Гра як засіб підвищення мовленнєвої активності першокласників

ВСТУП

Актуальність  теми. У державному стандарті початкової загальної освіти вказані вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів, де зазначено про соціокультурну лінію з освітньої галузі «Мова та література», яка полягає в умінні встановлювати елементарні комунікативні контакти під час виконання тих чи інших соціальних ролей у різних життєвих ситуаціях [9]. Тому саме через гру дитина може виконувати ті чи інші соціальні ролі, і саме гра сприятиме покращенню виконання цих ролей.

З переходом із умов гри  до умов навчальної діяльності настає в житті дитини переломний момент. Нове становище дитини в суспільстві  визначається тим, що вона просто йде з дитячого садка до школи, а тим, що навчання для неї стане віднині обов’язковим [13].

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції. Потрапляючи до школи після дитячого садка, дитина зустрічається з іншим видом діяльності – навчанням. Але гра залишається важливим засобом не лише відпочинку, а й творчого пізнання життя. Ігрова позиція – могутній засіб виховного впливу на дітей. Гра може допомогти дитині оволодіти мовленнєвими навичками на уроках. Реформа школи націлює на використання всіх можливостей, усіх ресурсів для підвищення ефективності навчально-виховного процесу. Далеко не всі педагогічні ресурси використовуються у сфері виховання. До таких не часто використовуваних засобів навчання і виховання належить гра.

Проблема ігрової діяльності знайшла своє відображення в багатьох педагогічних теоріях і системах. Значного поширення в світовій педагогічній практиці набула створена у першій половині XIX ст. система дидактичних ігор Ф. Фребеля [14].

Зростаючий інтерес до питань ігрової діяльності на початку  ХХ ст. реалізувався у всесвітньовідомій педагогічній системі М. Монтессорі, теоретичними засадами якої є вільне виховання і сенсуалізм (теорія, згідно якої основою психічного життя є чуттєві уявлення).

На розвиток теорії ігрової  діяльності значною мірою вплинула вітчизняна наукова педагогічна думка. К. Ушинський зазначав, що в процесі гри «самодіяльно працює дитяча душа» [14].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. теорія ігрової діяльності значно збагатилася ідеями С. Русової щодо організації ігор різних видів.

Відомі педагоги (П. Блонський, В. Сухомлинський, В. Сорока, С. Шацький та ін.) експериментально досліджували провідні педагогічні проблеми, створили парадигми практичної виховної роботи з учнями в контексті різних видів ігрової діяльності.

Визначені напрямки не вичерпують можливості поглиблення дослідження, що й визначає його актуальність.

Мета дослідження полягає в аналізі та систематизації знань щодо впливу гри на формування мовленнєвої діяльності першокласників.

Мета конкретизується  у процесі розв’язанні таких завдань:

• проаналізувати психолого-педагогічну та методичну літературу з проблеми використання гри як прийому включення першокласників в мовленнєву діяльність;
• визначити роль гри на уроках рідної мови;
• дослідити мовленнєву діяльність першокласників у процесі гри;
• розробити дидактичні ігри для розвитку мовленнєвої діяльності школярів;
• з’ясувати значення гри як прийому включення першокласника до мовленнєвої діяльності.

Об’єктом дослідження є навчально-виховний процес.

Предметом дослідження є вплив гри як прийому включення першокласників у мовленнєву діяльність.

У цьому дослідженні ми використовували такі методи:

а)теоретичні: теоретичний аналіз відповідних темі дослідження психолого-педагогічних та методичних джерел; теоретичне обґрунтування шляхів використання гри як прийому включення першокласників в мовленнєву діяльність; узагальнення та систематизація отриманих теоретичних даних;

б) емпіричні: педагогічне  спостереження за навчально-виховним процесом, осмислення педагогічного досвіду вчителів.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – сорок одна сторінка.

РОЗДІЛ І

ДИДАКТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ГРИ ЯК ПРИЙОМУ ВКЛЮЧЕННЯ ПЕРШОКЛАСНИКІВ У МОВЛЕННЄВУ ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Гра як засіб підвищення мовленнєвої активності першокласників

Дитячі ігри виникли як стихійне наслідування дій дорослих. В ігрових вправах та змаганнях підростаюче покоління готувалося до праці, полювання, війни, виконання норм поведінки, тобто гра мала важливі соціальні функції. Із розвитком людства, нагромадженням знань, засобів матеріальної і духовної культури, прискоренням темпів життя гра поступово втрачала свою навчальну функцію. Універсальний засіб народної педагогіки, вона починає вважатися «несерйозним» заняттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних класів, обслуговує лише дозвілля. У школі, з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця, аж дотепер для гри не було місця. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі моделі сюжетної вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції. З переходом із умов гри до умов навчальної діяльності настає в житті дитини переломний момент. Нове становище дитини в суспільстві визначається тим, що вона не просто йде з дитячого садка до школи, а тим, що навчання для неї стане віднині обов’язковим. За результат свого навчання дитина нестиме відповідальність перед вчителем, школою і своєю сім’єю. Тепер дитина мусить дотримуватися однакових для всіх школярів правил. І тут на допомогу учням і вчителям знову приходить гра. У сучасних умовах — це не спонтанні сюжетні ігри, не стихійно засвоєні від старших поколінь розпади за правилами. Сьогодні гра контролюється системою суспільного виховання [10].

У грі існує суб’єктивна свобода для дитини. Тут дитина виконує роль, яку взяла на себе, враховуючи свій досвід. Гра стає сьогодні школою соціальних відносин для кожної дитини. Під час гри дитина ознайомлюється з великим діапазоном людських почуттів і взаємостосунків, вчиться розрізняти добро і зло. Завдяки грі у дитини формується здатність виявляти свої особливості, визначати, як вони сприймаються іншими, і з’являється потреба будувати свою поведінку з урахуванням можливої реакції інших [8].

Дитяча гра – один з  основних видів діяльності дітей, спрямованої  на практичне пізнання навколишніх  предметів і явищ через відтворення  дій та взаємність дорослих.

Народна педагогіка виділяє  дві основні групи ігор. Ігри першої групи виникають самі собою. У  них діти наслідують функції дорослих, те, що в майбутньому стане для  них серйозним обов’язком — трудовим, сімейним, громадським. Друга група  — це ігри спеціально вигадані для  розваги.

У дидактичних іграх, створених педагогікою ( в тому числі й народною), ігрова діяльність спеціально планується і пристосовується для навчальних цілей. Дидактичні гри – різновид ігор за правилами. У світовій педагогіці відомі системи дидактичних ігор, які вперше розробили для дошкільного виховання Ф.Гребель і М.Монтессорі, її для початкового навчання – О.Декролі [17].

Поняття дидактичної (навчальної) гри включає обов’язкові компоненти: навчально-ігрову структуру, наявність та органічне поєднання основних її складових дидактичних завдань, ігрових дій, правил.

Дидактичні ігри, які використовуються в початковій школі, виконують різні функції: активізують інтерес та увагу дітей, розвивають пізнавальні здібності, кмітливість, уяву, закріплюють знання, вміння і навички, тренують сенсорні вміння, навички тощо. Правильно побудована цікава дидактична гра збагачує процес мислення індивідуальними почуттями, розвиває саморегуляцію, тренує вольові якості дитини. Не варто оцінювати дидактичну гру лише з позицій навченості дитини. Її цінність, передусім у тому, що вона виконує роль емоційної розрядки, запобігає втомі дітей, знижує гіподинамію. Якщо вчитель часто використовує цікаві дидактичні ігри, молодші школярі раптом роблять відкриття: «Мені подобається думати, дайте мені таке завдання, щоб я поламав голову», тобто зароджується інтерес до розумової праці[3].

У навчальному процесі  ігрова діяльність має форму дидактичної  гри, ігрової ситуації, ігрового прийому, ігрової вправи.

Дидактичні ігри можуть:

- бути тільки в словесній  формі;

– поєднувати слово й  практичні дії;

- поєднувати слово й  наочність:

– поєднувати слово і  реальні предмети.

Структурні складові дидактичної  гри – дидактичне завдання, ігровий  задум, ігровий початок, ігрові дії, правила гри, підбиття підсумків.

   Дидактичне завдання гри визначається відповідно до вимог програми з урахуванням вікових особливостей дітей. Наприклад, логічного мислення; розвиток мовлення; формування уявлень про природу, навколишнє середовище; розвиток оцінки та самооцінки, ініціативи, кмітливості, здатності виявляти вольові зусилля для досягнення поставленої мети, довільної уваги, зосередженості.

Ігровий задум – наступний  структурний елемент дидактичної  гри. Дидактичне завдання в грі свідомо маскується, воно постає перед дітьми у вигляді цікавого ігрового задуму. Дітей приваблюють відтворення уявного сюжету, активні дії з предметами, загадка, таємниця, перевірка своїх можливостей змаганням, рольове перевтілення, загальна рухова активність, кмітливість [17].

На створення ігрової  атмосфери істотно впливає ігровий  початок. Він може бути звичайним, коли вчитель повідомляє назву гри  і спрямовує увагу дітей на наявний дидактичний матеріал, об’єкти дійсності, та інтригуючим, цікавим, захоплюючим, таємничим.

Ігрові дії – засіб  реалізації ігрового задуму і водночас здійснення поставленого педагогом завдання. Виконуючи із задоволенням ігрові дії і захоплюючись ними, діти легко засвоюють і закладений у грі навчальний зміст [17].

Правила гри діти сприймають як умови, що підтримують ігровий  задум; їх невиконання знищує гру, робить її нецікавою. Без заздалегідь визначених правил ігрові дії розгортаються стихійно, і дидактичні завдання можуть лишитися невиконаними. Тому правила гри задаються вихователем до її початку і мають навчальний та організуючий характер. Спочатку дітям пояснюється ігрове завдання, а потім — спосіб його виконання.

Успіх дидактичних ігор значною  мірою залежить від правильного  використання в них ігрового обладнання, іграшок, геометричних фігур, природного матеріалу (шишок, плодів, насіння, листків) тощо.

Підбиття підсумків гри  в зв’язку з такою віковою  особливістю дітей, як нетерплячість, бажання відразу дізнатися про  результати діяльності, проводиться відразу після її закінчення. Це може бути підрахунок балів, визначення команди-переможниці, нагородження дітей, які показали найкращі результати тощо. При цьому слід тактовно підтримати й інших учасників гри.

Різноманітність ігрових  засобів створює широкі можливості для того, щоб учитель міг вибрати  саме таку гру, яка найбільше відповідає меті уроку [12].

Проте, як показали дослідження вчених-психологів (С.Б.Ельконін, Л.В.Артемова та ін.) і педагогів (І.О.Школьна, О.Я.Савченко та ін.), гра не забезпечує стійкого позитивного ставлення молодших учнів до навчального процесу, якщо використовується епізодично. Дидактичні ігри можна включати у систему уроків [14]. Це передбачає попередній відбір ігор та ігрових ситуацій для активізації різних видів сприймання та обмірковування, де їх використання найбільш своєчасне й ефектніше порівняно з іншими методами. Педагогічні дослідження дали можливість виділити оптимальні способи використання ігрової діяльності в системі уроків:

- весь урок будується як сюжетно-рольова гра (наприклад, деякі уроки навчання грамоти, що мають на меті ознайомити дітей з новими звуком і літерою; уроки-мандрівки; уроки ознайомлення з навколишнім, розвитку мовлення тощо):

- під час уроку як його структурний елемент;

- під час уроку кілька разів створюються ігрові ситуації (за допомогою казкового персонажа, іграшки, незвичного способу постановки завдання, елементів змагальності тощо) [12].

На уроці доцільно використовувати  такі дидактичні ігри, організація  яких не потребує багато часу на приготування обладнання, запам’ятовування громіздких правил. Перевагу слід віддавати тим іграм, які передбачають участь у них більшості дітей класу, швидку відповідь, зосередження довільної уваги.

Пізнавальні ігри розширюють кругозір і удосконалюють орієнтування учнів у навколишній дійсності, сприяють формуванню первинних суспільно-політичних уявлень, елементів громадських і патріотичних почуттів, шанобливого ставлення до людини праці, етичної поведінки у побуті та громадських місцях.

Рухливі ігри зміцнюють здоров’я, розвивають дитину фізично. Вони містять  у собі широкі виховні можливості — прагнення до перемоги виховує згуртованість, дисциплінує учнів, привчає їх підпорядковувати особисті прагнення колективу, організовує.

Діти люблять виконувати ролі тварин — котів і собак, зозулі, курочки й півня та багатьох інших.

У народі кажуть: «Де гра, там і радість!» Діти іноді можуть так захопитися грою, що їх навіть заспокоїти важко. Те, що в звичайній, не ігровій ситуації для дитини нудне, неприємне і втомливе, у грі, завдяки її емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована гра є дійовим методом формування таких рис особистості, як дисциплінованість, кмітливість, сміливість, витривалість, винахідливість, спритність, рішучість, наполегливість, організованість, стриманість. Крім того, гра вчить напружувати зусилля, керувати собою, бути точним, додержувати правил поведінки, діяти в колективі. Ігри, що відображають працю дорослих, сприяють трудовому вихованню дітей.

Сьогодні, в час відродження  національної системи виховання, дуже важливо залучати до процесу формування особистості дитини українські традиційні народні дитячі ігри. Національні  дитячі гри дуже глибокі своєю  мудрістю, містять у собі величезний виховний потенціал. Вони добре сприймаються нашими дітьми, і за формою, і за змістом  найповніше відповідають ментальності української дитини.

2. Специфіка організації мовленнєвої діяльності першокласників

Кожна людина користується рідною мовою, щоб передати свої думки  і розуміння думок, висловлених  іншими. Дитина, яка народилася, застає в готовому вигляді рідну мову. Але вона не тільки засвоює слова  і граматичні форми рідної мови. Засвоюючи дуже рано різні слова, діти відносять їх саме до того змісту, який є значенням слова, закріпленого за ним у рідній мові всім процесом історичного розвитку народу.

Слово дитина засвоює дуже рано разом з властивим йому значенням. А поняття, позначене цим словом, як узагальнений образ дійсності, зростає, розширюється і поглиблюється з  розвитком дитини.

Отже, мовлення — це своєрідна  форма пізнання людиною предметів  і явищ дійсності і засіб спілкування  людей між собою. На відміну від  сприймання (процесу безпосереднього відображення речей) мовлення є формою опосередкованого пізнання дійсності, її відображенням за допомогою рідної мови [11].

Розвиток мовлення в дитини — це процес оволодіння рідною мовою, умінням користуватися нею як засобом пізнання навколишнього  світу, засвоєння досвіду, набутого людством, як засобом пізнання самої себе і саморегуляції, як могутнім засобом спілкування і взаємодії людей [5; с. 31].

Мовлення має дві взаємозв'язані  функції: воно є засобом спілкування (комунікативна функція) і засобом  позначення (сигніфікативна, тобто  знакова, функція) [5; с. 126]. Якби слово не мало пізнавальної функції, його б не могли зрозуміти інші люди, тобто мовлення втратило б свою комунікативну функцію, перестало б бути мовленням.

Як засіб спілкування, мовлення є й засобом впливу одних  людей на інших (доручення, наказ, переконання). У мовленні людина передає й своє ставлення до чогось: до того, з ким  вона говорить, або до того, про що говорить. Жест, міміка також є засобами, що передають ставлення людини до змісту мовлення співрозмовника або до неї самої. Ці виразні засоби правильно «зчитуються» співрозмовниками і, отже, також є засобами спілкування людей між собою. Звичайно, порівняно з мовленням, їх використовують дуже рідко.

У молодшому шкільному  віці швидко росте пасивний словник  — кількість слів, які розуміє дитина. Дитина розуміє всі слова, якими користуються дорослі, а також пояснення дорослого (інструкції) відносно сумісних дій. Оскільки дитина активно пізнає світ речей, маніпуляція предметами для неї є найбільш значимою діяльністю, а засвоїти нові дії з предметами вона може тільки сумісно з дорослим. Інструктивна мова, яка організує дії дитини, розуміється нею рано [8]. Пізніше виникає розуміння мови-розповіді. Більш легко розуміє дитина ті розповіді, які пов'язані з предметами і явищами, що її оточують. Для того, щоб вона зрозуміла розповідь або казку, зміст яких виходить за межі безпосередньо сприйнятих нею ситуацій, необхідна додаткова робота — дорослі повинні цьому спеціально навчити дитину.

Дуже швидко розвивається і активний словник, та все ж таки він відстає від пасивного. На початку другого року життя в активній мові дитини є 10—12 слів, в два роки — близько 300 слів, в три роки словник складає 1200—1500 слів. Основною частиною активного словника дитини є іменники (до 60 %), дієслова (25—27 %) і прикметники (близько 10-12%) [4, 32].

Темп збагачення словника дитячого мовлення нерівномірний, у  ньому є фази прискорення й  уповільнення. Спостерігаються також  значні індивідуальні відмінності як у темпі збагачення словника, так і в широті його використання. Так, на другому році у дитини з'являються перші дво-трислівні речення, перші запитання. Ця мова здійснюється у формі діалогу: «Дай булку», «Вова хоче пити», «Що це таке?», «Як це зветься?» Охоче вступаючи з ними в діалог, відповідаючи терпляче на питання, дорослі розвивають у дітей потребу в мовленнєвій діяльності.

В дошкільному дитинстві  в основному завершується довгий і складний процес оволодіння мовою. „ До 6 років мова стає засобом спілкування і мислення дитини, а також предметом свідомого вивчення, оскільки при підготовці до школи починається навчання читанню і письму” [7,с. 45]. Як вважають психологи, мова для дитини стає рідною. Інтенсивно розвивається звукова сторона мови. Молодші дошкільники починають усвідомлювати особливості своєї вимови. Але в них зберігаються ще й попередні способи сприйняття звуків, завдяки чому вони впізнають невірно вимовлені дитячі слова. До кінця дошкільного віку завершується процес фонематичного розвитку.

Інтенсивно росте словниковий  склад мови. Як і в ранньому дитинстві, тут значні індивідуальні відмінності: у одних дітей словниковий  запас значно більший, в інших — менший, що залежить від умов їх життя, від того, як і скільки з ними спілкуються близькі дорослі. Приведемо середні дані за В.І.Бадером. В 1,5 року дитина активно використовує приблизно 100 слів, в 3 роки — 1000—і 100, в 6 років — 2500-3000 слів [7,с. 35].

Розвивається граматичний  склад мови. Діти засвоюють закономірності морфологічного порядку (побудова слова) й синтаксичного (побудова фрази). Дитина 3-5 років не просто активно володіє мовою — вона творчо засвоює мовну дійсність. У дошкільника з'являється оригінальне словотворення, яке К.Чуковський описав у книзі «Від 2 до 5».

Те, що дитина засвоює граматичні форми слова і набуває значний  активний словник, дозволяє їй в кінці дошкільного віку перейти до контекстної мови. Зміст такої мови розкривається в самому контексті, який стає зрозумілим для інших. Вона може переповісти прочитану розповідь або казку, описати картину, зрозуміло для оточуючих передати свої враження про побачене. Але це не означає, що в дитини повністю зникає ситуативна мова. Вона зберігається, в основному, в розмовах на побутові теми і в розповідях про події, що мають яскраве емоційне забарвлення. Щоб отримати уявлення про особливості ситуативної мови, достатньо послухати як діти розповідають один одному побачені мультфільми, коли вони не закінчують фрази, пропускають слова і т. ін.

Щоб мовлення дитини успішно  розвивалося, треба:

1. виділяти певні звукокомплекси (слова) з цілого мовного потоку, який діти постійно чують;
2. здійснювати тонкий фонематичний аналіз кожного звуко-комплексу, тобто розрізняти схожі сполучення звуків (фонеми) і слова, наприклад: «та-то», «ба-ба», «хлопчик-м'ячик»;
3. віднести виділене слово до певного об'єкта (ознаки, дії, зв'язку), тобто розуміти слова;
4. узагальнювати однорідні предмети (дії, ознаки, відношення) і називати їх тим самим певним словом;
5. розуміти ціле речення, тобто групу слів, об'єднаних певними 
   граматичними зв'язками; в реченні завжди передана закінчена думка;
6. засвоїти механізм вимови (артикуляцію);
7. засвоїти вміння відбирати в кожному окремому випадку потрібні слова і, організовуючи їх у певні граматичні структури, передавати свої думки в зрозумілих іншим людям реченнях [11, с. 31-32].

Усі ці складні завдання дитина розв'язує неодночасно і не однаково успішно. Діти засвоюють мову двома шляхами: в повсякденному, природному спілкуванні з навколишніми дорослими і в процесі спеціально організованого педагогами й батьками навчання. Від змісту, характеру і методів такого природного і спеціального навчання залежить розвиток мовлення дитини в кожний період її життя.

Мовна діяльність дітей особливо бурхливо розвивається в період їх навчання в школі. Звертання вчителя  до класу, роз'яснення, вказівки, зауваження, запитання, поправки — усе це передано в мові. Щоб написати першу паличку в зошиті, школяр-початківець повинен слухати вказівки вчителя: яке завдання виконувати, як взяти олівець, який рядок знайти, де і з чого починати писати [5, с. 30].

Протягом навчання в 1 класі  діти слухають, дивляться і діють (олівцем, ручкою, ножицями), працюють з дидактичним матеріалом. Школярі привчаються слухати пояснення вчителя і стежити за його думкою та вказівками. У 1 класі слухання стає одним з основних видів спеціальної пізнавальної діяльності школяра.

Але не тільки при вивченні граматики вдосконалюється процес слухання учнів. Читаючи художню літературу, газетні тексти, діти опановують багатство рідної мови. [21, с. 17].

Найістотнішою зміною в мовному  розвитку дитини-школяра є ознайомлення її з словом, з мовою як об'єктом пізнання. З раннього дитинства мова була засобом спілкування дитини з навколишніми людьми. У школі діти вивчають мову як спеціальний предмет. Першокласникові спочатку важко розмежувати слово і предмет, який ним позначено. Тому першокласник довго не може зрозуміти, що слово «малина» — ще не ягода малина. Слово — лише назва відомої йому смачної темно-червоної ягоди. Не відразу слово відокремлюється від предмета, і першокласник, знову збиваючись, каже: «У малині три склади». Вчителька поправляє: «Не в малині, а в слові «малина» три склади».

Засвоєння грамоти — складна  робота для школяра, вона ґрунтується  на “ тонкому і точному слухо-зорово-артикуляційному аналізі і синтезі, на поєднанні звукової форми слова з його значенням” [19, с. 28]. Маленький учень часто читає неправильно, ставить наголос не там, де треба, тому слова звучать спотворено, що заважає розумінню їх змісту. Читаючи речення, школяр вчиться розуміти зв'язки між словами, правильно називати закінчення слів і читати прийменники та сполучники, що сполучають слова в реченні.

Відповідно до вимог програми в учнів початкових класів мають  сформуватися деякі уявлення про мову і мовлення: 1) мова є найважливішим засобом спілкування між людьми; 2) найважливішими одиницями мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має призначення: із звуків утворюються слова, із слів – словосполучення і речення, із речень — зв'язні висловлювання; 3) мова пов'язана з мисленням (за допомогою речень висловлюються думки); 4) українська мова – мова українського народу; 5) знання з мови застосовуються у практичному мовленні; щоб оволодіти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх; 6) є дві форми мовлення – усна й писемна; 7) усне мовлення має допоміжні засоби увиразнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допоміжними засобами спілкування є зорові умовні знаки і звукові сигнали [19, с. 35-36].

Наведені відомості учні повинні не заучувати, а засвоювати у процесі навчання. У результаті повинно виробитись свідоме ставлення  до власних усних і писемних висловлювань, прагнення уникати помилок, дотримання етики мовлення — невід'ємної  частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети починається  на спеціально відведених уроках і  продовжується при вивченні всіх тем і розділів програми, на заняттях з розвитку зв'язного мовлення.

У початкових класах дітям  прищеплюється любов до рідного  слова, до мови батьків, до рідного краю, Батьківщини. Діти мають усвідомити, що українська мова є мовою українського народу, що обов'язком кожного українця є знання й збагачення її. Показуючи, як люди користуються мовою, слід цілеспрямовано вводити термін «мовлення», розуміючи його як процес спілкування за допомогою мови, здійснюваний мовцем [19, с. 105]. Для того щоб висловлювати свої думки і почуття, людина використовує слова, поєднує їх між собою, утворюючи речення, а поєднанням речень будує зв'язні висловлювання (текст).

У процесі шкільного навчання розширюються функції мовлення, яке  виникає і розвивається як засіб  засвоєння і передачі знань. Мовлення виявляє себе і як засіб формування особистості, самоутвердження її в колективі. Зрозуміло, чому таке трапляється, адже збагачується мовне середовище дітей. На уроках і під час громадської діяльності учні сприймають зразки усного і писемного монологічного мовлення — наукового, публіцистичного, ділового; опановують читання, письмо, вивчають систему рідної мови.

Пошуки шляхів ефективного  розвитку мовлення є однією з важливих проблем, що стоїть перед сучасною освітою. Першочерговість розвитку мовлення визначається необхідністю оволодіння мовою, вільним опануванням умінь і навичок спілкування, а це зумовлено завданнями початкової школи та змістом освіти.

Психологи (П.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, О.О.Леонтьєв) аналізують процес становлення мовлення як один із видів специфічної людської діяльності, то забезпечує спілкування. С.Л.Рубінштейн, Г.О.Люблінська довели, що в дошкільному віці дитина вільно володіє діалогічним мовленням, а її усне зв'язне мовлення має яскраво виражений ситуативний характер. У школі під впливом вивчення рідної мови дитина поступово опановує нову форму усного конкретного мовлення, яке, на думку С.Л.Рубінштейна, є «вищим щаблем розумового розвитку порівняно із ситуативним» [14, с. 175]. Якщо у першому зміст пов'язаний з конкретною ситуацією, то в другому передбачається більш усвідомлене цілісне вираження думки. Т.О.Ладиженська вважає, що «до 6-7 років у дітей формується готовність до оволодіння зв'язним мовленням, тобто уміння складати текст» [14, с. 87].