Колективізація та її наслідки для українського народу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Інститут історії, етнології та правознавства

імені О.М. Лазаревського

"Колективізація та її наслідки  для

українського народу"

Курсова робота з дисципліни

"Історія України"

Виконала:

студентка 42 гр.

заочної форми навчання

Кезля В. Л.

Перевірив:                                                                                                      

                                                                                                                           Науковий керівник :

                                                          ЧЕРНІГІВ 2012

ЗМІСТ:

ВСТУП

  Робота присвячена висвітленню проблем радянської колективізації 1928-1933 р. В сферу роботи потрапляють питання дослідження причин та передумов колективізації, особливостей колективізації в Україні та дослідження наслідків переведення села на планові рейки. Важлива роль відводиться особистісному фактору партійного керівництва республіки у тогочасних подіях, зокрема, висвітлюється діяльність Косіора C.В., Молотова В. М., Шліхтера О.Г.

       Метою роботи є прослідкувати утвердження радянської влади на селі.

Досягнення  мети здійснюється через реалізацію таких завдань:

• дослідити причини і передумови початку колективізації у 1927 р.;
• визначити і прослідкувати темпи колективізації 1927-1933 рр.;
• розглянути “куркульський” фактор у колективізації;
• визначити наслідки колективного ведення господарства.

Об’єктом дослідження  є радянізація сільського господарства у 1928–1933 роках, тобто період “великого перелому”.

Предметом дослідження  виступають методи і характер колективізації сільського господарства в Україні.

Історіографія дослідження.

Тему колективізації сільського господарства досліджували вітчизняні і зарубіжні вчені.

Вітчизняну  історіографію, у свою чергу, можна  поділити на радянську і новітню. Радянська історіографія розглядає  колективізацію у позитивному значені: визначаються успіхи, високі показники  заготівлі продуктів і замовчуються геноцид проти українського народу 1932–1933 рр. Новітня українська історіографія подає проблематику у новому баченні. Досліджуються дійсні масштаби колективізації, її грабіжницька і злочинна мета та наслідки (С. Кульчицький, В. Марочко, В. Даниленко, І. Білас та ін.).

На увагу  заслуговує зарубіжна історіографія, що знайшла своє відображення у працях української діаспори (О. Субтельний, В. Жуковський та ін.) та західних істориків (Р. Конквест, Дж. Мейс та ін.). Проблематика знайшла своє висвітлення у злочинному світлі радянської тоталітарної системи, що пройшлася “чорним вороном” по українському селі, зруйнувавши його традиційне господарювання і прирікши до сьогодні на злиденне, нужденне існування.

1 ЦІЛІ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ  ТА ІЇ ПОЧАТОК 

1.1. Зміна економічного  курсу СРСР у 1927р.

У партійно-державному керівництві СРСР точилася гостра боротьба навколо питань щодо подальшого розвитку країни. Прискорення економічного розвитку, створення новітніх галузей промисловості, модернізація сільського господарства, всіх сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б) погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства всередині країни і близьку світову революцію ставали нездійсненими. Розбіжності виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства. Навколо цих питань розгорнулася боротьба, коли особисті та групові амбіції керівників заступали суспільство з його реальними потребами.

Гострої критики  зазнав, зокрема, суперник Сталіна у  боротьбі за лідерство у партії Л. Троцький. Його звинувачували у «підкопі під неп», закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і підвищення їх на промислову. Майже всі керівники України, в тому числі Л. Каганович (тоді генеральний секретар ЦК КП(б)У), Д. Мануїльський, Г. Петровський, М. Скрипник, В. Чубар виступили проти Л. Троцького. Нечисленні його прихильники в Компартії України - І. Дашковський, Н. Гордон, М. Голубенко, Я. Дробніс - не мали підтримки.

XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 p.) висловився за прискорення темпів розвитку народного господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за госпрозрахунок та інші елементи непу. Й. Сталін переконав більшість з'їзду, в тому числі М. Бухаріна та його прихильників, виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени був усунутий один з найпослідовніших противників Й. Сталіна. Останньому це відкрило шлях до необмеженої влади в партії та державі.

XV з'їзд ВКП(б)  прийняв директиви щодо першого  п'ятирічного плану розвитку господарства СРСР. Модернізаційні процеси, згідно з цим планом, мали охопити усі сфери життя, у тому числі сільське господарство [19, 255].

Відповідно  до основних показників п'ятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України. У травні 1929 p. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом рад.

Капіталовкладення в економіку України центр  визначив у сумі 13 млрд крб. Це досить багато, якщо зважати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 рази, продукції машинобудування, головним чином важкого, — у 3 рази, хімічної промисловості — у 3,5 рази.

П'ятирічний  план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв відповідного поліпшення його життя. Він закріплював  традиційну структуру народного  господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини [19, 256].

Розвивати промисловість  планувалось через перекачування  коштів з сільського господарства. Але для цього треба було привести в дію надзвичайні заходи, що давали б можливість інакше, ніж через ринок, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Однак ці заходи були нездатні змусити селянина-господаря виробляти продукцію в потрібній для держави кількості. Справу могло владнати тільки вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом. Зручним шляхом для цього була комунізація селянства. Ось чому вже у 1927 p., тобто до запровадження надзвичайних заходів, генсек сформулював незвичний термін — «всеосяжна колективізація». Він тут же пом'якшив політичний ефект від нового словосполучення, бо відніс його до невизначеного майбутнього. Але всеохоплююча, або, як стали пізніше говорити, суцільна колективізація швидко перетворилася на лозунг поточного моменту [18, 83-84].

Відразу після  завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався  перегляд його рішення вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза взимку 1927/28 p. Урожай 1927 p. був невисоким. Ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян, тому вони не погодилися здавати зерно на заготівельні пункти. Подібна ситуація мала місце взимку 1925/26 p. Тоді для оздоровлення обстановки довелося підвищити закупівельні ціни і «заморозити» деякі новобудови.

Однак 1928 p. події розгорталися за іншим сценарієм. У січні Й. Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель замінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продовольчої розкладки [19, 256-257].

Аналіз кризи хлібозаготівель  розглядався на квітневому і липневому  пленумах ЦК ВКП(б) 1928 p. На цих пленумах виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна і М. Бухаріна до розв'язання економічних проблем. М. Бухарін був одним з найпослідовніших прихильників непу. Кризу хлібозаготівель 1927—1928 pp. він пояснював недоліками в роботі державного апарату, його невмінням враховувати економічну кон'юнктуру. Зі свого боку, Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства. На його думку, по мірі «просування до соціалізму» опір «класового ворога» зростатиме. Ця теорія всі труднощі й проблеми в економіці та інших сферах суспільного життя списувала на прояви підступності противників радянської влади. А через те і подолання труднощів соціально-економічного розвитку зводилося до боротьби із «внутрішнім ворогом».

Незгода з поверненням  до методів «воєнного комунізму» проявлялась і серед партпрацівників в Україні. На липневому пленумі ЦК КП(б)У 1928 p. секретар Запорізького окружкому М. Ікс заявив: «Я не без деякого остраху хочу внести пропозицію, що пролунає різким дисонансом. Я хочу запропонувати з 1 липня, або із сьогоднішнього дня, припинити ударні темпи хлібозаготівель, які ми тепер проводимо... Треба прямо заявити, що останнім часом ми хліб не купуємо, а збираємо». Пропозиція М. Ікса була відкинута, а настрої, що відбилися в його промові, секретар ЦК КП(б)У П. Постишев оголосив «небезпечними».

Після поїздки Сталіна  до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля  арештів селян, яка охопила й  Україну. Протягом 1928-1929 pp. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські. ЦК КП(б)У 1928 p. направив на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37 % [19, 257].

Сталін не наполягав на стопроцентній колективізації, хоч  відстоював її суцільність. Це — не парадокс. Справа в тому, що генсек чудово розумів: селянин міг змиритися  з відчуженням власності тільки під реальною загрозою взагалі втратити її, а тому потребував «заохочувального» прикладу розкуркуленого сусіда. У запланованих «соціалістичних» перетвореннях найзаможнішій частині селян випало зіграти роль куркулів. Якщо проти колгоспів протестували найбідніші селяни, соціальне становище їх не рятувало. Спеціально для такого випадку вигадливі апаратні чиновники знайшли новий політичний жупел — «підкуркульник».

Здобутки кооперативного руху, як і заповіт засновника партії, аніскільки не перешкоджали Сталіну проштовхувати свій лозунг суцільної колективізації. Бухарін прилюдно заявляв, що в країні відбувається воєнно-комуністична переоцінка ролі виробничих товариств, що в наявності забуття ленінської концепції кооперування, коли стовповою дорогою до соціалізму визначаються не

кооперативи, а колгоспи. Сталін на це відповів, що колгосп — також вид кооперації, причому найдосконаліший. Таке протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилося у стереотип «колгоспно-кооперативна форма власності». Поєднання відбулося тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми сільської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу — одержавлено.

Курс на суцільну колективізацію офіційно проголосив листопадовий (1929 p.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому було заслухано окрему доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У відповідній постанові відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Партійно-державному керівництву України пропонувалося посилити темпи колективізації [18, 84].

Орієнтуючись  на позицію генсека, Молотов і  Каганович на пленумі висловилися  за здійснення суцільної колективізації протягом року. З ними солідаризувався Косіор. Однак інші учасники пленуму наполягали на тому, щоб завершити колективізацію за більш тривалий строк, у межах п'ятирічки. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркомзема СРСР Яковлєва для розробки питань, пов'язаних з колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планува­лося закінчити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Колективізація  була задумана Сталіним як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Щоправда, в офіційних партійно-державних документах йшлося про артільну форму господарств, але в інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль ця мала вигляд комуни. Під час кампанії по колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. Це зустріло рішучий опір селянських мас і різко загострило політичне становище. Сталін змушений був відступити. У статті «Запаморочення від успіхів», надрукованій у газеті «Правда» на початку березня 1930 p., він назвав порушення добровільності при вступі в колгосп та ігнорування присадибної ділянки колгоспника «перегинами» і поклав відповідальність за них на місцеві власті. Маневр заспокоїв селянство, а потім колективізація продовжувалася уже в артільній формі [18, 85].

Отже, з 1927 р. готувалася нова програма політичного і економічного розвитку СРСР. Потреба індустріалізації країни, що була викликана міжнародною  напруженістю, повинна була знайти джерела фінансування та розвитку.

1.2 Ліквідація  “куркульського прошарку”

Стало звичним  твердження про те, що колективізація селянських господарств виявилася  потрібною для того, щоб індустріалізувати  країну. Справді, індустріалізація здійснювалася передусім на кошти найбільш чисельного та безправного класу радянського суспільства — примусово загнаного в колгоспи селянства.

Проте індустріалізація не була для компартійно-радянського керівництва самоціллю. Воно прагнуло позбавити сільських виробників приватної власності, яка забезпечувала їхню економічну незалежність від держави, взяти під свій цілковитий контроль виробництво й розподіл продовольства. Без колективізації вожді партії не могли здійснювати в повному обсязі диктатуру, а тому, як це засвідчив досвід 1920 p., не могли домогтися своїх головних цілей усередині країни та на міжнародній арені.

Компартійно-радянські органи влади готувалися до здійснення суцільної колективізації довго й ретельно. Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, що селяни-власники й переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колективних господарств. Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні матеріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам. Із 1927 p. органи державної безпеки активізували вилучення зброї, яка нагрома­дилася в селах за роки війни. Це означало, що радянська влада всерйоз готується до здійснення колективізації насильницькими методами. Основним було обрано метод "ліквідації куркульства як класу" [11, 147].

Політика "обмеження  й витіснення капіталістичних елементів", яка здійснювалася на селі в 1928-1929 pp., внесла істотні корективи в  соціальний склад селянства. Проведене в 1927 p. ЦСУ УСРР обстеження засвідчило, що із загальної кількості 5 млн.  14,7 тис. селянських господарств до підприємницьких, тобто, "куркульських", можна було зарахувати за сукупністю соціально-економічних ознак 204,5 тис., тобто, менш як 4%. У 1929 p., коли ухвалювалося рішення про перехід до ліквідації куркульства як класу в районах суцільної колективізації, в Україні залишилося тільки 73 тис. господарств, що використовували найману працю (1,4% загальної кількості). Переважна більшість селян, яких статистика зарахувала до куркулів, перейшли на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без "куркуля". Тому ця соціальна динаміка не популяризувалася. Навпаки, "куркульський" прошарок штучно розширювався за рахунок селян-власників, які “експлуатували” найману працю в минулому, або перебували колись у петлюрівських та білогвардійських військах, або воювали в антирадянських партизанських загонах. Інакше кажучи, на селі відроджувалося властиве громадянській війні протистояння соціальних сил.

Зумисне розпалювання соціальної напруженості несло в собі небезпеку підриву продуктивних сил сільського господарства. Сталін ішов на це свідомо, бо його метою було насадження колгоспів як необхідного елемента командної економіки. Селяни могли б змиритися з колгоспами тільки під реальною загрозою розкуркулення. Тому їх слід було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Найбільш заможну селянську верству прирікала на знищення сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати так: якби не існувало "куркуля", його слід було б вигадати. Його й вигадували, якщо підприємницьких господарств не вистачало. У кожному селі були різні за ступенем заможності господарства. Більш заможним випадала роль "куркуля" [11, 148].

     Після проголошення Сталіним у грудні 1929 p. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів нової класової політики щодо селянства місцеві органи влади не могли зорієнтуватися, як цю політику втілювати в життя. Тому розкуркулення провадилося явочним порядком і по-різному. Іноді селянські господарства ліквідувалися, іноді експропріювалися тільки реманент та худоба зверх тих зрівняльних норм, які існували в даній місцевості (подібно до того, як це відбувалося на початку 20-х pp.).

У другій половині січня 1930 p. спеціальна комісія політбюро під керівництвом В.Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цим документом, власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути “ізольовані” в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив "менш активний опір" кампанії розкуркулення, їх разом із сім'ями виселяли в північні райони країни. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню, їм давалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Ремарка про  зарахування розкуркулюваних судовими органами до певних категорій не додавала правосудності цьому документові. В ньому називалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто, авторам постанови заздалегідь було відомо, скільки селян (і в яких саме формах) чинитимуть опір майбутній кампанії.

1 лютого 1930 p. ЦВК  і РНК СРСР ухвалили постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством. Цією постановою насиллю надавалася видимість законності. Оголошувалося про скасування законів, які дозволяли оренду землі та найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію в куркулів засобів виробництва. Списки розкуркулюваних із поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами. В Україні в розкуркуленні активну участь брали комнезами. До початку березня вони створили 7762 групи сприяння колективізації. Конфісковане майно передавалося колгоспам як пайовий внесок незаможників [11, 148-149].

Перша хвиля  розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p. Вона охопила в Україні 309 районів, де налічувалося 2 млн. 524 тис. селянських дворів (із загальної кількості 5 мли. 54 тис. в 581 районі). За станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто, 2,5%.

На період весняної сівби експропріація заможних господарств тимчасово припинилася. У квітні спеціальні комісії перевірили правильність висилки розкуркулених сімей у райони Півночі. Було розглянуто 10 495 заяв депортованих з УСРР і встановлено, що 943 господарства (9% загальної кількості) розкуркулено неправильно, їм було дозволено повернутися, відшкодовувалося конфісковане майно. Так створювалася видимість законності  [11, 149].

Новий наступ на середняка розпочався з вересня. Україні було «спущено» завдання подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 p. в основному завершити суцільну колективізацію зерновиробних районів. Скрізь, де відбулося розкуркулювання, треба було знову ставити на порядок денний лозунг «ліквідації куркуля як класу» і підшукувати на роль куркулів інші кандидатури. Якщо після першої хвилі розкуркулювання частина «куркулів» ще залишалася на місці, то під час другої — у віддалені райони країни депортували всіх.

Загалом за роки колективізації було експропрійовано, як оголосив у 1934 p. Постишев, близько 200 тис. селянських господарств. Ця цифра підозріло збігається з оцінкою кількості «куркульських» господарств, що її подавали статистичні органи в 1927 p. Фактично ж під час колективізації зникло майже вдвоє більше селянських господарств. Щоправда, значна частина їх розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, вони розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови [18, 85–86].

Кампанія розкуркулення здійснювалася терористичними методами. Ізольовані один від одного, селяни-власники не могли протистояти державному апарату й своїм односельцям із числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли ж незаможники не погоджувалися виконувати нав'язувану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, злиденний майновий стан не гарантував їм безпеки. Кмітливі чиновники винайшли для таких бунтарів політичний неологізм "підкуркульник", що дозволяло репресувати їх як "куркулів .

Переважна частина  сімей, охоплених першою хвилею розкуркулення, залишалася на місцях. Вони повинні  були селитися групами від 10 до 50 чоловік  у спеціально збудованих виселках. Кожній сім'ї планувалося надати мінімум засобів виробництва й земельну ділянку. За задумом, основні сільськогосподарські роботи мали виконуватися об'єднаними зусиллями, для чого утворювалися ланки-п'ятихатки. Адміністративна влада у виселках належала комендантові, призначеному райвиконкомом.

Проте будівництво  виселків виявилося мертвонародженою ідеєю. За даними зі 156 районів, де до кінця 1930 p. розкуркулили по третій категорії 28,3 тис. селянських сімей, на виселках проживало тільки 3,7 тис. У своїх селах залишалося 17,3 тис., а всі інші вибули в невідомому напрямку [11, 151].

Селянські господарства гинули не тільки в кампанії розкуркулення. У 1928-1929 pp. вони знищувалися шляхом продажу  майна з торгів у разі невиконання "зобов'язань" по хлібозаготівлях  або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). У січні 1930 p. було опубліковано постанову ЦВК й РНК СРСР "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби". Відповідно до неї, куркулі, які вирізали власне поголів'я та підбурювали до цього інших селян, притягувалися до кримінальної відповідальності. Вони засуджувалися до позбавлення волі або виселення у віддалені регіони. Багато господарств ліквідувалися з волі самих власників [11, 152].

Таким чином, після 1929 p. в українському селі надовго  утвердилися сваволя й хаос. Під  загрозою невідворотних репресій з боку органів державної безпеки місцеве начальство старанно втілювало в життя одержувані з вищих інстанцій циркуляри із конкретними завданнями на розкуркулення найбільш заможних і залучення в колгоспи всіх інших селян. Зловживання владою в такій ситуації набуло потворних форм.

Ціллю колективізації було позбавлення селянства засобів  на виробництво, а відтак і втрата останніми права на вироблений продукт. Селяни перетворюються на безправну, дешеву робочу силу держави, що використовує їх у власних інтересах.

Отже, у 1927 р. Сталін готував передумови для скасування нової економічної політики, об’єднання селян у колгоспи під загрозою розкуркулення й накладення на ці колгоспи тяжкої продрозкладки. Однією з причин переходу до доби “великого  перелому” була потреба індустріалізації, що диктувалась міжнародною розстановкою сил в умовах назрівання Другої світової війни. Одним із засобів індустріалізації було викачування коштів з сільського господарства. В свою чергу запроваджуючи колективізацію на селі Сталін переслідував й інші, більш глобальніші, цілі - вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом.

2 ХІД КОЛЕКТИВІЗАЦЇ В  УКРАЇНІ

2.1 Темпи колективізації в Україні

В історії суцільної  колективізації сільського господарства є дві ключові проблеми — темпи  її здійснення та форма колективних  господарств, нав'язувана державою селянству. Пов'язані з ними конфлікти  набували небаченої гостроти. У 1930 p. країна опинилася на порозі стихійного вибуху, рівнозначного громадянській війні.

Аналіз питання  про темпи колективізації слід розпочинати  з резолюції листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) "Про сільське господарство України і про роботу на селі". Пленумом офіційно проголошувався лозунг “всеосяжної колективізації”. В ній говорилося: "Україна повита протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадською господарства не тільки на території окремих районів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України" [4, 219].

Резолюція не залишала сумнівів у тому, що вислів "найкоротший  строк" означав кілька років і  стосувався тільки південного регіону республіки. По суті, йшлося про здійснення суцільної колективізації УСРР у рамках першої п'ятирічки.

Безпосередньо на пленумі ЦК С.Косіор висловлювався, услід за Сталіним та іншими провідними діячами політбюро ЦК ВКП(б), за здійснення суцільної колективізації в республіці протягом року. Маючи можливість спертися на резолюцію цього пленуму, він змінив позицію й навіть спробував переконати тих місцевих апаратників, які бажали прискорити темпи втягнення селян у колгоспи. Для цього Косіор використав трибуну Всеукраїнської наради з організаційних питань, скликаної в Харкові 12 грудня 1929 p. На нараді генеральний секретар ЦК КП(б)У заявив таке: "Тепер серед партійних комітетів ми спостерігаємо великий рух за те, щоб відразу колективізувати весь округ й цілі краї. Треба запобігти такому швидкому розв'язанню цього найскладнішого, найважчого питання".

На додаток  до цього попередження в підписаному Косіором директивному листі ЦК КП(б)У місцевим партійним організаціям "Про весняну посівну кампанію й чергові практичні завдання в галузі колективізації" від 27 грудня 1929 p. було запропоновано зосередити увагу не на формальному, у відсотках, охопленні населення колективізацією, а на тому, щоб організаційно закріпити рух за утворення колгоспів [11, 152,153].

Істотні уточнення в терміни колективізації в Україні внесла постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву" від 5 січня 1930 p. Комісія політбюро під керівництвом наркомзема СРСР Я.Яковлева, результати роботи якої підсумовувалися в цій постанові, зарахувала Україну до регіонів другої черги. Суцільну колективізацію в республіці потрібно було завершити восени 1931 або навесні 1932 p.