Господарський процес

          План

Вступ

1. Загальні положеня виконавчого провадження: учасники виконавчого провадження.

2. Підстави та порядок відкриття виконавчого проваження. Наказ господарського суду і пред’явлення  його для виконання.  Видача дубліката наказу.

3. Відстрочка або розстрочка виконання рішення, зміна способу та порядку  виконання рішення, ухвали, постанови. Зупинення виконання судового рішення.

4. Поворот виконання рішення, постанови.

Висновок     

Нормативні акти та література

           Вступ

Вдало закінчивши судову справу, сторона, на користь якої постановлено рішення постає перед новим процесом - виконання рішення.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження  та примусове виконання рішень інших  органів — це сукупність дій органів  і посадових осіб, спрямованих  на примусове виконання рішень судів  та інших органів чи посадових  осіб, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених Законом України "Про  виконавче провадження", іншими нормативно-правовими  актами, а також рішеннями, що відповідно до Закону України "Про виконавче  провадження" підлягають примусовому  виконанню.

Головним конституційним обов’язком України на шляху розбудови  правової демократичної держави  є утвердження та забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом.

Примусове виконання рішень судів покладено на державну виконавчу  службу, яка входить до системи  Міністерства юстиції України, і  після набрання чинності Законом  України «Про державну виконавчу  службу» від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР, реформована із судових виконавців в окрему службу державного виконання  в системі органів виконавчої влади.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом України «Про державну виконавчу  службу», адже невиконання будь-якого  рішення підриває авторитет органів  законодавчої, виконавчої і судової  влади, що ускладнює виконання ними повноважень, встановлених Конституцією і законами України.

З введенням у дію з 1 липня 1999 року Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV державній виконавчій службі надаються широкі процесуальні повноваження. Цей закон визначає умови і порядок виконання рішень судів і інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку.

Актуальність теми полягає  в необхідності продовжувати підвищувати  рівень правового регулювання для  того, щоб спростити та вдосконалити можливість його застосування на практиці. Тема виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду розглядалася багатьма визнаними вченими  в галузі науки господарського процессуального права. Серед них слід відзначити В.А. Кройтор , М.М. Фролов , М.М. Ясинок , В.Е. Беляневич , С.Я. Фурса , С.В. Щербак .

Об’єктом дослідження  курсової роботи є чинне цивільно-процесуальне та господарсько-процесуальне законодавство  України.

Предмет дослідження –  процесуальні питання, пов’язані з  виконанням рішень у господарських  справах.

Метою курсової роботи є  дослідження процесуальних питань, пов’язаних з виконанням рішень у  господарських справах. Завданням данної роботи є визначити теоретичні засади дослідження виконання рішень у господарських справах, охарактеризувати особливості звернення судового рішення до примусового виконання, дослідити повноваження органів державної виконавчої служби та суду, пов’язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню рішень. Для дослідження даної теми були використані системний метод і метод аналізу.

1. Загальні положеня виконавчого провадження: учасники виконавчого провадження.

Метою господарського процесу  є встановлення взаємовідносин сторін, винесення і виконання законного  та обґрунтованого рішення з господарського спору. Тому господарське процесуальне провадження охоплює всі питання, пов’язані як з розглядом, вирішенням господарських спорів, так і з  виконанням рішень господарського суду.

Вступивши в законну силу, рішення господарського суду набувають  якості обов’язковості і «виконавчості», внаслідок чого сторони зобов’язані  діяти згідно з приписом рішення.

Виконання рішення господарського суду є завершальною і важливою стадією  господарського процесу.

Реальний захист відновлення  порушених суб’єктивних прав юридичної  особи, громадянина-підприємця можуть бути забезпечені лише тоді, коли боржник  добровільно підкоряється рішенню  господарського суду або буде примушений до цього компетентними органами, коли буде виконане рішення господарського суду. Кожне рішення господарського суду повинно бути виконане у встановленому  законодавством порядку, тобто реалізоване  для досягнення тієї мети, про яку  дбала зацікавлена організація, коли зверталася до господарського суду. В іншому випадку звернення до цього органу виявилося б непотрібними витратами коштів, сил, часу сторін і господарського суду, оскільки захист прав є не що інше, як його реальне, в  необхідних випадках — примусове  здійснення. Тому в рамках господарського процесу регулюються і здійснюються не тільки правовідносини по розгляду й вирішенню господарських справ, але й по виконанню прийнятих  рішень.[6, с. 164]

Примусове виконання судових  рішень забезпечує їх сталість, гарантує здійснення справ, визнаних рішенням господарського суду, і виконання підтверджених ним обов’язків. Виконавче провадження — це стадія господарського процесу, в якому спеціальні органи держави провадять примусове здійснення справ суб’єктів господарювання, які підтверджені рішенням господарського суду.

Як стадія господарського процесу виконання судових рішень здійснюється в процесуальній формі, та порядок діяльності органів виконання  заздалегідь приписаний законом. Зацікавленим особам забезпечена можливість брати  участь у виконавчому провадженні, при цьому їм надані певні процесуальні права.[11, c.133]

Чітке і своєчасне виконання  всіх рішень господарського суду робить діяльність його органів ефективною. Саме тому провадження по виконанню  судових рішень має важливе значення і за своєю суттю є заключною  стадією господарського процесу  з конкретної справи.

Рішення, ухвали, постанови  господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території  України. (ст.115 ГПК)

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Пред’явленням наказу до виконання  порушується виконавче провадження.

Провадження по виконанню  рішень будь-якого юрисдикційного органу має важливе значення в механізмі  захисту прав. Помилки, які допущені на цьому заключному етапі захисту  права, можуть звести нанівець попередню  діяльність правоохоронного органу і призвести до зворотнього результату — порушення суб’єктивних прав сторін, які сперечаються. Тому примусове  здійснення порушеного або оспорюваного права знаходиться під контролем  суду, одночасно є заключною стадією  провадження в юрисдикційному органі.

Виконання рішення господарських  судів регламентуються нормами  Господарського процесуального кодексу  України (ст.ст. 115—122), Законом України “Про виконавче провадження”, Інструкцією про проведення виконавчих дій та іншими нормативно-правовими актами.

Необхідно відрізняти примусове  виконання рішення господарського суду відносно боржника від стадії виконавчого провадження, яка складається  з низки процесуальних дій, зокрема  видачі наказу, який може і не бути подано до виконання у зв’язку з добровільним виконанням рішення; видачі дубліката  наказу, якщо останній втрачено; відстрочки, розстрочки, зміни одного способу  та порядку виконання іншим, повороту виконання рішення та інше. Названі  дії пов’язані з виконанням рішення  незалежно від того, яким чином  воно виконується — добровільно  чи примусово.

Вказані дії мають одну мету — реальне забезпечення захисту  дійсно порушеного або оспорюваного права. Вони становлять самостійну і  заключну стадію господарського процесу. Норми, які регулюють провадження  в господарському суді, становлять самостійний інститут господарського процесуального законодавства.

Згідно із Законом України  “Про виконавче провадження” примусове  виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка  входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу  службу” примусове виконання  рішень здійснюють державні виконавці  районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної  виконавчої служби та інші органи, організації  і посадові особи, які здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених Законом “Про виконавче провадження”.

У виконавчому провадженні  беруть участь державні та інші органи й посадові особи, до компетенції  яких входить примусове виконання  рішень господарського суду, і сторони (стягувач і боржник).[10, c.323]

Учасниками виконавчого  провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оціночної  діяльності - суб'єкти господарювання.

Для проведення виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також  працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки і  піклування, інших органів і установ.

Умови і порядок виконання  рішень судів та інших органів (посадових  осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному  порядку, визначає Закон України "Про  виконавче провадження".

Поняття сторін виконавчого  провадження визначено статтею 11 вказаного закону, а саме - сторонами  у виконавчому провадженні є  стягувач і боржник.

Стягувач та боржник –  фізичні або юридичні особи, стосовно яких згідно з виконавчим документом має бути відповідно здійснено захист (поновлення) порушеного законного  права чи інтересу та забезпечення виконання покладеного рішенням уповноваженого органу обов’язків (вчинення певних дій або утримання від  їх вчинення).[3]

Стягувач – це особа, яка  за наявності належного виконавчого  документа, виданого на її користь чи в її інтересах, звернулась до державного виконавця із заявою за захистом своїх  прав або охоронюваних законом інтересів.

Боржником є особа, яка  зобов’язана відповідати за виконавчим документом внаслідок заяви стягувача, в інших, визначених законом, випадках шляхом вчинення певних дій (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені  рішенням) або утримання від їх вчинення.

Кожна із сторін має матеріально-правову  чи іншу заінтересованість у виконанні  певного рішення і бере участь у процесі від свого імені.

На боржника поширюється  матеріально-правова дія виконавчого  документа щодо сплати виконавчого  збору та компенсації витрат на здійснення виконавчих дій.[10, c. 326]

Передбачено можливість участі у виконавчому провадженні кількох  стягувачів або боржників.

Стаття 57 Конституції України  кожному гарантує право знати  свої права і обов’язки.

Як відомо, усі законодавчі  акти повинні основуватись на принципах, закріплених в Основному Законі України – Конституції.

На виконання цього  принципу законодавець за допомогою  статті 7 Закону України "Про виконавче  провадження" визначає гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому  провадженні, які, перш за все, виражаються  у тому, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права у точній відповідності  із законом і не допускати у  своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і  юридичних осіб. 

Сторони виконавчого провадження  мають право:

         - брати участь у виконавчому провадженні самостійно або може доручити участь у виконавчому провадженні одному із співучасників;

- реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь громадянина у виконавчому провадженні не позбавляє його права мати представника, за винятком випадку, коли боржник зобов’язаний згідно з рішенням вчинити певні дії особисто;

- знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом;

- укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується судом, оспорювати належність майна і його оцінку, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами;

- оцінити обов’язковість відкритого виконавчого провадження;

Стягувач має право  подати заяву про видачу дубліката  виконавчого документа, про поновлення строку пред’явлення виконавчого документа  до виконання, про відмову від  стягнення і повернення виконавчого  документа.

За виконавчим документом про стягнення коштів за погодженням  із стягувачем боржник може передати стягувачу в рахунок повного  або часткового погашення боргу  власне майно.[6, c.165]

Обов’язки сторін виконавчого  провадження:

- сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення повного і своєчасного вчинення виконавчих дій;

- письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження, встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи місцезнаходження, а боржник — фізична особа — про зміну місця роботи. [3]

Боржник зобов’язаний у  строк, встановлений державним виконавцем, надати достовірні відомості про  свої доходи та майно, у тому числі  про майно, яким він володіє спільно  з іншими особами, рахунки в банківських  та фінансових установах, своєчасно  з’явитися за викликом державного виконавця, письмово повідомити державного виконавця про майно, що перебуває  в заставі або у інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших  осіб.

У разі невиконання учасниками виконавчого провадження законних вимог державного виконавця до них  може бути застосоване адміністративне  стягнення у вигляді штрафу, передбачене  статтею 88 Закону України "Про виконавче  провадження".

          2. Підстави та порядок відкриття виконавчого проваження. Наказ господарського суду і пред’явлення  його для виконання.  Видача дубліката наказу.

Виконання рішення господарського суду здійснюється, як правило, за участю сторони, на користь якої воно винесено. Накази про стягнення грошових сум  разом із рішенням видаються стягувачеві  або надсилаються йому рекомендованим чи цінним листом. Накази про стягнення  грошових сум до бюджету надсилаються або видаються господарським  судом місцевим органам податкової служби для виконання у встановленому  порядку через установи банку. Решта  наказів виконується державними виконавцями. Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів, або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях, видаються  накази із зазначенням тієї частини  судового рішення, яка підлягає виконанню  за даним наказом (ст. 116 ГПК України).[1]

Згідно зі ст. 117 ГПК України  у наказі господарського суду має  бути зазначено:

- найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення,

- дата видачі наказу та строк його дії;

- резолютивна частина рішення;

- найменування стягувача і боржника, їх адреси, номери рахунків у банках.

Виконавчий документ повинен  суворо відповідати вимогам ст.19 Закону України «Про виконавче провадження». Так, відповідно до зазначеної норми  статті, у виконавчому документі  повинні бути зазначені:

- назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

- дата і номер рішення, яким видано виконавчий документ;

- найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

- резолютивна частина рішення;

- дата набрання чинності рішенням;

- строк пред'явлення виконавчого документа до виконання.[3]

Виконавчий документ має  бути підписаний уповноваженою посадовою  особою і скріплений печаткою. Законом  можуть бути встановлені також інші додаткові вимоги до виконавчих документів.

Якщо рішенням господарського суду встановлюється відстрочка або  розстрочка виконання, в наказі зазначається, з якого часу починається перебіг  строку його дії.[11 , c. 136]

Виданий стягувачеві наказ  може бути пред’явлено до виконання  не пізніше трьох років з дня  прийняття рішення, ухвали, постанови  або закінчення строку, встановленого  у разі відстрочки виконання судового рішення або після винесення  ухвали про поновлення пропущеного  строку для пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується  час, на який виконання судового рішення  було зупинено (ст. 118 ГПК).[1]

Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі його втрати, якщо стягувач звернувся із заявою по це до закінчення строку, встановленого  для пред’явлення наказу до виконання. До заяви про видачу дубліката  наказу мають бути додані довідка  установи банку, державного виконавця  чи органу зв’язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем; довідка  стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і  до виконання не пред’явлено. Про  видачу дубліката наказу виноситься ухвала.[1]

Досить часто державному виконавцю доводиться виносити постанову  про відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа  та відмову у відкритті виконавчого  провадження у примусовому виконанні.

Нажаль, досить часто підставою  для відмови у відкритті виконавчого  провадження стає елементарне нехтування стороною виконавчого провадження (зазвичай – стягувачем) вимог діючого  законодавства. Сторони реалізують права та обов’язки у виконавчому  провадженні самостійно або через  представників.  В цьому випадку, повноваження представників мають  бути підтверджені довіреністю. Досить часто стягувачі надсилають лише копії довіреностей представників, які не засвідчені належним чином. Непоодинокі  випадки, коли державному виконавцю  надсилають належним чином засвідчені довіреності, в яких не зазначено  право представника представляти права  та законні інтереси стягувача саме в процесі виконавчого провадження. Враховуючи п.7 ст. 26 Закону «Про виконавче  провадження», державний виконавець за таких обставин відмовляє у  відкритті виконавчого провадження.[10 , c. 329]

Згідно з ст.18 Закону України  «Про виконавче провадження», державний  виконавець відкриває виконавче  провадження на підставі виконавчого  документа. Іноді сторона виконавчого  провадження – стягувач надає  державному виконавцю лише ксерокопію виконавчого листа (наказу), навіть засвідчену у встановленому порядку. Але, за таких обставин державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження згідно з п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», а саме, на підставі «невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.19 Закону «Про виконавче провадження» та роз’яснює стягувачу стягувачу право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, про приведення виконавчого документа у відповідність із вимогами статті 19 Закону.

Ще однією підставою відмови  у відкритті виконавчого провадження  є відсутність у виконавчому  документі зазначення строку його пред’явлення до виконання. Так, відповідно до ч.1 ст. 251 ЦК України, «Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана  дія чи подія, яка має юридичне значення». Тож, якщо у виконавчому  документі відсутній строк пред’явлення до виконання, керуючись п.6 ч.1 ст.26 Закону «Про виконавче провадження», державний  виконавець виносить постанову про  відмову у відкритті виконавчого  провадження .

Непоодинокі випадки ухвалення  судового рішення проти кількох  відповідачів, отже видання судом  кількох виконавчих листів. В кожному  виконавчому документі повинно  бути точно зазначено яку частину  судового рішення треба виконати за кожним виконавчим провадженням. [ 6 , c.166]

 Державному виконавцю  надсилають на виконання виконавчі  документи без зазначення, яку  частину судового рішення треба  виконати відносно кожного боржника. За таких обставин, згідно з  п. 7 ст. 26 Закону України «Про виконавче  провадження», державний виконавець  зобов’язаний відмовити у прийнятті  до провадження виконавчого документа  та у відкритті виконавчого  провадження у примусовому виконанні.

Зустрічаються такі порушення  вимог ст.19 Закону України «Про виконавче  провадження», як не зазначення у виконавчому  документі місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) стягувача та боржника, строк пред’явлення для виконання виконавчого документа, дата набрання чинності рішенням. Виконавчий документ має бути підписаний та посвідчений печаткою. Кожен сотий виконавчий документ не відповідає даним вимогам – відсутня печатка суду, підпис уповноваженої особи (судді). У виконавчому документі іноді не зазначають дату видачі, що призводить до відмови в прийнятті виконавчого провадження. Іноді у виконавчому документі не визначено розмір суми, яка підлягає виплаті, що також виключає здійснення виконавчого провадження.[3]

На мою думку, обов’язковим має бути зазначення судом у виконавчому  документі коду ЄДРПОУ (для юридичних  осіб) або ідентифікаційного коду (для фізичних осіб – суб’єктів  підприємницької діяльності) який надає  державному виконавцеві ідентифікувати боржника серед багатьох інших суб’єктів господарювання.

3. Відстрочка або розстрочка виконання рішення, зміна способу та порядку  виконання рішення, ухвали, постанови. Зупинення виконання судового рішення.

У процесі виконання судового рішення сторони можуть укласти  мирову угоду. Мирова угода, укладена сторонами  у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв  відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський  суд виносить ухвалу (ст. 121 ГПК), у  таких випадках розчате виконавче  провадження завершується відповідно до пункту 2 статті 37 Закону.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення  або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський  суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає  це питання у судовому засіданні  з викликом сторін, прокурора чи його заступника; у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити  виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання (ст. 121 ГПК).

Відстрочка — це відкладення  або перенесення виконання рішення  на новий строк, який визначається господарським  судом.[10 , c. 335]

Розстрочка означає виконання  рішення частинами, встановленими  господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини також повинні визначатись  господарським судом.

При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови  господарський суд на загальних  підставах може вжити заходів  до забезпечення позову.[1]

Під зміною способу і порядку  виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом  нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими.

Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання  виноситься ухвала, яка може бути оскаржена. В необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням  боржника або державному виконавцю.

Статтею 33 Закону України  «Про виконавче провадження» передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють  виконання рішення або роблять  його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони  мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання.

Рішення про відстрочку або  розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання  повинно бути прийнято у 10-денний строк  і може бути оскаржено у встановленому  порядку.

По інших рішеннях відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку  виконання не допускаються.

Відстрочка виконання  рішення суду про звернення стягнення  на предмет іпотеки не призводить до призупинення нарахування процентів  за угодою про іпотечний кредит чи зміни прав та обов'язків сторін щодо основного зобов'язання боржника.[11 , c.140]

Зупинення виконання рішення у випадку, коли воно знаходиться на розгляді у касаційній інстанції. Виконання рішення зупиняється судом касаційної інстанції:

1) за заявою сторони; 

2) за поданням прокурора; 

3) за власною ініціативою  суду.

Про зупинення виконання  судового рішення виноситься ухвала, яка надсилається державній виконавчій службі, у провадженні якої знаходиться  рішення, виконання якого було зупинено.