Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку

Міністерство науки та освіти України

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди 
 

Кафедра соціальної педагогіки 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Курсовий проект

На тему: «Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку» 
 
 
 
 
 
 

Виконала: Студентка 2 курсу факультету психології та соціології 27 СП - групи Охріменко Анна 

Перевірив:

Викладач кафедри соціальної

педагогіки

Могилка О. П. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Харків-2010 
 

Зміст 
 

Вступ…………………………………………………………………………………..2 

Розділ 1  Теоретичні аспекти соціалізації дітей молодшого шкільного віку....... 

1.1 Сутність, фактори, механізми соціалізації  особистості...................................

1.2 Особливості  соціалізації дітей молодшого  шкільного віку…………………

1.3 Гра,  як засіб соціального виховання дітей молодшого шкільного віку………………................................................................................................... 

Розділ2 Методичне забезпечення соціалізації дітей молодшого шкільного віку засобами гри.......................................................................................................... 

2.1 Характеристика  ігрових методик для соціалізації  дітей молодшого шкільного

віку..........................................................................................................................

2.2 Особливості застосування ігрових методик для соціалізації дітей молодшого шкільного віку...........................................................................................................................

2.3 Аналіз впливу проведених ігор на дітей молодшого шкільного віку.......................................................................................................................... 

Висновки

Додатки

Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Актуальністю  дослідження є реформування шкільної освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства, яка визначається змінами його цілей і функцій. Тому одним зі стратегічних завдань системи виховання є надбання молодим поколінням соціального досвіду; створення умов для соціального виховання і соціального розвитку дітей молодшого шкільного віку.

     Традиційна  система освіти повною мірою не сприяє соціалізації дітей, яка передбачає їх готовність до нових економічних, політичних відносин і перетворень у духовній сфері. Орієнтація шкільної освіти на забезпечення соціалізації учнів, становлення їх індивідуальності вимагає внесення коректив у зміст - розширення і збагачення її компонентного складу.

     У Державній національній програмі „  Освіта " (Україна XXI століття) визначені основні шляхи реформування системи виховання. Один з таких шляхів - розробка і реалізація нових підходів, теорій, форм, методів виховання, що відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей. Вважається, що у роботі з молодшими школярами ефективним методом соціалізації є гра, яка створює умови для соціальної творчості дітей. Гра дозволяє дитині усвідомити себе як особистість, самоствердитися, розвинути інтереси і здібності у нових соціально-економічних умовах.

     Вивчення  особливостей навчально-виховного  процесу у початкових класах, розкриття специфіки діяльності дітей, учителів і батьків, аналіз основних напрямків і способів впливу на учнів фактично є вихідною ланкою в подальших пошуках оптимальних методик соціалізації школярів, нерозривно пов'язаних з ігровою діяльністю.

     Сучасна наука проблему соціалізації особистості  розглядає у декількох напрямках: психологічному (О. Асмолов, Р. Нємов, Д. Ельконін, Д. Фельдштейн, Б. Ананьєв, І. Бех, Л. Божович, В. Куєвда, М. Смирнов, В. Шубинський), соціологічному (І. Кон, А. Харчев, Я. Щепанський), педагогічному (А. Мудрик, В. Сухомлинський). Так, представники біхевіоризму і необіхевіоризму (В. Уолтерс) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймають соціалізацію, як процес рольового тренування.

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація у них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо.

     Характеристика  процесу соціалізації як системи, розробка основ її теорії, дослідження соціально-педагогічної природи соціалізації здійснена також у

працях  І. Звєрєвої, А. Капської , Л. Коваль, , С. Харченка, Н. Щуркової. Проблема соціалізації особистості досліджується досить широко. Водночас у науково-методичній літературі і практиці загальноосвітньої школи помітне некоректне тлумачення самого процесу соціалізації. Велика кількість дефініцій поняття соціалізації свідчить про його складність, відсутність цілісної та загальноприйнятої теорії.

     Достатньо довго у поглядах на процес становлення особистості передбачалося тільки свідоме засвоєння готових форм і способів соціального життя. У даний час існує інший підхід до соціалізації особистості - це творча самореалізація, перетворення особистості. Такий підхід у роботі з молодшими школярами реалізується на основі ігрової діяльності. Розглядаючи суспільство як фізико-психічний, особливим способом побудований організм, основним елементом суспільного життя якого є "усвідомлення роду", Ф. Г. Гіддінгс (на думку деяких авторів, уперше ввів у науковий обіг поняття "соціалізація") вважав, що соціалізація як процес "розвитку соціальної природи чи характеру" людини відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки впливам суспільства згідно із "свідомим планом". Великий внесок у розробку теорії соціалізації зробив Т. Парсон. Основна ідея його концепцій пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда у соціальну систему шляхом інтерналізації загальноприйнятих норм, "вбирання" у себе загальних цінностей, у результаті чого слідування загальнозначущим нормам і стандартам поведінки стає потребою індивіда, елементом його мотиваційної структури.

     Педагогічним  завданням соціалізації є утвердження, корекція та розвиток базової системи  життєвих відносин та орієнтації, чуттєвості, інтелекту та волі, формування схвалювань та вподобань, утвердження соціальної форми сприйняття, переживання, усвідомлення та задоволення потреб та інтересів особистості.

     Теоретичні  основи педагогіки гри були закладені  К. Ушинським, Н. Крупською, О. Лєонтьєвим, Д. Ельконіним, А. Макаренко. Про можливості гри в процесі виховання писали Н. Анікеєва, 3. Богуславська, М. Зотєєва, Є. Смирнова.

Однак, у розглянутій проблемі існує  ряд аспектів, що у даний час  є маловивченими. До них відносяться: відсутність всебічного аналізу категорії " соціалізація молодшого школяра ", недостатнє вивчення взаємодії особистості і соціального середовища, відсутність системної типології соціальних ролей школярів, а також нерозробленість методики використання комплексу ігрових вправ та ігор як засобу соціалізації молодших школярів.

     Недостатня  теоретична і методична розробка проблеми зумовили вибір теми курсового проекту «Гра, як засіб соціалізації дітей молодшого шкільного віку».

     Об'єктом  дослідження є соціалізація молодших школярів .

     Предмет дослідження: ігрова діяльність дітей молодшого шкільного віку, як засіб їх соціалізації.

     Мета  дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність запропонованого комплексу ігрових вправ та сюжетно-рольових ігор як засобу соціалізації молодших школярів.

     Проблема: який вплив має гра на соціалізацію дітей молодшого шкільного віку.  
 

     Протиріччя:

- Між  необхідністю використання гри,  як засобу соціалізації дітей  молодшого шкільного віку та  недостатньою розробленістю методик для дітей молодшого шкільного віку.

- Між  процесом цілеспрямованої соціалізації дітей молодшого шкільного віку та відсутністю апробованих ігрових методик, завдяки яким ведеться їх активний соціальний розвиток.

     Гіпотеза  дослідження ґрунтується на припущенні, що соціалізація молодших школярів в ігровій діяльності буде успішною за таких умов:

- якщо центральним напрямом засвоєння соціальних ролей як компонента соціалізації молодших школярів стане використання ігрової діяльності.

- якщо основою використання комплексу ігрових вправ та сюжетно-рольових ігор, спрямованих на формування необхідних соціально значущих якостей особистості молодшого школяра стане особистісно - орієнтований підхід;

- якщо розроблений і обґрунтований комплекс, що включає різні види ігор, буде застосовуватися з урахуванням вікових і психофізіологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку;

     Відповідно  до поставленої мети та гіпотези було визначено такі завдання дослідження:

1. На основі вивчення психолого-педагогічної та соціологічної літератури з'ясувати особливості соціалізації молодших школярів в ігровій діяльності;

2.   Визначити структуру, сутність, фактори та механізми соціалізації;

3. Систематизувати ігрові вправи і сюжетно-рольові ігри, спрямовані на соціалізацію учнів початкової школи;

4. Розробити, обґрунтувати і перевірити ефективність експериментальної методики використання комплексу ігор, як засобу соціалізації молодших школярів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1: Теоретичні аспекти соціалізації дітей молодшого шкільного віку

1.1 Сутність, фактори, механізми соціалізації особистості

Різні автори поняття «соціалізації» розглядають як:

• процес розвитку соціальної природи людини (Ф. Гідінгсон);
• процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм, правил (А. Капська) [13; С. 7-14];
• результат соціальної взаємодії людей (Ч. Кулі, Дж. Мід)

   Таким чином, соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася).

   Аналіз робіт А. Мудрика дозволив розглянути процес соціалізації як - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості [9; С. 36 -59]. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

   Б. Паригін тлумачить соціалізацію як «входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку»[11 с. 124].

     Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

     Отже, соціалізація особистості є специфічною  формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

     Майже до 60- х рр. XX в., говорячи про соціалізацію, майже всі вчені мали на увазі  розвиток людини в дитинстві, отроцтві і юності. Лише в останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним фокусом інтересу дослідників, а вивчення соціалізації поширилося на дорослість і навіть старість.

Ґрунтуючись на суб'єкт - суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозміна людини в процесі засвоєння й відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, що відносно направляються й цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

     Сутність  соціалізації полягає в комбінації пристосування й відокремлення  людини в умовах конкретного суспільства.

У процесі  соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між заходом адаптації людини в суспільстві й ступенем відокремлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація припускає певний баланс адаптації й відокремлення.

У рамках суб'єкт - об'єктного підходу, сутність соціалізації трактується тільки як адаптація людини в суспільстві, як процес і результат становлення індивіда соціальною істотою.

     Соціалізація  людини в сучасному світі, маючи більш-менш явні особливості в тому або іншому суспільстві, у кожному з них має поруч загальних або подібних характеристик.

     У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У самому загальному виді етапи  соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життя людини.

Будемо  виходити з того, що людина у процесі  соціалізації проходить наступні етапи; дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (І-3 року), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 року) вік, молодість (23-30 років), ранню зрілість (30-40 років), пізню зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-70 років), довголіття (понад 70 років).

     Далі  буде розглянута соціалізація людини до етапу молодості, тобто соціалізація підростаючих поколінь. Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнаків з величезною кількістю різноманітних умов, що більш-менш активно впливають на їхній розвиток. Ці, діючі на людину умови, прийнято називати факторами соціалізації. Фактично не всі вони навіть виявлені, а з відомих - далеко не всі вивчені. Про ті фактори, які досліджувалися, знання досить нерівномірні: про одні відомо досить багато, про інших - мало, про треті - зовсім трохи. Більш-менш вивчені умови або фактори соціалізації умовно можна об' єднати в три групи.

     Перша - мегафактори -(космос, планета, мир), які  тією чи іншою мірою через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

     Друга - макрофактори – (країна, етнос, суспільство, держава), які впливають на соціалізацію всіх живучих у певних країнах (цей  вплив опосередковано двома іншими групами факторів).

     Третя - мезофактори умови соціалізації більших груп людей, виділюваних: по місцевості й типу поселення, у яких вони живуть (регіон, село, місто, селище); по приналежності до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення й інт); по приналежності до тих або інших субкультур. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу - мікрофактори. До них ставляться фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - родина  і домівка , сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні суспільні, державні, релігійні, частки й контр-соціальні організації, мікросоціум.

     Соціалізація  людини здійснюється широким набором  універсальних засобів, затримання яких специфічно для того або іншого суспільства, того або іншого соціального шару, того або іншого віку соціалізуючого.

     До  соціально-педагогічних механізмів соціалізації можна віднести  - традиційний механізм соціалізації (стихійної), який являє собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, які характерні для його родини й найближчого оточення (сусідського, приятельського й ін.). Це засвоєння проходить, як правило, на неусвідомленому рівні за допомогою сприйняття, некритичного сприйняття пануючих стереотипів. Ефективність традиційного механізму досить рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, "як треба", "що треба", але це його знання суперечить традиціям найближчого оточення. У такому випадку виявляється прав французький мислитель XVI в. Мішель Монтень, який писав: "...Ми можемо скільки завгодно повторювати своє, а звичай і загальноприйняті життєві правила тягнуть нас за собою".

     Крім  того, ефективність традиційного механізму  проявляється в тому, що ті або інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані в силу умов, що змінилися, життя (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть "спливти" у поведінці людини при черговій зміні життєвих умов або на наступних вікових етапах.

     Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже із самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства й різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, що так і реалізують, що соціалізують функції попутно, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, суспільні, клубні й інші структури, а також засобу масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами й організаціями відбувається наростаюче нагромадження їм відповідних знань і досвіду соціально - схвалюваної поведінки, й конфліктного або безконфліктного запобігання виконання соціальних норм.

     Треба мати на увазі, що такий соціальний інститут, як засоби масової комунікації, як (печатка, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не тільки за допомогою трансляції певної інформації, але й через виставу певних зразків поведінки героїв книг, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко помітив ще в XVIII в. реформатор західноєвропейського балету французький балетмейстер Жан Жорж Новер, "оскільки страсті, випробовувані героями, відрізняються більшою силою й визначеністю, ніж страсті людей звичайних, їм легше й наслідувати". Люди відповідно до вікових і індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, сприймаючи при цьому властиві їм зразки поведінки, стиль життя і т.д.

     Стилізований  механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою в загальному виді розуміється комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку або певного професійного або культурного шару, який у цілому створює певний стиль життя й мислення тієї або іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки й у тій мірі, оскільки і з якою мірою, що є її носіями групи людей (однолітки, колеги та ін.) референтні (значимі) для нього.

     Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в  процесі взаємодії людини із суб'єктивно значимими для нього особами. У його основі лежить психологічний механізм міжособистісного переносу завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. Значимими особами можуть бути батьки (у будь-якому віці), будь-який шановний дорослий, друг - одноліток свого або протилежної підлоги й ін. Природно, що значимі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це однолітки, то вони можуть бути й носіями вікової субкультури. Але нерідкі випадки, коли спілкування зі значимими особами в групах і організаціях може мати на людину вплив, не ідентичний тому, який виявляє на нього сама група або організація. Тому доцільно виділяти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний[12; С. 134].

     Соціалізація  людини, а особливо дітей, підлітків, юнаків, відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Однак у різних статево - вікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації по-різному, і часом ця відмінність досить істотна. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених родинах у великих містах істотну роль може відіграти традиційний механізм.

     У цілому, процес соціалізації умовно можна представити як сукупність чотирьох складових:

- стихійної  соціалізації людини у взаємодії  й під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якої визначаються соціально-економічними й соціокультурними реаліями;

- щодо  соціалізації, що направляється,  коли держава вживає певні  економічні, законодавчі, організаційні заходи для розв'язку своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших соціально-професійних, етно - культурних і вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум утвору, вік його початку, терміни служби в армії і т.д.);

- відносно соціально контрольованої соціалізації (соціального виховання) - планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

- більш-менш  свідомої самозміни людини, що  має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудівництва, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і у відповідності або всупереч об'єктивним умовам життя.

     Кожна людина, особливо в дитинстві, отроцтві і юності, є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно опанувала ролями чоловіка або жінки (статево - рольова соціалізація), створив міцну родину (сімейна соціалізація), міг би й прагнув компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), був законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т.ін.

     Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, уважав, що активний початок у ньому належить суспільству, і саме воно є суб'єктом соціалізації. "Суспільство, - писав він, - може вижити тільки тоді, коли між його членами існує значний ступінь однорідності". Тому воно прагне сформувати людину "за своїм зразком", тобто затверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людину, Є. Дюркгейм розглядав останнього як об'єкта впливів, що соціалізують, суспільства. Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, але й, що важливіше, суб'єктом соціалізації, що засвоюють соціальні норми й культурні цінності, проявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві. Успішна соціалізація припускає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з іншого - здатність у певній мері протистояти суспільству, а точніше - частини тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.