Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Відродження

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………......2

Розділ I. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

Характеристика епохи Відродження……………………........3
Релігійний вплив на епоху Відродження……………………..5

Висновки до розділу I………………………………………………..6

Розділ II. ГУМАНІЗМ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

2.1Гуманізм як основа психологічних поглядів в епоху

Відродження…………………………………………………………………......7

2.2. Основні представники гуманізму……………………………..10

Висновки до розділу II……………………………………………..15

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…..16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………...17

Вступ

Курсова робота виконана на тему : «Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Відродження». 17 сторінок.

Актуальність теми : психологічні уявлення та влив гуманізму на виховання та розвиток особистості. Погляд на людину як на творця, а не творіння Бога.

Об’єкт – гуманізм епохи Відродження.

Предмет - основні психологічні уявлення епохи Відродження.

Мета дослідження – прослідити перебіг психологічних поглядів і вплив нового напрямку – гуманізму на психологічні уявлення в епоху Відродження.

Методи дослідження – аналіз та систематизація теоретичних матеріалів.

Завдання: виявити характерні особливості епохи Відрождення, за допомогою аналізу теоретичної інформації; прослідкувати за перебігом психологічних поглядів представників даної епохи; оцінити внесок даного періоду в сучасну психологічну науку.

КЛЮЧОВІ СЛОВА : Відродження, гуманізм, антропоцентризм, теологія, Мораль, етика, культура, освіта, індивідуалізм.

РОЗДІЛ I. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

Характеристика епохи Відродження

Історичний період одержав назву «Відродження» (від фр. «Renaissance» - Ренесанс) оскільки було відроджено ту культуру, яку знищило було християнство за 1000 років свого неподільного панування. Причини такого відродження стали можливими в силу певних соціально-історичних умов.

З середини XV століття припинилося безкомпромісне протистояння – не на життя, а на смерть в міжнародному плані ісламу та християнства. Про христові походи чи про газават вже не могло бути й мови. Мусульмани остаточно оволоділи землями південного Середземномор’я а після захвату Константинополя (1543 рік) остаточно витіснили християнство з Азії. А Християни, в свою чергу, остаточно витіснили мусульман з католицької (Західної) Європи, знищивши в 1492 році на Перінейському півострові Кордовський халіфат. Все населення Європи було остаточно християнізовано [ 3., 207].

Після закінчення Сторічної війни (1337 – 1453) між Англією та Францією у стосунках між християнськими країнами настає період відносного спокою. Створились умови для того, щоб спокійно оглянутись, уяснити собі своє місцезнаходження, зробити з наслідків пройденого шляху висновки…

Під епохою Середніх віків настав час підводити підсумкову риску. Середньовіччя скінчилось. Належить розпочинати новий етап історичного просування вперед. Неухильно наступала епоха Відродження, Ренесансу.

Третім важливим фактором відходу в минуле Середньовіччя став занепад впливу церкви на суспільно-політичне життя країн Західної Європи. За тисячу років свого панування християнство закостеніло, законсервувалось і, в принці, виявилось уже нездатним до свого внутрішнього розвитку, удосконаленню чи пристосування до умов, що змінилися. До цього додався внутрішній моральний розклад церковної ієрархії, в наслідок чого вона втратила свою колишню владу над світськими правителями європейських держав. В свою чергу феодалізм, як соціально-політичний устрій, ще не вичерпав резерви свого прогресивного розвитку. Більше того, саме тепер настав час для розквіту феодалізму.

За цих умов світська влада звільняється від церковного верховенства над собою. Церква і християнство відтісняється з шляху історичного розвитку на маргінальні (побічні, другорядні, тільки – супутні) позиції. В Європі повсюдно розпочався інтенсивний розвиток державно-політичного устрою абсолютної монархії, яка в межах свого владарювання бере верх над владою церковною. В Англії це здійснено з часу утвердження на престолі династії Тюдорів (1485), у Франції – Людовика ХІ (1461), в Іспанії – Ізабелли та Фердінанта (1479) в Росії – Івана ІІІ (1462), в Угорщині – Матвія Корвіна і так далі [ 2., 325-326].

Ослаблення, а то й – підрив панування церкви в політичному житті народів Європи самим позитивним чином відбилося на всіх сторонах соціального, історичного і культурного життя народів Європи.

1.2. Релігійний вплив на епоху Відродження

Доцільно буде не лише сказати, але й підкреслити, що на відміну від християнства іслам (мусульманство) сприйняв і повністю зберіг у себе та в арабській культурі культуру античну. В ісламі антична культура знайшла свое природне продовження і розвиток. Якраз саме в цьому криється причина того, що араби з розрізнених орд кочуючих племен протягом буквально декількох десятиліть створили могутню та найбільш розвинену в культурному відношенні державу. Датою виникнення ісламу вражається 622 рік, а в 644 році араби вже володіли окрім Аравійського півострова ще й Сирією, Палестиною, Єгиптом та Персією. З цього часу і аж до XIII століття включно арабська культура за всіма параметрами перевершувала культуру всіх християнізованих народів, була культурним взірцем для останніх. Як може не дивним видатися, але рідна Європі культура античності повернулась тепер до народів Європи завдяки арабам.

Повернувшись з чотирьої хрестових походів (1096 – 2004) хрестоносці принесли з собою в Європу нову для неї культуру. У арабів рицарі навчилися правилам аристократичної поведінки («куртуазності»); в наслідування арабам розпочали більш пильно стежити за своїм тілом: ходити в лазні, користуватися косметикою; розважатися читанням, грати в шахти. А найголовніше – з Візантії і, головним чином, з Арабського Сходу хрестоносці доставили в Європу твори Аристотеля, Платона, Евкліда, Піфагора, Есхіла та інших видатних діячів античної культури. Ці книги перекладались з грецької та, здебільшого, з арабської мови на мову латинську, вивчались, пропагувались. Саме таким чином, завдячуючи ісламу та хрестовим походам, в Європі (практично – серед окатоличених народів) розпочала відроджуватись знищена Християнством 1.000 років тому антична культура, відроджуватися ще й з добавкою того, що внесли в неї араби [ 11., 37, 39].

Висновок до розділу I

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст. Епоха Відродження виникла в наслідок занепаду Середньовіччя. За характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.

Після себе Середньовіччя залишило, практично, лише свою власну, у вищій мірі схоластизовану теологією, культуру. Ось чому наступна за Середньовіччям культура в пошуках нової опори змушена була переступити через християнство і перейти до нової релігії - ісламу (мусульманства), що повністю зберіг в собі культуру та віру античності, що почала знову відроджуватись.

РОЗДІЛ II. ГУМАНІЗМ

2.1. Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Вудродження

«Гуманізм» ( від латинського слова «homo» - людина, “humanus” - людський, людяний) – термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви, проти релігії.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Гуманізм, основи якому заклади діячі Відродження, протягом останніх п’яти століть розвивався та наповнювався новим змістом. Зараз в поняття гуманізму вкладається широкий спектр людської культури, що виражає собою велич людини і сприяє її утвердження в реальній дійсності. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!». церква намагається підлаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським елементом культури. Історично та за своїм змістом поєднання гуманізму з релігією позбавляє їх обох – і гуманізм, і релігію – всякого смислу. В такому разі гуманізм перестає бути гуманізмом, а релігія – релігією. Гуманізм і релігія як в добу Відродження, так і в наш час є і завжди будуть явищами несумісними одне з одним.

На зміну середньовічному аскетизму у світогляді цієї епохи відроджується античний ідеал діяльної, гармонійно розвинутої людини. Ідейна течія, яка запропонувала цей новий ідеал, дістала назву гуманізму. Гуманізм епохи Відродження знайшов відображення як у поглядах на виховання, так і в організації практичної роботи шкіл. Превалюючими рисами освіти стали: повага до дитини, увага до її потреб та психологічних особливостей, прагнення до фізичного розвитку, заперечення фізичних покарань.

У школах значної уваги надавали фізичному та естетичному вихованню дітей (середньовічна школа обмежувалася релігійним вихованням), вивченню рідної мови (раніше навчання було лише латинською мовою), природничих наук: математики, астрономії, механіки, природознавства, географії (які заперечувалися середньовічними схоластами), літератури, мистецтва. Гуманісти наголошували на поглибленні та розширенні змісту освіти, праві дітей навчатися в різних типах шкіл, розвитку їх активного мислення, привабливості й організації навчання, використанні наочності, організації екскурсій, прогулянок з метою пізнання навколишнього світу. Діячі епохи Відродження не виступали проти релігії, але викривали духовенство. Мораль, етика, культура, освіта ставали більш світськими. Важливими рисами освітянських поглядів гуманістів стали: індивідуалізм (у центрі виховання — особистість), врахування вікових особливостей дитини, вимога гармонійного всебічного розвитку особистості, піднесення ролі морального виховання, зменшення впливу церкви на школу.

Епоха Відродження, яка наповнила середньовічну освіту новим змістом, організаційно не змінила її. Існували міські школи, відкривалися латинські школи підвищеного типу (колегіуми, гімназії), нові університети, державні та приватні школи для дівчат, в яких навчалися переважно діти заможних батьків.

2.2. Основні представники гуманізму

Найбільш видатним гуманістом періоду відродження був Дезидерій Еразм Ротердамський (1467 – 1536). Сучасники називали його «Світочем знань»; писали, що «слава про нього лунає від Англії до Італії і від Польщі до Угорщини». Його твір «Самовихваляння дурості» (“Stultitiae Laus”, в російському перекладі “Похвальное слово глупости»). В цьому самовихвалянні Еразм дотепно та злісно висміює «царину дурості», «зачумлене болото», що заселене розбещеним та невігласним духівництвом, ненажерливими та лицемірними ченцями, «біль продажних за них не зустрінеться ніде в світі». За прихильного ставлення «цариці глупоти» нікому не живеться в світі ліпше, аніж папі римському, що «купив своє місце» і боронить його мечем, отрутою і всілякими побрехеньками. …А що до богословів, то буде за краще обійти їх десятою дорогою і промовчати. Страшно чіпати це вонюче болото, торкатися отрутних рослин. Того й дивися, накинуться на тебе сотнями своїх конклюзій, оголосять єретиком і проклянуть, адже вони звикли лякати прокляттями кожного, хто їм не подобається.» (Эразм Роттердамский. Похвальное слово Глупости. М., 1938, стор 128 – 130).

Необхідно зазначити, що діячі Відродження не відмежовувались китайською стіною від сучасного їм релігійного народу, більшість з них і самі були віруючими. Так Еразм Ротердамський першим на підставі наявний особисто у нього стародавніх текстів видав друкарським чином повний текст Біблії грецькою та латинською мовами. Цей текст багато в чому не співпадав з тим текстом, який у зіпсованому вигляді пропагувався церквою. Правда, під тиском церковників Еразм змушений був ще три рази видавати Біблію з врахуванням вимог церкви. Останнє видання було затверджено церквою під назвою "Textus Receptus" (Загальноприйнятий текст), який потім було покладено в основу так званого канонічного тексту, що було затверджено на Тридентському церковному соборі в 1565 року. Цей "Textus Receptus" згодом було покладено в основу всіх перекладів Біблія на національні мови.

Видатним німецьким гуманістом був Ульріх фон Гутен (1488 – 1523). Порівнюючи свій час з попереднім Середньовіччям, він проголошував: Розум пробудився! Жити стало насолодою!!». В адрес релігійних сварок між католиками і протестантами він кинув гасло: «Пожирайте один одного допоки самих себе не з’їсте!”

Французького гуманіста П’єра Рамуса (1515 – 1572), католицькі кати знищили під час горезвісної пам’яті Варфоломіївської ночі в Парижі.

Психологічна та педагогічна думка цієї епохи збагатилася творами і педагогічною практикою багатьох педагогів-гуманістів.

Вітторіно да Фельтре (1378—1446) — італійський педагог-гуманіст епохи Відродження. Прославився, як «pater omnis humanitatis» (батько гуманності), перший шкільний учитель нового типу, що здійснив ідею школи на природі. Він очолив школу-інтернат «Будинок радості» (1424), де, крім давніх мов і літератури, вивчали математику, природознавство, астрономію, грецьку мову та літературу, музику, живопис. Значна увага приділялася практичним заняттям, фізичним вправам (фехтування, їзда верхи) та іграм. У навчанні застосовували наочність, стимулювання творчості дітей, поступово позбавлялися зубрячки. Виховання здійснювалось за допомогою ласки, переконання (покарання розглядалось як зло), на особистому прикладі вихователів і наглядом за манерами, моральною чистотою вихованців.

Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник-гуманіст, педагог, автор роману «Гаргантюа і Пантагрюель», у якому нещадно висміював схоластичне навчання. Ним висвітлено нову педагогіку Відродження (якщо Гаргантюа вчився ще за методикою зубрячки, то його син Пантагрюель робить рішучий поворот у бік природничих наук, життєвості навчання, спорту, праці). Рабле наголошував на розвитку мислення, активності дитини, побудові навчання на зацікавленості її навколишнім середовищем, вивченні природи під час прогулянок, бесід, відвідування майстерень та ознайомлення з трудовою діяльністю. Пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. За Рабле, в школі повинні вивчати мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право. Важливою складовою всебічного виховання вважав мистецтво.

Еразм Роттердамський (1469—1536) — вище згаданий, видатний нідерландський учений-гуманіст епохи Відродження. Значну увагу приділяв проблемам освіти й педагогіки. Високо оцінюючи роль виховання, вбачав його головне завдання у виробленні в дітей з раннього віку моральності та благочестя. У своїх памфлетах «Похвала глупоті» та «Розмови запросто» різко критикував зміст і схоластичні методи навчання, паличну дисципліну і брутальність учителів. Під час вивчення стародавніх мов вважав за необхідне основну увагу приділяти не формальному оволодінню граматикою, а читанню латинських і грецьких класиків. Вимагав, щоб навчання було легким і приємним для учнів, ґрунтувалося на їхніх інтересах і розвивало самостійність. Як і всі гуманісти, був прихильником м'якої дисципліни в школі. Його книга «Молодим дітям наука» містить правила з укріплення духа, важливі для юнацтва (наприклад, «Насміхатися, виставивши язика, є справа блазня», «Зі старшими говорити потрібно поважно і мало, а з рівними — дружньо і ласкаво», «Три знаряддя маємо для вченості: розум, пам'ять, старанність. Розум формується вправами. Пам'ять примножується від наполегливості. Наполегливість розвивай сам і не лінуйся».

Мішель Монтень (1553—1592) — французький мислитель-гуманіст, представник філософського скептицизму. В своїй головній праці «Досліди» (1580) гостро критикував сучасну йому школу за те, що вона вчила некритично сприймати чужі думки, сліпо слідувати за авторитетами, й переконував, що таке навчання тренує пам'ять, проте не розвиває розуму, учить цитувати й коментувати, але не вчить мислити. Вважав, що освіта має насамперед розвивати розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів, підтверджувати навички освіти практичною діяльністю, а результати навчання — своїм життям. Особливу роль відводив вихованню високих моральних якостей, яке необхідно здійснювати не повчаннями, а прикладом і моральним вправлянням. До запропонованої ним програми теоретичної освіти входили фізика й геометрія, які в XVI ст. в коледжах і університетах Франції не вивчалися. Високо оцінюючи освітнє і виховне значення історії, засуджував зведення вивчення її до засвоєння дат і імен. Вимагав виявляти індивідуальні особливості учня й шукати підхід, якого потребує своєрідність кожної дитячої особистості.

Томас Мор (1478—1535) — англійський мислитель-гуманіст, політичний діяч, один із засновників утопічного соціалізму. В знаменитій «Золотій книжці про найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію» (1516) обстоював необхідність надання всім громадянам можливості «духовної свободи і освіти». Критикуючи економічний і політичний лад в Англії, докладно змалював картину справедливого, на його думку, ладу, де люди працюють, а держава дбає про освіту і виховання громадян. Обстоював принцип загального навчання рідною мовою, вимагаючи рівності освіти для чоловіків і жінок. Задовго до Коменського висунув принцип наочності та спостереження за природою. Наголошував на гармонійному розвитку особистості, зв'язку школи з життям, трудовому вихованні, рівноправності розумової й фізичної праці. Вперше поставив проблему освіти дорослих засобами бібліотек, музеїв, організацією самоосвіти громадян і прилученням їх до науки [ 6., 75-110] .

Філософи епохи Відродження вважали, що гуманізм слід ґрунтувати на досягненнях, що є в культурі кожного народу і в першу чергу – на культурі античній. А для цього, доводили вони, необхідно вивчати і добре знати, пропагувати і збагачувати спадок культури минулого. Ось чому видатні діячі Відродження знали багато мов. Так, відомий філософ, оратор і поет Еней Піко Де ла Мірандолла (1463 – 1494) досконало знав всі романо-германські та слов’янські мови, до того ж – старогрецьку, латинську, староєврейську (біблійний гібрім), халдейську (вавилонську) та арабську. Своїми знаннями ще десятирічним Мірандолла дивував своїх знайомих. Іспанські інквізитори розпочали переслідування вундеркінда, тому що на їх думку «така глибина знань в ранньому віці трапляється лише в наслідок домовленості з дияволом». В підготовленому для оголошення на диспуті з теми: «Про гідність людини» (De hominis dignitate) він писав: «Я поставив тебе в центрі Всесвіту, - сказав Творець першій людині, - що ти дивився кругом себе і бачив все, що тебе оточує. Я тебе створив ні небесною, ні грубою земною істотою, ні смертнім, ні безсмертним лише тому, щоб ти – по своїй волі і по своїй гідності – став своїм власним скульптором і творцем Ти можеш спуститися до рівня тварини і піднестися до рівня богоподібної істоти. Тварини виносять з собою з лона матері все, що у них повинно бути. Вищі духи спочатку чи зразу після появи були й навіки залишаються такими, якими їх створено. Лише тобі одному притаманний розвиток і зріст згідно твоїй вільній волі. В тобі прихований зародок різноманітного життя. Мірандоллі належить красивий, повних піднесеного змісту вислів: «Людина – коваль свого щастя» (Homo - fortunae suae ipse faber).

Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній монополії католицької церкви в Західній Європі. Культура "Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію та світську владу римських понтифіків. Саме єресі, що виникали на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім'ю. Передові мислителі XVI сторіччя першими в європейській історії відстоювали право на єресь, вважали віротерпимість обов'язковою умовою нормального людського спілкування [10., 217-220].

Висновок до розділу II

Гуманізм як основа психологічної думки епохи Відродження став ідєю могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Саме цей напрямок розуміння людини дав початок в середині ХХ століття одній з течій сучасної психології – гуманістичній. Головним предметом гуманістична психологія вважає особистість як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації - неповторного вияву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.

ВИСНОВКИ

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Великий внесок в розвиток гуманістичного бачення людини внесли : Ерразм Роттердамський, Мішель Монтень, Томас Мор, Франсуа Рабле, Вітторіно да Фельтре, П’єр Рамус, Ульріх фон Гутен.

Список використаної літератури

Локк Дж. Опыт о человеческом разуме // Избранны философские сочинения Т.1.,М.,1960.
Ярошевський М. Г.История психологи – М., 1985

3. Роменець В.А. Історія психології –К., 1995

4. Якунин В. А. История психологи: Учеб. пособие. СПб- 1998

5. Фролов И. Т. Введение в философию: Учебник для вузов – М., 1989

Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Відродження 📙 Курсовая → 🆔 67046