Комерчиские банки

Зміст

Вступ.

Актуальність даної  теми полягає в тому, що вона дозволяє розібратися з проблемою розвитку комерційних банків як складової фінансової банківської системи України та її економічного зростання взагалі. Адже саме через фінансову систему здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується їх найефективніше і раціональне використання. Звідси походить провідна роль таких фінансових інститутів у суспільстві як комерційні банки.

Сьогодні вони здатні запропонувати клієнту до 200 видів різноманітних банківських продуктів та послуг. Однією з найважливіших функцій системи комерцiйних банкiв є управлiння грошовим обiгом у країні, а також здатність “робити гроші” — розширювати кредитні ресурси народного господарства, через що їх часто називають “фабриками кредиту”, а також рiзноманiтнi послуги у виглядi надання гарантiй, доручень, консультацій, управлiння майном тощо.

Мета цієї роботи — дослідити  діяльність комерційних банків в  ринковій економіці, дати визначення банку  як унікального явища економічного життя, проаналізувати структуру банківської системи, яка виконує функції "кровоносної системи" економіки, дати оцінку їх впливу на формування ринкової соціально-орієнтованої економіки в Україні і показати перспективи розвитку.                                                                                                                            

Об’єктом дослідження є саме комерційні банки, а предметом –  операції, які вони виконують, їх функції, значення в економіці країни, а  також проблеми їх розвитку і удосконалення.

          В даній курсовій роботі розглядається комерційний банк як елемент економічного впливу, його функції, типи та особливості функціонування в Україні.

1. Комерційні  банки – необхідний суб’єкт  ринку грошей.

1.1.Походження банків.

          Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової економіки. Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху економічного прогресу суспільства.

          Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавілонське царство (7-6 ст. до н.е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавілонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та довіреної особи при укладанні різних угод.

            Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім храмів і рпиватних осіб здійснювати банківські операції.          

          У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса” стіл), розпочали свою діяльність з розміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. Зростаюча внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.

          Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву „codex rationum”, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини “accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра.           Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.

         Значні обсяги грошових оборотів сприяли появі відділень римських банкірських домів у різних країнах. При цьому із становленням єдиної монетної системи в імперії, втрачали своє значення грошово-обмінні операції, натомість набували розвитку деякі нові види функцій, що здійснювалися банкірами Риму організація аукціонів, ведення справ, пов’язаних з отриманням спадщини, розподілом майна, посередництвом у торговельних угодах та інші.

          Розквіт банківської справи в античну епоху змінився тимчасовим занепадом в період раннього середньовіччя, що було пов’язано з деяким зниженням ролі товарно-грошових відносин та натуралізацією господарства.

Однак феодальна роздробленість європейських країн та велика кількість  грошових знаків, які перебували в  обігу, стримували розвиток торгівлі, що зумовлювало необхідність у здійсненні міняльних операцій, при чому в  значних масштабах. Найбільшого  поширення ці операції спочатку отримали в Італії, міста якої вже у X ст. набули ролі світових центрів торгівлі, куди стікались товари і гроші з різних країн. Таким чином, обмінні операції, що в сучасних банках належать до числа другорядних, стали основою розвитку банківської справи у середньовічній Європі.

           Італійські міняли, як і їхні попередники в античний період, активно проводили операції з прийому вкладів, переказу коштів по записах у книгах, видачі позик, а також сприяли появі й організації вексельного обігу. І хоча дані форми підприємницької діяльності приватних осіб мали всі ознаки банківських операцій, самі банки як установи у сучасному розумінні цього слова з’явились пізніше.

            Розширення мануфактурного виробництва й торгівлі сприяло укрупненню банківської справи у формі банкірських домів та комерційних банків, що стали з’являтися у провідних торгогвельних центрах Європи 16-17 ст. Нідерландах, Німеччині, північній Італії. Особливе місце належало спеціальним жиробанкам, що створювались купівецькими гільдіями ряду міст для здійснення безготівкових розрахунків між своїми постійними клієнтами. Зокрема, у 1609 р. було засновано вкладно-розмінний банк в Амстердамі, а в 1619 р. подібний до нього банк у Гамбурзі.

             Жиробанки приймали вклади в монетах чи зливках дорогоцінних металів і здійснювали розрахунки згідно наказів, одержаних від власника коштів. При цьому банком самостійно встановлювались власні одиниці розрахунку, виходячи із ваги чистого золота і срібла, що в умовах постійного зниження вагового вмісту монет державної чеканки суттєво підвищувало попит на банківські гроші. Однак кредитні операції жиробанків мали обмежений характер в силу нестабільності політичної ситуації та незадовільних умов грошового обігу, у зв’язку з чим необхідно було дотримуватися практично 100%-го забезпечення клієнтських внесків дорогоцінними металами.

              Збільшення торгових оборотів сприяло подальшому розвитку й концентрації банківських операцій, що знайшло відображення у створенні акціонерних банків, які активно займалися кредитування промисловості і торгівлі. Серед перших установ такого типу були заснований у 1694 р. Банк Англії, а також Банк Шотландії, створений у 1694 р. Промисловий переворот, що спершу відбувся в Англії, а згодом і в інших країнах Європи, зумовив швидке зростання числа банків, які акумулювали значні грошові ресурси та через розрахункові й кредитні операції почали обслуговувати весь процес суспільного виробництва.

             Таким чином, витоки сучасної банківської справи лежать у діяльності як стародавніх банкірів, так і мінял у середні віки. Банківска справа є невід’ємним елементом товарно-грошових відносин, розвиток яких і визначив процес формування універсальних інститутів кредитної системи банків.

1.2.Основні напрямки впливу комерційних банків на соціально-економічний розвиток країни.

             Банки займають досить вагоме місце в економіці будь-якої країни. Тому вивчення функцій банків, їх роль в економці є вкрай потрібним, особливо для України.

            Акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал визначає роль банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стимули до нагромадження і заощадження грошових ресурсів формуються на основі гнучкої політики банків, що пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які приносять дохід у формі проценту.      Сконцентровані таким чином ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, тобто загальний економічний розвиток суспільства.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне і повне виконання  доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів. З цією метою застосовуються найбільш сучасні форми обчислювальної техніки і комунікацій, які дозволяють в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують надійний контроль за їх здійсненням.

           Базовою ланкою кредитної системи, основою, на якій грунтується уся діяльність, пов'язана з кредитно-фінансовим обслуговуванням господарства, є комерційні банки.

2. Комерційні  банки як складова банківської  системи країни.

2.1.Історія розвитку комерційних банків.

         Історія не лишила достатньо повних відомостей про те, коли виникли банки, які операції виконували, що впливало на їх розвиток. На думку ряду авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин на ранніх стадіях товарного господарства, а тільки тоді, коли з’явилася потреба в мережі спеціальних установ, які б регулювали заплутаний грошовий обіг і проводили кредитні операції. Інші вказують на більш ранні темпи виникнення банків. На їх думку, ті з’явилися ще за античного і феодального господарства, коли виникла потреба в посередниках при здійсненні платежів. Таким чином, уявлення про час появи банкiвських установ розтягується майже на двi тисячi рокiв.    

       Етимологiя  слова „банк” сягає до французького  слова „banque” та iталiйського „banca”. Цi слова вiдповiдно означають „скриня” та „лавка” i описують двi основнi функцї, якi виконували банки. „скриня” вказує на функцiю збереження, оскiльки вона є мiсцем, де зберiгається щось цiнне. В Італiї у ХII сторіччі слово „banca” означало стiл, прилавок або робоче мiсце. Такi столи встановлювались на майданах, де вiдбувалася жвава торгiвля товарами. Торгiвля велася з використанням рiзноманiтних монет, що карбувалися як державами, так i мiстами й навiть окремими особами. У цих умовах потрiбнi були спецiалiсти, якi б зналися на монетах, що були в обiгу, могли б оцiнити i дати пораду при хньому обмiнi. Коли врахувати, що у десятому сторiччi Iталiя була центром свiтово торгiвлi, куди стiкалися товари i грошi з рiзних країн, то стане зрозумiлим, чому банкiри виявились неодмiнними учасниками торгових операцiй, а iхнi „банки-столи” набували все бiльшого поширення. Подiбнi мiняйли зi своїми особливими „столами” були в Стародавнiй Грецi i Стародавньому Римi.

        За свідченнями iсторикiв, першi банкiвськi операцiї виконували як окремi особи, так i деякi церковнi установи, що концентрували значнi кошти. Злодiї ставилися з повагою до вiвтарiв i не грабували їх. Вклади, недоторканнiсть яких гарантувалася поважним ставленням до релiгiї зробили знаменитi грецькi храми (Дельфiйський, Делоський, Самоський, Ефеський) водночас i своерiдними банкiвськими установами. У храмi Артемиди в Ефесi концецтрувалися вклади з малоазійського узбережжя, а в храмi Алоллона в Дельфах — вiльнi кошти всiєї європейської Грецii.

        Першi банкiри незабаром зрозумiли, що накопичені ними величезнi грошовi багатства лежать без  руху, в той час як вiд них  можна було б одержувати iстотну  користь, вiддаючи їх у тимчасове  користування або вiдкриваючи  самостiйнi торговельні й ремісничі підприємства. Надання позик супроводжувалося стягненням високих відсотків, рiвень яких доходив до 36 % рiчних.

       Разом  iз кредитними операціями давніх  банкiв поступово знайшли розвиток i розрахунки з обслуговування  вкладників. Розрахунки проводилися за допомогою так званого тобто переносу коштiв з однієї таблицi на iншу. Кожен вкладник банку мав свою таблицю з позначенням його iменi (тобто рахунок у сучасному розумiннi). Кошти з таблицi одного вкладника переносилися на таблицю iншого, створюючи найпростiшi форми безготiвкових розрахункiв. При цьому спочатку було необхiдне особисте усне розпорядження клiєнта про перерахування коштiв, проте пiзнiше з’явилися письмовi накази, якi полегшували i при скорювали взаємнi платежi.

        Зручностi, створюванi банками, не могли не привернути увагу дiлових людей. Поступово банкiвська клієнтура розширювалася. Банки, у свою чергу, стали виконувати функції довiрителiв в укладанні договорiв мiж клiєнтами, стали виступати посерадниками в торгових угодах. Для полегшення розрахункiв стародавні банки випускали навiть банкiвськi квитки (лат. hudu — гуду), що були в обiгу нарiвнi з повноцінними грошима.

        Перший банк у сучасному його  розумінні виник в Італії у  1407 році (Banca di San Ucorgio) в Генуї. Джерела сучасної банківської справи треба шукати у діяльності середньовічних міняйл Північної Італії.

2.2.Сутність банківської системи і комерційних банків.

         Комерційні банки – головна ланка дворівневої банківської системи. Систематичне виконання зазначених нижче функцій і створює той фундамент, на якому базується робота банку і банківської системи в цілому. І хоч виконання кожного виду операцій сконцентровано в спеціальних відділах банку, вони переплітаються між собою, створюючи потужну базу розвитку фінансової системи країни:

• управління грошовим обігом;
• забезпечення платіжного механізму;
• акумуляція заощаджень;
• надання кредиту;
• фінансування зовнішньої торгівлі;
• довірчі операції;
• зберігання цінностей;
• консультування і надання інформації.

            Також банки володіють унікальною спроможністю створювати засоби платежу, що використовуються в господарстві для організації товарного обігу і розрахунків. Спроможність комерційних банків збільшувати і зменшувати депозити і грошову масу широко використовується центральним банком, через систему обов‘язкових резервів управляє динамікою кредиту.

Чи не найважливіша особливість  комерційних банків полягає у  їх можливості створювати за рахунок  кредиту додаткові платіжні засоби шляхом збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Усі інші інститути кредитної системи, крім центрального банку, не можуть використовувати емітовані кошти як джерело кредитних ресурсів. У той же час комерційні банки не мають права самостійно емітувати готівкові кошти, оскільки це є монополією центрального банку.

            Важливою особливістю комерційних банків є те, що окрім своїх традиційних функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції інших інститутів кредитної системи ( крім центрального банку), а тому є по суті фінансово-кредитними установами універсального типу, у зв’язку з чим їх ще називають „фінансовими універмагами”. Сучасні комерційні банки здатні виконувати до 200 різних видів операцій залежно від своїх розмірів, сфери діяльності потреб клієнтів та інших ознак.

            Одне з основних призначень комерційних банків посередництво в переміщенні грошових засобів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців. Головна мета їх діяльності – одержання прибутку (тому їх і називають “комерційними”). Ці банки концентрують більшу частину ресурсів кредитного ринку і є основною ланкою кредитної системи. Комерційні банки мають універсальний характер, вони здійснюють банківські операції у найширшому діапазоні: концентрують тимчасово вільні грошові кошти, перетворюючи їх у позичковий капітал; надають кредити підприємствам і організаціям; здійснюють посередництво у грошових розрахунках і платежах; здійснюють кредитну емісію; здійснюють операції із цінними паперами і товарними документами; надають консультаційні послуги. Як правило, комерційні банки знаходяться в акціонерній формі власності закритого чи відкритого типу.

Сучасний стан розвитку економіки України потребує постійної  уваги до банківської системи  в цілому і комерційних банків зокрема, проведення політики, спрямованої на створення сприятливих умов для їх стабільного та ефективного функціонування. Ця потреба обумовлюється тим, що банківська система України - одна з найважливіших і невід’ємних структур ринкової економіки і є одним з основних чинників політики економічного зростання. Адже через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства і забезпечується їх найефективніше і раціональне використання.

       Банкiвська система — законодавчо визначена, чiтко структурована сукупність фiнансових посередників грошового ринку, якi займаються банкiвською дiяльнiстю.

       Банкiвська  система виникає не внаслідок  механічного поєднання окремих  банкiв, а будується по заздалегідь  виробленій концепції, в межах  якої відводиться мiсце кожному виду банкiв i кожному окремому банку.

       В  такому тлумаченні банкiвська  система не включає небанківські  фiнансовi iнститути грошового ринку.  Цим вона помiтно вiдрiзнясться  вiд кредитної системи. до складу  останньої включають всiх посередників грошового ринку — як банкiвських, так i небанківських.

       Необхiднiсть,  формування банківської системи,  як особливої ,структури, визначається  двома групами причин:

• пов’язаних з необхідністю здійснення суспільного нагляду i регулювання банківської дiяльностi, узгодження комерцiйних iнтересiв окремих банкiв з загальносуспільними iнтересами — забезпеченням сталостi грошей i стабільної роботи всiх банкiв;
• пов’язаних з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту i пропозиції на грошовому ринку i в кожному його секторi.

За своєю структурою банкiвськi системи рiзних країн iстотно вiдрiзняються. Разом з тим є  ряд ознак, якi властивi всiм банківським  системам, що функцiонують в ринковiй  економiцi. Це, перш за все, дворівнева побудова.

        На першому рiвнi знаходиться один  банк (або декілька банкiв, об’єднаних  спільними цiлями i завданнями). Такiй  установi надається статус Центрального  банку.  Законом визначено   підзвітність Національного банку України (НПУ) безпосередньо Верховній Раді України. На нього покладається вiдповiдальнiсть за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сферi.

        Його основними функціями є:

• грошово-кредитне регулювання економіки;
• емісія валюти країни і забезпечення обiгу;
• контроль за дiяльнiсть кредитних установ;
• акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;
• кредитування комерцiйних банкiв;
• кредитно-розрахункове обслуговування уряду;
• зберігання та проведення операцiй iз золотовалютними за пасами i резервами.

       На  другому рiвнi банкiвської системи  знаходяться решта банкiв, якi в Україні прийнято називати  комерцiйними банками.

       На  вiдмiну вiд центрального комерцiйнi банки покликанi обслуговувати економiчні  суб’єкти — учасникiв грошового  обiгу: фірми, сiмейнi господарства, державнi структури. через ці банки система обслуговує господарство вiдповiдно до задач, що випливають з грошово-кредитної полiтики центрального банку. Тому комерцiйнi банки можна розглядати як фундамент всiєї банкiвської системи вершиною якої є центральний банк.

       Питання  про те, що таке банк, не є  таким простим, як це здається  на перший погляд. Кажуть, що банк - це сховище грошей. Але таке  життєве тлумачення банку не  тільки не розкриває його суті, а й приховує його дійсне призначення в народному господарстві. Тому необхідно докладніше роздивитися те, з чого складається дійсна сутність банку.

       Банк як установа або організація є найбільш масовим уявленням про банк. Слід відмітити, що він хоча і виконує суспільну місію і є суспільною організацією, але історично був справою приватної особи і лише потім, із розвитком банківської справи, особливо в сучасних умовах господарювання,  перетворився у великі, середні та малі об'єднання.

      В уявленні  про банк як установу він асоціюється із службовою конторою, із апаратом управління. В СРСР, як і в інших соціалістичних країнах, протягом декількох десятиліть існували банки тільки державного походження, тому стала необхідна радикальна ломка їх зв’язків клієнтами, розвиток комерційних, а не директивних відносин між ними. Тільки завдяки цьому відношення між банком та підприємствами набувають справжній економічний характер, а банк стає базисом.

 Логічною є трактова  суті банку не як організації,  а як підприємства. Саме так він характеризується в деяких радянських публікаціях. Банк визначається не як підприємство взагалі, а як капіталістичне підприємство, не просто банк, а капіталістичний банк.

        Як будь-яке підприємство, банк  є самостійно господарюючим суб'єктом,  має права юридичної особи, виробляє та реалізує продукт, виконує послуги, діє на принципах госпрозрахунку.

      Мало  чим відрізняються і завдання  банку як підприємства — він  вирішує питання, які пов'язані  із задоволенням суспільних потреб  у своєму продукті та послугах, із реалізацією на основі отриманого  прибутку соціальних та економічних  інтересів як членів його колективу, так і інтересів власника майна банку. Банк може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не суперечать законам країни та випливають із статуту банку. Як і будь-яке підприємство, банк повинен мати спеціальний дозвіл.

       Банк як торгівельне  підприємство. Разом з тим банк як підприємство має свою специфіку, його діяльність відрізняється від діяльності інших підприємств. На відміну від промисловості сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку банки діють у сфері обміну, а не виробництва. Банки дійсно "купують" ресурси, "продають", функціонують у сфері перерозподілу, сприяють обміну товарами. Вони мають своїх "продавців", сховища, "товарний запас". Їх схожість має зовнішній характер, тому що банк торгує не товарами, а особливим продуктом.

       Функціонування  банку у сфері обміну породжує  ще й інші уявлення про його  сутність. Іноді банк характеризується як посередницька організація. Основою для цього є особливе переливання ресурсів, які тимчасово осідають у одних і вимагають застосування у інших.

       Банк - це і кредитор, і позичальник,  і посередник між юридичними  і фізичними особами, і посередник  в грошових розрахунках, в цих  якостях  він розкриває свою  суть. Банк - це особливе явище  господарського життя.

      Банки як агенти біржі можуть самостійно організовувати біржові операції, виконувати операції по торгівлі цінними паперами. Торгівля цінними паперами є частиною банківських операцій, але не головною, бо досить відмінна від банківської справи.

       Банк як кредитне підприємство.  Кредит — це  відношення  між кредитором і позичальником з приводу зворотного руху вартості, що позичається. На відміну від кредиту банк — це одна із сторін відносин,  яка хоча і може одночасно виступати в якості кредиту і в якості позичальника,  однак в кожний даний момент при окремій угоді виступає або в якості кредитора або в якості позичальника.

3. Характеристика комерційних банків.

3.1.Класифікація комерційних банків.

        Банк — наслідок розвитку кредиту.  На основі грошових та кредитних відносин з'явилось таке унікальне утворення, як банк, який в цілому можна визначити як систему особливих підприємств, продуктом яких є кредитна та емісійна справа. Головним в сутності банку, його основою є організація грошово-кредитного процесу та імітування грошових знаків.

        Але вони не обмежені централізовано  виданими інструкціями з кредитування  та проведення iнших операцій, проводять  кредитну полiтику на свiй страх  i ризик, що сприяє оперативному  впливу банкiв на економіку. Однак це не означає, що комерційні банки діють безконтрольно. Щоб обмежити створення великої кiлькостi “слабких” банкiв, якi можуть легко банкрутувати i викликати “ланцюгову реакцію банкрутств” серед своїх клієнтів, держави встановлюють досить високі квоти на їх статутний капітал.

        За розміром статутного капiталу банки можна поділити так:

• малі банки зі статутним капіталом д 5 млн. євро;
• середні — зі статутним капіталом від 5 до 10 млн. євро;
• великі — зі статутним капіталом від 10 до 30 млн. євро;
• найбільші — зі статутним капіталом понад 30 млн. євро.

Безумовно, лідером за цим критерієм є „Аваль”. Решта  банкiв із найбільших за обсягом  активів входять до групи великих  за розміром статутного капіталу. Усього в цій групі було 13 банкiв.

       Залежно вiд величини активiв усi банки подiляються на чотири групи:

• малi банки з активами до 50 млн. грн;
• середиi — з активами вiд 50 млн. грн до 100 млн. грн;
• великi — з активами вiд 100 млн. грн до 1 млрд. грн;
• найбільші банки з активами понад 1 млрд. грн.

        За секторами ринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділити на:

• міжнародні, працюють як в Україні так i за її межами;
• міжрегіональні, якi здійснюють свою д на території всієї України;
• регіональні, що обслуговують, як правило, клiєнтiв одного регiону;

      Більшість  комерцiйних банкiв, що функціонують  на банкiвському ринку України,  є регіональними. Причому значна  частина таких банкiв (понад  50%) сконцентрована в Києві та  Київській області, а також  в областях що вважаються індустріально розвинутими (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська – понад 20%).