Еволюція жіночого костюму у ранньомодерний час

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Ретроспектива традиційного побуту, творчого досвіду, духовної культури – всього комплексу проблем, що розкривають етнічну самобутність, – не тільки нагадує нам історію, наше минуле, але й звернена, спрямована до сучасного та майбутнього. Національні риси характеру: психологія, погляди, уявлення та уподобання, практичні навички, рівень майстерності та естетичної вимогливості, зафіксовані у традиційній культурі, збагачені сучасними досягненнями, – дають усвідомлення потреб і запитів свого народу, сприяють збереженню етнічної самобутності, неповторності у світовій культурі. Саме тому особливої актуальності в наш час набувають дослідження етногенезу, історичного розвитку, різних напрямків життєдіяльності та світогляду народу. Однією із невід'ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини– архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу. Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Костюм як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами відбиває національний характер, саму психологію народу. Якщо історичний костюм об'ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні. Хронологічні межі роботи охоплюють період X-XVII ст. Протягом цього часу відбулися значні зміни в жіночому костюмі. Територіальні межі роботи включають етнічні українські землі в окреслений період часу. Об’єктом дослідження виступає одяг жіноцтва протягом X-XVII ст. Предметом дослідження є трансформації протягом X-XVII ст. Мета роботи – вивчити жіночий костюм на українських теренах у X-XVІІ ст. та прослідкувати зміни, які відбулися протягом цього періоду. Мета роботи визначає такі дослідні завдання :

охарактеризувати зміни в одязі заможних жінок та городянок періоду Київської Русі ;
дати характеристику костюму селянки княжої доби ;
дослідити жіночі прикраси русинок ;
прослідкувати соціокультурні трансформації у ранньомодерний час ;
проаналізувати зміни, які відбулися в одязі жіноцтва ранньомодерного часу ;

Історіографічна база роботи. Як самостійне культурологічне явище український одяг увійшов у систему світової історія вбрання у енциклопедичному виданні К. Стамерова «Нариси з історії костюмів» [16]. Значний внесок у вивченні українського вбрання зробили З. Васіна «Український літопис вбрання» [2;3] та Т. Ніколаєва «Історія українського костюму» [11]. Вони, зібравши величезний матеріал, узагальнили все, що було зроблено їхніми попередниками. У праці Т. Ніколаєвої висвітлюются витоки традиційного українського костюму, його багатовікова історія, тісно пов’язана з процесом розвитку української спільноти. Значний матеріал про давньоруський одяг містять праці Рабиновича М. Г. «Древняя одежда народов Восточной Европы» [14], Сабурової М. А. «Древнерусский костюм. Древняя Русь. Быт и культура» [15] та Левашова В.П. Об одежде сельского населения древней Руси [6]. Цікавий матеріал містить праця Н. Л. Пушкарьової «Женщины Древней Руси» [13]. Автор розглядає становище жінки у тогочасному суспільстві, її соціальні права, а також описує жіночий одяг та прикраси у X-XV ст. Відомості про становище жінки та її роль у суспільстві містить праця В.К. Борисенко «Українки в історії» [1]. У праці вміщено розповіді про славетних українок – жінок-патріоток із знатних родів, меценаток, вчених, літераторок, громадських та політичних діячок, учасниць боротьби за незалежність України та збереження національної ідентичності. Багато імен високих достойниць висвітлюються вперше. Цінними працями для вивчення українського одягу є роботи . В. Кіреєвої «История костюма : Европейские костюмы от античности до ХХ в.» [7] та Н. М. Камінської «История костюма» [8], в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого та жіночого одягу «благородних» і «простих» українців. Багатий матеріал для дослідження історії культури міститься у роботах М. В. Поповича «Нарис історії культури України» [12], «Історія української культури» у 5 томах [4] та А. М. Макарова «Світло українського бароко» [10]. Ця література знайомить з основними тенденціями та результатами розвитку української нації, її культури від першоджерел до сьогодення. У ній зроблено спробу виявлення історичних коренів національної культури, розгляду становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури через аналіз головних етапів розвитку української культури та напрямів національно-культурного відродження. Українська культура розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокультурні взаємовпливи Джерельна база. Джерельну базу роботи ранього періоду жіночого костюму становлять іконографічні, археологічні матеріали, які у значній кількості знаходяться на території України. Про одяг часів Київської Русі ми дізнаємося з рисунків на полях «Изборника» Святослава, XI ст., найдавнішої пам ’ятки писемності Київської Руси, а також із фресок собору Святої Софії XI ст. Важливим матеріалом для висвітлення даної теми є праці Лазарева В. Н. «Искусство Древней Руси. Мозаики и фрески» [5] та Кондакова Н. П. «Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века» [9]. Робота складається зі вступу, двох розділів (перший розділ поділяється на три підрозділи, другий розділ поділяється на два підрозділи ), висновків, списку використаних джерел та літератури (16 найменувань) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 45 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ЖІНОЧИЙ КОСТЮМ КНЯЖОЇ ДОБИ

1.1. Одяг заможних жінок та городянок періоду Київської Русі

Зовнішній вигляд, краса прадавніх руссов завжди викликали захоплені відгуки і у європейців, і у азіатів. Прадавні мандрівники, люди різних смаків і вистав про красу, описуючи русiв, обов'язково відзначали їхній високий зріст, особливу ставність, білу з яскравим рум'янцем шкіру, гарне русяве волосся. Знаменитий венеціанець Марко Поло в XIII ст. у своїй роботі «Подорожі» пише про жителів великої північної країни: « Вони — дуже гарні люди, білі, високі ; їхні жінки також білі й високі з білявим й довгим волоссям» [6, 86]. Характеру давньоруської жінки завжди були притаманні загадкові, навіть містичні риси. І дотепер всіма обрядовими справами займаються жінки: справляють родини, хрестини, весілля, річні свята та поминальні дії, готують спеціальну їжу і вбрання, супроводжуючи все ритуальними співами. Глибока духовна наповненість відбилась і в характері, і в зовнішності українки, яка завжди відрізнялась від невільної російської жінки. У давньоруському суспільстві жінка мала рівні права з чоловіком, хоча в сім'ї головував чоловік. У вирішенні сімейних проблем вона мала велику силу. Це стосувалось усіх соціальних станів – від селян до князів. Жіночий образ був уособленням хоробрості, статності, краси, кокетства та любові [3, 23]. Цю привабливу ставність, горду поставу, колорит допомагав відтворити давньоруський костюм своїм силуетом, формою деталей, декоративним розв'язком, застосовуваними тканинами і прикрасами, колірною комбінацією. У давньоруському побуті великокняжого періоду жіноче вбрання разом з металевими прикрасами, яке називалось крутою або скрутою, становило частину приданого. Коли жінка помирала, чоловік мусив повернути одяг її родичам. Жіноче князівсько-боярське вбрання було надзвичайно багатим, багатошаровим, складним і від чоловічого відрізнялося [3, 46]. Джерела X-XIII ст. дають відомості для характеристики верхнього одягу заможних жінок давньоруського суспільства. Імовірно, костюм давньоруських жінок різних класів був однаковим по крою, але різним по використаних тканинах. Очевидно, одяг представниць феодальної знаті мав більше предметів і деталей у кожному з видів одягу, а комплектація проводилася з більшої кількості компонентів [13, 156]. Верхній одяг знатних княгинь і бояринь у X-XIII ст. шився зі східних вишитих шовків («паволок») або щільної ворсистої тканини із золотою або срібною ниткою, схожої на оксамит. Арабський мандрівник X ст. Ібн-Фадлан відзначив, що знатні жінки в слов’ян носили «хилу» (халат) – верхній шовковий одяг. Такий одяг згаданий у літописах при описі святкових одягань жінок і названий «ризи». Плащ-накидка на урочистому одязі довго зберігався в костюмі давньоруських жінок. Зіставляючи мініатюри Радзивілловскького літопису, що зображують велику княгиню Ольгу, із фресками Софії Київської, серед яких є, наприклад, мальовниче зображення князівни зі служницями можна зробити висновок про те, що верхній одяг був вільний та довгий, складалася із прямого, найчастіше підперезаного плаття, доповненого розстібним одіянням (типу накидки або плаща), воріт, поділ і стик тканини якого були облямовані облямівкою. На фресках Софії Київської, які зображують дочок Ярослава Мудрого, жінки одягнені саме в такі плаття й облямовані плащі. Не виключено, що облямівка була нашивною і являла собою широку шовкову тасьму, шиту золотом. Одяг представниць привілейованого стану, що навіть не призначався для урочистих випадків і святкових виходів, також багато декорувався. Деякі уявлення про нього дає мініатюра з Ізборника Святослава 1073 р., що неодноразово залучала увага дослідників. На цій мініатюрі на княгині, дружині Святослава Ярославовича, вільне пряме плаття із широкими довгими рукавами, постаченими «наручами». Плаття підперезане; відповідність у кольорі «наручей» і пояса дозволяє думати, що пояс затканий золотим шиттям. Низ плаття прикрашений облямівкою, а верх – круглим відкладним коміром. Плаття з декорованими в такий спосіб коміром і плечима можна помітити й на інших мініатюрних зображеннях, а також в орнаментації букви « ДО» Євангелія 1270 р. Дореволюційні дослідники давньоруських мініатюр і фресок звичайно проводили пряму аналогію між князівським одягом розглянутого часу й візантійською «модою» X-XI ст. Вільні одяги знатних давньоруських жінок вони називали хітонами, підперезані плаття – далматиками, розстібні ризи –мантіями. Звичайно, прийняття Руссю християнства в православному варіанті суттєво вплинуло на розширення культурних контактів Русі й Візантії й, отже, сприяло перейманню деяких елементів костюма (Див.додаток А) . Фресковий живопис, книжкові мініатюри й орнаментація відрізнялися відомою канонізацією. Ще Н. П. Кондаков відзначив, що зображення одягу матері Ярополка Ізяславича в Трирському псалтирі відповідає зображенню сановних одягань візантійського двору. Археологічних матеріалів, що дозволяють судити не про елементи костюма, а про нього самого в цілому, збереглося вкрай мало. Але ті, які дійшли до нас, переконують у тому, що в костюмі давньоруських жінок в X-XII ст. виявилося не стільки зближення Русі з Візантією, скільки зміна деяких традиційних форм, що були в східних слов’ян у перші століття нової ери: накладних одягів (сорочок і т.д.), розстібних (халатів, курток і т.п.), тих, що драпірують (плащів). Та зразки вишивок, якими прикрашався одяг жінок усіх верств давньоруського суспільства, дозволяють звернути увагу на традиційність певних малюнків. Особливі кола («диски») і місяці-образні, мотиви «плетінки», сердцевподібні фігури під півциркульними арками помітно відрізняються від звичайної візантійської орнаментації. На фресках канонізований одяг княгинь і князівен має тільки відкладні коміри (вплив візантійської традиції). Схожі на фрескові зображення круглі коміри – «ожерелки» не пришивалися, а накладалися на жіночі плаття. Серед матеріальних залишків жіночого одягу XII ст. досить часто знаходять інший тип давньоруських комірів – стоячі, виконані на твердій основі (берест або шкіра) і обтягнуті шовком або іншою тканиною з вишивкою кольоровою або золотою ниткою. Низ комірів зберігає сліди прикріплення до одягу ( так звані підпряжні). Вишиті золотом, «посаджені перлами» коміри зберігалися в костюмі знаті протягом декількох сторіч. У XIII-XV ст. вишиті коміри були деталлю одягу й жінок непривілейованого стану [13, 160]. Парадним видом вбрання у жінок, як і у чоловіків, були опашні, які носили і влітку, і взимку як додатковий одяг. Умови формування одягу Х-ХVст диктували не тільки види та форми одягу в диференційній структурі тогочасного суспільства, а й використання певних сортів тканин. Жінки повинні були одягатися відповідно до стану своїх чоловіків та батьків. Багаті літники шили з легкої привізної тканини – шовку різного ґатунку (наприклад, камки). Літник був не дуже довгий, силует – прямий, вільний. Яскраво вираженою ознакою літника заможних жінок були надто широкі рукава, які донизу ставали вдвічі ширшими. Їх облямовували знімними золототканими або оксамитовими широкими вошвами, які додатково гаптували та обшивали різноманітним камінням, перлами, кольоровим склом. Виходячи на вулицю, заможні жінки надягали літники на каптан або плаття. Теплий літник, підбитий хутром, називався терлоп, торлоп (М. Рабинович). За дослідженнями К. Матейко, ця назва в українському народному костюмі означала довгий кожух. Верхнім теплим жіночим одягом заможних жінок були тілогрії – розпашний довгополий (повністю закривав ступні) одяг з довгими відкидними рукавами, звуженими донизу. Він мав багато ґудзиків по всій довжині (від 14 до 24), котрі, як правило, застібали не всі. Тілогрію шили з шовкових тканин на підкладці або на хутрі. Її конструктивною особливістю був прямий силует [3, 44]. У холодний зимовий час жінки на Русі носили хутряний одяг: більш заможні – з дорогих хутр, менш знатні – з дешевих. Хутра («швидка») згадуються в « Повісті минулих літ». Дорогі хутра (горностаї, соболі та ін.) згадані в літописі лише стосовно до жіночого князівського одягу. Відомо, що в XIII ст. знатні руські жінки охоче прикрашали горностаєвими шкірками опушку платтів, а найбільш заможні робили з них накладки по поділу одягу, які доходили по ширині до колін, що не могло не вражати мандрівників-іноземців. Улюбленими в одязі знатних жінок були й рисячі хутра. У Ярославівни – героїні «Слова о похід Ігорів» – шубка була боброва («...омочу бебрян рукав у Каяле реце...» – голосить вона). Жінки середнього достатку носили й білячі шуби. Наприклад, одна з новгородських берестяних грамот згадує хутра білки й росомахи – їх часто одержували у вигляді данини, скуповували в сусідів, щоб перепродати в інші країни. Зрідка серед археологічних знахідок попадаються частини ведмежого або вовчого хутра. Давні фрески говорять про те, що одяг знатних жінок був багатобарвний та допускалися яскраві комбінації, свіжі, соковиті тони. У новгородській берестяній грамоті № 262 згадується «портище зелені», у наступної – «портище голубине» ( тобто зелений і блакитний одяг), у грамоті № 288 – «золотник зеленого шолку». І прикладів подібного роду можна знайти чимало. «Церленый» (червлений), тобто червоне-червоний, синій, коричневий, зелено-жовтий, зелений кольори доповнювалися в одязі золотим і срібним шиттям. Шиття металевою ниткою відрізняло костюм не тільки жінок князівського роду, але й представниць заможного сільського населення. Домашні майстрині сплітали тонку золоту нитку із лляною. У XI-XII ст. найчастіше шили «у проріз» (проколювали тканину), причому довгі стібки були на лице, а короткі – на вивороті. У XII-XIII ст. золота нитка укладалася на тканину й прикріплювалася шовковою. Малюнок вишивки був різноманітний; найчастіше зустрічалися вигадливо вигнуті стебла, стилізовані квіти, кола, геометричні фігури. Улюбленим кольором у костюмі жінок усіх станів був червоний. У притчі про добру дружину в « Повісті минулих літ» згадані «червлены й багряні одіяння». Про це говорять археологічні знахідки, серед яких більш половини – тканини червоно-бурих тонів, хоча трапляютьсяя й чорні, і сині, і зелені, і світлокоричневі. Фарбували тканини переважно рослинними, рідше тваринами фарбами. Синю фарбу робили із сон-трави, волошки, чорниці; жовту – із дрока, листів берези; золотаво-коричневу – з лушпиння цибулі, кори дуба й груші. Достаток червоних відтінків у костюмах давньоруських жінок пояснюється й тим, що червоний колір був колір-«оберіг», і тим, що існували численні природні барвники, що офарблювали тканини саме в червоно-коричневі кольори – гречишник, звіробій, кора дикої яблуні, вільхи, жостеру [11, 161]. Головні убори верхівки відбивали політику християнської держави, відображали ідеали і канони нової віри, все далі відходячи від народних традицій. Жіночі головні убори у ХІІІ-ХV ст. зазнають невеликих змін. Лишаючись в основі складними комплексами головних уборів, вони видозмінюються за рахунок інших форм верхніх шапок. Потроху зникають сферичні шапки та відкриті дівочі покривала, золоті діадеми та скроневі набори прикрас. Новим в обрисах жіночих уборів стають конічні та трапецієподібні форми тулій в обрамленні широкої смуги цінного хутра. За давніми народними традиціями, заможні жінки носили повойники-волосники з густої сітки, плетеної із золотних або срібних ниток, а також шовкові та парчеві очіпки. Поверх пов'язували убруси (обов'язково до підборіддя) різних кольорів – білого, пурпурового, синього, переткані золотними та червоними нитками на краях. Виходячи на вулицю або до церкви, жінки додатково одягали золотні пишні шапки, оздоблені соболиним, кунячим або лисячим хутром. Тулії прикрашали золотими позументами, гаптуванням, перлами, дорогоцінним камінням. Дівочі головні убори, які у X - середині XIII ст. відзначались багатством і пишністю золотих компонентів: діадеми, золоті очілля, рясна та колти, – наприкінці XIII-XIV ст. повністю зникають. Залишається традиційне дівоче покриття голови з відкритою маківкою – налобні стрічки, у багатих дівчат – дорогі золоті суцільні діадеми та вінці з вставками із дорогоцінного каміння, а також шовкові стрічки з парчевим очіллям. Характерною дівочою прикрасою заможних дівчат є різноманітні за формою та висотою коруни з гладенькими краями, які обшивали разками перлин зверху та в нижній частині. Низки перлів спускались на очілля підвісками, а на скроні – невеликими стрічками з перлів. Крім того, жінки і дівчата носили суцільні хутряні шапки з характерним прикриттям вух. У XIII-XV ст. у Галицькій Русі необхідним елементом костюма при урочистих заходах залишається золота князівська діадема. Відійшли у минуле візантійські стеми. Княгині носили вінці, надіваючи на шовковий убрус, зав'язаний під підборіддя. Вінці виготовляли із золота, прикрашали карбованим орнаментом, коштовним камінням і перлами, що звисали по скронях підвісками і закінчувалися хрестиками (зображення святих на фресках Новгородського храму, XIII ст.). Цими перлинними підвісками замінили багаті золоті рясна та колти [3, 45]. Жіночий костюм завершувало взуття. Одне з перших згадувань про «сапозех» і «лаптех» вміщується в Лаврентіївсьокму літописи під 987 р. Жіноче шкіряне взуття шили у містах зі шкір коней, великої й дрібної рогатої худоби. Археологічні знахідки підтверджують, що кольори шкіряного жіночого взуття були різноманітними – не тільки червоними, але й зеленуватими, жовтими, коричневими. Розповсюдженим типом жіночого шкіряного взуття були м'які туфлі, що нагадують сучасні дитячі пінетки. У більшості таких туфель у щиколотки пропускався ремінець, що зав'язувався попереду на підйомі. Довжина сліду в знайдених екземплярах жіночого взуття не перевищує 20-22 см.; це говорить про те, що ніжки городянок того часу були досить мініатюрними. Півчобітки городянок були короткими й не твердими: у заднику в них була відсутня тверда прокладка з бересту або дуба, обов'язкова в чоботах. Як і туфлі, півчобітки прикрашалися вишивкою. З XII ст. улюбленим типом взуття заможних жительок давньоруських міст стали чоботи — тупоносі й гостроносі (залежно від традицій даного регіону), причому носок був трохи піднятий. Яскраві шкіряні чобітки з вишивкою кольоровими нитками, річковими перлами були доповненням ошатного й святкового одягу багатих жінок, своєрідним показником достатку родини, необхідним атрибутом одягу осіб, убраних владою [7, 59 ; 8, 37]. Таким чином, під впливом ідеалів візантійської культури сформувався костюм еліти Київської Русі. Нове вбрання візантійського типу в симбіозі зі слов’янськими традиціями заклало характерні ознаки давньоруського вбрання з багатством та соціальним розмаїттям. З формуванням класового суспільства комплекси вбрання цього періоду набрали яскраво виражених соціально-майнових ознак, виробили яскравий і самобутній художній стиль, який після руйнації Київської Русі монголо-татарами утримувався в середовищі Галицької Русі, яка вважала себе спадкоємицею славетних давньоруських традицій.

1.2. Костюм селянки княжої доби

Комплекси сільського вбрання формувались у середовищі замкненого домашнього виробництва, починаючи від виготовлення тканин, пошиття та оздоблення одягу до раціонально збалансованих способів його носіння [6, 113]. Костюм давньоруських жінок був самобутнім і різнобарвним – справжнім витвором мистецтва. Виготовлення одягу, прядіння і ткацтво, шиття та вишивка були повсякденним заняттям усіх жінок – багатих і бідних [8, 33]. Як і чоловічі, жіночі давньоруські костюми також мали у своїй основі сорочку. Жіноча сорочка так само була водночас і спіднім і верхнім одягом. Жіноча сорочка відрізнилася від чоловічої тим, що вона була довшою, переважно до ступнів. В усьому іншому вона була схожа на чоловічу. Такий самий простий тунікоподібний крій, довгі (нерідко довші від рук) дещо звужені донизу рукава, які збирали до ліктя в зборки і підтримували біля зап’ястя браслетами або поручами. Комір жіночої сорочки щільно облягав шию або гладенько, або в зборку під підшивку. Невеликий грудний розріз застібався на гудзик. Як і чоловічі, жіночі сорочки вишивали червоними узорами навколо коміра і по грудному розрізу або обшивали вузькою смугою тканини. Жіночі сорочки шили також з небіленого полотна, з тоншого білого полотна. Вузький, переважно з тканини, пояс підтримував сорочку, утворюючи властиву для костюма східних слов’ян невелику горизонтальну складку (пазуху), що прикривала пояс . Пояс, зав’язували вільно, пе підкреслюючи талії. Він був так само обов’язковим, як і в чоловічому костюмі (Див. додаток Б) . Поверх сорочки жінки Русі носили дуже старовинний давньослов’янськнй одяг паневу, що зберігалася в російському народному костюмі аж до кінця XIX ст. Це була незшита спідниця, що складалася з трьох прямокутних пілок, укріплених на поясному ремінці — очкурі, аналогічному очкуреиі, що підтримував чоловічі порти. Паньова як правило, була коротшою від сорочки, мала спереду розхил і спускалася приблизно до литок. Шили її найчастіше з пістрі з шаховим узором або ромбічною решіткою. Носили паньову тільки заміжні жінки [13, 56]. Верхнім одягом (переважно дівчат) була також дуже давня «занавіска». Вона являла собою, по суті, звичайний полотняний парамник з перегнутою в плечах довгою пілкою з круглим вирізом для голови. Незшита з боків, вона або сколювалася справа та зліва біля талії, або підв’язувалася вузьким поясом. Як і паньову, «занавіску» шили коротшою за сорочку. Дуже давнім верхнім одягом був також навершник – коротша, до литок, сорочка з широкими недовгими рукавами Увесь цей одяг, проте, не становив обов’язкових складових елементів жіночого костюму Русі, і сорочка залишалася часто єдиним вбранням давньоруської жінки з народу [15, 130]. Жіночих форм верхнього теплого одягу на Русі не існувало. Жінки ходили в чоловічих свитах. Якщо у Х-ХІІ це був глухий накладний одяг, то у ХІІІ він став розпашним. Здебільшого свити шили з домотканого полотна, і залежно від його якості та кольору свити мали певні назви . З літописів відомо «свита вотоляна», яку шили з грубої вовняної тканини – вотоли. До давнього народного вбрання можна віднести сіряк – чорну довгу свиту та кабат – старовинну напівсвитку з великим розрізом на грудях. Повсякдення свити були переважно сірих та коричневих кольорів, а святкові – білих або світло-сірих. Свити оздоблювали вишивками, аплікаціями та обшивали червоними смужками тканини. Ще одним видом сільського верхнього плечового одягу була опанча з домотканного сірого сукна [2, 54]. Здавна у східних слов’ян існував звичай, за яким дозволялося ходити простоволосими тільки дівчатам. «На людях» заміжні жінки повинні були прикривати все волосся. Саме цей звичай породив істотну різницю між головним убором дівчат і заміжніх жінок, характерну в народному побуті аж до недавнього минулого. Найдавнішою дівочою зачіскою на Русі було вільно розпущене волосся. З необхідності чимось його підтримати, зв’язати, виникли типово руські дівочі головні убори – різні пов’язки навколо голови із стрічок чи тасьми. У багатої частини населення пов’язки виготовляли з шовку, золотних тканин і вишивали кольоровими узорами. Нерідко передню їх частину робили високою і особливо пишно прикрашали. Така пов’язка мала назву чоли, або начільника. Якщо стрічку замінював ширший обруч з твердою матеріалу (наприклад, з лубу, обтягнутих тканиною, з металу тощо), такий головний убір називався вінцем. З XI-XII ст. вінці почали оздоблювати по верхньому краю різної форми зубцями, загостреними «теремками» та прямокутними «городками». Такі вінці були головними уборами дівчат з багатих родин. Типовим оздобленням пов’язок, начільпиків та вінців були наскронні кільця, що прикріплювалися над вухами та колти, які підвішували на ланцюжках на рівні щік. Нерідко по всьому нижньому краю лобових пов’язок прикріплювали бубонці та різної форми металеві підвіски [6, 119]. Поряд із звичаєм ходити з розпущеним по плечах волоссям дівчата вже у X–XIII ст. почали носити коси. Косу заплітали завжди одну; вона була товстою, не туго стягнутою. Заміжні жінки Русі ретельно підбирали волосся з усіх боків і закручували його зверху голови. Зібране в такий спосіб волосся прикривали повойником, своєрідним м’яким чепцем, який складався з денця та околиша і який щільно стягали ззаду на потилиці зав’язками, щоб з-під нього ніде не вибивалося волосся. Повойник робили з легкої, тонкої тканини, а іноді (здебільшого в колах знаті) – з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. У цьому випадку він називався волосником. Поверх повойника жінки в усіх верствах суспільства носила убрус – хустку-рушник з полотна. Убрус, переважно білого або пурпурного кольору, часто з вишитими кольоровим узором кінцями, драпірувався навколо голови й проходив попід підборіддям, де його сколювали застібкою. Один його кінець звисав на плече. Довжина убруса була приблизно 2 м, ширина – 40-50 см. Носили убруси або низько спущеними на чоло, або підв’язаними вище, так що було видно чолу – передню частину повойника, яка для цього мала додаткове оздоблення [13, 131]. Так само не відрізнялося від чоловічого і звичайне жіноче взуття. Тільки онучі жінки намотували просто на ноги або замінювали їх зшитими шерстяними панчохами-кошітцями до колін. Серед народу були поширені лапті, поршні та чоботи. Постоли різних плетив (косого, прямого – залежно від традицій того або іншого етнічного регіону) носили головним чином сільські жительки. Робилися постоли з лика (внутрішньої частини кори листяних дерев) і бересту, які довго вимочувалися й розпрямлялися під пресом. Для одержання однієї пари постолів на невелику жіночу ступню потрібно було погубити три-чотири молоді липки, а носилися такі постоли, навіть сплетені «зі шпилькою» (подвійною підошвою), від декількох днів до тижня. Форма постолів відрізнялася залежно від місцевості: південні й поліські постоли були відкриті, а північні – «бахіли» – мали вигляд низьких чобіт. Постоли, плетені зі шкіри, були набагато міцніші личаних, але й дорожче. Щоб сполучити дешевину з міцністю, у селі нерідко застосовували комбіноване плетиво постолів з лика та шкіряних ременів [2, 125]. Отже, основним носієм давніх традицій в одязі були селяни, які зберегли культуру своїх предків. Селянський одяг здавна був самодостатнім продуктом замкненого циклу домашнього господарства, мало залежним від впливу зовнішніх чинників і закритим від модних спокус. Глибинні духовні засади, мистецькі таланти, висока майстерність та працьовитість українських жінок зробили жіночий одяг не тільки зручним та практичним, але й естетично виразним етнічним символом України.

1.3. Жіночі прикраси русинок

Жіночі прикраси X-XIII ст. – одна з найбільш частих знахідок при розкопках курганів того часу. У курганних стародавностях можна виділити дві більші групи, різні по вихідному матеріалу: вироби з металів і вироби зі скла. У X-XV ст. використовувалися також кістяні й дерев’яні прикраси, а в костюмах городянок Північно-Західної Русі – бурштинові. У X-XIII ст. одними з найпоширеніших на Русі жіночих прикрас, які радували представниць усіх станів давньоруського суспільства, були скроневі кільця. Археологи вважають їх етнічно-визначальною ознакою. Найпоширенішими були дротові скроневі кільця, але зустрічаються й бусинні, і щиткові, і променеві. Способи кріплення кілець до головного убору або волося були різноманітними. Кільця могли підвішуватися на стрічках, ремінцях або косі, могли приколюватися до стрічки, як би утворюючи ланцюжок. Іноді скроневі кільця просмикувалися в мочку вуха, як серги. Зі зникненням цього типу прикрас у XIV-XV ст. в уборі представниць привілейованого стану з'явилися порожні колти, що прикріплялися до головного убору (аналогічно кільцям) на ремінцях або ланцюжках. Жіночі серги зустрічаються рідше скроневих кілець і шийних прикрас як в описах ранніх письмових джерел, так і серед археологічних знахідок. Значно частіше серг в описах і при розкопках курганів трапляються дуті круглі колти. Вони робилися з різних металів, завжди порожніми (не виключене, що туди вкладалася тканина, просочена ефірними, запашними маслами), багато прикрашеними зерню, сканню. Оскільки, головним чином, колти знаходять при розкопках міських поселень, можна зробити висновок про те, що колти були прикрасою переважно представниць міської феодальної знаті [2, 59]. На початку XIII ст. з’явилися колти з олов’яно-свинцевих сплавів, що імітують дорогі срібні та золоті прикраси, але з більш простим декором. Після ординського завоювання такі колти не прослідковуються, хоча в духовної знаті колти з дорогоцінними каменями згадуються ще довго. Імовірно, вони залишилися у використанні лише як сімейні реліквії в представників знаті. Не менш популярними в жінок усіх станів були шийні прикраси, і насамперед скляне намисто. Вони нараховують сотні різновидів, кожна – зі своєю неповторною орнаментацією, формою, фарбуванням. Виділяються чотири типи скляного намиста, що носилося давньоруськими городянками: із синього, чорного, яскраво-зеленого скла зі складними «вічками»; з багатошарових скляних паличок, які розрізалися й проколювалися; дуте намисто й нарешті багатогранники, що вирізалися із застиглого твердого скла, як з каменю. Найбільше поширення мало намисто з різнобарвного «рубаного бісеру». У середовищі знаті велике поширення одержали прикраси, які комбінували бусини з різних матеріалів (наприклад, золоті дуті, перлові зерна, а також виточені з дорогоцінних каменів). На відміну від «демократичого» намиста металеві обручі – гривні, що носилися як прикраса теж на шиї у X-XIII ст. і почасти пізніше, були надбанням лише заможної частини селян і городян. На багатьох шийних гривнях збереглися сліди лагодження – ознака того, що вони являли певну цінність. Найдорожчими гривнями були білонові (сплав міді й срібла); найпоширенішими – мідні або бронзові, іноді зі слідами срібного покриття. Шийні гривні передували більш пізнім металевим прикрасам типу намист ( від давньоруського слова «жерло» – шия), хоча самі продовжували існувати як святкові прикраси заможних жінок і у XVI ст [13, 89]. Дуже цінною й дорогою шийною прикрасою жінок привілейованого стану були ланцюжки. Серед них зустрічалися кільчасті, чорнені, а також у вигляді тригранних призм. До початку XIII ст. відноситься перше згадування про золоті ланцюжки як жіночі прикраси в Іпатіївському літописі. Серед підвісних прикрас знаті відомі й медальйони. Вони робилися зі срібла або золота, прикрашалися емаллю, зерню, сканню. З XII ст. у наслідування дорогим стали робити медальйони з дешевих сплавів, відлиті в імітаційних формах. Частиною костюма давньоруської знаті були предмети, аналогічні по типу підвіскам-амулетам у селянок і городянок. Ще однією прикрасою жіночого вбрання (особливо парадного) були застібки (фібули). Їх робили із заліза, олов'яно-свинцевих сплавів, міді, бронзи, срібла. Одне з перших згадувань про фібули міститься в « Повісті минулих літ» під 945 р., а найбільше число археологічних знахідок припадає на X-XII ст. Носили їх або біля плеча, або на грудях (вони защібали верхній одяг типу плащів і накидок). Фібулами могли прикріплюватися й прикраси до жіночого головного убору. До X ст застібки-фібули були тільки більшими, масивними, а пізніше – в XIV-XV ст. – переважали легенькі, дрібні. В усі століття цей тип прикрас багато орнаментувався, орнамент же варіювався залежно від етнонаціонального регіону, ступені майстерності кувальників, карбувальників і інших подібних причин. Те ж конструктивно-функціональне значення, що й фібули, мали в жіночому верхньому одязі шпильки – приналежність костюма лише знатних городянок. Дві однакові за формою і розміром шпильки з довгими стрижнями й великою прорізною голівкою, з'єднані ланцюжком, підтримували краї плаща. У XV ст. плащі й накидки вживалися усе рідше, а разом зі зміною форм одягу мінявся й набір її традиційних доповнень. Фібули стали й зовсім рідкою прикрасою. Зате пояс залишався неодмінним аксесуаром жіночого одягу. Жіночі пояси, аналогічні зображеному на мініатюрі Ізборника Святослава 1073 г., відомі здавна; робилися вони із шовку, затканого золотою або срібною ниткою, оксамиту або шкіри з кутими металевими бляшками. Часто дорогим металом оброблялися лише наконечники поясів, які завершуються бубонцями, а сам пояс прикрашався канителлю – гвинтоподібним золотим або срібним дротиком [7, 49]. Давньоруські городянки, мабуть, охоче носили й скляні браслети. Їхні фрагменти знайдені при розкопках найдавніших шарів (початок X ст.), але найчастіше вони зустрічаються в городищах XI-XIII ст., де кількість таких знахідок обчислюється тисячами. Попадаються блакитні, сині, зелені й жовті уламки браслетів, які дають уявлення про принцип їх виготовлення: скляні палички згиналися в кільця, стрижні ж розфарбовувалися й іноді перекручувалися металевими або скляними нитками контрастного кольору. Скляні браслети були в основному прикрасою городянок, а металеві — і городянок, і селянок. Найчастіше знаходять мідні й бронзові вироби, рідше срібні й білонові. Золоті пластинчасті браслети-«обручі» були привілеєм лише міської знаті. Носили браслети й на лівій, і на правій руці, часто на обох і по декілька. Пластинчасті браслети часто надягали на передпліччя в ліктьового згину. Багато браслетів носилися поверх рукава сорочки. Специфічно міськими були лише стулчасті браслети з білону, свинцю з оловом, срібла, у тому числі позолоченого. Серед жіночих прикрас особливо розповсюдженими у X-XV ст. були персні. Пояснюється це найважливішою роллю персня у весільній обрядовості. Хоча їх носили й чоловіки, персні були все-таки жіночою прикрасою. Є знахідка перстенечка в дитячому похованні – на ручці в дівчинки двох-трьох років. Персні носили, звичайно, на руках, але в декількох похованнях вони одянуті й на пальці ніг. Персні – одна із самих численних археологічних знахідок серед прикрас. Вони нерідко повторювали форми браслетів (кручені, плетені, пластинчасті й т.п.). Індивідуальну форму мали друковані персні, а також новгородські персні із вставками – зеленими, синіми, блакитними, чорними, прозорими скляшками. Друковані персні одержали поширення не раніше XIII ст. та існували аж до XV ст. і навіть пізніше. Зображення печаток персня (птаха, звірі, квіти, трикутники) служили й особистим знаком власника, якщо відтискувалися на воску після тексту документа, що скріплював угоду [8, 165-172]. Отже, прикраси є важливим елементом жіночого костюму. Вони є яскравим та художньо виразним доповнення до одягу, надають йому завершеного вигляду. У зв'язку зі змінами костюму, вони теж поступово змінювалися. Вивчаючи прикраси, можна дізнатися про зв'язки з сусідніми народами, у тому числі про обмін майстрами й технічними нововведеннями. Прикраси завжди підкреслювали соціальний статус їх власника, що робить їх виразним показником соціального устрою суспільства.

РОЗДІЛ 2

ЕВОЛЮЦІЯ ЖІНОЧОГО КОСТЮМУ У РАННЬОМОДЕРНИЙ ЧАС

2.1. Соціокультурні трансформації у ранньомодерний час

Середньовічний давньоруський стиль, що проіснував понад чотири століття, поступово сходив з історичної арени, поступаючись місцем новим західноєвропейським стилям епохи Ренесансу. Від кінця XV до XVII ст. тривав складний процес становлення української історії, сповнений боротьби за незалежність України від зовнішніх впливів. Цей період називають Козацькою добою. Литовці, на відміну від поляків, прихильно ставилися до руського побуту, культури, мови й релігії. У новоствореному Польсько-Литовському державному об'єднанні внутрішній процес трансформації попервах відбувався досить повільно. На деякий час це послабило експансію католицької культури в Україну. Литовські князі намагалися не порушувати і старовинних звичаїв, і не запроваджувати нових. Натомість диктат Польщі проявився в кардинальних стратегічних намірах підпорядкувати собі всю соціально-адміністративну структуру тогочасного литовсько-руського суспільства. На культурному та економічному плані Польща мала більші переваги перед Литвою, тому активно пропагувала свої пріоритети. Об'єднання Великого Литовського князівства з Польським королівством стало критичним моментом в історії України, викликало глибокі зміни в соціально-політичному устрої, в побуті та культурі. Занепала давньоруська адміністративна система: українські землі Речі Посполитої було поділено на воєводства. Вищий владний ступінь посідали князі, шляхта (назва, яка повністю витіснила термін «бояри»), пани, лицарі, дворяни. Нижчий щабель займали міщани, городяни, данники (що жили великими сім'ями на своїх дворищах і сплачували данину переважно медом і хутром), слуги та тяглові люди [3, 154]. З посиленням ролі Польщі почалися небажані процеси ополячування суспільства. Разом з новою політикою і способом життя польська колонізація впроваджувала свою мову, віросповідання, етнокультурні канони у традиційну руську культуру. Це створило парадигму нової естетики у такому важливому виді матеріальної культури, як вбрання передових верств населення та правлячої верхівки. Натомість народ і далі жив за своїми законами зі своїм віросповіданням, побутом, вбирався в одяг домашнього виробництва. Ще у XVI ст. люди святкували за язичницьким календарем – колядували, щедрували, співали веснянки, святкували русалії, ворожили, шанували язичницьких богів більше, ніж християнських святих, не усвідомлюючи початкових понять і суті християнської релігії. З другої половини XVI ст. почала формуватися нова соціальна верства суспільства – козацтво. Майже два століття воно було вирішальною політичною силою в історії України та всієї Східної Європи. Успадкувавши славетні лицарські традиції великокняжої доби, козацтво справило значний вплив на розвиток національної самосвідомості. Наприкінці XVI ст. козацтво стає суспільною і соціальною силою .Як нова складова громадянського суспільства, воно увійшло в історію України яскравою самобутньою сторінкою зі своїм специфічним побутом та традиціями. Найчисленнішою верствою українського суспільства були селяни. Вони найбільше потерпали від панського свавілля, не маючи ніяких прав на землю, яку споконвіку обробляли. Незважаючи на принизливе становище, селяни постійно бунтували, боролися проти своїх поневолювачів за вільну працю на власній землі, за збереження традиційної культури, обрядів, вірувань, вбрання, що формувалися протягом багатьох століть. Ось як писав М. Бантиш-Каменський про звичаї українців XVII ст.: «У звичаях та обрядах селян спостерігаються залишки старовини та марновірства, що збереглися майже у незмінному вигляді». Це свідчить про надзвичайно глибокі почуття любові народу до своєї землі, природи, віри, культури, які український народ зберіг до наших днів [12, 169]. У суспільстві завжди особливе місце посідає жіноче питання, тому що стан соціальної культури суспільства визначається по тому, яке становище у ньому займає жінка. В Україні в XVI – першій половині XVII ст., на відміну від Західної Європи, суспільне становище жінки залежало не від суспільного статусу чоловіка,а від її власного майнового становища. Тому шляхтянки, незалежно від сімейного стану, володіючи інколи величезними земельними латифундіями, мали значну суспільну вагу у своїх повітах. Принцип рівноправності жінки-шляхтянки був проведений у карних і цивільних постановах Статуту. Литовський Статут забезпечував жінкам-шляхтянкам майже рівні з чоловіками майнові права, що мало неабияке значення. Адже саме правовий статус людини характеризував середньовічну людину і диктував її моральні якості. Незалежно від станової належності, жінки мали право самостійно вирішувати свою особисту долю в шлюбному житті, спираючись на економічні важелі такої самостійності. Мова йдеться про материзну. Материзна – це придане жінки у вигляді нерухомості або наділу землі, яке ніколи не входило в загальносімейне майно, не ділилося між членами сім’ї, а передавалося у спадок лише по материнській лінії і становило, таким чином, окремий жіночій юридично-майновий інститут [1, 136]. Жінка вільно розпоряджалася усім майном, отриманим від своїх батьків, мала ніким не обмежене право продавати, заставляти, передавати іншій особі або церкві своє рухоме і нерухоме майно, а також самостійно придбати різного роду власність. Треба зазначити, що окрім володіння правом вільно обирати собі чоловіка, жінка також мала право і в набутті прізвища чоловіка, поряд з яким «утримувала» своє родове ім’я, а також титул. Прикладом цього є княгиня Анастасія Гольшанська-Заславська, Гальшка Гулевичівна-Лозка. У значній кількості випадків жінки підписували документи дівочим прізвищем. Більше того, шляхтянки та міщанки широко вживали свою окрему печатку, на якій були їхні ім’я та герб. Для шлюбності ХVI-XVII ст. в Україні було характерним таке унікальне явище, як розлучення, причому воно відбувалося не лише з причин, які допускала церква, а й через незгоду в подружньому житті і навіть через утрату довіри та любові або хронічну хворобу одного із членів подружжя. Процес розлучення відбувався шляхом подання обопільної «протестації» з визначенням матеріальних умов та прав дітей. Після всіх формальностей, пов’язаних з розлученням, чоловік та жінка могли вступати в нові шлюби. Жінки-селянки також мали ініціативу як в укладанні шлюбу, так і в розлученні. Однак наявність можливості розлучення аж ніяк не означає, що створювані сім’ї не були досить міцними [4, 257]. Вік повноліття в першому Литовському Статуті 1529 р. був визначений для чоловіків – 18 років, для жінок – 15 років. У третьому Статуті 1588 р. вік повноліття жінки був знижений до 13 років. Від цього часу дівчина ставала не тільки повноправною володаркою спадкового майна в тому разі, якщо осиротіє, але й могла мати окрему власність ще за життя батьків. Цю власність дівчина отримувала шляхом розподілу майна із заміжніми сестрами або ж у подарунок від батьків. Майнові права незаміжньої жінки були такими ж, як і неодруженого чоловіка. Жінки-шляхтянки в означений період мали широку свободу і правову незалежність, не поступаючись у повноті своїх громадських прав чоловікам. Суспільне становище жінки-шляхтянки відрізнялося від становища чоловіка тільки тим, що жінки при живих братах наслідували четверту частину батьківського майна. Цей виняток пояснюється тим, що за литовсько-феодальним законодавством володіння маєтностями завжди поєднувалося з обов’язком військової служби. У випадку, коли землевласниця була вдовою або жила окремо від сім’ї, вона зобов’язувалася поставляти певну кількість воїнів, а не служити особисто. Жінки з українських аристократичних сімей брали участь у підписанні найважливіших державних угод. ЇЇ підпис, у разі втрати чоловіка при укладанні цивільних угод важив більше, ніж підпис її дорослих синів з усіма становими правами, і ставився першим, бо жінка фактично була на чолі родини. Хоч жінкам не було доступу на Січ, але коли козак повертався додому, йому й на думку не спадало верховодити в сім’ї. Там порядкувала дружина, за нею було й останнє слово. Українська жінка в часи козаччини була вірним і надійним спільником свого чоловіка у боротьбі за соціальне і національне визволення народу. Але найбільший внесок вона зробила для козаччини, виконуючи обов’язки Берегині сімейної оселі. Українська жінка-мати, створювала сім’ю, яка брала ідеали народної педагогіки, в основі яких було виховання любові до праці, взаємоповаги, людської гідності та патріотизму. У XVI ст. в Україні було мало неписемних жінок,а деякі вже мали вищу освіту. Приміром, княжна Анастасія Гольшанська зробила переклад Євангелія на українську мову й оплатила його друкування. На межі XVI-XVII ст., коли православ’я стало в Україні символом боротьби із засиллям польської мови та культури в цілому, ряд найдостойніших жінок своєю меценатською та культурною діяльністю виступили на захист православної віри. Олена Горностаєва, Раїна Могилянка та інші вписали не одну яскраву сторінку в історію визвольних змагань українського народу проти полонізації [4,260]. Меценатська діяльність жінок вважалася цілком закономірним явищем тогочасного українського життя. Одним із її напрямів було заснування православних церков, монастирів та шкіл при них. Слід зазначити, що заснування жінками православних церков і монастирів розглядалося у ті часи не лише як вияв релігійного почуття, а й як боротьба за збереження традицій «давньоруського» життєустрою, віри предків, як головної національної ознаки. Олена Горностаєва, уроджена княжна Чарторийська, була фундаторкою Пересопницького монастиря, де збереглося знамените Пересопницьке Євангеліє, написане живою українською мовою. Вона уклала для цього монастиря оригінальний статут, заснувала шпиталь для вбогих і недужих, а також школу для дітей. Магнатка Раїна Могилянка, сестра визначного українського просвітителя, митрополита Петра Могили, княгиня Вишневецька доклала чимало зусиль для підтримки діяльності церковного діяча Ісаї Копинського. Він отримав право заснувати ряд православних монастирів і церков на землях княгині Вишневецької та керувати усіма православними церквами в її володінні. Єлизавета Гулевичівна, дружина київського шляхтича Стефана Лозки, була однією із засновниць Київського братства, Київського-Богоявленського монастиря та школи при ньому. Окрім горошей, 15 жовтня 1616 р. Княгиня Гулевичівна урочисто вписала в київську міську книгу свій фундуш, або дарчу, за якою її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства «духовних і світських православних» з умовою, щоб на цій землі був збудований монастир, будинок для іноземних паломників і головне школа для шляхетських і міщанських дітей. Відновлена в садибі княгині Гулевичівни братська школа поклала початок знаменитої Києво-Могилянської академії, яка була першим і довгий час єдиним вищим учбовим закладом у Східній Європі. Період кінця XIV – першої половини XVII ст. був досить строкатим у розвиткові українського мистецтва, яке проходило новітні етапи перемін – від середньовіччя до ренесансу і бароко. Ідеологічні субстанції, якими визначалися характерні особливості мистецьких стилів після середньовіччя, ґрунтувалися на гуманістичних засадах, вільних від аскетизму і самозречень. їх пріоритетною цінністю стала людська особистість. Духовне розкріпачення відкрило широкі можливості для вільної творчості в усіх мистецьких проявах, які орієнтувалися на західноєвропейські віяння. Період ренесансу в Україні збігся з культурно-національним і політичним відродженням, що стало поштовхом для визрівання в середовищі українського суспільства нового світогляду [3, 258]. З ренесансом пов'язується реставраційний рух на відродження національної культури, яку народ ідентифікував з давніми слов'яно-язичницькими традиціями предків, а прогресивні верстви суспільства – з духовними орієнтирами давньоруської державності. У період класичного відродження симбіоз двох напрямків відновлення культури в Україні набув виразно національного забарвлення. Провідні теоретики українського мистецтвознавства образно назвали його, на відміну від загальноприйнятого західноєвропейського відродження, українським ренесансом. Нові ідеї початку XVII ст. під гаслами католицизму все більше опановували Україну. Прогресивні верстви суспільства, якими були духівництво, козацтво та міщанство, ще плекали ідеали великокнязівської доби, ідентифікуючи себе зі славними нащадками лицарства часів Київської Русі. Вбачаючи у процесі окатоличення загрозу для православної культури, українська еліта вдалася до пошуків власних мистецьких форм, які б синтезували в собі характерні особливості національної культури відповідно до естетичних вимог цього періоду. На підмурках давньоруської православної ідеї, збагаченої ренесансною естетикою, визрів самобутній мистецький стиль XVII ст. – українське бароко. Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки визначальним носієм нового художнього смаку було козацтво. Сама назва свідчить про національний характер і своєрідність барокового стилю в Україні. В основі філософської доктрини барокової культури лежав ідеальний архетип справжнього українського чоловіка – козака, мужнього, освіченого, розумного, з почуттям власної, сповненого жагою (вободи духу та патріотизму. Культ «сильної людини» виявився в гіперболізації гротескових форм, підкреслених пишністю і багатством засобів вираження. Характерна для українського бароко яскрава декоративність не була самоціллю зовнішньої естетики. Український експресіонізм мав глибоке духовне коріння. Насичена щедрою красою різнобарвна українська земля у поєднанні з утаємниченими явищами природи створили своєрідну систему мислення народу через кольорову сюжетність. Колір, як символ образно-містичної одухотвореності, став одним із головних засобів художнього вираження в українському народному мистецтв [10, 142]. У контексті бурхливого загальноєвропейського барокового стилю українське бароко виглядало самобутнім явищем, в якому підкреслена декоративність була акумулюючим засобом вираження художніх смаків і глибокої духовності українського народу. Як органічна форма творчої реалізації для всього суспільства, бароко в Україні стало яскраво вираженим національним художнім стилем [10, 158]. Таким чином, кінець XV - XVII ст. – це час пробудження та відродження національної самосвідомості українського народу, високого громадянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов’язані з політичними та культурними рухами у Європі , які дістали назву Відродження. Правове становище жінок в Україні за Козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським і церковним законодавством та звичаєвим правом українського народу.

2.2. Зміни в одязі жіноцтва ранньомодерного часу

З XV-XVI ст. починається новий етап в історії розвитку вбрання в Україні, що позначився певними змінами зовнішньої естетики та складових комплексів. Диференціація суспільства, соціально-професійна різноманітність населення визначали класовий характер вбрання, яке все більше набирало радикальних відмінностей. Кожна суспільна верства використовувала інше вбрання і навіть умисне старалася відрізнятися від тих, кого вважала нижчим від себе. Були навіть закони, які забороняли носити дороге вбрання людям нешляхетного походження. Старовинні корзна, однорядки, охабні, шуби, як уособлення певної історичної епохи, втрачали актуальність і, на думку М. Костомарова, наприкінці XV-XVI ст. ставали ознакою грубості і неосвіченості. Активна експансія західноєвропейської моди в Русь відтісняла елементи давньоруського вбрання. Проте його ревно охороняло старше покоління русичів, які вважали давні наряди і зручнішими, і гарнішими. Але й вони виряджалися у рідне вбрання лише вдома. Непередбачуваність і мінливість одягу в цей період, різноманіття декоративних засобів відповідали нестабільності політико-економічної ситуації. Західноєвропейські напрямки, асимілюючись з місцевим традиціями, наприкінці XVІ – у XVІІ ст. формували новітні стильові ознаки українського національного вбрання [3,264]. Комплекси жіночого вбрання, що складалися на території України впродовж її історії, завжди в своїй основі мали традиційні сорочки – найдавніший вид одягу нашого народу. Для заможних жінок це був натільний одяг, який шився з високоякісних тканин. Характерною особливістю сорочок вищих суспільних верств і частково міщан були глибокі округлі шийні викоти, запозичені з польських та західноєвропейських костюмів того періоду. За давньою традицією, їх оздоблювали золотним гаптуванням. Крім того, рукава натільних сорочок знаті були вужчими, ніж народні, і не мали манжетів-чохлів. Здавна в Україні відомі техніки тамбурної вишивки та гаптування золотними нитками, популярні ще в часи Київської Русі. Жінки козацької старшини також гаптували золотом і сріблом коміри та рукава своїх сорочок (про таку сорочку, що належала Мотрі Кочубеївні, писав 0. Воропай). Техніка виколювання (вирізування), що виконувалася сірими та білими нитками, була поширена майже по всій території України в комбінації з іншими техніками вишивання. Можна припустити, що ця техніка з'явилась у народному одязі після появи на внутрішньому ринку привізного золотого мережива для князівського вбрання. Для селянок сорочки були основним вбранням. Шилися вони з доморобних тканин. Жіночі сорочки були довгими, неодмінно призбирувались біля шийного викоту під рурик або мали невеликий стоячий комірець, широкі з чохлами чи шлярками рукава, глибоку пазуху – розріз і застібались біля шиї на маленький ґудзик або шворку (шнурок). Коротші сорочки носили щоденно, а на свята й обрядові дії одягали довші, до кісточок. Зовнішньою ознакою класового стану жінки був верхній плечовий та поясний одяг. У селянському середовищі існувала певна внутрішня відмінність, що виявлялася в колірній гамі та характері оздоблення традиційних складових комплексів. Якщо у дворянському середовищі жінки дотримувались розмаїття в єдиному модному напрямку за рахунок дорогих тканин, прикрас та декорування, то в народі така відмінність існувала в межах етнокультурних регіональних зон. Поясним одягом міщанок та городянок, крім обгорток, були спідниці, які шилися з покупної тканини різного ґатунку. Вони призбирувались на талії на шнурок, що зав’язувався. У XVI ст. у середовищі верхівки українського суспільства носили зшиті, розширені донизу спідниці, які, на відміну від народних типів поясного одягу, були до ступень, повністю перекривали низ сорочки. Такі спідниці шили з дорогих привізних тканин - парчі, атласу, шовку. У міському середовищі носили фартухи з візерунчастих привізних тканин, а заможні жінки носили фартухи з парчі, алтабасу, золотного об'яру. До традиційних типів верхнього плечового одягу додався нагрудний жіночий одяг – ліф, або шнурівка. Його прилягаюча форма, глибоке декольте були результатом нової ренесансної хвилі у вбранні, що характеризувалась розкутістю і звільненням природних форм тіла від релігійних догм середньовіччя. Ліфи носили городянки та верхівка українського суспільства. Вони були складовими нарядних святкових комплексів убрання і шилися з привізних дорогих тканин. Міщанки носили безрукавні ліфи, а заможні жінки -–ліфи з вузькими довгими рукавами. Ліфи щільно шнурувались або застібалися спереду. їх одягали поверх сорочки. Інколи до нижнього краю ліфа підшивали шовкову розширену донизу спідницю, утворюючи сукню. Міщанки і заможні городянки шили ліфи з недорогих тканин - сукна, полотна, вовни, інколи комбінуючи різні тканини [16, 142]. У XV ст. особливої популярності набувають прямі довгополі сукні з довгими вузькими рукавами, глибоким викотом чи відкладним коміром або невеликим грудним розрізом. Одягалися сукні через голову і підперізувались. Шляхтянки носили розширені донизу сукні з приталеним ліфом і широкими, іспанського типу рукавами на манжетах. Матеріали виготовлення були різноманітними: шовк, парча, тонке сукно, оксамит, рідше полотно. Шляхтянки прикрашали сукні по всій площині вишивками золотними та різнокольоровими нитками, перлами, тасьмами, барвистими шовковими стрічками (портрет С. Острозької середини XVI ст.). Крім глухих суконь, входили в побут і розпашні, з розрізом, приталені, розширені донизу. Такі сукні, що називались байбараками, шилися з тонкої вовняної матерії, обшивались бобровим хутром, оздоблювались вишитими стрічками. Шляхтянки одягали байбараки поверх шовкових вишитих суконь або у комбінації з ліфом і спідницею (портрет Р. Вишневецької). Могли бути сукні і безрукавними (як видно на поховальній іконі «Моління» XVII ст., епітафія Ф. Стефаник). Дівчину зображено в білій безрукавній сукні, яка називалась «душки», поверх одягнуто білий фартух, підперезаний широким зеленим поясом. Безрукавні сукні носили, в основному, міщанки, одягаючи їх поверх сорочки. Їх вишивали по горловині, по низу, а пройми обшивали стрічками. Шляхтянки носили західноєвропейські сукні з фалдованими рукавами (Див додаток.В). Найархаїчніші типи деякого верхнього вбрання протягом багатьох століть стали універсальними. Безрукавки, свити, кожухи зберігали характерні особливості народного крою, відрізняючись у чоловіків і в жінок лише довжиною. Давні форми верхнього плечового вбрання були, в основному, прямоспинними. У ХV-ХVІ ст. у зв'язку з новомодними напрямками давньоруські жіночі свити і кожухи набувають приталеного силуету, який в XVII ст. стане виразнішим. У народному побуті жіночі свити шили коротшими, з заходом наліво з невеликим стоячим коміром або зовсім без нього. Свити вироблялися з домотканого сукна переважно білого та коричневого кольорів. Підперізували їх широким поясом. У середовищі заможних міщан, дворян та козацької старшини каптан (свиту) шили з привізного кольорового однотонного сукна. Він був довшим, до ступень. Носили його переважно розстебнутим або закріпляли на талії аграфом. Каптан мав глибокий виріз і широкий шалевий комір і не підперізувався. Вузькі рукава закінчувались високими обшлагами-закотами з розтрубами внизу. Оздоблювали каптани галунами, тасьмами. Інколи широкі коміри та обшлаги рукавів шили з іншої, більш дорогої матерії – оксамиту, парчі, алтабасу або хутра. Каптани, що шилися з кольорового візерунчастого сукна, шовку, парчі та оксамиту, називались капотами. Верхнім убранням жінок заможних верств суспільства були новомодні жупани, які відрізнялись від каптанів більшою приталеністю силуету, довжиною, яка сягала землі, та помітно розширеною нижньою частиною за рахунок вставних трикутних клинів по боках [3, 274]. У XV-XVІI ст. знатні українки ще носили дорогі опашні як святковий одяг. На портреті родини Домашевських жінку зображено у старовинному комплексі вбрання: у довгому, зі шлейфом, за модою XVI ст., оксамитовому опашні з розрізними рукавами і хутряним шалевим коміром. Додатковим теплим верхнім одягом жінок вищих верств були хутряні шуби, вкриті привізним сукном і навіть парчею, з відкладними шовковими або хутряними комірами й довгими рукавами, з розрізами на плечах. Цей вид старовинного жіночого вбрання у ХV-ХVІ ст. зберігав принцип давньоруського опашня. Як і опашень, шубу носили накинутою на плечі. До цього типу вбрання належить полегшений додатковий верхній жіночий одяг з довгими з розрізами рукавами – кунтуш, що шився з дорогих шовкових та оксамитових тканин на кольоровій підкладці. Приталений силует кунтуша створювався за рахунок вшитих бокових «вусів». Кунтуші носили накинутими на плечі, але руки не простромлювали у розрізи рукавів, які завжди звисали по боках (давньоруська традиція – показник вищого суспільного стану, представники якого у такий спосіб демонстрували свою зневагу до будь-якої праці). У народі традиційно побутували старовинні типи додаткового теплого вбрання: овчинні невкриті кожухи, які мали натуральні кольорові відтінки – від біло-сірих до коричнево-чорних. Це найархаїчніші види верхнього універсального вбрання, яке без особливих змін зберегло свій вигляд до наших днів. У ХV-ХVІІ ст., вірогідно, процес оздоблення народного вбрання почав набирати яскраво виражених декоративних якостей, не втрачаючи при цьому традиційного, глибоко символічного змісту, характерного для народного мистецтва, способу життя народу, його естетичних уподобань. Старовинні, улюблені прийоми і види оздоблення – вишивка, аплікація, гаптування – вирізнялись розмаїттям барв і матеріалів, багатством фактур, складністю поєднання різних технік. Зовнішній вигляд убрання заможних городянок цього часу формувався за рахунок багатофактурних візерунчастих тканин іноземного виробництва. Шовковий, сукняний, атласний або парчевий одяг знатних жінок також додатково прикрашався вишивками, гаптуванням, оздоблювався золотим галуном і мереживом, перлами, дорогоцінним камінням, біжутерією та хутром цінних сортів. Міські дівчата носили розпущене волосся або підбирали його ззаду. На відміну від сільських дівчат, вони не одягали вінків навіть на свята, а встромляли невеликі букетики квітів у шовкові або парчеві начільні пов'язки ззаду або з одного боку на скроні[3, 278]. За давньоруським звичаєм, дівчата носили вінці-діадеми у вигляді обтягнутого парчею або оксамитом обруча, додатково гаптованого золотом і прикрашеного перлами та самоцвітами. Через неймовірну дорожнечу вінців-діадем їх могли носити дівчата з найзаможніших родин. Зачіски та головні убори заміжніх жінок формувались як ментальна система норм моральної поведінки жінки, які вони самі встановлювали і жорстко дотримувалися протягом багатьох століть. Чітка етична регламентація сформувала види жіночих головних уборів, що надійно ховали ознаку дівочої краси - волосся, яке після заміжжя ніхто не повинен був бачити. Тому жіночі головні убори вирізнялися своєрідними формами та комплексністю елементів, що остаточно сформувались як види у часи Київської Русі. Проте деякі складові мають більш давнє ранньослов'янське походження. У ХІV-ХVІ ст. відбувається помітне спрощення складових жіночих головних уборів. У середовищі заможної та правлячої верхівки, міщан та городян носили чіпці (очіпки), шиті з шовку, атласу, парчі, так звані золоті очіпки, гаптовані золотними нитками або в'язані з кольорової ажурної сітки. Ажурні чіпці плели з золотних або срібних ниток, прикрашали перлами (портрет С. Острозької). Чіпці мали різну форму. Вони шилися з двох частин - щільного тканинного (полотняного або сукняного) обруча-вінця, який ззаду стягувався шнурком, та верхньої м'якої кибалки (ґибалки, кички), яка була різної висоти і конфігурації, її архаїчність пов'язують зі стійкістю традицій, що походять від перев'язування волосся довкола голови. Скручений шматок полотна накладали на голову і намотували на нього волосся. Поверх чіпця одягали святкову намітку – убрус із високоякісної тканини, тонкого полотна, серпанку або фати [3, 280]. Наприкінці XVI ст. у моду ввійшли високі плоскі хутряні шапки, вкриті шовковою тканиною. їх носили, в основному, польські шляхтянки поверх убрусів (рантухів). Поверх чіпців знатні дами іноді носили плоскі головні убори – берети (це видно на портреті С. Острозької: поверх плетеного чіпця на голові – модний берет). Самобутніми головними уборами шляхетних українських жінок здавна були різноманітні шапки, що посідали особливе місце в комплексі жіночого вбрання. Давньослов’янська оберегова символіка захисту жінки від лиха знайшла відображення у дво-, три-, чотирирогих шапках. У цей період ускладнюється крій рогатих шапок. З'являються округлі наголовки з оксамиту, шовку, парчі або атласу та околиші, які робили з іншої тканини або хутра. Носили їх піднятими догори у вигляді ріжків. Такі шапки в ХV-ХVI ст. стали називатися корабликами. Вони були поширені серед «сотничих» або «полковничих», а також городянок та міщанок. Іноді до корабликів ззаду чіпляли стрічки і носили поверх намітки або чіпця. Заможні жінки у ХVІ-ХVІІ ст. взимку надівали традиційні округлі шапки з широким хутряним облямуванням. На Галичині наголовки таких шапок з візерунчастої парчі були видовженими. Круглі шапки носили глибоко на потилиці. Дівчата надівали їх просто на волосся, а жінки – поверх убрусів. Шапки з високим дном багаті літні жінки носили на тім’ї, переважно у свята. Такий комплексний головний убір з високою хутряною шапкою та убрусом зображено на Єві Домашевській, одягнутій у старовинне руське вбрання. У середині XVI ст. під впливом татарської моди з'являються чалмоподібні чоловічі та жіночі головні убори, які вив'язувались навколо голови широкою або високою формою, спереду зав'язувались і прикрашались металевою оздобою або вив'язувались довкола шапки. Такі головні убори носили в містах. Основним видом жіночого взуття цього періоду були постоли, личаки, чоботи і черевики (туфлі). Постоли і личаки – найдавніше взуття на території України, яке з часом поступово доповнювалось іншими, більш удосконаленими видами, такими як чоботи і черевики. Плетені личаки побутували у північно-східних районах Південної Русі, переважно на Поліссі, а шкіряні постоли - на Прикарпатті і в Карпатах. Постоли (морщениці, ходаки) і личаки носили, за давньою традицією, поверх полотняних або вовняних онуч. У центральних регіонах Подніпров'я як у селах, так і в містах носили чоботи та черевички, хоча сільські дівчата і жінки, в основному, ходили босоніж і лише до церкви, на свята і взимку надівали взуття. Сап'янові чоботи – сап'янці – червоного, жовтого, зеленого, рідше чорного кольорів мали звужено-закруглений носок і високі підбори з мідними підківками. Якщо сап'янці були взуттям переважно заміжніх жінок, то черевики вважались дівочим взуттям[11, 61]. У селах черевики виготовляли з однотонної шкіри, оздоблюючи аплікаціями, вишивками. Черевики для заможних городянок, дворянок, шляхтянок шили з кольорової шкіри, а також з парчі або алтабасу, прикрашаючи золотими тасьмами та гаптуванням. За формою ці черевики були подібними до західноєвропейських. Носіння знімних прикрас було давньою традицією на території України. На кожному історичному етапі вони не тільки відповідали конкретним естетичним смакам, але й уособлювали суспільні, економічні та духовні основи життєдіяльності народу. Характер знімних прикрас цього періоду був досить типовим, з певною логічною системою язичницьких символів та оберегів, які перепліталися з православними хрестиками, медальйонами-іконками. Символічне значення та цілющі властивості прикрас обумовлювали й місце їх носіння. Срібні або позолочені сережки у вигляді маленьких півмісяців символізували сімейний затишок, до того ж вони мали і лікувальні властивості (срібло та золото – відомі антисептики). Шийні прикраси оберігали дівочі та жіночі груди від лихого ока та наврочень. Правильно підібране намисто мало певний лікувальний ефект: корали поліпшували зір, знімали головний біль, бурштин добре впливав на щитовидну залозу, мідні монети регулювали кров'яний тиск, срібні амулети та хрестики захищали від нечистої сили. Намистини зі скла та металу, з різноманітного каміння, про цілющі властивості яких знала кожна жінка, були давніми оберегами. Композиційний набір нагрудних прикрас був не тільки складним симбіозом духовності та практичності, а й показником достатку і соціального стану сім'ї, високохудожнім мистецьким витвором, в якому виявлялися індивідуальні смаки жінки. Естетика прикрас ХV-ХVIІ ст. в цілому зберігала емалеву поліхромність колориту давньоруських шийних оздоб – опліч, барм, різноманітних підвісок, ожерелків. Трансформуючи художні засоби, традиційні прийоми та матеріали, сільські майстри створювали неповторні прикраси народного типу, в яких зберігався дух великокнязівських традицій. У бісерних ланках, дробинках, лучках та силянках вгадуються старовинні ожерелки; в стеклярусних ґерданах- наплічниках – князівські опліччя; у згардах і дукачах – з перлів різного розміру, гранатів, які любили носити багаті дівчата та жінки козацької старшини. В народі корали називали «добре намисто», але більшій частині населення на той час воно було недоступним. Відповідно до давніх традицій і семантики цього виду прикрас треба було носити один чи декілька разків цього оберегового символу, який захищав від застуди і всіляких наврочень. Сільські дівчата робили намиста з дарів багатої української природи: з різноманітних сушених ягід (шипшини, горобини, свербиуса, бузини), з ягідних кісточок, овочевих коробочок. У разки намиста встромляли один або два вовчі зуби, які захищали господиню від нечистої сили (архаїчний обереговий символ). На відміну від дорогого «доброго намиста», ягідне було простішим і скромнішим, пронизаним сонячним промінням, напахченим духмяними ароматами рідної землі. До намиста ставилися обережно, стежили, щоб нитка не розірвалась, бо, за народними повір'ями, розсипане намисто накликало лихо і біду. Тому по буднях дівчата і жінки носили скромне, в один разок, намисто, а на свята – багате та різноманітне, залежно від статків. І тільки літні жінки постійно носили один-два разки намиста з металевим хрестиком. Серед шляхти та дворянства в цей час стають популярними ювелірні вироби із золота та коштовного і напівкоштовного каміння: гранатів, бірюзи, смарагдів, рубінів. Зі Сходу, а також із північноруських територій завозили різноманітні персні, шпильки для головних уборів, фібули, нагрудні ланцюжки зі вставками, ожерелки, разки великих перлин, дорогоцінні ґудзики тощо (зображення на портретному живописі XVI ст.) [11, 70]. Отже, ХІV-XVIІ ст. – часи литовсько-польського панування – стали важливим перехідним етапом в одяговій культурі Південної Русі. Середньовічний давньоруський стиль, що проіснував понад чотири століття (включно з Литовським періодом), поступово сходив з історичної арени, поступаючись місцем новим західноєвропейським стилям епохи Ренесансу. Замість прямоспинних форм давньоруського одягу, з його багатошаровістю та візантійською розкішшю, увійшли в побут підкреслено приталені силуети розкутих форм одягу нової історичної доби. Змінювалися складові комплексів убрання знаті та їх назви. Урізноманітнювався асортимент міського вбрання. Ці тенденції в моді ХV-ХVIІ ст. розвиватимуться й удосконалюватимуться у наступні історичні періоди.

ВИСНОВКИ

Жіночий костюм протягом Х-ХVІІ ст. зазнав еволюції. На кожному історичному етапі і в конктерному середовищі, залежно від культурних взаємовпливів з сусідніми народами, костюм набуває своєрідних ознак, диференціючись щодо матеріалу, форми. У період Київської Русі жіночий костюм набрав яскраво виражених соціально-майнових ознак. На основі місцевої культури та візантійської естетики сформувався класичний давньоруський стиль, який домінував у вбранні владних структур, поступово проникаючи в архаїчне традиційне вбрання. Хвиля литовської культури не мала значного впливу на стародавнє, складене упродовж тисячоліття автохтонне вбрання населення Південної Русі. Навпаки, деякі характерні елементи вбрання Х-ХІІІ ст. часів Київської Русі були популярними в міському вбранні литовських жінок аж до XIX ст., на що вказують малюнки Ю. Коссака жіночих строїв Литви. Додатковим матеріалом, що підтверджує побутування давньоруського вбрання в Литовсько-Руській державі, є багатий ілюстративний матеріал Київської Псалтирі XV ст. Давньоруські традиції в одязі правлячої верхівки Литовсько-Руської держави зберігалися до початку XVI ст., поки Польща не принесла в православний світ Східної Європи тенденції західноєвропейської моди. Співіснування домінуючої східної та поступове поширення західної моди становило певне стильове розмаїття, тому одяг часів литовського правління розглядатиметься в контексті Польсько-Литовського періоду Козацької доби. У контексті загальноєвропейських культурологічних тенденцій XIV-XVI ст., що супроводжувались переходом від схоластики середньовіччя до розкутості й демократичності епохи Ренесансу, вбрання в Україні перебувало на стадії пошуків нових виразних форм. Непередбачуваність і мінливість одягу в цей період, різноманіття декоративних засобів відповідали нестабільності політико-економічної ситуації, яка з розпадом державності втратила християнську ідею в одязі. Західноєвропейські напрямки, асимілюючись із місцевими традиціями, наприкінці XVI - у XVII ст. формували новітні стильові ознаки українського національного вбрання зі всіма характерними особливостями. Жіноче вбрання було барвистим, багатим та різноманітним як за матеріалами виготовлення, силуетами, так і за художньо-декоративними засобами оздоблення. Одягатися гарно було давньою українською народною традицією, яка упродовж тисячоліть тримала цей вид матеріальної культури на високому естетичному рівні. Комплекси вбрання, головні убори, прикраси підкреслювали природну красу українських жінок, їхній пропорційний стан, величаву поставу. Статус жінки в українському суспільстві здавна був високим Її поважали й обожнювали, з нею рахувалися. Вона користувалася широкою свободою і незалежністю, майже нічим не поступаючись чоловікам у своїх громадянських та сімейних правах. Українська жінка собі під стать створила досконале в усіх відношеннях вбрання, кожна деталь якого є шедевром жіночої мудрості та майстерності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Борисенко В. К. Українки в історії / В. К. Борисенко, М. І. Головащенко, О. П. Кривоший. – К. : Либідь, 2004. – 332 с.
Васіна З. О. Український літопис вбрання : у 2 т. Т.1 / З.О. Васіна. – К. : Мистецтво , 2003. – 448 с.
Васіна З. О. Український літопис вбрання : у 2 т. Т. 2. / З.О. Васіна. – К. : Мистецтво, 2006. – 407 с.
Історія української культури : [у 5 Т]. Т. 2 : Українська культура XIII — першої половини XVII століть / [Я. Д. Ісаєвич та ін ]. – К. : Наукова думка, 2001. – 846 с.
Лазарев В. Н. Искусство Древней Руси. Мозаики и фрески / В. Н. Лазерев. – М. : Искусство, 2000. – 304 с.
Левашова В.П. Об одежде сельского населения древней Руси / В. П. Левашова // Труды Государственного Исторического музея. Вып. 40. – М., 1966. – С. 112-119
Киреева Е. В. История костюма : Европейские костюмы от античности до ХХ в. / Е. В. Киреева. – М. : Просвещение, 1970. – 168 с.
Каминская Н. М. История костюма / Н. М. Каминская.– М. : Легкая индустрия, 1977. – 130 с.
Кондаков Н. П. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века / Н. П. Кондаков.– СПб., 1906. – 124 с.
Макаров А. М. Світло українського бароко /А. М. Макаров.– К.: Мистецтво, 1994. - 288 с
Ніколаєва Т. А. Історія українського костюму / Т. А. Ніколаєва.– К. : Либідь, 1996. – 119 с.
Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович.– К. : «АртЕк», 1998. – 728 с.
Пушкарёва Н. Л. Женщины Древней Руси / Н. Л. Пушкарёва.– М. : Мысль, 1989. – 286 с.
Рабинович М. Г. Древняя одежда народов Восточной Европы / М. Г. Рабинович.–М. : Наука, 1986. – 273 с.
Сабурова М. А. Древнерусский костюм. Древняя Русь. Быт и культура / М. А. Сабурова.–М. : Наука, 1997. – 102 с.
Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів / К. К Стамеров. – К. : Мистецтво, 1978.– 243 с.

ДОДАТОК А

Князівске вбрання ХІ-ХІІ ст (реконструкція З. Васіної)

З. О. Васіна Український літопис вбрання : Т. 2

ДОДАТОК Б

Селянський одяг періоду Київської Русі

Т. А. Ніколаєва Історія українського костюму
ДОДАТОК В

Одяг заможної городянки та селянки XVIІ- XVIІІ ст.

Т. А. Ніколаєва Історія українського костюму

Еволюція жіночого костюму у ранньомодерний час 📙 Курсовая → 🆔 76948