інтегруюча: об'єднання членів суспільства;

      Психологічна: створення умов для суспільства довір'я, пошани, розуміння; формування позитивної індивідуальної етнічної ідентичності;

      Виховна: успішна передача культурного і соціального досвіду в процесі соціалізації та інкультурації.

      Комунікативна: готовність до спілкування; конструктивна взаємодія;

      Креативна: створення і забезпечення умов для творчої активності

Таким чином, поняття толерантності формувалося упродовж століть, і цей процес триває дотепер.  Толерантність – складна і суперечлива категорія, по-різному усвідомлювана і тлумачена в різних культурах, в різні історичні періоди, різними шарами суспільства і різними вченими. Накопичуючи різнобічні значення, термін “толерантність” прагне відповідати дійсності. Так що цей термін постійно поповнюється. Толерантність визначається як світоглядна позиція індивіда і одна з ключових цінностей суспільства. Як норма цивільної поведінки толерантність характеризується світоглядною і психологічною відвертістю, а також відповідальністю при виробленні рішень і перетворенні їх у життя. З точки зору соціологічного підходу толерантність розглядається як норма поведінки, механізм відтворювання цінностей, моральний принцип, соціокультурна ідея. Правильно зрозуміла толерантність – найважливіша умова повноцінного й конструктивного світоглядного плюралізму.                                                                                                                                             Соціальна роль етнічної толерантності в підтримці мирного співіснування людей очевидна. Етнічна толерантність – це терпимість до будь-яких проявів іноетнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо). Толерантність відповідно до якої люди розрізняються в етнічному відношенні і мають право на збереження своїх особливих етнічних рис, і жодна етнічна група не має підстав рахувати себе краще або вище інших. Етнічна толерантність як один з видів толерантності забезпечує гармонійне, мирне співіснування представників різних етнічних груп, а так само визначає багатовимірність культурного середовища. Вона служить суспільним гарантом недоторканості  і ненасильства по відношенню до різних етнічних груп. Вона виконує такі важливі функції як мирозабезпечуюча, регулююча, культурозберігаюча, інтегруюча, психологічна, виховна, комунікативна, креативна функції та функція підтримки системи. Етнічна толерантність на відмінну від інших видів толерантності, є найбільш вивченим та найбільш актуальним феноменом в наш час, бо у сучасній країнах вона є умовою збереження миру та спокою та основою інтеграції та співробітництва зі світовим співтовариством в умовах глобалізацій них процесів.

РОЗДІЛ ІІ. ПРОЯВИ ТОЛЕРАНТНОСТІ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1.  Рівень етнічної толерантності в Україні: емпіричний вимір

Розвиваючись на величезній території, українська культура набула значного субетнічного розмаїття, що збереглося і понині. Під час останнього Всеукраїнського перепису населення у сучасному суспільстві зафіксовано наступні етнографічні групи українського етносу: бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини – разом вони становлять внутрішню субкультурну варіативність української культури, багатоманітність виявів її культурної самобутності [4, с.154]. Етнографічні відмінності різних груп українського суспільства, відзначає В. Крисаченко, практично ніколи не ставали причиною серйозних конфліктів, а навпаки, нерідко демонстрували значну консолідацію у прагненні самостійного державотворчого поступу України. Етнонаціональна багатоманітність українського суспільства представлена, за даними Держкомстату України, 130 національностями та народностями [4, с.156]. В умовах поліетнічного складу населення України досить актуальним є питання міжетнічних стосунків. Хоча в Україні не було жодного відкритого конфлікту, проте джерела напруженості виникають в різних регіонах з різних причин: проблема переселення та адаптації кримських татар, занепокоєність у регіонах з так званим російськомовним населенням, проблема закарпатських русинів.

Щорічне моніторингове соціологічне дослідження «Українське суспільство» Інституту соціології визначає динаміку особливостей ставлення громадян України до людей інших національностей шляхом визначення соціальної дистанції [19, с.35]. Соціальна дистанцію першими проаналізували Г. Зіммель, Т. Парк і Е. Берджесс. Починаючи з робіт Л. фон Візе, дане поняття вважається одним з центральних, що характеризують ступінь близькості чи відчуження соціальних груп. За допомогою вимірювання соціальної дистанції визначається статус, потенціал соціальних груп, а в етнічно диференційованому суспільстві – і соціальні позиції етнічних груп. Твердість і розмірність соціальної дистанції, взаємопроникнення характеристик груп є показниками стану суспільства, ступеня рівності груп, якісними індикаторами соціальної справедливості, соціальної й етнічної толерантності. [16, с.77].              Щоб одержати чітку картину складних та суперечливих національних відносин і визначити особливості за закономірності формування культури стосунків між представниками різних етнічних груп, недостатньо оперувати деякою частковою інформацією. Іноді глибшого аналізу вимагає застосування деяких специфічних засобів, які мали б оцінити загальну національну толерантність. Одним із таких засобів є шкала "соціальної дистанції", розроблена Еморі Богардусом в 1924 р. [19, с.45]. Соціальною дистанцією між національними групами у дослідженні Інституту соціології вважають ступінь надання переваги представниками однієї національної групи представникам різних національних груп як партнерів у міжособистісному спілкуванні та готовність встановлювати контакти з представниками конкретних етнічних груп [16, с.78]. Еморі Богардус приступив до роботи над методикою в 1924 році. Протягом двох років він емпірично відпрацьовував методичний план побудови шкали вимірювання соціальної дистанції, запропонований професором університету Чикаго Робертом Парко.

В 1990 р. Н.  Паніна здійснила апробацію методики  Э. Богардуса в Україні. В результаті, була сконструйована семибальна шкала соціальної дистанції, по якій визначалося значення дистанції для представників різних національностей. Шкала побудована за кумулятивним принципом, що дозволяє визначати значення соціальної дистанції по відношенню до представників певної національності: згоден допустити як член сім'ї – 1 бал, як близьких друзів – 2 бали, сусідів – 3 бали, колег по роботі – 4 бали, жителів країни – 5 балів, туристів – 6 балів, взагалі не допускав би – 7 балів. Таким чином, 1 бал означає максимальну національну толерантність, а 7 балів  – крайню нетерпимість [14 с.47]. Рівень толерантності громадян оцінюється за значенням ІІНД (Інтегральний індекс національної дистанційованості). Якщо цей показник не перевищує 4 балів (готовність допустити представників вказаної національності як членів родини, близьких друзів, сусідів – сфера міжособистісного спілкування), це свідчить про толерантне ставлення до представників даної групи.

Якщо значення індексу перевищує 4 бали (згода допустити представників вказаної національності у якості колег — сфера соціального спілкування), однак не виходить за межі 5 балів („нехай живуть в Україні, але контакти з ними є небажаними”), тоді ставлення до цієї етнічної групи може бути визначене як відособленість (готовність допустити представників групи як колег, мешканців країни). До третього рівня належать представники груп населення, ставлення до яких визначається індексом у діапазоні 5‑6 балів, що вказує на ізольованість, небажання бачити представників цих соціальних груп в якості громадян держави, але при цьому допускається їх перебування у якості гостей. Крайній ступінь нетерпимості – ксенофобія. В такому разі рівень індексу перевищує 6 балів, що означає повну відмову у в’їзді в країну [32].                                                                                                                                                                                      Таким чином, в Україні шкалу соціальної дистанції Богардуса було уперше адаптовано та апробовано у 1990-1991 рр. у дослідженнях,  проведених Інститутом соціології НАН України. У квітні 1992 р. шкалу Богардуса вперше було застосовано у дослідженні психологічного стану населення України за репрезентативною для дорослого населення України вибіркою. Було опитано 1800 осіб  старших від 18 років,  які за статтю, віком, освітою, областю та типом поселення,  репрезентативно  представляли доросле населення України. Починаючи з 1994 р. в ІС НАНУ виконується проект "Українське суспільство моніторинг соціальних змін", в який включено дану методику.                                                                                                                              Динаміка останніх років засвідчує певне зменшення рівня толерантності українців. Починаючи з 2002 до 2008 рр. інтегральний індекс національної дистанційованості з 10 національностями  становить від 5,1 до 5,3. За даними моніторингу Інституту соціології НАНУ в 2008 р. цей показник становить 5.2. Однак наразі можна говорити про зростання рівня толерантності у 2008 р., порівняно з 2006 р. на 0,1. Таблиця 1

Динаміка показників національної дистанційностінаселення України від різних національностей [9, с.33].