Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ

ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

Кафедра соціальної роботи та психології

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання»

Виконала: студентка 1 групи IV курсу

спеціальності «Соціальна педагогіка»

Чорноіван Ю.О.

Перевірив:

Київ-2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ  ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Етнопсихологічні аспекти  формування Образу «Я» як ключового  елементу виховання 

1.2. Родинна система виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології

1.3. Сімейні традиції та сімейна обрядовість як засоби етнопсихологічного виховання у сім’ї

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ II. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ ВИХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РОДИНІ

2.1. Організація емпіричного дослідження

2.2. Аналіз отриманих результатів 

2.3. Рекомендації щодо  вдосконалення використання етнопсихологічних орієнтирів у сімейному вихованні

Висновки до 2 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність теми. Формування нової стратегії виховання громадянина оновленої Української держави ХХІ століття зумовлюють необхідність привернення увагу до вітчизняних традицій виховання підростаючих поколінь та етнопсихологічних особливостей нашого народу. Адже лише ввібравши все краще з минулого і трансформувавши його в сьогодення і майбутнє та враховуючи вимоги життя нинішньої доби і діяльності людини, сучасний інститут батьківства зможе формувати особистість, в якій буде поєднуватись національна і вселюдська гуманістична культура.

Сьогодні у свідомості молодих людей відбувається руйнування цінностей батьківства. Відсутність умов для своєчасного становлення економічної самостійності молоді змушує їх відкладати на "кращі часи” взяття шлюбу та народження дітей. Розуміючи важливість формування в суспільній свідомості цінності батьківства, соціальної і духовної зрілості молоді, готовності до праці і створення сім’ї нами було обрано об’єктом дослідження етнопсихологічні особливості функціонування української родини.

Сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку в міліції перебуває 17 тисяч дітей [16, с.52 ]. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчить про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомогти молодим людям зберегти сім’ю, зберегти значимість інституту сім’ї для усього суспільства в цілому. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи, чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини неодмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу. Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової культури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів виховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях, звичаях та обрядах. Лише досконале їх вивчення допоможе у розв’язанні сьогоднішніх сімейних проблем та завдань батьківської педагогіки, формуванні національної системи родинно-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Різноманітні аспекти етнопсихології українців, традиції родинного виховання, особливості життя української родини були предметом дослідження вчених української діаспори І.Гончаренка, А.Горохович, В.Яніва. Цінний матеріал для розв’язання завдань нашого дослідження ми знаходимо у збірнику "Українська душа”, в якому опубліковані чотири статті відомих учених діаспори – Є.Онацького, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького та М.Шлемкевича.

За останні роки з’явилося небагато наукових праць, які певною мірою висвітлюють питання етнопсихології української родини, зокрема, дослідження О.Вишневського, Ю.Канигіна та З.Ткачук, В.Постового, П.Щербаня та ін. Проте, питання етнопсихологічних особливостей функціонування української родини та врахування їх у життєдіяльності сучасного інституту батьківства залишається актуальним, а тому дослідження даної проблеми стало завданням і нашого дослідження.

Об’єкт дослідження – cімейні традиції та сімейна обрядовість як етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання.

Предмет дослідження – cімейні традиції та сімейна обрядовість у вихованні сучасних українських родин.

Мета дослідження – проаналізувати етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання сучасних українських родин.

Завдання роботи: 

1. Розглянути етнопсихологічні аспекти формування Образу «Я» як ключового елементу виховання;

2. Проаналізувати сутність родинної системи виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології;

3. Розглянути cімейні традиції та сімейну обрядовість як засоби етнопсихологічного виховання у сім’ї;

4.  Провести емпіричне дослідження етнопсихологічних орієнтирів виховання у сучасній українській родині ;

5. Розробити рекомендації щодо вдосконалення використання етнопсихологічної компоненти у сімейному вихованні.

 
Емпірична гіпотеза дослідження: сучасна сім’я характеризується недостатнім використанням етнозасобів у родинному вихованні.

 
Структура роботи: вступ, 2 розділи – теоретичний і практичний, висновки, список використаної літератури, додаток (Анкета).

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ  ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

1. Етнопсихологічні аспекти формування Образу «Я» як ключового елементу виховання

Сімейно-родинне середовище і формування „Образу–Я” дитини

Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму і індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, „основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості” (Б.Цимбалістий, 1992) [8, с. 78].

Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування „Я-ідеального” сина чи доньки.

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь „і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей.

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає „без роду і племені”. У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання „родинного дерева” до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: „А хто я?”, „Який я?”, „Який слід на Землі залишу після себе?”, „Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?” Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації „Що люди скажуть”, формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого істинного „Я”. На думку М. Шлемкевича, „добре б нам, слідами Т.Шевченка, найперше приглянутись до родини, на ній показувати, на її проблемах розгортати й розуміти ширші людські взаємини” [9, с. 144]. Саме в родині людина здатна подолати „страшну самотність душ серед крикливої порожнечі”, пізнати себе, відкрити своє „Я”, повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити „безкомпромісне повернення до власного доглибинного „Я” (В.Храмова, 1992) [8, с. 19].

Через родину особистість репрезентує своє інтимно-особистісне „Я” в загальнолюдське, геополітичне „Ми”. У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями, проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А. Петровський). Процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію „Я-концепції” особистості.

Рідна мова як засіб самопізнання

Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, виконує і означальну (сигнікативну) функцію і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. „Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ” (І.Огієнко) [2,3]. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми „Образу-Я”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціювання багатовікової культури і рефлексійної активності, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів’ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т.ін.), які „концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” (С. Таглін, 1994) [7, 21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: „Я такий, як хліб м’який”, „Кожному добрий – собі злий” (доброта); „Так, як я вам винний”, „Я по правді кажу”, „Ні сном, ні духом не винен” (чесність); „Не дам з себе насміятися”, „Хіба ж таки я послідніший од усіх”, „Ми не в тім’я биті” (почуття власної гідності); „Моя хата з краю”, „Собі на умі”, „Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи” (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в „Образі-Я”: „І горе мені, і добре мені – і б’ють мене, і правда моя”, „І добре мені, і зле мені – і б’ють мене, і плакати не дають” та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: („Якби я міг! Та не дав мені Біг”, „Ех, якби-то!.. та що й казать? Кебети не маю” та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: „Ніхто не винен, самая”, „Люди, як люди: були б ми добрі”, „Ніде правди діти” та ін. (докір собі).

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі. „Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” (С. Таглін, 1994) [7, с. 21], у тому числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір „Образу-Я” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може „захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 10, с. 248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках („Рукавичка”, „Колобок”, „Коза-дереза”, „Солом’яний бичок” та ін.) містяться словесні конструкти для „Образу-Я” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання „А хто я?”, „Який я?” і шукати на них відповідь.

Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім’янаречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово - ім’я – перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого „Образу-Я”. Нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І.Огієнко: „Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення” [2, с. 9].

Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.

2. Родинна система виховання та її роль у забезпеченні вихованого процесу засобами етнопсихології

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати.

Сімейне життя склалося віддавна так, що батьківські обов'язки поділяються між батьком і матір'ю, і притім поділяються нерівномірно. Найважливіші турботи по відходу за дітьми і первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, ніж батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цьому, а по натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, ласки й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається і моральний її вплив на них у ці перші їхні роки. З роками, однак, значення цього безпосереднього уходу втрачає моральну роль. Діти стають самостійними, трохи визначаються, продовжуючи потребувати допомоги батьків і дорослих, але шукають уже не винятково матеріальної підтримки. Діти індивідуалізуються. В одних є смаки і потреби, що краще задовольняє батько, ніж мати, в інших - навпаки. Виховувати - не значить говорити дітям гарні слова, наставляти, а, насамперед, самому жити по - по-людському. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей, залишити в них про себе добру пам'ять, яка служила б їм завітом, як жити, той повинний почати виховання із самого себе. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя. Мета виховання - сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати. Головні підстави, яких необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя: чистота, послідовність по відношенню слова і справи при звертанні з дитиною, відсутність сваволі в дітях вихователя чи обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним звертанням з ним як з людиною і повним визнанням за ним права особистої недоторканості. Уся таємниця сімейного виховання полягає в тому, щоб дати дитині можливість робити усе самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканості цієї особистості.

Головна мета українського родинного виховання - формувати в дітей та молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих представників, патріотів українського народу, надії, поетів і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким і цілеспрямованим. Без них воно буде б розпливчатим і незрозумілим. Конкретне визначення виховним завдань батьків, по-друге, потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі родинно-побутової культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм. І по-третє, цим позбудемось кон'юнктурності у родинній педагогіці, що постійно переслідувала протягом цілого ряду десятиліть, тобто стабілізується і динамізується розвиток батьківської педагогіки.

Якщо коротко говорити, то завдання домашньої педагогіки можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення призначення. Природа та суспільна призначення людини - ось основа її доброго виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки можна уявити собі як олюднення особистості та підготовки до життя, реалізацію її особистісного виявлення. Підставою для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є не що інше як педагогіка життя.

Розмаїтість перепитій людського життя зумовлює багатоукладність завдань підготовки до нього. Через це основними завданнями родинного виховання можуть бути:

- піклування про фізичне і психічне здоров'я дітей, виховання фізично й морально здорової дитини (3абезпеченяя необхідних умов для реалізації можливостей дитини;

- виховання в дітей  глибоких патріотичних почуттів, створення сприятливих умов для  оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край, природу, Батьківщину;

- виховання в дітей любові до добра, правди, справедливості, моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей похилого віху;

- організація з найбільш раннього візу посильної праці, різних видів трудової діяльності дітей на благо сім'ї, родичів, інших людей і по самообслуговування, виховання їх цивілізованими господарями землі та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

- цілеспрямоване і систематичне нормування в дітей української національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових поглядів та переконань;

- формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної діяльності;

- забезпечення духовної  єдності поколінь, збереження родинних  традицій, сімейних реліквій, вивчення  родоводу, прилучення дітей до  них традицій, звичаїв, обрядів;

- спряння родини навчально-виховним  закладам у вихованні дитини, II становленні як особистості.

На думку академіка Стельмаховича, провідні завдання родинного виховання передбачають забезпечення реалізації: 1)натуралізму; 2) раціоналізму; З) гуманізму; 4) евдемонізму; 5) соціалізації та етнізації; 6)духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильне дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина. Батькам слід всіляко оберігати природний перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх впливів. Згаданий принцип натуралізму проповідується багатьма народними висловлюваннями "Діти, як квіти: поливай - рости будуть", "Гни дерево поки молоде, вчи дітей поки малі".

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини через засвоєння рідної мови, фольклору, родинно-побутової культури, народних мистецтв "Розуму не купують, а набувають", "Розумний всьому дає лад".

Гуманізм передбачає людяне, доброзичливе ставлення до дитини і намагання формування "досконалої людськості", щирих стосунків між батьками та дітьми, братами й сестрами, членами родини, чуйного ставлення до людини взагалі, утвердження добра на Землі ("Добре роби, то й добре усім буде").

Евдемонізм - виховання вбачає в земному благополуччі та щасті. За визначенням української етнопедагогіки, щастя - це стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості, які хто-небудь переживає. У народні педагогіці щастя, як правило, репрезентується у нерозривній єдності з долею. В українській родинній педагогіці зумовлення щастя пов'язується із здоров'ям ("Найбільше щастя в житті - здоров'я"), добрим розумом ("Кого щастя згубити хоче, тому перше розум відбере"), відвагою ("За відважним щастя біжить"), дітьми ("Нема смерті без причини, а щастя без дитини"), домівкою ("Казала Феся, що щастя і в дома знайдеться"). Отже, щасливий той, кому щастить, хто має радість, окрилений життєвими успіхами, здачами, благополуччям.

Соціалізація в її загальному розумінні - це процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в суспільне життя, як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть соціалізації полягає в біологічній та психологічній адаптації людини до навколишнього середовища.

У поняття етнізації вкладається поняття соціалізації особи на основі родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносять рідну мову, національну, родинно-побутову та громадську культуру, посильну участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи.

Фундамент етнізацїї закладається в сім'ї. Дитина з'являється на світ і робить парні кроки через спілкування з людьми, перед усім з батьками, рідними, спочатку засобами дитячої, а згодом материнської мови. З ростом дитини коло її спілкування та трудових дбачає формування в дітей естетичних смаків та почуттів через екскурсію в природу, саджання дерев, догляд за квітами, спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми всіх традиційних родинних свят.

Моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднанні із статевим вихованням. Народна мудрість вчить, що моральна підготовка, молоді до родинного життя найкраща така, що протікає в контексті повсякденного життя самої сім'ї ,шляхом безпосереднього прикладу батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного життя - значить допомагати підростаючій особистості усвідомити, що люди створені одне для одного. Це має принципове значення, особливо для підліткового десяти-дванадцятирічного віку, коли в хлопців і дівчат починає проявлятися усвідомлений інтерес до протилежної статі. Дошлюбна підготовка в українському родинознавстві зводиться до створення міцної, здорової, щасливої сім'ї, що не знає чвар і розбрату, а тим більше розлучень. На думку академіка Стельмаховича, якщо в домі панує висока моральна атмосфера, то й відпадає потреба в якомусь спеціальному статевому вихованні. Бо непорушною основою нормування правильних стосунків між статями виступає добре поставлене моральне виховання дітей у сім'ї.

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім'я першою бере під свою опіку дитину з моменту її народження, в ранньому дитинстві, у час її найбільшоїбезпомічності, у віці найінтенсивнішого вихованні її характеру, не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина все одно більшість свого часу проводить в сім'ї, не перестає вона бути її членом і після закінчення школи.