Кінофотофонодокумент

 ЗМІСТ

ВСТУП 

РОЗДІЛ 1. Кінофотофонодокументи в контексті документознавства. Теоретичний аспект             4

1. З історії вивчення кінофотофонодокументів в Україні      4
2. Кінофотофонодокументи: визначення, призначення та особливості  7
3. Класифікація кінофотофонодокументів         8
4. Роль кінофотофонодокументів у соціальних комунікаціях      9

Висновки  до розділу 1            11 

РОЗДІЛ 2. Особливості окремих видів кінофотофонодокументів     12

2.1. Кінодокумент: типологія та загальна характеристика      12

2.1.1. Діафільм            12

2.1.2. Кінофільм            13

2.1.3. Відеофільм            14

2.2. Фотодокумент як результат фото документування      16

  2.2.1. Фотографія            16

  2.2.2. Діапозитив            18

  2.3. Фонодокумент – носій інформації         19

    2.3.1. Грамплатівка           19

    2.3.2.  Фонограма            21

  2.4.  Порівняльний аналіз переваг та недоліків окремих видів аудіовізуальних документів              22

Висновки  до розділу 2            24 

ВИСНОВКИ             26

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ        28 
 

ВСТУП 

     Актуальність теми дослідження. Аудіовізуальні документи посідають окреме місце серед документальних пам’яток за способом фіксації інформації, формою її передання, носієм інформації та організацією зберігання. Постійне зростання ролі кінофотофонодокументів як документального джерела призвело до широкого використання їх у різних сферах:  науці,  політиці,  економіці,  культурі.  Кінофотофонодокументи точно і достатньо цілісно відтворюють аудіовізуальний бік події, що відображається у контексті певної події. Разом з тим, вони характеризуються публіцистичністю, мають властивості, притаманні документим джерелам художньо-зображального типу. Фото-, кіно-, фонодокументи в образній формі відтворюють події суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя від середини ХІХ ст. до сьогодення.

      Метою роботи є дослідження кінофотофонодокументів, що посідають важливе місце серед документних джерел інформації.

      Завданням курсової роботи є:

      – розглянути історію вивчення кінофотофонодокументів в Україні;

     – з’ясувати визначення основних понять дослідження;

     – дослідити класифікаційний поділ кінофотофонодокументів;

• визначити роль кінофотофонодокументів в соціальних комунікаціях;

     – здійснити загальну характеристику різновидів кіно-, фото- та фономатеріалів;

     – проаналізувати переваг та недоліків окремих видів аудіовізуальних документів.

     Практичне значення курсової роботи пояснюється тим, що положення, які розглянуто у дослідженні, підвищують рівень знань студентів спеціальності „Документознавство та інформаційна діляьність” щодо кінофотофонодоку-

ментів  – документних джерел інформації. Результати курсової роботи та сформульовані висновки можуть бути теоретико-методологічною базою для подальшого дослідження питання перспективи розвитку  кінофотофонодоку-

ментів  та використовуватись у науковій діяльності та у навчальному процесі. 

     Проблема  кінофотофонодокументів як об’єктів документознавчного дослідження розглядалася багатьма науковцями. Найбільш ґрунтовні роботи з цього питання належать Кушнаренко Н. М., Комовій та Палесі  Ю. І. Окремі публікації присвятили цьому питанню В. В. Бездрабко та Г. М. Швецова-Водка. Представники архівознавства теж приділють увагу визначенню кінофотофонодокументів як складових відповідної галузі діяльності. Найбільш вагомий внесок у розробку питань зробив О. А. Купчинський. Значний інтерес становить дослідження кінофотофонодокументів в історичному джерелознавстві, археографії. Вагомий внесок у дослідження зробили Г. М. Болтянський, О. М. Донде, Б. Д. Греков, С. І. Бернштейн, Л. П. Маркітан та ін. 

РОЗДІЛ 1

КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВТСВА. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ 

     1.1. З історії вивчення кінофотофонодокументів в Україні 

     Левова  частка новітніх носіїв інформації припадає на кінофотофонодокумент  (далі – КФФД).

     Кожен дослідник історії вивчення КФФД неодмінно вказує на твори Г. М. Болтянського, О. М. Донде, Б. Д. Грекова, С. І. Бернштейна, які з’явилися ще в першій половині ХХ ст. і присвячувалися поверхневим міркуванням науково-популярного змісту щодо особливостей і значення кінофотофонодокументів. Хоч складно назвати перші праці серйозними ґрунтовними дослідженнями документів, утім згадка про них важлива для фіксації початку студіювання КФФД у джерелознавстві й історії мистецтва. Справжній прорив у дослідженні КФФД настає в 1960–1980-х рр. Тематика досліджень помітно урізноманітнюється, виокремлюються основні дослідницькі напрями: критичний аналіз, класифікація документа, специфіка як історичного джерела, термінологія. Зростання кількості публікацій пояснюється широким освоєнням різних типів і видів історичних джерел. При цьому відзначають появу в ці роки навчальних посібників варіативного змісту, дисертаційних досліджень, наукових, науково-популярних видань тощо [1].

     Цим самим періодом датуються наукові публікації сучасної відомої дослідниці – кандидата  історичних наук Л. П. Маркітан [11, с. 34 – 49], для праць якої властиве розроблення загальної характеристики КФФД (ознаки, властивості, функції), ілюстрованої конкретним тематичним матеріалом. Примітно те, що Л. П. Маркітан однією з перших серед вітчизняних науковців спробувала визначити переваги електромагнітного способу фіксації інформації, класифікувати кінофотодокументи та запропонувати для них узагальнюючий термін – „відеодокументи”. Праці Л.П.Маркітан з історії, теорії КФФД, організації різних форм роботи з ним ознаменували формування нового напряму у вітчизняному документознавстві й джерелознавстві.

     Упродовж 1970–1980-х рр. значно збільшується кількість  документів, створюваних у сфері  управління й науково-технічного документування кінофотозйомки, диктофонні, магнітофонні та відеозаписи. Виниклий у системі діловодства, виробничих процесів, наукових досліджень, слідчої практики та інших сферах, КФФД так само став об’єктом джерелознавства. Аналізуючи невеликий доробок розвідок про КФФД в управлінській сфері в контексті технічного документування, відомий російський джерелознавець В. М. Магідов відзначив основні їх концепти – організацію та технологію процесу, визначення видів і різновидів створюваних документів, призначення й можливості користування. Ці випадки підкреслюють важливість КФФД для вдосконалення технології виробництва, наукової організації праці, підвищення ефективності документаційного забезпечення управління та інших цілей, а отже, і доцільність їх вивчення. Відтак цілком закономірно виглядає розгляд кінофотофонодокументування в діловодстві на сторінках одного з найавторитетніших фахових видань – „Архіви України” [1].

     Помітними були досягнення архівістів стосовно розроблення засад комплектування державних архівів КФФД, їх класифікації, технічних умов зберігання, експертизи цінності й відбору на державне зберігання, розроблення засобів інтелектуального доступу. Усього за досліджуваний проміжок часу в системі Головного архівного управління при Раді Міністрів СРСР було створено більше 20 нормативно-правових документів загальнодержавного значення, які впорядковували всі ділянки роботи з КФФД в архіві. Провідними спеціалістами Головного архівного управління при Раді Міністрів були укладені аналоги союзних документів, адаптовані до специфіки архівних фондів. Пізніше, зі здобуттям Україною незалежності, творення власної нормативно-правової бази розгорнулося набагато активніше, що привело до зміцнення студіювань КФФД із позицій проведення науково-технічного опрацювання, описування, каталогізації, створення покажчиків документів, розроблення технічних умов зберігання, втілення консерваційно-реставраційних заходів, класифікації документної інформації тощо.

     Крім  розроблення нормативно-правової бази, пов’язаної зі створенням, функціонуванням і зберіганням КФФД,  слід указати на появу низки наукових публікацій із найактуальнішої теоретичної та науково-практичної проблематики. Багатою на загальні зауваження щодо характеристики КФФД виявилася розвідка відомого архівіста, історика-джерелознавця О. А. Купчинського  „Розшифрування ранніх фотодокументів та їх описування в архівах і бібліотеках”.

     Незважаючи  на те, що в 1960–1980-х рр. КФФД утвердився як об’єкт дослідження, сама галузь кінофотофонодокументознавство  залишалася маргінальною в межах ширшої дисципліни – документознавства. Неохоче виявлення інтересу до КФФД серед науковців-гуманітаріїв пояснюють трудністю оперування спеціальною технічною й технологічною підготовкою для роботи з ним, низьким рівнем матеріально-технічного забезпечення установ, які створюють і зберігають цей вид документів [1].

     Першим оприлюдненим авторським продуктом докладного аналізу загальної характеристика та класифікації КФФД та перспективи розвитку став підручник Н. М. Кушнаренко „Документоведение” [9].

     1.2.  Кінофотофонодокументи: визначення, призначення, особливості 

    Термін „кінофотофонодокумент” уведений у науковий обіг на початку 1980-х років як узагальнювальний для понять „кінодокумент”, „фото-” і „фотодокумент”. Проте єдиної загальноприйнятої дефініції даного поняття не існує [9, c. 362]. Як найбільш спільне може бути прийнято визначення, згідно з яким кінофотофонодокумент містить образотворчу, звукову чи образотворчо-звукову інформацію, яка відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів (діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон, програвач) [4, c. 5]. Виняток становить фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги технічних засобів.

    Поява КФФД стала відгуком на суспільну потребу відобразити, зберегти, передати нинішньому і прийдешнім поколінням ту інформацію, яка, будучи зафіксованою в словесній формі, повністю або значною мірою втрачала свою специфіку і цінність. Широке використання в документній сфері КФФД зумовлене низкою переваг порівняно з виданнями [9, c. 362].

    Головною  перевагою КФФД є комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті. Уважається, що людина володіє стількома „мовами” мислення, скільки в неї є органів чуття. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всіх каналах, оскільки найбільше її засвоєння дають всі п'ять органів чуття: зір – 75%, слух – 13, дотик – 6, нюх – 3, смак – 3%. Важливою перевагою КФФД є і те, що вони забезпечують адекватну фіксацію і тиражування образної і звукової інформації, тобто вербально-текстовими документами. Нарешті, КФФД забезпечують емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації [10].

    Однак, кінофотофономатеріали в силу їх специфіка не наділені такими доступними, що лежать на поверхні, фактологічними та формаційними властивостями, як писемні носії інформації. Ці джерела потребують спеціальної фахової технічної та технологічної підготовки при роботі з ними [11, c. 37].

     1.3. Класифікація кінофотофонодокументів      

     Н. М. Кушнаренко зауважує, що дотепер не існує загальноприйнятої класифікації КФФД.

     Найточніше  відображають їх суть класифікації, в  основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

     а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини;

     б) спосіб документування інформації [9, c. 363].:

     За  каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, КФФД ділять на три види

     Кінофотофонодокументи 

    Візуальні    Аудіальні  Аудіовізуальні 

     – візуальні (лат. vizere – дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

     – аудіальні (лат. audire – чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

     – аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми [7, c. 257 ]:

     За  способом документування КФФД також ділять на три види:

     Кінофотофонодокументи 

Кінодокументи  Фотодокументи  Фонодокументи

діа-, кіно-, відео  діапозитиви (слайди)  грамплатівки      фотографії       магнітні фонограми  

     КФФД  різні за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бабіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті, компакт-диску. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах [10].

     1.4. Роль кінофотофонодокументів у соціальних комунікаціях 

     Сьогодні  не можна уявити свого існування  без фотографії, звуко- та відеозапису, кінематографа, телебачення  – найпоширеніших та найдоступніших комунікативних засобів  спілкування людей у світовому  просторі, політична, соціальна й культурна цінність яких безперечна.

     Кінодокументи, фотодокументи, фонодокументи, відеодокументи  дозволяють розкрити в образах і  звуках приватне життя людини, діяльність колективів, організацій, події державного, політичного, культурного значення, що робить їх цінними для вивчення історичного процесу в цілому і найрізноманітніших його аспектів [3].

     Той факт, що кінофотофонодокументи здебільшого  свідчать про події, а не самі створюють  дійсність – лише її відображають, не применшує їхню цінність. Аудіовізуальні документи є джерелом пізнання суспільних процесів та явищ поряд з іншими документами історичного значення.  Безмежність тем, об’єктів, подій, що знайшли своє відображення в аудіовізуальних документах, зближує їх з писемними джерелами.

     Натомість, на відміну від писемних,  кінофотофонодокументи  фіксують, перш за все,  зовнішні прояви подій, відображуючи їх наочну сторону. Це визначає одну із специфічних особливостей кінофотофонодокументи, а саме  –  інформаційну ілюстративність,  що найбільш характерна для кінохроніки, репортажних фотознімків, радіо- і телепередач тощо [2, с. 6].

     Зазвичай  інформація кінофотофонодокументів стосується певних суспільних подій та явищ, а  також осіб і  об’єктивно відображає саму реальність, закарбовує життя  таким, яким воно є насправді, дає  його відбиток, чого не може зробити  ані паперовий документ, ані найкращий мистецький чи художній твір (які лише намагаються наблизитися до об’єктивності, і їхня цінність для історії залежить від того, наскільки вони наблизилися до реального). Дуже часто зафіксовану аудіовізуальними документами інформацію не можуть замінити інші джерела, і це визначає їхню самодостатність, унікальність та цінність.

     Що  стосується приватного життя громадян, то воно спеціально  не документується офіційними джерелами.Нині  цей напрям  представлений документами на паперових  носіях надто недостатньо як листування державних органів з громадянами з проблемних питань, судові справи, соціологічні опитування, щоденникові записи. Сучасне покоління не залишить епістолярної спадщини, адже мобільний зв’язок майже виключив такий вид спілкування як листування. І саме тут на перше місце виходить аудіо та відеопродукція як самодостатня і зможе  якоюсь мірою заповнити ці лакуни в архіві [2, с. 7].

     Таким чином, це робить аудіовізуальні засоби особливо цінними при відтворенні  тих сторін суспільного життя, які, на противагу економіці, політиці, залишаються майже не закарбованими на паперових носіях, а саме: родинне життя, міжособистісні, позапрофесійні стосунки, відпочинок тощо. 
 
 
 

     Висновки  до розділу 1  

     У курсовій роботі ми звернулися до розгляду історії дослідження кінофотофонодокументів українськми науковцями. Значний внесок у розроблення теоретичних та практичної аспектів становлення, розвитку та функціонування аудіовізуальних документів у документно-соціальних комунікаціях зробили документознавці, архівісти, джерелознавці й історики, розроблена ним джерельна база слугує основою для подальшого перспективного вивчення  кінофотофонодокументів як документних джерел інформації.

     Ми  з’ясували, що кінофотофонодокумент –  документ, що містить зображальну і (або)звукову інформацію, яку фіксують і відтворюють відповідними технічними засобами. У порівнянні із іншими документ ними джерелами інформації аудіовізуальні документи мають низку переваг, серед яких комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті; вони забезпечують адекватну фіксацію і тиражування образної і звукової інформації, тобто вербально-текстовими документами й емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.

     Для визначення різновидів кінофотофонодокументів ми розглянули їх класифікацію. Так, за каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види: візуальні; аудіальні;  аудіовізуальні. За способом документування також ділять на три види: кінодокументи, фотодокументи й фотодокументи. Кінофотофонодокументи різні за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бабіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті, компакт-диску.

     На  сьогоднішній день кінофотофонодокументи відіграють величезну роль і сучасне суспільство не мислить свого існування без звукозапису, кінематографа й телебачення, як масових комунікативних засобів спілкування, політична, соціальна, культурна та історична цінність яких незаперечна.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ 

     2.1. Кінодокумент: класифікація та загальна характеристика  

     Кінодокумент є одним з основних видів КФФД – це образотворчий або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом [4, с. 5].

     Кінодокументи за способом відтворення інформації ділять на два різновиди:

     – образотворчо-статичні (якщо зображення нерухоме (діафільми, епіфільми);

     – образотворчо-динамічні (якщо зображення рухоме, як у кінофільмі) [9, с. 364].

     Матеріальною  основою кінодокументів є кіноплівка, що є багатошаровою полімерною плівковою системою. Чорно-біла кіноплівка складається з полімерної основи й желатинового шару, у якому дисперговані кристали солей світлочутливого срібла. Кольорова кіноплівка складається з основи, підшару, емульсивних кольороподілів і захисних шарів.

     Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм [7, с. 258]. 

     2.1.1. Діафільм. Діафільм (грец. dia – через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film – плівка) – розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об’єднані спільною тематикою [9, с. 365].

       Інформацію, що міститься в діафільмі, відтворюють за допомогою фільмоскопів (див.: рис.1), розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

     Діафільм  відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів [10]. 

     Рис. 1 – Приклад фільмоскопу  й діафільму 

     За жанрово-тематичною ознакою діафільми ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні тощо. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

     Діафільми випускають в спеціальних футлярах (коробках), оформлених етикеткою.

     До  основних реквізитів діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на етикетці коробки), художник або укладач, цільове призначення діафільмів (навчальний, науково-популярний тощо), фірма, відомості про кількість кадрів, їх колір, розмір, кількість роликів, час демонстрації, ціну [7, с. 260]. 

     2.1.2. Кінофільм. Кінофільм (грец. kineo – рухаю, рухаюся + англ. film – плівка) – сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв’язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури [5].

     Кінофільм забезпечує наочність і високу оперативність  інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої  інформації. Оперативність полягає  в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

     Кінофільми  відносяться до візуальних образотворчих  документів динамічної проекції. Вони знімаються на чорно-білій або кольоровій плівках, що складаються з основи й світлочутливого шару. Іноді в захисних цілях плівка покривається лаком. Зображення на кіноплівці, як правило, якісніше й довговічніше, ніж на відеоплівці. При зйомці кінофільмів запис зображення і звуку йде окремо, вони з’єднуються в процесі редагування в спеціальній кіно лабораторії [9, с. 367].

     За  функціональним (цільовим) призначенням кінофільми підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні тощо. Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики тощо. Основним змістом хронікально-документальних кінофільмів є справжні події. Вони містять багатий фактичний матеріал, є своєрідною візуальною пам’яттю людства. Виклад в загальнодоступній формі основ природних, технічних і гуманітарних наук, ознайомлення з їх історією, пропаганда досягнень науки і техніки складають зміст науково-популярних кінострічок різних жанрів. Кіноколекції, географічні, етнографічні, краєзнавчі, мистецтвознавчі та ін. фільми призначені для самоосвіти. У підготовці й підвищенні кваліфікації кадрів активно використовуються науково-виробничі кінофільми прикладного значення, пропагуючі нові досягнення науки й техніка, прогресивні методи праці. Джерелом естетичної насолоди та відпочинку, засобом вивчення історії й сучасного стану кіномистецтва є художні фільми [10].

     За  способом зйомки й проекції виділяють такі види кінофільмів: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

     Основними різновидами кінофільмів є неозвучені (німі) і озвучені (супроводжувані звукозаписами). Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні кінофільми поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові. За тривалістю демонстрації кінофільми діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм. Поширення кінозйомки в любительській творчості, науці, промисловості та ін. привело до поділу кінофільмів на професійні (призначені для кіномережі) і непрофесійні (любительські кінофільми) [7, с. 361].

     Кінофільми, що виготовляється фірмами або студіями, мають текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бабіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна. 

     2.1.3. Відеофільм. Відеофільм (лат. video – дивлюся, бачу + film – плівка) – це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона. При відеозаписі зображення перетвориться телевізійною камерою в послідовність електричних сигналів (відеосигнали), які й фіксуються на магнітній стрічці або оптичному диску [9, с. 269].

     Основний  зміст відеофільмів складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики та ін. [10].

     Відеофільм різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний тощо.

     За  матеріальною конструкцією відеофільми поділяються на плівкові й дискові, за способом запису і зчитуванням інформації – на магнітні або оптичні документи.

     Можливість  широкого вибору інформації й адекватне  відображення дійсності роблять відеофільм одним з елементів універсального відеотерміналу інформаційного центру, сполученого з комп’ютерною системою [7, с. 262]. 

     2.2. Фотодокумент як результат фотодокументування 

     Фотодокумент містить одне або кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об’єктивної дійсності у вигляді зображень [4, с. 5].

     Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

     Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на негативи й позитиви (діапозитив). Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об’єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні –  світлими. Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об’єкту зйомки [8].

     За  матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви – на папері, плівці або склі (діапозитиви).

     Розмір  та інші показники фотопластин, фотоплівок і фотопаперу стандартизовані [7, с. 262 – 263]. 

     2.2.1. Фотографія. Фотографія (грец. phos/photos – світло, grapho – пишу) – це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері [15, с. 45].

     Фотографічне  зображення об’єктів одержують на світлочутливих матеріалах, у яких під дією відбитих від предметів і сфокусованих об’єктивом світлових променів утворюється спочатку приховане, а потім відповідної хімічної обробки видиме чорно-біле або кольорове зображення предметів (знімок, картка). Фотографічний запис здійснюється за допомогою фотоапарата (фотокамери).