Государственное управление и его соотношение с исполнительной властью. 2

 

 

 

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

                                             КОЛЕДЖ «ОСВІТА»

 

 

 

СИДОРЕНКО

Петро Олександрович

група ПЗ 23 К

                                                                                підпис

 

 

 

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ З ВИКОНАВЧОЮ  ВЛАДОЮ

 

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

 

КУРСОВА РОБОТА

 

 

 

Керівник

викладач

Лапушанська О.В.

 

                                                       КИЇВ 2012

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………..3

 

РОЗДІЛ1.ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1 Державне управління : поняття, ознаки, принципи функціонування…………………………………………………….6

 

1.2 Законодавче регулювання та особливості державного управління в Україні………………………………………………11

 

           РОЗДІЛ 2. 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

 

2.1 Нормативно-правові засади функціонування  виконавчої влади в Україні…………………………………………………….17

 

           2.2 Співвідношення державного управління і виконавчої

влади………………………………………………………………..22

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………….39

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………44

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність курсової роботи. У зв'язку з необхідністю реформування адміністративного права надзвичайно загострилась проблема визначення предмета регулювання цієї галузі системи українського права. Розв'язання даної проблеми традиційно пов'язується з теоретичною оцінкою обсягу поняття «державне управління», що за умов дії принципу поділу державної влади корелюється з поняттям «виконавча влада».

Нерозробленість на теоретичному рівні деяких питань діяльності державного управління та виконавчої влади в України, особливо через призму забезпечення прав і свобод людини, неузгодженість нормативних актів, наявність спірних визначень у зазначеній сфері обумовлюють актуальність теми курсової роботи.

Розробкою теорії державного управління та виконавчої влади в Україні, займались провідні вчені юристи. Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли В.Б. Авер’янов О.М. Бандурка, Т.О. Коломоєць,  В. К.Колпаков та ін.

Завдяки доробку  цих вчених були розроблені теоретико-методологічні принципи, методи та процедури забезпечення діяльності державного управління та виконавчої влади в Україні. Разом з тим, як в теорії так і практиці державотворення залишаються неврегульованими та потребують додаткового дослідження деякі положення цієї проблематики.

Мета  і завдання. Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ

розкрити поняття державного управління, його основних ознак та принципів, а також з’ясування співвідношення державного управління з державною виконавчою владою.

   Відповідно до поставленої мети курсової роботи в ній необхідно вирішити наступні питання:

• розкрити поняття«управління», «державне управління», ознаки  державного управління;

-усвідомити  сутність понять «влада», «виконавча  влада» ;

• розкрити питання співвідношення державного управління і виконавчої влади в Україні;

Об’єктом  курсової роботи є суспільні відношення, які формуються під час здійснення державного управління та виконавчої влади.

Предметом дослідження є державне управління , виконавча влада в Україні та їх співвідношення.

Методи  дослідження. У вирішенні зазначених завдань використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був формально-догматичний (спеціально-юридичний), за допомогою якого визначено поняття та сутність державного управління, виконавчої влади та особливості її діяльності. Системно-структурний метод дозволив всі державно-правові явища розглянути як елементи системи.

Крім того, у  процесі роботи використовувались методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення форм державного управління та виконавчої влади.

Курсова робота є дослідженням присвяченим державному управлінні, виконавчій владі в Україніі їх співвідношенні. У ній обґрунтовано ряд наукових положень і висновків, нових у теоретичному плані:

- удосконалено поняття державногого управлінн, як невід’ємної складової політичної влади, що це здійснюється державними органами з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

- дістало подальшого розвитку розуміння сутності державної влади, в аспекті того, що в сучасній демократичній державі в якій будується громадянське суспільство метою державного примусу може бути тільки необхідність забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- удосконалені особливості функціонування державної влади, як діалектична єдність і незалежність законодавчої, судової та виконавчої гілки влад;

- дістали подальшого розвитку, шляхи удосконалення діяльності державної влади в Україні в аспекті, щодо реального забезпечення органами державної влади прав і свобод людини і громадянина.

 

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, трьох підрозділів , висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи становить 46 сторінок. Список використаних джерел становить 30 найменувань та займає 3 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1 Державне  управління : поняття, ознаки, принципи функціонування

Термін "управління" має багато значень. У загальному розумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Характерно, що термін "управління" в перекладі на англійську мову - administration. Адмініструвати, тобто керувати, управляти, яскраво показує нам зв'язок адміністративного права з управлінням

Управління – це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно- важливих цілей та вирішення завдань.

Іншими словами, управління у соціальних системах виявляється  у свідомо-вольових зв'язках людей. Усі основні управлінські категорії (суб'єкт, об'єкт, управлінський вплив, зворотні зв'язки) не є абстрактними. Вони матеріалізовані у конкретних діях людей, колективів, у взаємовідносинах між ними.

Управлінська  система — це єдине ціле, що існує  і розвивається внаслідок взаємодії його компонентів.

Учені пропонують й інші визначення цього поняття. Наприклад, під управлінською системою розуміють сукупність компонентів, які у процесі взаємодії утворюють  єдине ціле; сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові якості, не притаманні її складовим (живий організм, будівля, годинник, комп'ютер, навчальна група тощо); сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, які становлять єдине ціле і розвиваються відповідно до заданої мети, що є загальною для всіх цих елементів; певну цілісність (єдність), що існує внаслідок внутрішньої взаємодії і зв'язків між елементами, які її утворюють.

Адміністративне право - це управлінське право. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним правом. Основними ознаками управління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, керуючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлінська система - це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сторону управлінського процесу, що являє собою джерело керуючого впливу.

 Об'єкт управління - сторона управлінського процесу,  що функціонує під керуючим  впливом суб'єкта, набуває певних  нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організуючих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта управління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління завдяки керуючому впливу.

Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється в природі, техніці та суспільстві. Звідси виділяють три різновиди управління, а саме:

- біологічне, що реалізується в процесі управління в рослинному і тваринному світі живими організмами;

- технократичне,  що характеризує управління різноманітними  машинами, механізмами, технічними  засобами за допомогою математичних  формул і символів;

- соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

 Соціальне  управління характеризується:

1) тим, що  проявляється через спільну діяльність  людей; 

2) його головне  призначення – упорядкування  й урегулювання спільної діяльності шляхом забезпечення узгоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності, через вплив на їх поведінку;

3) є регулятором  управлінських відносин;

4) є владним; 

5) має особливий  механізм реалізації – організаційно  оформлені групилюдей.

Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване, як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тільки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе.

Одним із видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, способи й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:

- законодавче  (законотворче);

- виконавчо-розпорядче (власне управлінське);

- судове (правосудне);

- контрольно-наглядове.

Державне управління, у широкому змісті слова, - діяльність органів та установ усіх гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) з створення і здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, які змінюються. [20]

Державне управління, у вузькому змісті слова, - діяльність особливого роду, зміст якої полягає у виконанні правових актів шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. [4]. Тобто державне управління - здійснення виконавчої влади.

В кожному із зазначених видів державного управління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня - спрямована на структурні елементи громадянського суспільства. У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів, інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному  управлінню властиві такі риси:

- діяльність із реалізації завдань і функцій держави;

- воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

- останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

- форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) - це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання  законів у процесі повсякденного  й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси державне управління (у вузькому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального й особливого, у якому проявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

Державне управління здійснюють на підставі принципів:

- соціально-політичні: демократизм; участь населення в управлінській діяльності; рівноправність осіб; рівність усіх перед законом; законність; гласність; врахування громадської думки; об’єктивність;

- організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;

- організаційні принципи функціонування апарату державного управління: нормативність діяльності; єдиноначальність; колегіальність; поділ управлінської праці; відповідальність за свої рішення; оперативна самостійність.

 Зміст державного управління реалізується через комплекс функцій –функцій управління, які виконують задачі держави й суспільства шляхом владно організаційної діяльності у різних процесуальних формах. Слід відзначити, що управлінські зв’язки простежуються й у діяльностізаконодавчих органів, органів прокуратури, судів, проте ці зв’язки є внутрішніми, організаційно-правовими.

 Також виділяють  місцеве самоуправління – право  територіальної общини – жителів  села або добровільного об’єднання  в сільську общину жителів  декількох сіл, міст для самостійного вирішення питань місцевого значення.

Державне управління виступає як соціальне явище, адже воно є керівництвом кимось або чимось, атрибутом суспільного життя, якому  характерні ознаки суспільного життя, і проявляється там, де є спільна діяльність людей. Державне управління являє собою виконавчо-розпорядчу діяльність, основним напрямком якої є виконання законодавчо-нормативних актів. Виконання цієї функції досягається за допомогою використання необхідних владно-юридичних повноважень. Державне управління є також специфічним засобом спрямовуючого впливу управлінської діяльності на процеси функціонування та розвитку держави. Вищевикладене дає підстави вирізнити найхарактерніші ознаки державного управління:

- державне управління - це, передусім, соціальне, політичне явище;

-   державне управління  і  органи, що здійснюють  його  функції, є складовою частиною єдиного механізму державної влади;

-  державне управління - це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження, і поза цим не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні.

Таким чином, державне управління – це систематично здійснюваний цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність осби з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої в інтересах держави

 

1.2 Законодавче  регулювання та особливості державного  управління в Україні

У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі немає загальновизнаного поняття державного управління, що пов'язано з різними підходами до розв'язання цього важливого питання. Державне управління тлумачать з погляду змісту, сутності, форм, яких воно набуває і в яких функціонує. Представники загальносоціологічних наукових напрямів під час дослідження проблем управління виходять з його реального змісту як специфічного виду суспільної діяльності, спрямованої на систематичне здійснення певного впливу людей на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки з метою забезпечення її функціонування та досягнення поставлених цілей.

В адміністративно-правовій науці найпоширенішим є поняття  державного управління як самостійного виду державної діяльності, що має  організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Незважаючи на деякі відмінності, всі автори відзначають організуючий, виконавчо-розпорядчий характер управлінської діяльності, спрямований на виконання завдань і функцій держави.

Особливості сучасного  державного управління, його еволюція пов'язані з процесами зміни соціально-економічної та політичної систем. Значення держави та її управління економікою і соціально-культурною сферою за сучасних умов не тільки не послаблюються, а й посилюються, про що свідчить інтенсивна правотворча діяльність, спрямована на регулювання відносин у цих сферах.

Конституція України  також дозволяє державі активно  впливати на економічні, соціальні, культурні, політичні процеси, на формування ринку  й ринкових відносин. Звичайно, діяльність держави та її органів не завжди може позитивно впливати на ринкові процеси, але органи виконавчої влади якраз і створюють для стимулювання державою ринкової економіки. Цю діяльність і мають оцінювати за результатами функціонування управлінської системи, змінами в методах управління, його характері.

Зміни в соціально-економічній  системі й державному ладі, перехід  до ринкових відносин, місцевого самоврядування обумовили зміни в мотивації  та методах державного управління —  воно не зводиться лише до прямого  управління економікою та соціально-культурною сферою, прямого управління діяльністю окремих підприємств і установ з боку вищих органів на основі принципу «влада — підкорення». Відбувається процес розроблення заходів, спрямованих на стимулювання самостійності в діяльності підприємств і установ, пошук напрямів заохочення такої діяльності. Владна управлінська діяльність може виявлятися по-різному, а державне регулювання має свої особливості не тільки в сферах економіки, соціальної, культурної, адміністративно-політичної діяльності, а й у окремих галузях.

У деяких випадках управління пов'язано з безпосереднім розпорядництвом, носить «командний характер», ґрунтується  на імперативних приписах, заборонах, що обмежують самостійність. Проте  воно дедалі більше здійснюється у  формі нормативного регулювання, використання дозволів і рекомендацій, надання допомоги, сприяння й координації. Застосування лише жорстких варіантів управління суспільними процесами суперечить заданій моделі розвитку суспільства, та й сама система вже не «дозволяє» державі втручатися в усі питання управління й практичної діяльності, як це було до проголошення Україною незалежності.

Державне управління і зараз охоплює ті самі галузі та сфери суспільства, але його роль у них стає новою, принципово змінюється вплив на здійснювані процеси. Превалюючого значення набуває функція державного регулювання, від якої жодна держава не може відмовитися, оскільки законодавство поширюється на всі галузі та сфери і є прерогативою держави. Однак законодавче регулювання саме значною мірою залежить від того, державними чи недержавними є ті чи інші об'єкти та які структури здійснюють управління галуззю, сферою, об'єктом. Від цього залежить і рівень державного впливу на розв'язання питань управління й діяльності. Але в основі того, що відбувається, все ж таки лежать особливості й значення галузей і сфер, а також процеси приватизації, зміни форм власності, лібералізації цін, розвитку зовнішньоекономічної діяльності тощо, які впливають на відповідні галузі та сфери.

Об'єкти, що не є державними, перебувають в управлінні недержавних структур, а тому діють на засадах внутрішнього самоуправління. До них належать недержавні підприємства, установи й організації, а держава лише встановлює відповідні межі їх діяльності, яка не повинна здійснюватися на шкоду суспільству. Це стосується, як правило, порядку створення, реорганізації, ліквідації юридичних осіб, сплати податків і виконання загальнообов'язкових правил.

Інший підхід застосовують у випадках, коли об'єкти перебувають  у спільному управлінні державних і недержавних органів. Так, органам місцевого самоврядування можуть передавати об'єкти, що перебувають у державній власності, і відповідно — управління ними, а державні органи контролюють використання коштів та об'єктів, їм переданих. Представники державних органів можуть входити до складу органів управління недержавних структур, якщо там є частка державної власності.

Різним рівень управлінського впливу буде й у випадках, коли об'єкти відповідних галузей і сфер перебувають  у державній та недержавній власності (державне підприємство, фермерське господарство в сільському господарстві, підприємство в промисловості, зв'язку, установи в сфері освіти тощо).

У випадках, коли об'єкти перебувають у власності держави, управління ними безпосередньо здійснюють державні органи, і методи управління визначаються саме цим, незважаючи на те, що держава надає їх органам окремі можливості щодо самоуправління.

Особливості державного управління в Україні полягають також у тих функціях, на виконання яких його спрямовано. Ці функції складають зміст державного управління як самостійної форми діяльності, що має певну мету, однак запланований результат може бути досягнутий лише в разі правильного встановлення завдань управління, забезпечення матеріальними, людськими ресурсами, законодавчою основою, об'єктивною інформацією.

Державне управління як вид соціального управління обов'язково містить три елементи: прийняття  рішення, його виконання та контроль за реалізацією. Державне управління —  це частина державної діяльності, що має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому, що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави. Для його здійснення створюють спеціальні органи (встановлюють посади), які діють у рамках законів і в межах своїх повноважень.

Виконавча діяльність є  основним призначенням державного управління й складає першу, найважливішу його сторону. Для безпосереднього управління економікою, соціально-культурним будівництвом і адміністративно-політичною діяльністю характерною є розпорядча діяльність, яка становить інший бік державного управління. Виконавча й розпорядча діяльність органів виконавчої влади виявляється у відносинах влади і підпорядкування, наданні суб'єктам, що її здійснюють, юридично-владних повноважень.

Державному управлінню притаманні характерні риси, що випливають з його природи — здійснення виконавчих і розпорядчих повноважень:

- загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найважливіші сторони життя держави й суспільства;

- спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність);

- юридично-владний, розпорядчий характер;

- організаційний зміст, за допомогою якого досягають регулювання й координації спільної праці людей;

- активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єктами свого впливу галузі економічного, соціального й адміністративно-політичного будівництва;

- безперервне та постійне здійснення.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються  функціями управління. Через їх реалізацію суб'єкти виконавчої влади здійснюють управлінські процеси, досягають поставленої мети. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність з виконання намічених завдань і одержаний результат. Запланований результат може бути досягнутий лише у разі, коли правильно, з урахуванням реальних можливостей (забезпечення матеріально-фінансовими, людськими ресурсами (фахівцями), об'єктивною інформацією, законодавчою основою тощо) визначено управлінські завдання

Отже, функції державного управління є відносно самостійними елементами виконавчої державної діяльності, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта спеціальною системою органів виконавчої влади притаманними їм методами. За мету функції управління мають виконання завдань держави та суспільства шляхом владно-організуючої діяльності в різних процесуальних формах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

 

2.1 Нормативно-правові засади функціонування  виконавчої влади в Україні

Організація державної влади в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Різні види влади повинні співпрацювати між собою і доповнювати одна одну, залишаючись при цьому певною мірою незалежними, а також мати можливість впливати одна на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення основаних на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і законних інтересів особи, розвитку громадянського суспільства, становлення правової держави. [20]

Виконавча влада —  влада, що має право безпосереднього  управління державою. Носієм цієї влади  в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад, у Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр (Норвегія).

Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної компетенції  — вищі органи у системі органів  виконавчої влади; органи спеціальної компетенції — центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів.

Виконавчій владі та системі  її органів присвячено розділ VI Конституції "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади".

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї  державної влади, яка випливає з  державної цілісності України; розмежуванням  компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах  цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів.

Виконавча влада - державна влада, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату, діяльність яких спрямована на реалізацію загальних норм, установлених суб'єктами законодавчої (представницької) влади з метою регулювання різних сторін суспільного життя. [28]

Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади. Згідно з частиною першою ст. 113 Конституції «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади». Це означає, що Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів.