Греція у міжвоєнний період

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНЕ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГРЕЦІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД………………………………………………. 5

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ…………….. 13

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРЕЦІЇ……………………………………. 18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..24

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………….25

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На час закінчення Першої світової війни Греція була відсталою аграрною країною. 70% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві. Феодальна власність на землю і відробіткова рента були звичним явищем у земельних відносинах.

Промислове виробництво  у харчовій і текстильній сферах базувалось на ручній праці і не займало значного місця в економіці  країни. Разом з тим залежність народного господарства Греції від  англійського та американського капіталу була очевидною.

Греція з огляду ось  на такий стан справ в економіці, не могла проводити незалежну  зовнішню політику. Основними політичними  партіями в країні були – Ліберальна, Народна і Республіканський союз. При цьому Ліберальна партія (буржуазія  і верхівка інтелігенції) орієнтувалась  на Англію. Народна партія (крупні поміщики, офіцерство, частина інтелігенції) орієнтувалась на Німеччину. Ліберальний  союз (дрібна буржуазія) орієнтувалась  на Францію.

Враховуючи те, що питання  політико-економічного та соціального  життя Греції першої половини ХХ століття в сучасній вітчизняній історіографії  не проводилося, автор вважає доцільним  дослідити розвиток Греції в період між світовими вінами. Це зумовлює актуальність курсової роботи.

Відповідно, метою даної курсової роботи є дослідження політичного, та соціально-економічного розвитку Греції міжвоєнного періоду. З огляду на мету даної роботи можна умовно навести хронологічні рамки роботи: це період 1917-1939 років. Хоча дані хронологічні рамки є умовними оскільки робота починає досліджувати період від 1914 до 1942 рр. з метою з’ясування причин та наслідків подій, які відбувалися в країні в досліджуваний період.

Відповідно до мети можна  сформулювати і завдання дослідження:

• Аналіз політичного становища в країні;
• Дослідження соціально-економічного розвитку держави:
• Розгляд зовнішньої політики Греції міжвоєнного періоду.

Предметом дослідження є розвиток грецької держави в період між світовими війнами.

Об’єктом дослідження є Греція як країна балканського півострова.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію Греції, Малу Азію та частину Балканського півострова, а також Південну частину України.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНЕ  ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГРЕЦІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Балканський регіон, як і  вся Європа, був поділений на прихильників Антанти та блоку Центральних  держав. Так, якщо Сербія була на боці Антанти, то Болгарія – прихильницею Німеччини. У Греції загострилося суперництво між проантантівським (очолюваним Е. Венізелосом) та пронімецьким (на чолі з королем Константиносом І, одруженим із сестрою кайзера Вільгельма II) угрупованнями. Спроби Антанти створити блок Балканських держав (Болгарія, Сербія, Греція) підтримав Е. Венізелос, який на знак примирення з Болгарією навіть погоджувався передати їй район Кавали. Однак пронімецьки налаштований уряд Болгарії прагнув не допустити утворення подібного об'єднання. Не знайшов Е. Венізелос підтримки в Німеччини і в питанні налагодження стосунків між Грецією та Портою [4, c. 46].

У середині 1914 р. становище  в Греції характеризувалося досить стабільним господарсько-економічним  розвитком, що відбувався на тлі серйозних  суперечок щодо зовнішньо-політичної орієнтації країни в умовах наближення світової війни. Австро-угорський ультиматум Сербії (25 липня 1,914) став водночас і вододілом у стосунках між супротивними грецькими угрупованнями. Прем'єр Е. Венізелос повідомив уряд Сербії, що в її конфлікті з Австро-Угорщиною Греція буде дотримуватися «сприятливого нейтралітету», але в разі болгарської агресії підтримуватиме сербів.

У серпні 1914 р. король Константинос І заявив своєму двоюрідному братові, німецькому імператору Вільгельму II, що при визначенні позиції його країни у війні він враховуватиме реальність військово-морської блокади Греції флотами Антанти, які у такий спосіб чинитимуть спротив прагненням греків увійти до блоку Центральних держав. У свою чергу прем'єр Е. Венізелос отримав гарантії від британського уряду про підтримку Греції в разі османської агресії [13, c. 59].

У грудні 1914р. грецький уряд (за погодженням з Італією та Антантою) ввів свої війська в Північний  Епір на півдні Албанії. Наприкінці січня 1915 р. уряд Великої Британії запропонував Греції приєднатися до союзницьких сил у бойових діях на бал-канському та середньоземноморському фронтах. При цьому грецькій стороні гарантувалася передача тих територій у Малій Азії, де компактно проживали греки. Спроби Е. Венізе-лоса досягти компромісу у стосунках з Болгарією та Румунією закінчилися невдачею після остаточного приєднання Софії до блоку Центральних держав.

У лютому 1915 р. експедиційний  корпус Антанти розпочав військову  операцію в Дарданеллах. Та й цього  разу не вдалося переконати короля в необхідності приєднання Греції до Антанти. Через відмову Константиноса І зайняти проантантівську позицію Е. Венізелос вийшов у відставку [11, c. 59].

Ситуація, що склалася в середньоземноморському регіоні, відзначалася надзвичайною суперечливістю. Так, Росія, отримавши 6 березня 1915 р. згоду Антанти на захоплення Константинополя, виступала проти присутності грецьких військ у цьому регіоні. Своєю чергою невдачу військової операції Антанти в Дарданеллах грецький король використовував для підтвердження правильності обраної ним політики нейтралітету.

Незважаючи на відмову  Греції підтримати дії Антанти на Балканах, на початку жовтня 1915 р. в  містечку Карабурун (поблизу Салонік) відбулася висадка англо-французького військового десанту. На грецькій території було відкрито фронт, а болгарські війська захопили південну частину македонських земель [13, c. 53].

Загострення внутрішньополітичного  протистояння в країні між прихильниками  різних зовнішньополітичних орієнтацій врешті-решт призвело 30 серпня 1916 р. до повстання. Його організаторами стала група офіцерів-«венізелістів», які належали до створеної в грудні 1915 р. організації «Національна оборона». У жовтні 1916 р. Е. Венізелос повернувся на Крит, де проголосив створення грецького тимчасового уряду, місцем перебування якого були обрані Салоніки. Таким чином Греція фактично розділилася на дві частини — на прихильників короля та прихильників Е. Венізелоса.

Держави Антанти надавали матеріальну й військову допомогу тимчасовому уряду. Військово-морські  сили союзних держав блокували регіони  країни, які перебували під контролем прихильників монарха. При підтримці Антанти збройні сили тимчасового уряду захопили Афіни. Король Константинос І зрікся престолу й передав трон своєму сину Александросу. 29 червня 1917 р. Греція вступила у війну на боці Антанти.

З середини вересня 1918 р. грецькі  збройні сили брали активну участь у наступі сил Антанти на південнобалканському напрямку. 29 вересня 1918 р. Греція разом з країнами Антанти брала участь у підписанні перемир'я з Болгарією, ЗО жовтня -з Османською імперією, а 11 листопада - з Німеччиною.

Туреччина не змирилась з  окупацією Грецією Ізміра, і в 1919 р. почалась греко-турецька війна. Воєнні авантюри дорого коштували Греції. В країні виник голод, епідемії, розгортався антивоєнний рух. На чолі цього руху були робітники, які об’єдналися в Загальну конфедерацію праці і Соціалістичну робітничу партію Греції. Ліве крило СРПГ набирало сили. У 1920 р. партія була перейменована в Соціалістичну робітничу (колону) партію, яка вимагала припинення війни з Туреччиною і загальної амністії політв’язням [12, c. 25].

Репресії проти цієї партії з боку уряду не заставили себе довго чекати. Чимало керівників і  рядових членів партії були відправлені  на турецький фронт або вислані  на острови. Однак антивоєнні настрої  в грецькому суспільстві не зменшувалися. Ліберальна партія Венізелоса, яка розв’язала війну проти Туреччини, втрачала свій вплив. На парламентських виборах 1920 р., після смерті короля Олександра, вона зазнала поразки. Перемогу здобула народна партія, яка не приховувала своєї монархічної прихильності. Народна партія утворила уряд і повернула в країну короля Костянтина. Він виступив проти продовження війни з Туреччиною. Однак, утвердившись на престолі, король посилив війну з Туреччиною. У кінцевому рахунку турецька армія у вересні 1922 р. на голову розбила грецьку армію в Малій Азії. Туреччина, згідно Лозаннського мирного договору Греції і Туреччини, повернула собі Східну Фракію і малоазійські території [3, c. 55].

Внутрішньополітичне становище  Греції після того, як король Константинос І втратив трон і виїхав до Сицилії, характеризувалося двома головними тенденціями: зростанням політичного та соціального напруження в суспільстві та прагненням Революційної ради досягти компромісу між лібералами («венізелістами») та монархістами. Однак протистояння цих політичних таборів вело до посилення анархії в суспільстві та вивільнювало агресивний потенціал, який був накопичений у частини населення за роки Першої світової та грецько-турецької війн. Водночас активізувала свою діяльність, спрямовану на насильницьку зміну суспільно-політичного ладу та встановлення диктатури пролетаріату, створена в листопаді 1918 р. Соціалістична робітнича (згодом - Комуністична) партія Греції (КПГ), яка невдовзі стала секцією Комінтерну [2, c. 25].

За підсумками грудневих (1923) парламентських виборів ліберали здобули 200 депутатських місць у  парламенті, республіканці - 100, а монархісти (Народна партія) - сім. Король Георгіос II у другій половині грудня з родиною виїхав до свого тестя - румунського короля Фердинанда І. Формування цивільного уряду було доручено Е. Венізелосу, після чого Революційна влада оголосила (січень 1924) про саморозпуск. Основне завдання, яке стояло перед парламентом, полягало у зміні конституційного ладу. Е. Венізелос наполягав на проведенні плебісциту, натомість республіканці вимагали негайного скасування монархії. Не зумівши досягти компромісу, голова уряду в середині лютого 1924 р. подав у відставку, а в День незалежності Грецію було проголошено Республікою. Підсумки квітневого (1924) плебісциту (70 % - за республіку) легітимізували рішення парламенту. Президентом країни був обраний національний герой - адмірал П. Кундуріотис.

Однак прийняття нової  конституції відкладалося, а встановлення республіки не перетворилося на стабілізуючий  фактор внутрішньополітичного життя  суспільства. Відтепер становище в  Греції стало визначатися суперництвом між республіканцями та «венізелістами». Політичне протистояння не тільки погіршувало й без того важке соціально-економічне становище більшості населення, а й гальмувало вирішення нагальних економічних проблем. І хоча за 1924-1928 pp. в Греції було побудовано понад п'ятсот промислових об'єктів (здебільшого в легкій промисловості), нестача сировини, енергетичних ресурсів, іноземних інвестицій стримувала розвиток економіки країни. Намагання уряду поліпшити соціально-економічне становище населення за рахунок збільшення податків, навпаки, призводило до зростання соціальної напруженості в суспільстві. Так, на початку 1925 р. відбувся загальний страйк залізничників, а селяни стали захоплювати монастирські та поміщицькі землі [12, c. 24].

Зростаюча нестабільність у  країні стала причиною військового  перевороту. Владу 25 липня 1925 р. захопила група офіцерів на чолі з генералом  Т. Пангалосом. Військовий режим розпустив парламент, запровадив цензуру, здійснив арешти опозиції, а КПГ проголосив поза законом. Стабілізацію економіки країни уряд Т. Пангалоса намагався здійснити за рахунок збільшення оподаткування іноземних займів та інвестицій. Однак надання широких пільг зарубіжним концесіонерам та утиск національних підприємців призвели до зростання невдоволення й підриву престижу режиму.

У серпні 1926 р. у результаті чергового перевороту влада перейшла до іншої групи військових на чолі з генералом Г. Кондилісом. Новий уряд здійснив амністію політв'язнів та дозволив проведення виборів до парламенту. За підсумками листопадових (1926) виборів найбільшу кількість голосів здобула Ліберальна партія. Коаліційний уряд (разом з Прогресивною партією) очолив А. Займіс. У червні 1927 р. парламент прийняв нову конституцію, згідно з якою запроваджувалась посада президента країни, а законодавча влада передавалася двопалатним Національним зборам.

Політичний режим, встановлений І. Метаксасом, являв собою авторитарну диктатуру. З метою залучення на свій бік широких верств населення нова влада розпочала реформи. Було змінено трудове законодавство: при наймі на роботу стало обов'язковим укладення трудових договорів; робочий день обмежувався 8 годинами; стала обов'язковою оплата праці у вихідні та святкові дні; встановлювалася мінімальна заробітна плата; скасовувалися борги селянських господарств; запроваджувався обов'язковий арбітраж. Особливу увагу було приділено розвитку системи соціального забезпечення, медичного обслуговування та страхування. Реформи торкнулися і збройних сил. Прем'єр-міністр висунув програму масового будівництва житла (в першу чергу для переселенців з Малої Азії).

Усі ці заходи мали широкомасштабний характер і здійснювалися в незвичних  для Греції умовах насадження загальнодержавної  політичної моделі, яка цілеспрямовано культивувалася владою і особисто генералом  І. Метаксасом. Ідеологічним підґрунтям нової моделі стала концепція «третьої еллінської цивілізації». її суть полягала в утвердженні принципу спадкоємності існуючого режиму, який оголосив себе нащадком «перших двох еллінських цивілізацій» - давньої поганської Греції та християнської Візантії. Засоби масової інформації закликали співвідносити давню національну спадщину з сучасними традиціями. І. Метаксас прагнув представити себе «батьком нації» та «покровителем трудящих». Невдовзі його стали називати «першим селянином» або «першим робітником» [2, c. 62].

Особливу увагу режим  приділяв роботі з молоддю. Для її ідеологічної та політичної обробки  було створено (за нацистським зразком) Національну організацію молоді. У системі середньої та вищої  освіти відбувалася ревізія навчальних курсів та підручників. Відтепер з навчального  процесу вилучалося все, що було пов'язане  з позитивною оцінкою демократії або критикою авторитаризму. Влада  зайнялася й «мовним питанням», яке набуло ще й соціального виміру. У суспільстві почалася боротьба між прихильниками офіційної  архаїзованої мови «катаревуси» («чистої мови») та тими, хто виступав за заміну ЇЇ «димотикою» («народною мовою»). Диктаторський режим став директивно запроваджувати важку для більшості греків штучну «катаревусу», вбачаючи в ній ідейно-пропагандистський засіб запровадження офіційної концепції «третьої еллінської цивілізації».

Головні функції придушення інакодумства в країні взяло на себе міністерство громадської безпеки (асфалія). Влада намагалася нейтралізувати в першу чергу діяльність КПГ (14 тис. членів) та інших «лівацьких угруповань». Після арештів та «нейтралізації»  практично всього керівництва компартії  асфалія стала примушувати репресованих підписати «декларацію покаяння», в якій вони засуджували свої колишні  політичні погляди та діяльність, зрікалися комуністичних ідей і заявляли про вихід з партії. В обмін на це їх звільняли з ув'язнення, скасовували судимість та надавали право на працевлаштування. Усіх, хто свідомо шкодив виконанню в країні розробленого асфалією плану боротьби з комунізмом, позбавляли роботи. На наступному етапі зі складу завербованих асфалією колишніх членів КПГ було створено т. зв. «тимчасове керівництво» компартії, що призвело до дезорганізації комуністичного руху в країні [13, c. 22].

Репресивні заходи застосовувалися  проти будь-яких опонентів або  критиків режиму, незважаючи на їхню політичну  орієнтацію та вагу. Приводи для  цього обиралися різні - аж до звинувачень  у «підготовці заколоту» або  «спроби замаху» на голову уряду. У липні 1938 р. політична напруженість у країні досягла свого піку. На Криті спалахнуло повстання, очолене  представниками лібералів та підтримане компартією. Його жорстоко придушили  урядові війська.

Внутрішня політика І. Метаксаса багато в чому нагадувала «італійський» та «німецький» зразки. Генерал з великою шаною ставився до Б. Муссоліні та А. Гітлера, вбачаючи в них сильні особистості, здатні не тільки об'єднати свої нації, але й вивести свої країни на передові рубежі. Водночас «режим четвертого серпня», як називав свій стиль правління генерал І. Метаксас, не варто ототожнювати з тоталітарними суспільствами, скоріше це була одна з різновидностей авторитаризму.

У цей період Греція перетворилася  на об'єкт підвищеної уваги з боку Італії та Німеччини. Прагнучи запобігти  безпосередній залежності від фашистських  держав, режим І. Метаксаса й далі орієнтувався на Велику Британію та уникав участі в будь-якому військово-політичному конфлікті. В лютому 1938 р. Греція визнала окуповану Абіссінію італійським володінням, а в липні підписала під тиском Німеччини договір «Про дружбу й ненапад між Балканською Антантою та Болгарією», який дозволив останній переозброїти свою армію [17, c. 140].

Після окупації Італією у  квітні 1939 р. Албанії І. Метаксас звернувся до британського уряду з проханням надати гарантії грецького суверенітету. Їх надали відразу Греції та Румунії. Активізувалися стосунки Греції з Болгарією, яка в обмін на приєднання до Балканської Антанти прагнула отримати вихід до Егейського моря.

Тим часом режим І. Метаксаса стикався з дедалі більшими труднощами як усередині країни, так і за її межами. Тому йому доводилося все частіше спиратися в своїй політиці на силові авторитарні методи.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  РОЗВИТОК КРАЇНИ

Уже в 1923-1924 pp. згідно з умовами Лозаннського договору відбувався обмін населенням (за віросповіданням) між Грецією і Туреччиною, оскільки наслідки останньої війни 1921-1922 pp. (взаємні насильства, жадоба помсти) унеможливлювали мирне співіснування в одній державі греків і турків. У цей період до Греції з Малої Азії переселилося майже 1,1 млн. православних, а до Туреччини - відповідно 380 тис. мусульман. Крім того, до Греції прибули 100 тис. переселенців з Болгарії та СРСР.

Приїзд та розселення великої  кількості біженців істотно змінили  етнічний баланс на нещодавно приєднаних до Греції територіях. Так, якщо греки  після 1913р. становили меншину в  Егейській Македонії, то тепер вони перетворилися на більшість. У Західній Тракії жили переважно мусульмани, і в 1918 р. греки там становили лише 20 %, а після завершення обміну їх кількість зросла до понад 60 %. Таким чином Греція перетворилась на одну з найбільш гомогенних Балканських країн з невеликими мусульманською (турецькою), слов'янською (македонською), волоською та албанською меншинами [6, c. 96].

Культурні відмінності та пам'ять про втрачені домівки  заважали біженцям швидко адаптуватися до нових умов. Фактично цей процес розтягнувся на кілька десятиріч. Так, одна частина біженців розмовляла лише турецькою мовою, інша користувалася  різноманітними діалектами грецької мови. Все це викликало з боку місцевих жителів упереджене ставлення до прибульців. У свою чергу анатолійські греки із Смірни та інших міст дивилися з презирством на майже патріархальний спосіб життя корінних греків. Значну роль у культурній адаптації біженців відіграла Грецька православна  церква.

Перед грецькою владою постало  завдання забезпечити переселенців житлом і роботою, оскільки значну їх частину становили жінки (зокрема  вдови) та майже 25 тис. дітей-сиріт. Переселенцям надавали кредити, наділяли землею, допомагали з улаштуванням на роботу. Проте  не всім біженцям вдалося облаштуватися  на новій батьківщині, і вони ще досить довго були приречені на злиденне існування. З іншого боку, переселенці  були досить численними та компактно розселеними, що давало їм змогу впливати на вирішення внутрішньополітичних питань. Так, переважна більшість їх була налаштована антимонархістськи і на плебісциті голосувала за республіку, а особливо знедолені підтримували революційну доктрину комуністів.

Наприкінці 20-х років у  Греції відбулося певне поліпшення фінансово-економічного становища. Цьому  сприяли заходи щодо зміцнення зовнішньоекономічних зв'язків. Так, у цей період було укладено договір про дружбу з Італією, торговельну угоду з Албанією, договір про торгівлю та мореплавство з СРСР, урегульовано взаємини з  Болгарією та Югославією.

 За підсумками серпневих  (1928) парламентських виборів перемогу  здобула Ліберальна партія. її  знову очолив Е. Венізелос, який повернувся з еміграції. Чотирирічний період правління лібералів ознаменувався важливими змінами в суспільно-політичному житті Греції. Уряд Е. Венізелоса взяв курс на модернізацію економіки, створення робочих місць та реформування судової системи. Зовнішня політика спрямовувалася на посилення позицій Греції як на Балканах, так і на континенті в цілому. У внутрішній політиці робилася ставка на досягнення компромісу між різними політичними силами на ґрунті ліберально-демократичних цінностей. З іншого боку, в липні 1929 р. «проти підривних та радикальних елементів» був прийнятий «Надзвичайний закон» [9, c. 86].

Світова економічна криза, яка  розпочалася наприкінці 1929 p., вкрай  негативно вплинула на економіку  країни, яка значною мірою залежала від експорту тютюну, оливкової олії, суднобудування та грошових переказів  від грецької діаспори. Намагаючись  вийти з кризи, уряд Е. Венізелоса вживав заходів проти «втечі» капіталу з країни, посилив оподаткування імпортних товарів і почав стимулювати збільшення експорту. Для подолання інфляції та для виплати відсотків по внутрішніх позиках уряд використовував іноземні позики (12 млн фунтів стерлінгів від уряду Великої Британії, 2 млн фунтів стерлінгів від Ліги Націй). Невдовзі лише виплати по зовнішніх боргах досягли майже половини ВНП. Неспроможність виплатити такий борг призвела до того, що в квітні 1932 р. уряд Е. Венізелоса оголосив країну банкрутом, що означало не тільки неспроможність країни виплачувати відсотки по зовнішніх позиках, а й фактичний крах її економіки. У Греції значно зменшилась зарплата, робочий день тривав понад десять годин, а кількість безробітних перевищила 200 тис.

Погіршення економічного стану населення спричинило активізацію  робітничого та селянського руху. У країні зростала кількість страйків, виступів проти сплати податків, «голодних  маршів» та інших акцій протесту. За підсумками травневих (1932) парламентських виборів Ліберальна партія позбулася  значної частини депутатських місць, а прем'єр Е. Венізелос пішов у відставку. На дострокових березневих (1933) виборах більшість у парламенті завоювала Народна партія. Уряд очолив лідер монархістів П. Цалдаріс.

Економіка Греції вже з 1934 р. стала поступово виходити з  кризового стану. Виробництво промислової  та сільськогосподарської продукції  щорічно зростало на 12 %, а зовнішньоекономічний товарообіг збільшився на 14 %. Однак  ці позитивні зрушення не привели  до остаточної стабілізації всього економічного організму, який фактично перебував  у депресивному стані.

Керівництво КПГ світову  економічну кризу оцінювало як період очікування «світової пролетарської  революції», тому для протидії силам  реакції та фашизму в січні 1934 р. воно закликало до створення єдиного  антифашистського фронту. У жовтні 1934 р. було укладено угоду про спільну  діяльність між Комуністичною, Аграрною, Соціалістичною, Соціал-демократичною  партіями, Загальногрецькою конфедерацією праці, Об'єднаною загальногрецькою конфедерацією праці та іншими профспілками. Спільні дії лівих сил у Греції спричинили зростання кількості політичних акцій і страйків.

Внутрішньополітична ситуація в країні характеризувалася наростанням  протистояння між найвпливовішими  політичними силами - монархістами та лібералами. Прихильники Е. Венізелоса серед військових 1 березня 1935 р. вчинили заколот. Під їхнім контролем опинилася значна частина флоту та деякі острови в Егейському морі. Але двотижневі бої завершилися поразкою заколотників, а Е. Венізелос змушений був назавжди залишити країну [8, c.96].

За підсумками червневих (1935) парламентських виборів, які відбувалися  в умовах військового стану, переконливу  перемогу здобула Народна партія. Національні збори прийняли рішення про проведення плебісциту з «королівського питання». Однак уряд П. Цалдаріса продовжував негативно ставитись до монархії, що призвело до загострення політичного протистояння. 10 жовтня 1935 р. монархічно налаштовані військові примусили призначити головою уряду генерала Г. Кондиліса. Нова влада скасувала республіканську конституцію 1927 р. та відновила чинність конституції 1911 р. У листопадовому (1935) плебісциті перемогу (97 % голосів) святкували прихильники відновлення монархії. Невдовзі до Греції з вигнання повернувся король Георгіос II [7, c. 58].

За підсумком дострокових  січневих (1936) парламентських виборів  Народна партія отримала 143 депутатські  мандати, Ліберальна (разом з Селянською та Республіканською) —141. Баланс влади  опинився в руках КПГ, яка отримала 15 депутатських місць. П. Цалдаріс і Т. Софуліс (новий лідер лібералів), не зумівши домовитися між собою, розпочали таємні переговори з керівництвом компартії. Інформація про ці контакти та низка раптових смертей у січні-травні 1936 р. провідних політичних лідерів (Г. Кондиліса, Е. Венізелоса, К. Демердзіса, П. Цалдаріса) викликали занепокоєння у військових.

 В умовах наростаючої  політичної нестабільності та  соціальної напруги в країні  король призначив у квітні 1936 р.  головою уряду генерала  І. Метаксаса, людину «рішучого характеру» та лідера одної з ультраправих партій, яка мала шість мандатів у парламенті. Новий прем'єр негайно розпорядився заборонити профспілки, заарештовувати робітничих ватажків та заборонити страйки. Компартія відповіла проведенням 9—10 травня 1936 р. попереджувального страйку в Салоніках, під час придушення якого в сутичках з поліцією загинуло тридцять осіб. Однак керівництво КПГ й далі здійснювало тиск на владу. На 5 серпня 1936 р. було призначено загальнонаціональний страйк. Напередодні Т. Софуліс та І. Теотокіс (новий лідер Народної партії) запропонували королю створити коаліційний уряд. Але Георгіос II не тільки відхилив цю пропозицію, а й підписав 4 серпня декрет про запровадження в країні надзвичайного стану. Дія статей конституції, які гарантували особисті свободи, тимчасово припинялася, а Національні збори розпускалися без оголошення дати нових виборів. Генерал І. Метаксас став правителем Греції з необмеженою владою. Крім голови уряду він обіймав посади міністрів закордонних справ, оборони, військово-морських та військово-повітряних сил.

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРЕЦІЇ

Після закінчення Першої світової війни грецька делегація на чолі з прем'єр-міністром Е. Венізелосом брала участь у роботі Паризької мирної конференції. На підтримку антибільшовицької політики країн Антанти грецький уряд відправив військовий експедиційний корпус до Криму та на південь України. Участь Греції в цій військовій експедиції давала можливість керівництву країни сподіватися на сприятливе ставлення Антанти до її територіальних проблем у Тракії, Північному Епірі, на Доде-канеських островах, у Смірні та інших малоазійських землях.

У травні 1919 р. грецький уряд отримав згоду керівництва Антанти  на окупацію малоазійського міста Смірни. Невдовзі місто захопив грецький військовий десант. Успіхи Греції в  цьому регіоні повністю залежали від позиції Великої Британії та Франції, які мали власні близькосхідні  інтереси. На міжнародній конференції  у Спа (травень 1920) Греція фактично отримала право на приєднання Тракії та північно-західної частини Малої Азії [11, 96].

Згідно з Севрським  договором (серпень 1920) до складу Греції відходили Тракія, Егейські острови та Смірна. У ряді цих регіонів упродовж наступних п'яти років зберігалися органи місцевого турецького самоврядування. Додеканеські острови, що перебували під контролем Італії, також мали бути передані Греції. У цілому ж рішення Паризької мирної конференції та їх реалізація сприяли перетворенню Греції на провідну балканську й середземноморську державу. Багато в чому це сталося завдяки енергійним зусиллям прем'єр-міністра Е. Венізелоса.

Однак Севрський договір  виявився недовговічним, оскільки турецький  уряд Ататюрка відмовився визнати його правомірність. За цих умов революційні  зрушення в Туреччині перетворилися  на небезпеку для майже півтора  мільйона греків Малої Азії, а військовий контроль над територією їхнього  компактного проживання набував  для Греції особливого значення. Внутрішньополітичне  становище в країні залишалося надзвичайно  складним і характеризувалося протистоянням  монархістів та «венізелістів». До того ж несподівано (25 жовтня 1920) від зараження крові внаслідок укусу ручної мавпочки помер грецький король Александрос. Після поразки на листопадових (1920) парламентських виборах Ліберальної партії Е. Венізелос залишив посаду прем'єра. За підсумками плебісциту (5 грудня 1920) на грецький трон повернувся Константинос. Усі ці події збіглися, з одного боку, з процесом зменшення інтересу до Греції з боку Великої Британії, Франції та Італії, а з іншого - з перемогою національно-революційних сил на чолі з Ататюрком над прихильниками старих порядків у Туреччині. Тому Греція невдовзі опинилася віч-на-віч із зростаючою силою нового турецького режиму, який досить швидко зумів згуртувати навколо своїх гасел різні соціальні прошарки турецького суспільства.