Кінбурнська битва в контексті початкового етапу російсько-турецької війни 1787 – 1791 років

ВСТУП

Актуальність  теми курсової роботи. ХVІІІ століття пройшло для Росії під знаком активної зовнішньої політики, яка розширила межі Російської імперії і прославила на весь світ міць російської зброї. Її успіхи в Північній війні відкрили країні вихід до Балтійського моря. Завдяки діяльності Петра I Росія увійшла в систему європейських держав і стала брати участь в коаліційних війнах в Європі. Блискуче виступили російські війська в Семилітній війні, розгромивши, вважалася б, зразкову армію Фрідріха II; саме Росія зупинила експансію наполеонівської Франції і зіграла головну роль у вигнанні Наполеона із захоплених країн.

Однак головним напрямком зовнішньої політики був південь, а головним ворогом – Османська імперія. Всього Росія вступала в збройні сутички з нею 11 разів, із них 8 разів у XVIII – XIX ст. Одним з найяскравіших епізодів цього багаторічного протистояння двох імперій стала російсько-турецька війна 1787 – 1791 років. Внаслідок неї Росія закріпила за собою володіння Кримом, саме в ній російські війська здобули ряд блискучих перемог: Кінбурн, Очаків, Фокшани, Римник, Ізмаїл, Мачін, Тендра, Каліакрія. Саме протягом цієї війни Росія проявила флотоводний талант Ф.Ф.Ушакова, а О.В.Суворову вона принесла славу національного героя.

При вивченні російсько-турецької війни 1787 – 1791 років неминуче виникає ряд питань. По-різному оцінюють історики готовність Росії до бойових дій, боєздатність турецької армії, можливість взяття Очакова під час бою 27 липня 1788 року, підсумки облоги фортеці. Проблеми викликає визначення чисельності російських військ і турецьких втрат в Кінбурнській битві, а також причин бою 27 липня. По-різному датують навіть початок бойових дій у 1787 році. Порівняно недавно було піднято питання про кременчуцькі маневри, що проводилися перед війною.

Тому у своїй курсовій роботі спробую, описуючи підготовку до війни і хід проведеної на її початковому етапі – протягом 1787 року – Кінбурнської операції, виділити основні невирішені по цей час питання, охарактеризувати

існуючі точки  зору і висловити власні судження з приводу цих проблем.

Об’єктом  дослідження виступає Кінбурнська битва 1787 року.

Предметом курсової роботи є хід та особливості Кінбурнської битви 1787 року в контексті початкового етапу російсько-турецької війни 1787 – 1791 років.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Північного Причорномор’я, а саме північно-західне узбережжя Чорного моря.

Хронологічні  межі дослідження визначаються 1787 – 1791 роками, періодом ІІ російсько-турецької війни.

Методологічна база роботи ґрунтується на основі принципів науковості, історизму та об’єктивності. В ході розв’язання поставлених завдань використано такі наукові методи: статистичний – для виявлення динаміки зростання чи зменшення кількості армій досліджуваного періоду; порівняльно-історичний метод – сприяв розкриттю особливостей організації та підготовки Туреччини та Росії до війни; проблемно-хронологічний метод – застосований для з’ясування спільних та відмінних рис в організації російського та турецького війська. Методи класифікації та періодизації використані при аналізі історіографічного доробку й узагальненні джерельної бази дослідження, а також при визначенні етапів розвитку російсько-турецької війни 1787 – 1791 років. Методи аналізу та синтезу, індивідуалізації та узагальнення дали можливість виявити загальне та особливе в досліджуваній проблемі.

Мета  курсової роботи полягає у визначенні значення Кінбурнської битви для перемоги Росії у війні проти Туреччини 1787 – 1791 років.

Досягнення  поставленої мети передбачає вирішення  таких завдань:

• визначити стан вивчення обраної теми в історичній літературі;
• охарактеризувати джерельну базу проблеми, обраної для курсового дослідження;
• охарактеризувати Росію як впливову чорноморську державу Європи;
• показати значення Північного Причорномор’я у зовнішній політиці Росії;
• відобразити хід Кінбурнської битви 1787 року;
• визначити вплив перемоги в Кінбурнській битві на подальший розвиток подій у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 років.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у постановці та дослідженні недостатньо вивченої у вітчизняній історіографії проблеми, пов’язаної з Кінбурнською битвою 1787 року. У результаті проведеного дослідження визначено значення Кінбурнської битви 1787 року в контексті початкового етапу російсько-турецької війни 1787 – 1791 років.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути основою для подальших наукових розробок з військової історії ХVІІІ століття. Теоретичні положення дослідження можна використовувати при дослідженні російсько-турецьких війн, а також при викладанні спеціальних курсів з всесвітньої історії у вищих і середніх навчальних закладах, гуртковій роботі.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури й додатків.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ

У вітчизняній  історіографії війна з Туреччиною в 1787 – 1791 роках досі

залишається малодослідженим  періодом. У дореволюційний період їй було присвячено всього дві спеціальні монографії: М.І.Богдановича [11] і А.Н.Петрова [23], – а в радянській літературі – жодної. Друга війна катеринського царювання була лише продовженням першої. З такої точки зору, Кючук-Кайнарджийський мир 1774 року був тільки перемир'ям. Виділивши в якості головної дійової особи війни 1768 – 1774 років генерал-фельдмаршала Румянцева, в новому творі Петров особливо наголошує на перемоги полководця Суворова, навіть називаючи в честь його імені сам конфлікт «Суворовською війною». На думку Петрова, не дивлячись на те, що Олександр Васильович командував лише військовими з'єднаннями, ніде не маючи повноти влади над усією армією, саме його дії на різних ділянках фронту наперед визначили результат всіх кампаній затяжного протистояння. Сам головнокомандувач – князь Потьомкін, керуючи усіма силами, не міг зробити того, що зробив Суворов зі своїми вісьмома або десятьма тисячами чоловік.

Увагу істориків залучали тільки ті епізоди воєнних дій на суші, які пов'язані з ім'ям Суворова. Починаючи з 1799 року в Росії вийшли в світ величезна кількість біографій знаменитого полководця, деякі з яких витримали по кілька видань. У числі найбільш відомих – книги І.Ф.Антінга, Е.Б.Фукса, Д.А.Мілютин, Ф.Смітта, Н.А.Полевого [26], А.Ф.Петрушевського [24], Н.А.Орлова.

У книзі Полевого [26] розповідається про блискучий військовий шлях генералісимуса графа О.В.Суворова: про участь його в Семилітній війні, про першорядну роль у війнах з Туреччиною і підкоренні Криму, про придушення повстань Пугачова і поляків на чолі з Т.Костюшко, про керівництво італійським і швейцарським походами. Описано всі знамениті битви, в яких брав участь О.В.Суворов: захист Кінбурна, облога Очакова, битва при Римнику, взяття Ізмаїла та багато інших. Автор оповідає про непрості стосунки великого полководця з імператрицею Катериною, Румянцевим і Потьомкіним. Особливий розділ приділено характеристиці О.В.Суворова як полководця, політика і людини.

Книга А.Ф.Петрушевського «Генералісимус князь Суворов» [24] є фундаментальною працею, присвяченою життю і діяльності великого російського полководця. На основі багатого документального матеріалу автор докладно описує умови формування характеру і полководницького генія свого героя, дозволяючи читачеві відчути суворовський дух. Незважаючи на те, що цій темі приділялася велика увага в літературі радянського і пострадянського періодів, книга А.Петрушевського дає можливість сучасному читачеві заново відкрити для себе О.В.Суворова.

Після революції  традиція була продовжена. Однак видавалися роботи:

А.І.Глязера, К.Осіпова [22], А.Н.Боголюбова, Н.М.Коробкова, К.В.Пігарева, О.Н.Михайлова [21], – які в основному лише популяризували матеріали про життя Суворова, найчастіше носили компілятивний характер і тому не мали самостійного наукового значення. Багато авторів некритично запозичили матеріал з праць більш ранніх істориків. Дослідження І.І.Ростунова [28], яке вийшло у світ в 1989 році, вигідно відрізняється опорою на джерела. У монографії заслуженого діяча науки РРФСР, доктора історичних наук, професора І.І.Ростунова всебічно розкривається життя і полководницька діяльність О. В. Суворова.

Тема російсько-турецької війни 1787 – 1791 років зачіпається і в декількох дореволюційних біографіях Г.А. Потьомкіна, який командував до 1789 року Катеринославською, а потім і об'єднаними російськими арміями. Це книги А.Н.Самойлова [29], М.І.Семевського [30] і А.Г.Брікнера [12].

Відносинам Потьомкіна і Суворова – двох видатних діячів тієї епохи,

присвячено дослідження В.С.Лопатіна [19].

Отже, дослідження особливостей Кінбурнської битви, пов’язаної з другою російсько-турецькою війною, були започатковані ще в середині ХІХ століття, коли розпочалося вивчення загальної історії Новоросійського краю. При цьому історія окремих битв російсько-турецьких війн ще залишається недостатньо дослідженою істориками. У контексті історіописання російсько-турецьких війн проблематика розвитку подій представлена досить широко, але слід відзначити той факт, що парадигма досліджень власне Кінбурнської битви в деяких моментах є фрагментарною.

З джерел найбільш об'єктивну і повну інформацію дають збірники документів. У 1893 – 1895 роках були опубліковані папери Суворова, Потьомкіна і Румянцева 1787 – 1788 років [4], а також 3 томи архівних документів, що характеризують діяльність Потьомкіна в II російсько-турецькій війні [1].

У 1949 – 1953 роках вийшов у світ збірник документів [5], що відноситься до О.В.Суворова, другий том якого здебільшого присвячений війнам з Туреччиною. Чотиритомний збірник О.В.Суворова включає в себе документальні матеріали, що висвітлюють полководницьке мистецтво та військово-адміністративну діяльність великого російського полководця Олександра Васильовича Суворова. Опубліковані документи відображають різноманітну військову та бойову діяльність О. В. Суворова. Другий том збірника документів «А. В. Суворов» присвячений військовій, адміністративній та дипломатичній діяльності О. В. Суворова в період з листопада 1776 року по грудень 1790 року. Збірка складається з двох розділів. Перший розділ присвячений діяльності О.В.Суворова в якості командувача військами в Криму і на Кубані (1776 – 1779 рр.),  а також його перебуванню в Астрахані (1780 – 1782 рр.) і командуванню Кубанським корпусом (1782 – 1784 рр.). Документи другого розділу висвітлюють участь О.В.Суворова в російсько-турецькій війні 1787 – 1791 років.

Винятково велике значення має епістолярна спадщина Суворова і Потьомкіна, опублікована порівняно недавно – в 1986 і 1997 роках [3, 6]. Зібрані листи Суворова (всього 688 листів) – охоплюють 1764 – 1800 роки, тобто припадають на другий, самий насичений подіями період життя військового генія Росії, перемоги якого зробили такий великий вплив на долі його Батьківщини і на історичний процес загалом. Листи Суворова є найважливішим історичним пам'ятником другої половини XVIII століття – епохи, на яку припадає вирішення великих історичних завдань, що стояли перед Росією протягом кількох століть. Листи Суворова дають більш повне уявлення про його життєвий шлях і діяльність.

 «Щоденник» Храповицького [7] охоплює період з 18 січня 1782 року, коли він вперше був представлений імператриці і почав потроху готуватися до своїх майбутніх обов'язків, і до 7 березня 1793 року. Головний зміст щоденника складають замітки автора про те, що говорила і робила імператриця; про себе автор говорить лише вкрай рідко, а про інших осіб лише тоді, коли повідомлюване про них так чи інакше стосується імператриці. Від щоденника «віє надзвичайною життєвою правдою і чудовою спостережливістю». Автор зумів дати ряд дорогоцінних спостережень, що роз'яснюють ставлення імператриці Катерини II до Шведської війни, її відношення до Французької революції, і взагалі все внутрішнє життя імператриці за останній період її царювання.

Лев Миколайович  Енгельгардт – генерал, учасник багатьох військових кампаній 80-90-х років XVIII століття, служив під керівництвом О. В. Суворова і П.А.Румянцева-Задунайського. Лев Миколайович був не чужий літературі. Його «Записки» [9] – цікаві спогади про часи Катерини II і Павла I, що вийшли у світ в кінці 60-х років XIX століття, через тридцять років після смерті автора. Л.М.Енгельгардт описує своє дитинство, виховання і навчання, службу у Г.А.Потьомкіна (свого далекого родича), придворний побут 1780-х рр., участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр., придушення польського повстання 1794 року, порядки в армії за Павла I.

Цебріков Роман  Максимович у 1785 році  повернувшись з-за кордону, був призначений перекладачем в Колегію Закордонних Справ, а в 1788 році віднесений до похідної канцелярії кн. Потьомкіна. Весь 1788 і початок 1789 року він пробув під Очаковом, ведучи щоденник, в який заносив день у день все, що бачив, чув, відчував і переживав, починаючи з 8-го травня 1788 р. (в Єлисаветграді) і закінчуючи 2-м лютого 1789 року (у Кременчуці). В цьому щоденнику, надрукованому під заголовком «Навколо Очакова» в «Русской Старине» знаходиться багато цікавих подробиць, що стосуються Очаківської облоги, але також багато непотрібних дрібниць; так, наприклад, він вважає за потрібне записати, що Потьомкін, «ходячи ввечері по своєму наметі, нігті обгризав» і т. п. Служба Цебрікова в похідній канцелярії Потьомкіна під Очаковом полягала в перекладі на іноземні мови звісток про наші перемоги, для повідомлення їх російським міністрам, які перебували при іноземних дворах.

Отже, джерельна  база досить розпорошена по різних архівосховищах та збірках опублікованих документів. Найбільш об'єктивну і повну інформацію дають збірники документів. Серед них опубліковані у 1893 – 1895 роках папери Суворова, Потьомкіна і Румянцева 1787 – 1788 років, а також 3 томи архівних документів, що характеризують діяльність Потьомкіна в II російсько-турецькій війні. Винятково велике значення має епістолярна спадщина Суворова і Потьомкіна, опублікована порівняно недавно – в 1986 і 1997 роках. Багато відомостей можна почерпнути з щоденників і спогадів учасників і сучасників війни, наприклад, статс-секретаря Катерини II Храповицького, Л.М.Енгельгардта, Р.М.Цебрікова, французів Вольнея,  графа де Дама, графа Сегюр, австрійського принца де Ліня.

РОЗДІЛ 2. РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787-1791 РР. ЯК СКЛАДОВА ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ СТОСОВНО ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОРЯ

2.1. Північне Причорномор’я – шлях до виходу у Чорне та Середземне моря

Російсько-турецькі війни ХVІІ – ХVІІІ століть велися за панування на Чорному морі і в прилеглих районах. ХVІІ – ХVІІІ століття  були продовженням боротьби Росії проти агресії Османської імперії і її васала — Кримського ханства.

Через так стрімко  зростаючий авторитет у Європі російський уряд був особливо стурбований неміцністю Кючук-Кайнарджийского миру.

Тому російський уряд бере курс на приєднання Криму до Росії, проте робить це дуже обережно. У 1778 р. близько 30 тис. вірменів і греків були переселені із Криму в південні губернії Росії. Тим самим  Петербург серйозно підірвав економічний потенціал ханства і зробив його залежним від Росії.

У 1779 році прийняттям Айнали-Кавакської конвенції турки визнали Шагін-Гірея ханом, а територія між Південним Бугом і Дністром з дозволу Росії закріпилася за Османської імперією. Але боротьба не припинилася. Невдовзі Османська імперія знову неодноразово порушує договір і робить захоплення кубанських володінь кримського хана, піднявши ногаїв. У 1782 році турки влаштували заколот проти Шагін-Гірея, який біг під захист російських військ у Єнікале. У 1780 році відбулася зустріч Катерини II та Йосифа II. Результатом зустрічі стала угода про взаємну допомогу у разі нападу Османської імперії. Угода гарантувала водночас цілісність Речі Посполитої і передбачала протидію прусським претензіям до Речі Посполитої.

Знаючи позицію Австрії, в 1783 році Катерина ІІ публікує маніфест про зречення Шагін-Гірея і приєднання Криму до Росії. За два місяці населення Криму офіційно присягнуло Катерині II. Залишилися бунтівними лише ногайські мурзи Кубані та їх невдовзі розгромили. У 1784 році Османська імперія побічно визнала приєднання Криму й Прикубання до Росії.

Так було закінчено багатовікову боротьбу з татаро-турецькою агресією на Півдні Росії. Вихід Росії до Чорного моря мав величезне значення для економічного розвитку великих земель як степової зони, так й задавненого чорноземного центру Росії. З виходом на море швидкими темпами зростає колонізація й освоєння величезних безлюдних просторів з родючими ґрунтами, будуються порти, розвивається торговий флот [17, 215].

З самого моменту укладення Кючук-Кайнарджийського миру, а особливо з часу приєднання Криму, було ясно, що Туреччина не змириться із створеним в басейні Чорного моря становищем і буде прагнути до реваншу. Театром бойових дій у разі нападу ворога обіцяли стати області Північного Причорномор'я; вони ж були базою озброєних сил на півдні Росії. Тому підготовка країни до війни була нерозривно пов'язана з освоєнням цих територій. З 1776 року генерал-губернатором Новоросійської та Азовської губерній, об'єднаних в 1784 році в Катеринославське намісництво, а також Таврійської області (з 1783 року) був Г.А.Потьомкін. Він розгорнув там бурхливу діяльність, більшу частину свого часу протягом 1776 – 1791 років проводячи на півдні України. Для збільшення населення краю туди запрошувалися іноземні, в основному німецькі колоністи. В степах розводили ліси, сади, виноградники. Заохочувалося шовківництво.

Засновувалися нові міста. У 1787 році Потьомкін заклав на безлюдному березі Дніпра Катеринослав, який став центром намісництва. Там передбачалося завести школи, гімназії, консерваторію, університет. Велика увага приділялася розвитку флоту. У 1778 році на Дніпрі заснували місто Херсон, який незабаром став великим портом і центром суднобудування; пізніше велике значення отримала верф у Миколаєві, що з'явилася в 1788 році. Базою майбутнього Чорноморського флоту стало місто Севастополь, закладений у 1783 році на березі Ахтіарської бухти. Виникали фабрики і заводи. Розвивалася торгівля по морю [14, 45].

Боротьба мала на меті здобути вихід Росії до Чорного моря і приєднання Північного Причорномор'я, захопленого монголо-татарами ще в ХІІІ ст. Цього вимагали економічні інтереси Росії і її панівних класів (поміщиків, а також купців). Друга половина ХVІІІ ст. була пов’язана із загостренням міжнародних протиріч на Близькому Сході (так званим Східним питанням) і поступовим посиленням експансії Росії у бік Балкан і Кавказу, що спиралася на національно-визвольний рух, пригноблених імперією Османа християнських народів [10, 67].

Правління в Росії Катерини II (1762 – 1796 рр.) ознаменувалося різким зростанням зовнішньополітичної активності Російської імперії. Двома головними проблемами в цій області були питання про становище православного населення в Польщі, яке Росія підтримувала, і необхідність закріпитися на берегах Чорного моря [14, 57].

Морський напрям у військовій діяльності Російської імперії завжди займав провідне місце  і з ним пов’язані доленосні події в історії. За вихід до моря боролися ще з древніх часів, і ця боротьба спонукала розвиток мореплавства і військового флоту. З тих пір флот став виступати не лише військовим а й військово-дипломатичним інструментом держави, що і визначало його роль і місце в системі оборони тих часів. Розвиток і зміцнення міжнародного авторитету Російської імперії у значній мірі стали можливими завдяки наявності потужного військового флоту, при допомозі якого успішно вирішувалися найскладніші питання міжнародних відносин. Море завжди являлося вікном у світ, економічною базою приморських держав, торговим шляхом і шляхом агресій. Саме з моря і приморського театру протягом віків чатувала найгрізніша небезпека для Російської імперії [13, 98].

Отже, впродовж  ХVІІІ століття велася боротьба за панування в Північному Причорноморї і в прилеглих районах. Адже, Північне Причорноморя було шляхом виходу до Чорного та Середземного морів.

2.2. Росія як впливова чорноморська держава в Європі

Могутність Росії і швидке зростання її впливу на міжнародне становище у Європі у цей період було продемонстровано відмовою Росії на прохання Англії 1775 р. послати російських солдат (20-тисячний корпус) на допомогу у війні з Північноамериканскими штатами. Можливо, у тому проявилося охолодження Росії до Англії й невдоволення монополією англійців в балтійській торгівлі Росії. Так чи інакше, але Росія 1780 р. виступила із знаменитою «Декларацією збройного нейтралітету», спрямованою проти деспотичних дій Англії на морі. До декларації відразу ж приєдналися Данія, Швеція, Голландія, Пруссія й Австрія. Оснащений нейтралітет визнали Франція, Іспанія та США [17, 234].

Ще раніше Катерина ІІ вміло проявляла силу й вплив у Європі. Йдеться про війну Пруссії з Австрією через Баварію в 1778 р. Війну було припинено грізним окриком Росії [13, 345].

Свого роду вінцем адміністративної діяльності Потьомкіна в Північному Причорномор'ї стала організована ним подорож Катерини II в Тавриду. Вона мала на меті продемонструвати всьому світу військову та економічну міць Росії. Тому супутниками імператриці стали іноземні посли. На всьому шляху проходження влаштовувалися всілякі святкування, феєрверки, вистави і, головне, огляди військ. 9 січня 1787 року цариця прибула в Київ і після тримісячної перерви почала спуск по Дніпру на галері "Десна". 25 квітня біля Канева вона зустрілася з польським королем Станіславом-Августом. З 30 квітня по 3 травня Катерина пробула в Кременчуці, а 7 числа до неї приєднався ще і австрійський імператор Йосиф II. Побувавши на закладці Катеринослава, мандрівники прибули в Херсон, де 15 травня споглядали спуск на воду трьох військових кораблів. Наступний пункт поїздки – Севастополь, який особливо вразив уяву гостей. 22 травня, під час обіду в Інкермані, на вікнах в палаці впали штори і поглядам мандрівників постав великий флот в гавані, який вони пізніше змогли об'їхати на шлюпці.

Відвідавши  Балаклаву і Феодосію, Катерина II проїхала через Перекоп в Полтаву. Там, на місці знаменитої битви Північної війни, 8 червня були проведені маневри, в яких одна частина армії зображувала шведів, а інша – росіян. Нагородивши учасників цього дійства, Катерина II відбула до Москви.

Вивчаючи хід  подорожі, дослідники зіткнулися з однією проблемою, причому немаловажливою: вона пов'язана з роллю О.В.Суворова у зустрічі гостей. Абсолютна більшість істориків повідомляє, що Суворов у цей час командував Кременчуцькою дивізією і, по приїзді в Кременчук імператриці, провів перед нею маневри. Потім генерал-аншеф відправився в містечко Блакитна (на півдорозі між Херсоном і Кременчуком), щоб сформувати там військовий табір. Блакитну Катерина відвідала на зворотному шляху з Криму [16,171-74; 21, 224-56; 22, 84; 24, 249-51; 26, 111].

Однак в останній час питання про кременчуцькі маневри набрали несподівану дискусійність. В.С.Лопатін в книзі «Потьомкін і Суворов» висловив сумнів у тому, що вони взагалі мали місце [19, 108-111]: більшість джерел, за винятком графа Сегюра, мовчить про ці маневри. Автор вважає, що за давністю років враження Сегюра про побачене в Кременчуці злилися зі спогадами про полтавські маневри. Але це припущення мало обгрунтовано. Сегюр описує події, що відбувалися в Кременчуці та Полтаві зовсім по-різному: у першому випадку війська не виступали один проти одного, а зображували відображення уявної атаки турків, піхота перебудовувалась з колон в каре, а кіннота наступала і відступала. У другому згадуються польові укріплення – редути і шанці, і охоплення однією з воюючих сторін флангу іншої. Крім того, документально підтверджено, що в Кременчуці знаходилися чималі війська. 1 травня Катерина писала в листі з Кременчука: «Легкокінні полки, про які Панін говорив, що вони тільки на папері, але вчора я бачила своїми очима, що ті полки не карткові, але й насправді прекрасні...».

До уваги  цариці були представлені 6 легкокінних і 1 кірасирський полки, Бузький єгерський корпус і батальйон Катеринославського гренадерського полку. У кавалерійських полках (крім драгунських) в той час, за штатним розкладом, було 6 ескадронів [13, 80]. Отже, Катерина побачила 42 ескадрони. А Сегюр згадує про 45, побачених у Кременчуці. Майже повний збіг цих цифр доводить достовірність розповіді французького дипломата.

Отже, показові навчання в Кременчуці були. Відсутність  згадок про них пояснюється просто: в них взяло участь набагато менше військ (кіннота: 42 ескадрони по 159 осіб – 6678; піхота: 3 батальйони по 1212 чоловік – 3636; всього приблизно 10 тисяч), ніж у Полтавських маневрах (70 батальйонів – приблизно 85 тисяч). Крім того, враження від невеликого огляду в Кременчуці виявилися занадто слабкими в порівнянні з враженням від свята, влаштованого там Потьомкіним.

Саме після південної подорожі остаточно сформувалася концепція тієї

групи сучасників, яка негативно оцінювала діяльність Потьомкіна. Вже до цього з різкою критикою виступив і князь Щербатов. А в 1797 році в гамбурзькому журналі "Мінерва" з'явився твір "Потьомкін-Таврійський". Автор – колишній саксонський посол в Петербурзі –  Г. Гельбіг оголосив всю подорож цариці фарсом: замість будинків їй показували декорації, враження про достаток худоби створювали переганянням з місця на місце одного і того ж стада, під виглядом військових показували торгові судна. Так в нашому ужитку з'явився вираз "потьомкінські села". Цю версію відтворили у своїх працях деякі історики [24, 248].

Однак більшість  авторів [12, 5; 14, 185; 16, 204; 19, 132; 26, 108] заперечують версію Гельбіга, і з ними не можна не погодитися. Всі факти, в тому числі і повідомлення іноземців – супутників Катерини II, суперечать такому баченню подій. Е.І.Дружиніна, яка зібрала у своїй книзі величезний матеріал про господарську життя Північного Причорномор'я в той час, відзначає: «Односторонні оцінки іноземних, а почасти і російських мемуаристів, переносили центр ваги на показний характер дій Потьомкіна, спростовуються матеріалами джерел, свідчать, що з місяця в місяць, з року в рік ішов закономірний і неухильний процес заселення та освоєння краю»[14, 185].

Але зазвичай не акцентується той факт, що процес цей йшов далеко не гладко, особливо у сфері підготовки до війни з Туреччиною. За весь період 1779 – 1787 років в Херсоні побудували всього 4 66-гарматних лінійних корабля [31, 219]. За свідченням Йосифа II, російські судна будувалися з сирого лісу, що робило їх украй недовговічними, а екіпажі були погано навчені; зміцнена херсонська фортеця, обкладена дерном, готова була осипатися. На облаштування краю, як зізнавався сам Потьомкін, "грошей витрачено багато, а куди – тому не сищу ". Війська не перебували в постійній бойовій готовності, і не було плану на випадок початку війни, що Катерина II вважала вельми  вірогідним [3, 207]. Все це призвело до затримки на 8 місяців відкриття бойових дій російською армією. У 1787 році Севастопольська ескадра не змогла діяти проти турків, так як у вересні потрапила в шторм. На погано побудованих російських суднах вітер поламав щогли, одне з них затонуло. І пізніше російські кораблі завжди поступалися турецьким в швидкості – днище ворожих було обшито міддю.

У світлі такого стану російських військ на півдні Росії, щонайменше дивними виглядають спроби деяких авторів [12, 106; 26, 115-116] уявити винуватцем початку війни 1787 – 1791 років Потьомкіна, який, нібито через російського посла Булгакова, підбурював турків до її оголошення. Листування фельдмаршала з Катериною показує, що ще з жовтня 1786 року він мав грандіозні творчі плани в Криму [3, 209], а в 1787 році бажав «протягнути два роки, а то війна перерве побудову флоту» [3, 225].

Зазвичай не звертається увага на відсутність у російського командування плану дій на випадок війни з Туреччиною – при більш рішучих діях противника в перші місяці це могло зіграти велику негативну роль. Лише 4 вересня 1787 року в Петербурзі зібралася військова рада. На ній було вирішено поділити війська, що перебували в Україні, на 2 армії. Перша, українська, під командуванням старого фельдмаршала Румянцева (її чисельність дорівнювала приблизно 30 тисячам [7, 57], повинна була «розташуватися від Києва до Хотина і, в очікуванні великих приписів, охороняти безпеку меж наших у Польщі», – йдеться в рескрипті Катерини II [23, 334]. Українська армія повинна була виконувати допоміжну функцію.

Головна ж роль відводилася Катеринославській армії фельдмаршала Потьомкіна. Вона складалася з декількох частин. Головні сили були на нижній течії Дніпра, в районі Катеринослава. У Криму, на Кубані і на Кавказі знаходилися окремі загони під командуванням генерал-аншефа Каховського, генерал-майора Розена і генерал-аншефа Текеллі. Загін генерал-аншефа Суворова (20 батальйонів і 38 ескадронів) призначався для оборони Кінбурна та Херсона. Перші дані про чисельність Катеринославської армії без кубанського і кавказького загонів відносяться лише до 18 березеня 1788, коли вона становила 82464 людини. У 1788 році головні її сили  повинні були послідовно взяти турецькі фортеці Очаків, Хаджибей, Акерман, Бендери. Згодом передбачалося оперувати на Дунаї. Чорноморський флот стояв на якорі частково в Севастопольській бухті (3 лінійних корабля, 7 фрегатів і 4 дрібних судна), частково в Таганрозі (4 фрегати і шхуна) [1, 144]. Фрегат «Скорий» і «Бітюг» знаходилися поблизу Очакова, очікуючи прибуття з Херсона корабля «Володимир» і фрегата «Олександр».

Бойові дії  в 1787 – 1788 роках Катеринославської армії і Дніпровської флотилії проти турків в районі фортець Кінбурн і Очаків отримали назву Кінбурн-Очаківської операції.

Поруч із подіями у Причорномор'ї суттєві зрушення у відсотковому співвідношенні сил Росії припадають на Закавказзя. У фортеці Георгієвськ 27 липня 1783 року було підписано так званий «Георгієвський трактат». Відтепер цар Кахеті і Картлі визнавав верховну влада лише російського государя. Укладання «Георгієвського трактату» було важливою політичною подією як для Росії, так і для всього Закавказзя, оскільки полегшувало багатовікову боротьбу народів Кавказу проти ярма Ірану і Османської імперії.