История прокуратуры

ЗМІСТ

          ВСТУП…………………………………………………………………...2 

     РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ПРОКУРАТУРИ………………………………….5

     1.1. Історія виникнення прокуратури……………………………….…..5

     1.2. Історія становлення та розвитку……………………………………8

     1.3. Історія сучасності прокуратури…………………………………...12 

     РОЗДІЛ 2 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОКУРАТУРИ  УКРАЇНИ……………………………………………….....16

     2.1. Система органів прокуратури  України……………………………..16

     2.2. Принципи організації та діяльності  прокуратури………………….22

     2.3. Основні конституційно-правові функції  прокуратури…………….25

     РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУР……………29 

     ВИСНОВКИ……………………………………………………………...34 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...36 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     Як  відомо, Конституція України проголосила: Україна - це суверенна й незалежна, демократична, соціальна і правова держава, тому людина її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю¹.

     Органом на який покладено завдання забезпечення законності, захист прав і законних інтересів громадян, верховенство закону, здійснення нагляду за додержанням та правильним застосуванням законів в Україні прокуратура (від лат. “prokyro” – піклуюся, забезпечую, попереджую).

     Прокуратура є невід'ємною частиною державного механізму, наділена певним об'єктом  владності для здійснення вищого нагляду за виконанням Закону в державі.

     У відмінності від судової влади, Прокуратура не є особливою окремою  гілкою державної влади. У більшості  демократичних країн її функції  зводяться у кримінальному переслідуванні тих громадян, що скоїли злочин, підтримці публічного звинувачення в суді, здійснення нагляду за законністю попереднього розслідування і зміст осіб в місцях укладення².

     Прокуратура України — це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів і є складовою цієї системи. Прокуратура забезпечує захист від протиправних посягань суспільного та державного ладу, прав і свобод людини, а також основ демократичного устрою державної влади засобами та методами, передбаченими законом. Прокуратура не підпорядкована законодавчій, виконавчій або судовій владі, оскільки її діяльність не залежить від будь-якої гілки влади, що згруповані в державі відповідно до Конституції України 1996 р.

     Проголосивши  незалежність, Верховна Рада України 5 листопада 1991 р. одним з перших прийняла Закон України «Про прокуратуру», який було введено в дію 1 грудня 1991 р. Саме цей день визначається як День працівника прокуратури. Водночас співробітники прокуратури незалежні від політичного впливу, не можуть бути членами партій, політичних рухів.

     Нині  прокуратура — це багатофункціональна  державна структура з чітко визначеними  функціями, найважливішими з яких є  функції нагляду за додержанням  законів у соціально-економічній, політичній та інших сферах життєдіяльності країни³.

      В Україні здійснюються великомасштабні  перетворення, спрямовані на зміцнення  демократії й створення правової держави. Однією з головних проблем  громадянського розвитку є зміцнення  законності та правопорядку. Очевидна відчуженість апарату державної влади від громадян, високий рівень корупції, низька виконавча дисципліна, правовий нігілізм, відсутність традицій поваги до закону та прав і свобод людини зумовлюють необхідність актуалізації даної теми. І не тільки визначення контрольно-наглядових функцій держави, як самостійної гілки влади, але і встановлення місця і ролі цієї гілки влади в структурі функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади.

     Об’єктом дослідження полягає в охарактеризуванні місця і ролі Прокуратури в системі органів влади України

     Мета дослідження полягає у визначенні статусу Прокуратури України в системі органів державної влади України, а так само у визначенні конституційно-правового статусу органів правосуддя.

     Поставлена  мета припускає рішення наступних  завдань :

     1. Охарактеризувати історичні проблеми становлення і розвитку Прокуратури;

     2. Встановить особливості Прокуратури як органу державної влади;

     3. Визначити функції Прокуратури і форми їх здійснення;

     4.Проаналізувати  структуру і принципи організації  діяльності Прокуратури;

     5. Охарактеризувати проблеми діяльності Прокуратури. 

     Як  і інші державно-правові структури,прокуратура  нині потребує певних змін, котрі повинні  відповідати напрямам розвитку суспільства  і держави. Реформування органів  прокуратури у правовому, організаційному,кадровому та інших аспектах

     Діяльність  органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правої порядку і має  своїм завданням захист від неправомірних посягань на:

     - закріплені Конституцією України  незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему, права національних груп і територіальних утворень;

     - гарантовані Конституцією, іншими  законами України та міжнародними  правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і  свободи людини і громадянина; 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1

     ІСТОРІЯ ПРОКУРАТУРИ.

1. Історія виникнення прокуратури.

      Зародження  первинних функцій прокуратури  відноситься до часів Стародавнього  Риму. За правління імператора Августа  важливого значення набула діяльність прокураторів (від лат. «procurator» управитель, представник), яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, вони одержали право виносити судові рішення.

     За  глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій прокуратури, і на території сучасної України.

     На  етапі розвитку звичаєвого права  також на рівні звичаю формувалася наглядова функція деспотійних володарів скіфської держави. Норми права у скіфів захищали життя, майно, привілеї царської сім’ї та родоплемінної знаті. Цар встановлював чіткий порядок використання пасовищ, адже йому належала верховна власність на землю. А коли існувала наглядова функція, то звісно, існували і наглядачі⁴.

     У VIIV століттях до н. е. скіфи зустрілися з грецькими поселенцями. У Північному Причорномор’ї елліни заснували свої міста-держави: Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін. Основними джерелами права в них були закони та рішення народних зборів і рад міст, постанови колегій, а також місцеві звичаї. Законодавча ініціатива належала народним зборам, радам міст, їх головам, колегіям, а також своєрідним попередникам сучасних прокурорів -номофілакам (стражам законів), які повинні були стежити за оформленням законів, поведінкою людей та посадових осіб і вимагали від них виконання законів. Крім номофілаків, існувала колегія продиктів (юридичних радників), які також виконували наглядові функції.

     У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави  Київської Русі. Ще княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Вона також прийняла закон, який оберігав життя княжих дружинників. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча такого поділу ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. У судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Формально саме він був обвинувачем. Рішення суду оголошувалося усно, а вирок виконувався негайно⁵.

     У середньовічній Франції,як державний чиновник, з'являється Королівський прокурор (франц. «procureur» від лат. «procuro» -- піклуюся, керую). За правління короля Філіпа IV Красивого у 1302 р. вперше визначається законом положення королівських прокурорів у судах. Як повноважна державна установа прокуратура складається у кінці XVII ст. Прокурори були посередниками між судами та королівською владою і передусім захищали інтереси корони.

     Із  Франції інститут прокуратури був  запозичений Англією, Німеччиною та іншими європейськими державами, звідки посада прокурора перекочовує і на схід -- до Польщі та Росії⁶.

     За  свідченням, наведеним у виданій 1999 р. у Варшаві книзі Володимира Свербигуза «Старосвітське панство», 1578 р. на сеймі Речі Посполитої було утворено особливий для України трибунал -- Луцький. Це був вищий суд для України, його дія поширювалася на Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, офіційною ж мовою визнавалася українська. Вже наступного, 1579 року, в Батурині було утворено Український трибунал, що складався з семи департаментів. На початку діяльності трибуналу його депутати щорічно обирали прокурора (інстигатора). Наглядачі приватних маєтків передавали прокуророві детальні відомості про позови та характер правопорушень, прокурор наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду.

     Посада  прокурора збереглася в Україні  і у XVII ст. У вищезгаданій книзі  знаходимо, що в Українському трибуналі  із гетьманом, генеральним писарем, генеральним возним, генеральним  суддею та іншими вищими чинами засідав  і прокурор. До речі, прокурора названо одразу ж після гетьмана⁷.

     Діяльність  Українського трибуналу і, зокрема, прокурорів була тісно пов'язана  з іменами кошових отаманів, гетьманів  українського козацтва Івана Підкови, Северина Наливайка, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка та інших. 

2. Історія становлення та розвитку.

      Походження  російської прокуратури датується  часом правління Петра І, який у 1722 р. запровадив французьку модель прокуратури  як контрольного органу, що наглядав за центральними та місцевими адміністративними органами. Прокурор підпорядковувався безпосередньо імператору і зобов'язаний був здійснювати наглядові функції -- наглядав за діяльністю сенату та колегій, «щоб не порушувалася воля його величності». Утворення прокуратури в Росії тих часів було історичною закономірністю. Намагання іти європейським шляхом розвитку спонукало монарха приділяти певну увагу законотворчості, насамперед у сфері державного управління⁸.

     Подальші  істотні зміни діяльності прокуратури Росії, а разом і України як складової частини імперії, відбулися в період правління Катерини II та Олександра II.

     У 1764 р. у зв'язку з реформою сенату розширюється інститут обер-прокурорів, які одержали право наглядати  за законністю рішень п'яти департаментів сенату. Першим генерал-прокурором було призначено Ягужинського П. І. На місцях вводилися посади провінційних прокурорів, що мали такі ж повноваження, як і губернські прокурори. Згідно з указом 1775 р. прокурорські посади були введені при судах, а посади провінційних прокурорів, навпаки, ліквідовані, їх функції почали виконувати повітові прокурори та товариші (помічники) губернських прокурорів⁹.

     Система прокуратури у тому вигляді, що склалася при Катерині II, практично без  помітних змін проіснувала до судових  реформ другої половини XIX ст. «Основні положення реформування судової частини в Росії», затверджені імператором 29 вересня 1862 р.

     Судові  статути 1864 р. зробили новий крок у регулюванні прокурорської  системи. Прокуратура була позбавлена функції загального повсюдного нагляду, до її компетенції входили лише процесуальні функції.

     Указом  від 27 вересня 1865 р. були закладені положення  щодо подальшого розвитку прокурорського нагляду. З метою приведення судочинства у старих судах більш-менш у відповідність із статутом були внесені деякі зміни до Зводу законів, так звані «полегшені правила», які 11 жовтня 1865 р. були затверджені.

     Цей процес виявився затяжним і до жовтня 1917 р. зберігалося становище, при  якому в Росії функціонували дві прокуратури.

     У листопаді 1917 р. III Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Створення судів та прокурорського нагляду стало одним із першочергових завдань влади. Прокуратура УНР опинилася у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді і називалася - Прокураторія Генерального Суду, а з другого - її регламент затверджувався Секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією»¹⁰.

     28 червня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про прокурорський нагляд. Державна прокуратура УСРР входила до складу Міністерства юстиції. Керівником прокуратури, як Прокурор республіки, був Народний комісар юстиції УСРР. Першим Прокурором УСРР був призначений Микола Олексійович Скрипник. На цій посаді (з 10 травня 1925 р. як Генеральний прокурор) він перебував до квітня 1927 р.

     У 1922 р. був поновлений прокурорський  нагляд, спочатку у складі Народного  комісаріату юстиції, а потім  Верховного Суду.

     З утворенням СРСР, ліквідацією губерній та переходом на триступеневу систему управління у травні 1925 р. до Конституції УСРР 1919 р. були внесені зміни. Прокурор республіки почав іменуватися Генеральним прокурором республіки. Народний комісар юстиції одночасно обіймав посаду Генерального прокурора республіки і входив до складу Ради народних комісарів УСРР. Постановою III сесії ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. було введено в дію Положення про судоустрій УСРР, розділ «Про Державну прокуратуру» якого визначав повноваження Прокуратури УСРР.

     На  кінець 1925 р. до складу Прокуратури УСРР входили 41 прокуратура округів та Прокуратура Молдавської АСРР.

     У 1934 р. замість дільничних прокуратур в усіх районах УСРР було утворено районні прокуратури.

     Осуду заслуговує діяльність на посту Прокурора  СРСР у 1935-1939 рр. А. Вишинського, який, звичайно, не був першоджерелом репресій, проте не був і їх рядовим виконавцем. Вишинський став людиною Сталіна, виконавцем його волі на головній ділянці боротьби з опозицією¹¹.

     Із  введенням воєнного стану на території  України значно розширилася мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. було встановлено порядок здійснення нагляду прокуратури за рішеннями військових трибуналів.

       Чимало працівників органів прокуратури  України загинуло на полях  війни.

     Нюрнберзький  процес проходив з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р. Це був перший в історії  правосудця процес, на якому перед  судом постали злочинці, які заволоділи цілою державою і зробили її знаряддям  жахливих злодіянь. Головним обвинувачем  від СРСР виступав Р. А. Руденко, на той час Прокурор Української РСР, пізніше Генеральний прокурор СРСР. Вирок трибуналу і сьогодні служить справі миру, як переконливе попередження призвідникам агресивних війн.

     Конституція СРСР 1977 р. сформулювала основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів у наступному періоді, що тривав до проголошення незалежності України.

     На  підставі і відповідно до Конституції  СРСР ЗО листопада 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про прокуратуру  СРСР», де визначалися завдання, основні напрями діяльності та принципи організації органів прокуратури, а також система цих органів. Згідно із Законом прокуратура являла собою виключно централізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Закон дещо розширив сфери дії принципу колегіальності: він передбачив утворення колегій у Головній військовій прокуратурі, прокуратурах автономних республік, країв, областей, міст (на правах прокуратур областей)¹².

     24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла  Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами. Прокурорська система Української РСР фактично виводилася із підпорядкування союзним структурам. Так, у ст. 163 зазначалося, що «Генеральний прокурор Української РСР призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний». Встановлювалося, що організація і порядок діяльності органів Прокуратури УРСР визначається виключно законами УРСР. 

3. Історія сучасності.

          Верховна Рада Української РСР 24 серпня 1991 р. проголосила створення незалежної самостійної української держави  України. Розпочалася активна діяльність по створенню правової бази незалежної держави. Законом України «Про прокуратуру», прийнятим Верховною Радою України 5 листопада 1991 р., визначені сьогоднішні завдання, функції та повноваження органів прокуратури¹³.

     28 червня 1996 р. Верховна Рада України  прийняла Конституцію України  - Основний Закон нашої держави.  Питанням регламентації діяльності  прокуратури присвячено розділ VII Конституції, де вказано, що вона становить єдину систему¹⁴.

     Видатною  подією доленосного значення стало прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України. Вирішальну роль вона відіграла і у визначенні прокуратури України як єдиної системи, присвятивши їй окремий розділ.

     У липні 1998 р. на посаду Генерального прокурору України Потебеньку М. О. у спадщину дісталася низка складних невирішених проблем, перш за все організаційного і кадрового характеру. Постало нагальне питання про необхідність суттєвого реформування органів прокуратури, пошук найбільш оптимального і єдино правильного підходу до такого реформування.

     По-перше, проведено суттєву структурну перебудову центрального апарату Генеральної  прокуратури та підпорядкованих  прокуратур з метою впровадження оптимального варіанта організації  роботи, ліквідації дисбалансу між  управлінсько-контролюючою верхівкою та низовими ланками, на які лягає основний тягар прокурорсько-слідчої роботи. Відбулося значне скорочення управлінських апаратів: Генеральної прокуратури  понад 40 відсотків, обласних  на третину¹⁵.

     Ліквідовано зайві ланки, зокрема, так звані спецпрокуратури на правах обласних, окремі структурні підрозділи в центральному і обласних апаратах. Наприклад, у вересні 2001 р. перестали існувати кілька відділів Генеральної прокуратури, а виконання їх функцій передано до інших підрозділів з одночасним скороченням штатів (відділи нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх, про адміністративні правопорушення, підготовки кадрів і роботи з навчальними закладами тощо). Важливим кроком, спрямованим на посилення наглядової ролі прокуратури у боротьбі зі злочинністю, стало запровадження посади заступника Генерального прокурора, який одночасно є начальником управління нагляду за спеціальними підрозділами та іншими органами, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією.

     По-друге, повністю оновлено відомчу нормативну базу прокуратури: регламент, галузеві накази Генерального прокурора, положення про структурні підрозділи, інструкції тощо, оскільки попередні внутрішньовідомчі акти не відповідали сучасним вимогам щодо організації прокурорської діяльності.

     Представники  Генеральної прокуратури України  взяли активну участь у розробці змін до Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів та інших законодавчих актів, прийнятих у рамках так  званої «малої судово-правової реформи», що безпосередньо стосуються прокурорсько-слідчої діяльності. Особливо важливим було прийняття 12 липня 2001 р. суттєвих змін до Закону України «Про прокуратуру».

     По-третє, особлива увага приділялася кадрам, їх ротації. За останні три роки призначено 80 відсотків нових прокурорів обласного рівня.

     Тільки  за 2001 р. прокуратурою стосовно працівників  контролюючих органів порушено більше 250 кримінальних справ, понад 6 тис. посадових осіб цих органів за документами прокурорського реагування притягнуті до дисциплінарної, адміністративної або матеріальної відповідальності¹⁶.

     Протягом  останніх років намітилася стійка тенденція  щодо поліпшення ефективності та якості слідства в органах прокуратури. Якщо слідчими органів прокуратури  у 1998 р. було закрито провадженням 19,6 відсотка кримінальних справ від числа закінчених, то у 2000 р.  10,9 відсотка, а за 2001 р.  лише 7,3 відсотка. Значно скоротилася за ці роки і кількість справ, повернутих судом на додаткове розслідування (22,1 відсотка). У деяких прокуратурах, а саме: Дніпропетровської, Донецької, Львівської, Хмельницької областей, міста Києва, розслідувалися резонансні справи за фактами хабарництва та інших посадових злочинів, розкрадань в особливо великих розмірах, бандитизму.

     За  останні роки підвищилась ефективність діяльності по боротьбі з корупцією і, у першу чергу, з посадовими злочинами хабарництвом, корисливим зловживанням владою, розкраданням державного і колективного майна з використанням службового положення. Вдалося добитися значного скорочення кількості нерозкритих убивств. Якщо у 1996 р. їх розкриття становило 79,4 відсотка, то у 2001 р.  93 відсотки.

     Указом  Президента України від 12 лютого 2000 р. «Про вдосконалення координації  діяльності правоохоронних органів  по боротьбі з корупцією та організованою  злочинністю» координація діяльності по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах, і корупцією покладена на прокуратуру. Потім ці повноваження було закріплено за прокуратурою у ст. 10 Закону України «Про прокуратуру»¹⁷.

     Прокуратура України як самостійний державно-правовий інститут усією своєю діяльністю сприяє реалізації головної ідеї нової Конституції України: держава існує для людей, з гідністю і повною віддачею виконує своє призначення щодо захисту і зміцнення нашої державності та законності. 
 
 

РОЗДІЛ 2

     КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

        2.1. Система органів прокуратури України

        Поняття «система» означає цілісну,  функціонально обумовлену множину  взаємодіючих структурованих елементів,  що мають власну структуру,  об’єднану між собою сукупністю внутрішніх зв’язків або відносин.

     Відповідно  до Конституції України (статті 121, 122)¹⁸ та Закону України «Про прокуратуру» (стаття 6)¹⁹, органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих вищестоящим. Систему органів прокуратури України, відповідно до Закону України «Про прокуратуру», утворюють: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва й Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші, прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Військове-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських), а також навчальні заклади, науково-дослідні та інші установи²⁰.

     Територіальні, а також інші зазначені вище прокуратури  разом утворюють злагоджену три  ланкову систему, на вершині якої перебуває Генеральна прокуратура  України.

     У кожній області діє обласна прокуратура. На правах обласних функціонують територіальні прокуратури Автономної республіки Крим, міст Києва і Севастополя, які разом з обласними та прирівняними до них військовими регіональними прокуратурами та військовою прокуратурою Військово-Морських сил України утворюють другу ланку.

     Третю ланку прокурорської системи  становлять прокурори міст, районів, міжрайонні, районні в містах та прирівняні до них прокуратури (наприклад, природоохоронні, військові прокуратури  гарнізонів тощо)

     Очолює  систему органів прокуратури  з притаманними йому повноваженнями Генеральний прокурор України. Відповідно до Конституції України його призначає на посаду та звільняє з неї Президент України за згодою Верховної Ради України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві, наслідком чого є його відставка.

     Генерального  прокурора звільняють з посади також  у разі:

     - закінчення строку, на який його  призначено;

     - неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;