Гендерна психологія в педагогіці

1. Науково-теоретичні основи концепції гендара

У працях Ш. Берн [10, З. 256] підкреслює, що розмежування людей на чоловіків і жінок є установкою сприйняття нами відмінностей, наявних у психіці й поведінці людини. Багато хто вважає, що це відмінності пов'язані з генетичними, анатомічними і фізіологічними особливостями чоловічого й основою жіночого організму. Ідея протилежності чоловічого й основою жіночого почав є у міфах і культурні традиції всіх відомих товариств. Вона закріплена у різних соціальних інститутах (як-от сім'я, армія). Але факт тілесногонесходства чоловіків і жінок не свідчить, що саме звідти відбуваються і всі спостережувані різницю між ними. Крім конституціональної боку ці відмінності мають соціокультурний контекст: відбивають те що даний час у даному суспільстві вважається властивою чоловікові, що жінці.

Н.В.Ходирева [44, З. 79] вважає, що зараз сприйняття біологічних  розбіжностей між статями теж  визначається культурними чинниками.

З часів античності остаточно 17 століття Європі переважало уявлення у тому, що жіночий організм є  недорозвиненим варіантом чоловічого. Саме томуразличительними ознаками чоловічого й основою жіночого тоді виступали й не так конституціональні, як соціальніпризнки: яку він у  суспільстві статусу і що їх соціальні  ролі. Однак у добу Відродження  світогляд європейців змінилося; і  чоловіків і жінок було визнано  полярно різними за своєю природою організмами. Відтоді соціальні  різницю між чоловіками, й жінками  стали зв'язуватися із розбіжностями  у тому біологічному статусі.

Нині обгрунтованість  жорсткого поділу людей лише з  два протилежних, не які збігаються за своїми природним характеристикам  статі, ставиться біологами під.

Як справедливо зазначає Р. Келлі [46, З. 56], виділяється кілька рівнів сексуальної організації  людини:

1. Генетичний підлогу (певний  набір генів)

2.Гонадний підлогу (залози  внутрішньої секреції)

3.Морфологический підлогу  (зовнішні та внутрішні статеві  органи)

4.Церебральний підлогу  (диференціація мозку під впливом  тестостерону).

Як слушно підкреслюєЕ.П. Ільїн [17, З. 117] поєднання різних характеристик  кожного рівня визначає розмаїття  конституціональних особливостей кожної людини, тоді як звичне розподіл людей  на дві статі фактично спирається лише з морфологічний ознака: наявність  тієї чи іншої дітородного органу. Індивіди,рожденние з невизначеними зовнішніми статевими ознаками, сприймаються, мов біологічна аномалія. Якщо в індивіда одні геніталії, йому приписується одне поведінка, якщо інші-, то, відповідно, інше поведінка.

Отже, владі у  більшості людей присутній рідко  усвідомлювана пізнавальна розпорядження  про те, що став саме геніталії є основним критерієм і початковій точкою відліку в оцінці складових у біологічній статі. Саме до геніталій прив'язуються характеристики генетичного,гонадного і церебрального рівнів в оцінці норми, чи відхилень у розвитку сексуальності людини.

Термін «гендер» з'явився порівняно недавно, в 1975 року, це було викликано чітким розмежуванням конституціональних та соціокультурних аспектів в розрізненні чоловічого й основою жіночого, пов'язуючи його з поняттями статі та гендеру.

На думку В.А.Геодакян [14, З. 58],Т.А.Клименковой [12, З 17-го] термін «підлогу» описує біологічні різницю між людьми, зумовлені генетичними особливостями будівлі клітин, анатомо-фізіологічними характеристиками ідетородними функціями.

Термін «гендер» – соціальний підлогу, підлогу як продукт культури,социально-биологическая характеристика, яка вказує на соціальний статусу і соціально-психологічні характеристики особистості, пов'язані із соціальною статтю і сексуальністю, але виникають у взаємодії коїться з іншими людьми.

Нерідко характеристики біологічну активність змішують з поведінкою в соціально-психологічному сенсі. Змішування статевих й гендерних  характеристик призводить до того, що характеристикам мужності і жіночності одночасно відносять і психофізіологічні, і соціокультурні аспекти психологічних  відмінностей, тоді як і ситуаціях  реального взаємодії між собою  люди рідко пов'язують біологічні особливості  свого організму з гендерними характеристиками. На змішанні статевих й гендерних відмінностей часто  будується критика гендерного підходи  до поясненню поведінки людей, вказує О.М.Здравомислова [16, З. 192]. Разом про  те далеко ще не все психологічні різницю  між чоловіками, й жінками тісно  пов'язані з біологічними, а підлогу  та гендер – не взаємодоповнюють категорії, соціальні конструкти людської сексуальності. Лише одна термін наголошує на біологічних  підставах психологічних розбіжностей зводить все що надибуємо розмаїття  до того що чи іншому будовою геніталій, тоді як інший термін підкреслює соціокультурне походження психологічних відмінностей.

І.С. Кон [24, З. 771] вважає, як і підлогу, і гендер є системами  умовних позначень, які формують певний порядок відносин для людей, їхнє ставлення до різним проявам  сексуальності, і навіть визначають форми уявлення себе іншим у різних практиках соціального взаємодії.

На думку І.А. Школьнікова [47, З. 63] сьогоднішня ситуація така, що він практично будь-яке  соціально-психологічне дослідження  гендеру дуже політизовано, роль науки  скоріш не до вивчення світу, а просуванні принципу рівноправності статей.

С.А.Минюрова іО.Л. Кустова [27, З. 28] відзначили, вже саме визначення статі зазвичай включає у собі риси безпосередньо зумовлені біологічним  підлогою, тоді як гендер передбачає ті аспекти чоловічого й основою  жіночого, причини застосування яких не відомі. Проблемою є те, що причинно-наслідковий зв'язок який завжди й то, можливо викликана як біологічними, і соціальними чинниками.

Отже, підлогу та гендер – не взаємодоповнюють категорії  і соціальні конструкти людської сексуальності. Термін «підлогу» наголошує  на біологічних підставах психологічних  розбіжностей зводить все що надибуємо  розмаїття до того що чи іншому будовою  геніталій, тоді як термін «гендер» підкреслює соціокультурне походження психологічних  відмінностей.

Питання термінології не остаточно зруйнований вченими, однак дійти невтішного висновку у тому, що доцільно використання поняття  «підлогу» лише як демографічної  категорії, засновану на біологічному полі, решту випадках застосовувати  термін «гендер», у зв'язку з змістом, відбиваючим соціально зумовлену  природу чоловічого й основою  жіночого.

2. Соціально-правове забезпечення гендерної рівності в суспільстві

Усі особи причетні до розвитку політики і аналізу несуть важливу відповідальність за забезпечення того, щоб державні політики програми і законодавство були справедливими  як для чоловіків так і жінок. Гендерне законодавство України базується на:

• Конституції України, 1996;

• Конвенції ООН  про ліквідацію всіх форм дискримінації  щодо жінок, 1991;

• Конвенції про  заборону катувань, 1991;

• Конвенції про  права дитини, 1991;

• Пакті про громадянські та політичні права, 1991;

• Пакті про соціальні, економічні і культурні права, 1991;

• Указі Президента України "Про підвищення соціального  статусу жінок в Україні" від 25 квітня 2001 р.;

• Постанові Кабінету Міністрів України "Про національний план дій щодо поліпшення становища  жінок та сприяння впровадженню гендерної  рівності у суспільстві на 2001-2005 рр. " від 6 травня 2001 р. 

• Законі України  „Про забезпечення рівних прав та можливостей  жінок і чоловіків”, 2005

• Указі Президента України „Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів  виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок  і чоловіків” від 26 липня 2005 р. 

• Постанова КАБІНЕТУ Міністрів України від 27 грудня 2006 р. № 1834 «Про затвердження державної  програми з утвердження гендерної  рівності в українському суспільстві  на період до 2010 р.» 

За дорученням Кабінету Міністрів України Державним  комітетом у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерством юстиції, Міністерством  праці та соціальної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, громадських жіночих організацій  здійснюється експертиза законів, законодавчих актів стосовно прав та інтересів  жінок. За результатами експертизи готуються пропозиції щодо приведення законодавства України у відповідність до норм міжнародного права.

Постійно перебуває  у стані переформатування національний механізм впровадження державної політики поліпшення становища жінок і  підвищення їх ролі в суспільстві. Свого часу це був Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Комітет у справах сім'ї та молоді Автономної Республіки Крим, управління у справах сім'ї та молоді обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи у справах сім'ї та молоді, районних (міських) державних адміністрацій.

У Конституції України 1996 р. було втілено нову концепцію  прав людини, взаємовідносин людини і  держави порівняно з тією, яка  була відображена у попередніх союзних  та республіканських конституціях радянського  періоду. Як особливу рівність прав Конституція виділяє рівність прав жінки і чоловіка (Ґендерну рівність). Необхідність цього зумовлена тим, що проблема вирівняння прав за ознакою статі ще да¬лека від вирішення як в Україні, так і в світовому масштабі.

Концептуальне положення  рівності всіх людей, а отже і рівності статей міститься в ст. 21 Конституції  України: "Усі люди є вільні і  рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними". У цій статті знайшли своє відображення ідеали свободи, рівності та людської гідності. Кон¬ституція України розглядає рівність людей з позицій природних прав, які має кожна людини з народження, а тому їх захист є важ¬ливим обов'язком держави. Найбільш системно і повно положен¬ня чинної Конституції України щодо Ґендерної рівності сформульовані у ст. 24.

Основний Закон  України включає питання Ґендерної  рівності у самостійну статтю, як це рекомендувала у своїх документах Рада Європи та структури ООН. У ст. 24 Конституції України зазначено: "Громадяни мають рівні конституційні  права і свободи та є рівними  перед законом. Не може бути привілеїв  чи обмежень за ознаками раси, кольору  шкіри, політичних, релігійних та інших  переконань, статі, етнічного та соціального  походження, майнового стану, місця  проживання, за мовними або іншими ознаками." У цій статті Конституції  України закріплена необхідність застосування однакових стандартів прав і обов'язків  до всіх осіб без винятку. Громадяни  України — і чоловіки і жінки  можуть користуватися на рівних підставах  всім обсягом конституційних прав і  свобод без дискримінації з боку держави або інших осіб.

Конституція України  проголошує рівні права доступу  до державної служби всім громадянам, а також до служби в органах  місцевого самоврядування (ст. 38). Визнання рівних прав для всіх статей при  проходженні державної служби визнано  в Законі України "Про державну службу" (ст. 4).

Конституційні гарантії для реалізації права на ґендерну рівність.

Відповідно до частини  другої ст. 3 Конституції України  утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов'язок держави.

Конституція гарантує державне забезпечення прав і свобод особи. Законодавчі повноваження з  цих питань належать до відання Верховної  Ради України. Президент України  виступає гарантом прав і свобод. До повноважень Кабінету Міністрів  України входить вжиття заходів  щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У гарантуванні прав і свобод беруть участь всі органи державної влади. Тут велике значення мають рівень організаційно-управлінської  діяльності державних органів та громадських організацій, стиль  їхньої роботи. Конституція України  гарантує кожному громадянину —  жінці і чоловікові судовий захист його прав і свобод (ст. 55).

Існують також гарантії правосуддя, які являють собою  положення, що забезпечують дотримання принципів законності та демократичності  при здійсненні правосуддя, вони і  містяться у нормах процесуального права. Існує певний комплекс гарантій, які допомагають людині захищати свої права. Та виявляється, що для того, щоб захистити, наприклад, жінку  від дискримінації, їх недостатньо. І причин тут чимало:

• декларативність багатьох норм Конституції;
• неузгодженість галузевого законодавства з Конституцією України; 
• Ґендерні стереотипи в суспільній свідомості;
• відсутність розуміння Ґендерних проблем на рівні посадових осіб органів державної влади;
• відсутність практики розгляду таких справ у судах;
• низький рівень життя – люди просто не можуть матеріально дозволити собі юридичну консультацію та персонального адвоката.

Разом з тим, якщо не діють конституційні норми (що, нажаль, притаманно нашій країні), необхідно  розробити і впровадити політичні  та економічні механізми реалізації цих норм. Насамперед, необхідна розробка програми сприяння зайнятості жінок, однією з складових якої має стати програма сприяння самозайнятості, програма впровадження неповного робочого тижня, неповного робочого дня, гнучкого графіку роботи. Вирішенню жіночих проблем на ринку праці допомогла б і нова система організації догляду за дітьми.

Потрібно починати з людини, адже саме вона має визначати  зміст і спрямованість діяльності держави. Якщо свідомість людини не трансформована відповідно до Ґендерних аспектів, то тоді не буде діяти і закон.

Що таке юридичні норми? Це соціальні норми, викладені  у письмовому вигляді та підкріплені  примусовою силою держави. Таким  чином, не зовсім правильним буде починати перебудову суспільної думки лише із законотворчого процесу, потрібно вирішувати ці проблеми комплексно, на думку Олени  Кустової.

Аналіз чинного  законодавства України свідчить, що воно є антидискримінаційним щодо жінок, створює певні передумови для рівноправності, але не забезпечує їх.

3. Історичні аспекти проблем гендера

Починаючи з 1960-х років, проблематика гендера стає популярною насамперед у соціальній психології. Незабаром, як зазначає Дж. Ріцтер, з’являються  феміністичні соціологічні теорії, які  також набувають значного поширення [8, с. 36].

Але ж, звичайно, суспільний інтерес  до відносин між чоловіком та жінкою такий само старий, як і людська  історія. Стосовно цього психолог Н. Хамітов слушно наголошує, що „особистість приходить з Вічності в час щаблями статі. Ними вона й повертається у вічність” [12, с. 21]. Загалом слід зазначити, що ще Платон у трактаті „Держава” звертав увагу на проблему однаковості освіти для чоловіків та жінок як передумови набуття ними справді рівних шансів брати участь в громадських справах. Проте інший видатний давній грек, Софокл, наголошував, що досить лише зрівняти жінку в правах з чоловіком, як вона починає чоловіка переважати за своїми суто людськими властивостями.

Однак, принаймні з часу появи  праці Ф.Енгельса про походження людини, родини, суспільства та приватної  власності, в науковій думці утверджується  концепція, згідно з якою з настанням  доби патріархату ставиться крапка на ідеї рівноправ’я статей, що і  стає „всесвітньо історичною” поразкою жіноцтва. Тому тривалий час суто, так би мовити, жіночого погляду на перипетії історичного процесу не спостерігалося. Та все ж і в давній історії не все було безпросвітним. Наприклад, стародавні римляни принаймні почали вносити до своїх родоводів імена жінок.

Історично гендерні стереотипи формувалися  в рамках типів соціального та економічного обміну. Так, в часи розвиненої „військової економіки” красивими  полонянками нагороджували вояків за хоробрість – жінки вважалися  предметом престижного споживання. Але вже у ХІІ столітті у  Франції одночасно з появою куртуазних романів (у вищих, звичайно, суспільних верствах) зароджується етика високої  поваги до жінки. Проте в добу Відродження  і церковної Реформації, коли активізуалась  буржуазна економіка, продовжували розвиватися патріархальні відносини. В цих умовах індивід не був  упевнений у власній цінності, якщо вона не підкріплювалася ринковим успіхом. Відтак розрахунку підпорядковуються  й сексуальні відносини. Жінка навіть втрачала власне прізвище, чого не було у середньовіччі (у середовищі знаті) [1, с. 23].

З цілковитою підставою можна вважати, що проблему соціально-психологічної  ролі гендера в історії вперше порушила Сімона де Бовуар, дружина  французького філософа Ж.-П. Сартра. Вона, зокрема, наголошувала, що „...неповноцінність жінки визначила її мізерну роль в історії, а мізерна роль в історії прирекла її на неповноцінність” [9, с. 252]. Хоча такі суб’єктивні оцінки досить поширені, спробуємо коротко охарактеризувати стан сучасних соціально-історичних досліджень гендерної проблематики та визначити коло найцікавіших та найактуальніших проблем цієї сфери.

Зазначимо, що І. Кант, А. Шопенгауер, Ф. Енгельс, К. Маркс, З. Фрейд та інші філософи, психологи, соціологи звертали пильну увагу на відносини між статями, розкриваючи різні їх аспекти. Так, Ф. Ніцше (1844 – 1900 рр.) ставив занепад народів у залежність від зменшення індивідуальної пристрасті та збільшення шлюбів за соціальними мотивами. У „Книзі для вільних умів” у розділі про жінку й дитину він зазначає, що досконала жінка є вищим типом людини, ніж досконалий чоловік, але зустрічається такий жіночий тип надзвичайно рідко [7, с. 415].

Подальше дослідження гендерної  проблематики пов’язане з поглибленим  вивченням таємниць людської психіки. Зокрема, К.-Г. Юнг зазначав, що немає  чоловіка, який був би повністю позбавлений  жіночих рис. І навпаки. Він увів поняття архетипів „чоловічості”  та „жіночості”, тобто анімус, який формує думку та аніму, котра відтворює  настрої [13, с. 189]. Китайська соціальна  думка також виділяє „інь”  та „янь” як дві сторони чоловічого й жіночого: вони неподільні, але  не тотожні.

Однак суто психологічні підходи до вивчення проблеми взаємовідносин між  статями не дали можливості висвітлити ширші суспільні аспекти цих  стосунків, показати їх значення для  конкретного перебігу історичного  процесу.

Напередодні Великої французької  революції у низці публіцистичних творів ставилося риторичне запитання: якщо чоловіки народжуються вільними, то жінки є рабинями своєї статі? Ж.-Ж. Руссо, звертаючись до проблематики відносин між статями, наголошував, що той, хто не є добрим сином, чоловіком, батьком, не є і добрим громадянином. Відтак після 1789 року, коли було проголошено принцип прав людини, особливо гостро постало питання про права жіноцтва. Зовнішнім, суто семантичним проявом ідеї рівноправ’я стало використання замість слів „монсір” та „мадам” звернень „громадянин” і „громадянка”.

Слід зазначити, що питання про  роль жінок у суспільному процесі  закономірно постало саме на гребені  Великої французької революції 1789 – 1794 років. Причому це сталося не лише внаслідок активізації жінок  як суб’єкта революції (досить згадати  Шарлоту Корде, яка вбила Марата), але й із суто об’єктивних причин, пов’язаних з економічними (урбанізація, індустріалізація), політичними (демократизація суспільного життя, республіканська форма правління) та соціокультурними чинниками (просвітництво, початок епохи модерну).

На межі ХІХ – ХХ століть розпочалися  масштабні соціальні перетворення, складовою яких став і жіночий  рух. І відразу він опинився в предметному полі соціологічних досліджень.

В цей період жінки увійшли до сфери найманої праці, активно включились у виробничі відносини. І тут  же постала проблема заробітної платні: жінкам платили менше, ніж чоловікам, навіть якщо вони виконували однакову роботу. Почала складатися й тенденція  фемінізації певних професій – менш престижних і нижче оплачуваних. Особливо виразно це виявилося в  роки Першої світової війни, коли жінки  були змушені виконувати економічні функції чоловіків. У цей час, до речі, жіноцтво порушило й чоловічу монополію на політичну сферу  життя.

Впродовж ХІХ і ХХ століть  гендерні дослідження проводились  переважно на основі феміністичних  теорій. Формуються основні ідейні течії. Смислом ліберального фемінізму  стає боротьба проти дискримінації  жінок у сфері громадського життя. Натомість радикальний фемінізм вбачає головне своє завдання у звільненні жінки через руйнацію владних  та соціально-психологічних механізмів існування і функціонування режиму патріархату, який перманентно відтворюється  родиною. Неомарксистський же фемінізм вважає головною причиною гендерної  нерівності умови капіталістичної  експлуатації. Причому саме експлуатацію жінок, а не пролетаріату, розглядає, наприклад, Г. Маркузе, як фундамент  капіталізму.

Нагадаємо, що К. Маркс в „Економічно-філософських рукописах 1844 року” зазначав, що у  ставленні до жінок як до здобичі  та служниці суспільного сластолюбства  втілено безмежну деградацію, в якій людина перебуває щодо самої себе. Адже таємниця цього ставлення втілюється в ставленні чоловіка до жінки та в тому, як мислиться безпосереднє природне родове відношення. У цьому природному родовому відношенні ставлення людини до природи є безпосереднім його ставленням до людини. Отже, в цьому ставленні у вигляді наочного факту виявляється, наскільки для людини природа стала людською сутністю, або наскільки природа стала людською сутністю людини [3, с. 257]. В цьому контексті фрейдо-марксист В. Рейх (1897 – 1957 рр.) розглядав майбутнє людства в залежності від вирішення проблеми структури людського характеру [16, с. 111]. Він закликав лікувати людей від знання, яке не знає любові.

На початку ХХ століття утверджувалась перша хвиля розвитку фемінізму  та „жіночої історії”. Наприклад, в  США самі суфражистки стали першими  істориками свого руху. Проте це лише один із напрямків досліджень. А завдання соціології полягає в  тому, щоби розкрити сенс соціальної диференціації  статей та соціально-статевих відносин.

Слід зазначити, що загалом в  науковій літературі найчастіше розробляється  так звана жіноча історія. Навіть наголошується, що „бути гендерологом не будучи феміністом – неможливо” [6, с. 171]. Проте, зрештою, „сенс фемінізму  може бути лише в народженні нової  єдності чоловіка й жінки” [12, с. 40].

З цієї точки зору розробляється, зокрема, проблематика „жінки і влада”. В  цьому сенсі певний історичний та соціологічний інтерес становлять праці „Перші леді Америки” [5, с. 10] та „Жінки Гітлера” [11, с. 10]. Вони дозволяють з суто політологічної точки зору уточнити соціально-психологічні особливості  функціонування чоловічої й жіночої  психології в умовах різних політичних режимів. Слід також звернути увагу  на зібрані афоризми, які належать відомим жінкам та чоловікам [4], що дає  можливість здійснювати компаративний  контент-аналіз, який став перспективним  напрямком соціально-психологічних  досліджень в історичному контексті. Такі дослідження в умовах нинішньої  перехідної доби, як у національному, так і в глобальному масштабі, поступово актуалізуються. Зокрема, в німецькій соціологічній науці  стали досить популярними гендерні дослідження та їх історичні аспекти. З 1982 року в ФРН видається журнал „Історичних жіночих досліджень та феміністської практики”. Досить інтенсивно розвиваються прикладні й теоретичні гендерні історичні дослідження. Так, професор історії Берлінського університету Г. Бок у праці „Жінка в європейській історії. Від середньовіччя до сучасності” розглянула передумови формування феміністського руху. Вона зазначає, що до часів Відродження вважалось, що жінка за межами дому суперечить Божому замислові [14, с. 27]. Однак подібні констатації лише порушують проблеми історичного аналізу розвитку гендерних стереотипів, не вирішуючи їх.

4. Психолого-педагогічні аспекти гендерного підходу в суспільстві

Не дивлячись на розуміння відмінностей між дітьми різної статі в здібностях, інтересах і нахилах, особливостях поведінки, педагогіка й досі залишається  безстатевою. Безстатеве навчання і  виховання викликало і викликає сьогодні в багатьох психологів, нейрофізіологів  і педагогів занепокоєння щодо спотвореного виховання хлопчиків і дівчаток і неадекватності способів їх навчання, а в підсумку – розвитку їх особистості. Але і хлопчики, і дівчатка не розділені глухою стіною, проявляючи себе в спілкуванні як носії існуючих в їх уявленні особливостей статі. Статева сегрегація співпадає з прагненням звернути на себе увагу представника протилежної статі, який сподобався, і(або) ствердити себе як представника своєї статі в очах не тільки одностатевих однолітків.

У сучасній педагогічній науці і  практиці проблема статі вивчена  і представлена далеко недостатньо. Відсутність повноцінного ґендерного виховання і сексуальної просвіти не лише приводить до відхилень у  формуванні особистості, невротичних  і поведінкових порушень, нещасливих шлюбних стосунків, але й виявляється  часом серед факторів, що призводять до виникнення серйозніших психічних  розладів. Не випадково в останні  роки ґендерна тематика у психолого-педагогічній науці набуває все більшої  популярності. Очевидно, що жорсткі  стандарти традиційної культури щодо фемінінності й маскулінності, які проводяться суспільством через школу, є анахронізмом і стають об’єктивною перешкодою для ефективної соціалізації вихованців.

Сьогодні все більше вчених сприймає парадигму ґендерного підходу в  педагогіці. Для них привабливим  є те, що ґендерний підхід орієнтований на формування й утвердження рівних, незалежних від статі можливостей  самореалізації людини в усіх сферах життєдіяльності. Однак ґендерні підходи  в педагогіці сприймаються як наукова  екзотика. Це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що система освіти загалом достатньо  консервативна і з небажанням сприймає „інновації”. Педагогіка має  звикнути до нового знання. Для розуміння  і професійної участі в процесі  ґендерної соціалізації дітей педагогу необхідний відповідний методологічний і методичний апарат, що містить  систему наукових знань про ґендер, педагогічні аспекти виховання  й освіти як ґендерні технології, фактори, умови і критерії ефективної ґендерної  соціалізації школярів.

Для вивчення міри взаємодії педагогіки й ґендеру як складних соціальних і наукових категорій вводиться  поняття „ґендерний вимір в освіті”, під яким розуміють оцінку наслідків  і результатів впливу виховних зусиль педагогів на становище і розвиток хлопчиків і дівчаток, усвідомлення ними своєї ідентичності, вибір ідеалів  і життєвих цілей, статус дітей у  шкільному колективі, групі однолітків, залежно від біологічної статі. Здійснювати ґендерний підхід в освіті дітей – це значить діяти з розумінням соціального, конструктивістського походження категорій „чоловічого” і „жіночого” в суспільстві, ставити особистість та індивідуальність дитини в розвитку і вихованні вище традиційних рамок статі. Школа повинна давати учням можливість розвивати індивідуальні здібності та інтереси, незалежно від належності до тієї чи іншої статі, протистояти традиційним стандартам стосовно статей. Для цього педагогічний колектив повинен мати ґендерну чутливість, володіти методикою ґендерного підходу до процесу соціалізації дівчаток і хлопців.