Комнатные растения

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КІМНАТНИХ  РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ..............................................................................5

1. Історія культивування та дослідження кактусових...................................5
2. Загальна характеристика та класифікація сімейства кактусових.............7
3. Будова кактусів............................................................................................10

РОЗДІЛ 2. ОПТИМАЛЬНІ СПОСОБИ  ВИРОЩУВАННЯ ТА РОЗМНОЖЕННЯ КІМНАТНИХ  РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ..17

2.1. Посадка і пересадка кактусів........................................................................17

2.2. Ґрунтовий, світловий і температурний режим вирощування....................21

2.3. Розмноження та пересадка кактусів.............................................................27

2.4. Підживлення та полив кактусів....................................................................35

ВИСНОВКИ..........................................................................................................38

ЛІТЕРАТУРА........................................................................................................40

ВСТУП

Актуальність  дослідження. Кімнатні рослини сприяють контакту людини природою, їх вирощування є однією із форм пізнавального і творчого відпочинку. Важливим завданням квітникарства є розширення видового складу декоративних рослин, які застосовуються для озеленення громадських та житлових приміщень. В умовах сучасного інтер’єру, який відрізняється високими показниками освітлення і низькою відносною вологістю повітря, особливий інтерес представляють кактусові. Специфіка екологічних і морфологічних властивостей цих суккулентних рослин дає можливість вирощувати їх при значні температурі, інтенсивній інсоляції, а також при сухості повітря і ґрунтового кому.

Слід відмітити естетичне  значення кактусів, їх своєрідність і  несхожість з іншими рослинами. Це яскравий світ, у якому гармонійно поєднуються незвичайність і багатоманітність форм із багатою гамою окрасу квітів, колючок та опушення. Сімейство кактусових є цікавим об’єктом біологічного дослідження, оскільки є яскравим прикладом видозміни форми і органів рослини під впливом умов зовнішнього середовища. Однак величезна різноманітність кактусів, їх значні еколого-біологічні особливості викликають цілий ряд труднощів, пов’язаних передусім із правильним визначенням колекційного складу і оптимальних умов вирощування цих рослин у закритих приміщеннях. 

Об’єктом  дослідження є рослини сімейства кактусових. Предмет дослідження – способи вирощування та розмноження кактусових. Мета дослідження – визначити оптимальні умови вирощування та розмноження кімнатних рослин сімейства кактусових.

Завдання дослідження:

• дослідити історію культивування та дослідження кактусових;
• дати загальну характеристику сімейства кактусових;
• охарактеризувати будову кактусу;
• описати процес посадки кактусів, ґрунтовий, світловий і температурний режим вирощування;
• охарактеризувати оптимальний режим розмноження та пересадки кактусів, підживлення та поливу кактусів;

Питанням оптимального режиму вирощування кактусів присвячено значну кількість наукових, науково-популярних та практичних видань. Опубліковано низку статей в періодичних виданнях (газета „Біологія”, журнали „Екологічний вісник”, „Країна знань”). Ґрунтовними є праці Н. Бабіної [1], С. Берлянда [3], Т. Борисенко [4], О. Кожушко [8], А. Монастирецької [12] та ін. Отже, тема є актуальною та досить добре розробленою в літературі.

Практичне значення роботи полягає у можливості використовувати  її з навчальною метою при подальшому розгляді даної теми. 

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КІМНАТНИХ РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ

1. Історія культивування та дослідження кактусових

Наприкінці XV ст., після відкриття Америки, багато мореплавців з різних країн світу відправилися до Вест-Індії у пошуках нових торговельних шляхів. В результаті цих подорожей, здійснених з метою дослідження „нового” величезного континенту, до Європи потрапило багато видів рослин, що викликали значний інтерес вчених того часу. Вважається, що Христофор Колумб був першим, хто привіз кактуси на європейський континент: він доставив до Іспанії екземпляри опунцій і мелокактусів. Португальські мореплавці Васко да Гама й Бартоломео Діаз першими привезли до Європи численні види суккулентных рослин (Haworthia, Gasteria, Aloe тощо), які були ними виявлені на африканському узбережжі під час тривалої подорожі в Індію. Наприкінці XVI ст.., з появою перших гербаріїв, що включали багато рідкісних рослин того часу, і виданням перших книг по природничій історії, було опубліковано також і перші ілюстрації суккулентів. Тоді найвідомішими з них, очевидно, вважалися ті екземпляри, які пізніше були відтворені в знаменитому „The Herbal” Джона Джерарда (Лондон, 1597) і у відомій хрестоматії Басіліуса Беслера „Hortus Eystettensis”, що перевершувала багато наукових праць того часу. У цих книгах було представлено рослини, із знаменитого саду єпископа Айхштегга в період з 1595 по 1612 рр., серед яких виставлялася на загальний огляд вражаюча своїми розмірами опунція фікус. Якщо говорити конкретно про даний екземпляр, то виникає питання, яким чином йому вдавалося виживати й досягати таких грандіозних розмірів у досить холодному кліматі Франкенії [10, с. 191].

Протягом XVII і XVIII ст. на території усієї Європи організуються ботанічні сади, вивчення рослин захоплює все більше людей, з’являються численні публікації, присвячені класифікації рослин. У 1753 р. знаменитий шведський натураліст Карл Лінней у своїй роботі „Species Plantarum” поєднує всі відомі на той час суккулентні види в єдиний рід за назвою Cactus, але його послідовники доповнювали систему новими припущеннями й переробками, і згодом, самі не бажаючи того, зовсім змінили плід праці великого вченого. Проте, термін „кактус” зберігся й активно використовується у сучасній мові для позначення всіх видів суккулентних рослин, які відносять до сімейства Кактусових.

В той час було зібрано й перші колекції суккулентних рослин. Збирались вони переважно заможними людьми, які могли собі дозволити побудувати спеціальні приміщення з підігрівом (теплиці й оранжереї) для розведення цих незвичайних екзотичних рослин. Саме вони найчастіше фінансували різні поїздки й наукові експедиції в Новий Світ, метою яких було привезти рідкі, небачені екземпляри, але робилося це не заради науки, а скоріше заради задоволення власної примхи.

До середини XIX ст. „рослини з м’ясистими органами” входять у моду, теплиці Королівського Ботанічного Саду Кью в Лондоні притягають юрби цікавих, нестримно росте число осіб, хто готовий був заплатити будь-які гроші тільки за те, щоб подивитись на дивовижні рослини, і тим більше придбати рідкісний вид для власної колекції [10, с. 192].

Серед найбільш значимих праць, присвячених класифікації суккулентних рослин, важливо відзначити працю „The Cactaceae” Бриттона й Роуза, що вийшла в 4 томах у 1919 – 1923 рр., праці, написану в 6 томах „Die Cactaceae” Курта Бакенберга ( 1958 – 1962), „Lexicon of Succulent Plants” Якобсена (1974). Різні класифікації суккулентних рослин поступово вдосконалювалися (або повністю змінювалися), але номенклатура цих рослин і донині викликає інтерес і є предметом вивчення багатьох вчених нашого часу.

У 1953 р. Ф. Буксбаума публікує початок дослідження по морфології кактусів. Наприкінці 50-х рр. випускає знамениту книгу „Kakteen-Pflege biologisch richfig”, в якій викладені біологічно вірні принципи вирощування кактусів. Вона значно відрізняється від запропонованої Бакебергом і включає 160 родів. У 1967 р. Д. Р. Хант, англійський ботанік з Кью, зробив спробу скоротити кількість родів в системі до 84. Його система, проте, також не стала загальновизнаною. У 2001 р.  Е. Андерсен, експерт Міжнародної групи по систематиці кактусових запропонував систему класифікації (THE CACTUS FAMILI), що включає всього 124 роди і заснована на найсучасніших даних, заснованих на електронний-мікроскопічних дослідженнях і аналізі ДНК. Ймовірно, і вона не є остаточною і не позбавлена недоліків.

У 2006 р. Д. Р. Хант видав працю „The New Cactus Lexicon”. Ця праця стає зараз все більш популярною. Але у вітчизняних колекціонерів вона не отримала визнання, оскільки безліч прекрасних видів і різновидів зведені в синоніми одного вигляду [12, с. 3].

Отже, історія розведення і дослідження квітів сімейства  кактусових має довгу історію  – вона сягає часів Великих  географічних відкриттів. Сьогодні йдуть спори про принципи класифікації кактусів, ознаки об’єднання (або розділення) родів, видів і підвидів, але єдиної думки поки немає.

2. Загальна характеристика та класифікація сімейства кактусових

Кактусові (Cactaceae) – сімейство багаторічних суккулентних рослин з порядку Гвоздичноцвітні. Розділяється на чотири підсімейства. Найчисленніший рід – Мамміллярія.

Вважається, що кактуси виділилися еволюційно близько 30 – 40 млн. років  тому, коли Південна Америка і Африка були вже значно рознесені один від  одного тектонічними процесами, але  Північна Америка ще не була сполучена  з Південною. Хоча викопних залишків кактусів на сьогоднішній день не знайдено, вважається, що виникли вони в Південній Америці і відносно недавно – 5 – 10 мільйонів років назад – розповсюдилися на північний континент.

Слово „кактус” походить від грецьк. κακτος, яке в класичній грецькій мові використовувалося для позначення одного з видів чортополоха. Карл Лінней ввів це слово як ім’я роду Cactus у 1737 р. в своїй ранній роботі „Hortus Cliffirtianus”, швидше за все як скорочення від слова мелокактус, яке у той час широко використовувалося для позначення цих рослин. Сьогодні це слово в ботаніці використовується для імені сімейства Cactaceae.

Кактуси – рослини  з Нового Світу, тобто походять з Південної і Північної Америки, а також островів Вест-Індії. Вид Rhipsalis baccifera зустрічається, окрім Америки, також у Африці, на Мадагаскарі і Шрі Ланці, куди, як вважають, він був занесений перелітними птахами. Крім того, людина розповсюдила деякі види кактусів – в основному опунцієві – на всі континенти, крім Антарктиди. Вид Opuntia humifusa поширений по всьому Середземномор’ю і зустрічається на узбережжі Криму, а також на півдні Поволжя [10, с. 219].

Багато суккулентних рослин Старого  і Нового Світу помилково називають кактусами. Багато сукулентів дійсно зовні дуже схожі на кактуси. Вони являють собою яскраві приклади паралельної еволюції серед рослин, що не є насправді близькими родичами. Кактуси виділяє спеціалізований орган, названий ареола (areole), що являє собою модифіковану почку пазухи, з нирковими лусками, перетвореними у волоски і/або колючки. Іншою відмітною особливістю кактусів є особлива будова квітки і плоду, коли істотна частина квітки і плоду є, по суті, тканиною стебла. Кактусні квітки і плоди майже завжди несуть на собі ареоли у вигляді колючок або волосків, а почки зазвичай належать стеблу, не плоду. Існує ще близько десятка специфічних тільки для кактусів ознак, включаючи особливий пігмент квітки, що не зустрічається у інших рослин. Майже всі кактуси володіють метаболізмом красулієвого (С4) типу.

Кактуси бувають різних форм і розмірів. Є серед кактусів кущі із звичайним розвиненим листям – рід Pereskia – і невисокі листяні дерева – рід Pereskiopsis. Зустрічаються також різноманітні епіфітні рослини з тропічних лісів –роди Disocactus, Epiphyllum, Hatiora, Hilocereus, Selenicereus, Rhipsalis. Більшість кактусів – ксерофітні рослини, пристосовані до тривалих посушливих періодів, поширені в різних типах екосистем, – у прибережних зонах, саванах, посушливих лісах, напівпустелях і пустелях, горах і альпійських лугах, на висотах від 0 до 4000 метрів і від Патагонії на півдні до півдня Канади на півночі. Серед них зустрічаються багатометрові колоноподібні гіганти або розгалужені „канделябри” вагою в декілька тонн, рослини, які створюють невисокі колючі чагарники, крихітні кулясті рослини, що не перевищують в дорослому стані 1,5 – 2 см в діаметрі, колючі батоги, які стелються по землі, або рослини, що майже повністю складаються з реповидного кореня і приховані більшою своєю частиною під                     землею [4, с. 8].

Згідно таксономії сімейства кактусових по Бакебергу, кактуси поділяються на чотири групи.

Disocactus flagelliformis. Підродина Перескієві (Pereskioideae) включає один рід чагарників з повноцінним листям і несуккулентними стеблами. Цей рід вважається еволюційною ланкою, що сполучає кактуси з листяними рослинами.

Підродина Опунцієві (Opuntioideae) об’єднує рослини, що відрізняються явно помітним зредукованим листям, завжди присутніми у молодих втеч, суккулентними стеблами і особливим типом шпильок – „глохидіями”. Глохидії – це дрібні, крихкі колючки, дуже гострі і жорсткі, забезпечені пільчатими щербинами по всій довжині і ростуть у великих кількостях пучками навколо ареол. Потрапляючи в травний тракт тварин, глохидії викликають сильне роздратування, захищаючи рослини від поїдання. Не дивлячись на значну різноманітність форм і розмірів, всі рослини цієї підродини мають схожі впізнанні формою квітки і схожу будову щодо крупного насіння. Сходи мають явно виражені сім’ядолі. Стебла зазвичай мають явно виражену сегментну будову.

Підродина Маухиенові (Maihuenioideae) складається з одного роду, поширеного майже виключно в Патагонії. Рослини схожі зовні на опунцієві, але глохидії відсутні. Як і опунцієві, рослини мають крихітні – до 10 мм – довговічне соковите листя конічної форми, сходи дуже нагадують паростки листяних рослин. Не дивлячись на явно виражену суккулентність, рослини цієї підродини не володіють красулієвим (С4) метаболізмом.

Підродина Кактусові (Cactoideae) – об’єднує в себе численні роди кактусів. У рослин відсутнє листя, за можливим виключенням рудиментарного листя на квітковій трубці. Також відсутні і глохидії. Сходи мають форму кулясту або циліндрову, з рудиментарними, часто непомітними сім’ядолями. У підродину включені як епіфітні рослини із стеблами, що мають форму плоского листя або батогів, так і численні ксерофіти зі всією їх різноманітністю форм – кулясті, колоноподібні та ін. [4, с. 9].

Отже, кактусові (Cactaceae) – сімейство багаторічних суккулентних рослин з порядку Гвоздичноцвітні. Розділяється на чотири підсімейства. Кактуси бувають різних форм і розмірів. Є серед кактусів кущі із звичайним розвиненим листям – рід Pereskia – і невисокі листяні дерева – рід Pereskiopsis. Зустрічаються також різноманітні епіфітні рослини з тропічних лісів –роди Disocactus, Epiphyllum, Hatiora, Hilocereus, Selenicereus, Rhipsalis.

3. Будова кактусів

Корінь. Від підсім’ядольного коліна (гіпокотіля) вниз відходить головний корінь. Він поступово гілкується, утворюючи цілу систему бічного коріння, що тягнеться на багато метрів. У мелокактуса крученого (Melocactus intortus), наприклад, розвивається коренева система до 7 м в довжину, розташована на глибині 5 – 6 см від поверхні грунту. Тому навіть незначні дощі, що ледве змочують землю, уловлюються корінням. Головний корінь у багатьох кактусів (Mammillaria dawsonii, Gymnocactus mandragora та ін.) сильно потовщений і служить „складом” живильних речовин. Таке реповидне або веретеноподібне коріння може важити до 50 кг і досягати в поперечнику               60 см, як, наприклад, у неочиленії реповидної (Neochilinia nаpina). У епіфітних кактусів коріння розвивається і на стеблах. Їх називають додатковими.

Функція цього коріння – уловлювання вологи з повітря і прикріплення до стовбурів дерев. Додаткове коріння часто виникає і у неепіфітних кактусів (ехинопсис, гимнокаліциум, коріфанта). Розвиваються вони, як правило, на молодих відростках, так званих дітках. Обпадаючи з материнської рослини і маючи готове коріння, дітки швидко укоріняються. У деяких кактусів на корінні можуть виникати почки, з яких розвиваються нові пагони. Цю здатність давати кореневих нащадків можна використовувати при розведенні деяких кактусів (Trichocereus macrogonus, Myrtillocactus geometrizans, Notocactus ottonis. N. scopa, Gymnocalycium proliferum) [16, с. 42].

Стебло. У переважної більшості кактусів воно соковите, зелене, безлисте, покрите колючками, волосками або і тим і іншим одночасно. Лише деякі, такі, як перескія, родокактус, перескіопсис, мають дерев’янисте стебло і нормально розвинене широке листя. У опунциевих соковите шилоподібне листя з’являється навесні на дуже короткий час, потім засихають і обпадають. Кактус, як і всяка рослина, росте своєю верхівкою, названою точкою зростання – пліапексом. За рахунок ділення клітин точки зростання і подальшого їх зростання кактус збільшується в товщину і висоту. На точці зростання закладаються у вигляді невеликих горбиків (у Echinocereus reichenbachii, наприклад, не більше 0,1 мм) зачатки листя. Якщо у більшості рослин з них розвивається нормальне листя – з черешком і листовою пластинкою, то у кактусів справа йде інакше.

Анатомічні дослідження Н. Кауфмана, Д. Гебеля, В. Троля, Н. Бока та інших вчених показали, що верхня частина листа (або пластинка листа) не розвивається, проте швидкими темпами йде ділення і збільшення кліток листового підніжжя, тобто в зоні, де тісно стикаються тканина підстави листа і тканина стебла. Сильно розростаючись, ці клітини виступають на стеблах кактусів у вигляді ребер і сосочків. Там, де листя є (хоч і дуже змінене), листові підніжжя мають вид своєрідних плоских горбиків, що носять назву „підарій” (Cylindropuntia, Austrocylindropuntia, Opuntia). Відсутність листя або їх недорозвинення (у опунцій) є пристосуванням кактусів до суворих посушливих умов місцепроживання: завдяки цьому рослина менше випаровує води. З цією особливістю кактусів тісно пов’язана і інша їх характерна риса – слабкий розвиток провідних пучків: судин в кожному пучку небагато, всі вони вузьколисті і повторно примітивної структури (так звані судинні трахеїди). Функцію зеленого листа – процес фотосинтезу – беруть на себе зелені стебла кактусів, в клітинах яких знаходиться хлорофіл. Проте незвичність кактусів виявляється і в механізмі фотосинтезу, при якому активне поглинання вуглекислоти і виділення кисню відбувається в нічний час [4, с. 16].

Тканина суккулентних рослин дуже однорідна і в основному спеціалізована запасі води. Вона складається переважно з тонкостінних клітин. Клітинний сік разом з органічними кислотами і сахарами містить і слизисті речовини, що володіють водоутримуючими властивостями. Крупні екземпляри кактусів накопичують до 2000 л води. Згідно даних Д. Вемера, у багатьох видів вода складає 80 – 96 % від ваги стебла. Навіть після тримісячної засухи, як показали дослідження, проведені у Техасі, опунція багатоколючкова містила в своїх стеблах майже 81 % води. Випаровування води відбувається у нічний час, коли відкриті устьїца. Їх значна кількість (на 1 мм² у Cereus azureus – 380; у Opuntia maculacantha – 350), мабуть, пояснюється необхідністю забезпечення киснем товстих шарів тканини. Завдяки густині волосяного покриву, могутнім колючкам, а також восковому нальоту на шкірці випаровування вологи сповільнюється. Численні ребра, рівномірно розподіляють світло і тінь, оберігають стебло від надмірного перегріву. Такі кактуси, як роузокактус Кочубея, деякі види ехинофоссулокактуса, переживають суху пору року завдяки втягуванню стебла в грунт, з якого стирчить лише його незначна частина.

Розміри і форми стебел у кактусів різноманітні. У представників підродини Опунцієвих вони пласкі, циліндрові, округлі або дисковидні. Членисті стебла опунцій можуть легко обломлюватися і швидко укорінюються в землі. Особливо відома в цьому відношенні циліндроопунція Бігелова (Cylmdropuntia bigelowii), названа стрибаючою опунцією: при найменшому подиху вітру стебла її обломлюються і укоріняються. Для високогірної опунції з роду тефрокактус характерні округлі м’ясисті стебла, що нагадують бульби картоплі [4, с. 17].

Ареоли. Колючки. Ареоли – обмежені невеликі ділянки на стеблі кактусів, де розвиваються колючки, волоски, квітки, плоди, бічні пагони – дітки. Кактус можна легко відрізнити від іншої суккулентної рослини, часто дуже схожої на нього, саме за наявністю ареол. Останні є видозміненими пазухами. Розміри і форма ареол різні. У більшості кактусів верхня частина ареоли дає квітки і вегетативні пагони, а нижня – колючки. У деяких представників, що відносяться до групи сосочковидних кактусів (маміллярієві), точка зростання ареоли на ранніх фазах розвитку відокремлюється на дві. У цьому випадку в одній частині ареоли, що знаходиться на вершині сосочка, розвиваються колючки, а в іншій, що знаходяться в пазусі сосочка, або аксиллі, утворюються квітки і дітки. Якщо таке роз’єднання ареоли відбувається на пізній стадії розвитку, як у коріфанти, то між двома частинами ареоли утворюється борозенка.

Працями багатьох учених доведено, що колючка кактуса має листове  походження. Про це свідчать проміжні форми між колючкою і листом, утворення колючок з тих же тканин, що і листя, випадки знаходження в деяких колючках хлорофілу та ін. Проте не зовсім правильно стверджувати, що колючки – видозмінене листя кактуса. Адже останні спочатку закладаються на вершині рослини у вигляді маленьких горбиків, але надалі не розвиваються. Тому колючки треба розглядати як видозмінені почкові луски. Оскільки ареола залишається весь час життєдіяльною, в ній можуть з’являтися все нові і нові колючки, крім того, сама колючка може збільшуватися за рахунок зростання її нижньої частини.

Розміри, форма, розташування, забарвлення  колючок різні. По розташуванню їх ділять на центральні і радіальні. Центральних, як правило, менше радіальних, вони довші, товщі і часто мають на кінці гачок. Молоді колючки, як правило, м’які, яскраво забарвлені, мають опушування. Іноді колючки сильно змінюються, стаючи плоскими, гнучкими, „паперовими” (Tephrocactus articulatus var. papyracanthus) або щетиновидними (Opuntia leucotricha). Довжина колючок варіює від 1 – 2 мм до 24 – 25 см (Cereus jamacaru, Corryocactus brevistylus). Окрім колючок в ареолах можуть утворюватися м’які тонкі волоски, що часто майже суцільно закривають рослину (Cephalocereus senilis, Echinocereus delaetii, Mammillaria bocasana та ін.) [4, с. 18].

Своєрідними є нектароносні колючки, що зустрічаються у гаматокактуса щетинкоколючкового (Hainatocactus setispinus), у представників роду коріфанта і ферокактуса. Вони виділяють нектар, привертаючи комах-обпилювачів. Однією з найважливіших є здатність колючок конденсувати водяні пари. Колючки через особливість їх мікроскопічної будови володіють властивостями капіляра. Для видів із слабо розвиненою кореневою системою (наприклад, у дискокактусів) вони є основним органом водопостачання. Волоски на стеблі у астрофітумів, що складаються з кліток, пронизаних найдрібнішими порами, активно всмоктують вологу. Колючки захищають кактус, особливо його молоді частини, від пекучих променів сонця в денний час і від холоду вночі, від поїдання тваринами і від механічних пошкоджень. Колючки на плодах сприяють також швидкому розповсюдженню і розселенню кактусів.

Квітки кактусів. Квітки кактусів, як правило, одиночні, у перескії і родокактуса зібрані у суцвіття, майже завжди сидячі, обополі (за винятком Mammillaria dioica), зазвичай правильні, рідше (у Aporocactus, Cleistocactus, Cochemiea, Schlumbergera) мають неправильну форму.

У більшості кактусів квітка має більш-менш добре розвинену квіткову трубку. Вона може бути голою (маміллярія, гимнокаліциум) або забезпеченою колючками, щетинами, волосками. У квітці немає чіткого розмежування на пелюстки і чашолистки. Останні поступово переходять у внутрішні яскраво забарвлені пелюстки. Тичинки численні. Наприклад, у карнегії гігантської в одній квітці їх налічується до 3480. У опунцій і нотокактуса Отта (Notocactus ottonis) вони при дотику рухаються у бік рильця. Як правило, квітки з’являються поодинці, а у багатьох (ріпсаліс, міртіллокактус, лофоцереус, неопортерія) в ареолі утворюється одночасно декілька квіток. Для більшості кактусів характерна поява квіток на верхівці стебла і рідше в середній і нижній його частинах (ребютія, айлостера, ехиноцереус) [4, с. 19].

Плоди, насіння кактусів. Плоди кактусів ягодоподібні, у багатьох видів їстівні, розміром від 2 – 3 мм до 10 см. Згідно Ф. Буксбауму, їх можна класифікувати на соковиті, напівсоковиті і сухі. Завдяки соковитим сем’яножкам насіння прилипає до тіла комах, птахів, тварин. У нотокактуса Отта і астрофітума зірчастого сем’яножки містять жири, які їдять мурашки-рознощиками насіння. У кактусів, що мають сухі плоди, виробилися інші пристосування для розповсюдження насіння: численні щетинки, волоски, колючки, за допомогою яких плоди легко прикріпляються до тіла тварини. Крім того, сухі плоди можуть розпадатися на частини (Pachycereus pecten-aboriginum, Frailea pumila) [4, с. 20].

Характеризуючи сімейство Кактусових, необхідно відзначити ще одну біологічну особливість – украй повільне зростання. На батьківщині висота 20 – 30-річної карнегії гігантської не більше метра, тобто в середньому за рік приріст складає 2 – 3 см. У кулястих форм кактусів повільне зростання в довжину частково компенсується зростанням в товщину. Наприклад, ехинокактус величезний в 500-річному віці досягає на батьківщині висоти до 1,5 м при діаметрі 1,25 м. Повільне зростання кактусів зберігається і в оранжерейних умовах. Наприклад, 70-річний ехинокактус Грузона має висоту 40 см при діаметрі 20 см. Середній приріст за рік складає 5 мм.

Іноді за несприятливих  погодних умов бутони не розвиваються і переходять у вегетативну форму. У деяких кактусів (Melocactus) квітки розвиваються на спеціальному органі – цефалії (від cephalus – голова). Він є щільним утворенням на вершині стебла і з’являється до моменту, коли рослина переходить у фазу цвітіння. В цей час точка зростання стебла ділиться таким чином, що замість ребер утворюються численні сосочки з ареолами, густо покритими волосками і щетинами. Так званим помилковими цефалієм (псевдоцефалій) володіють, наприклад, пілосоцереус сарторіус (Pilosocereus sartorianus), види роду сетіцереус.

У псевдоцефалія положення  ребер на стеблі не змінюється, але  до моменту цвітіння ареоли розвивають багато довгих волосків і щетин. Виникаюча „голова” зовні нагадує справжній цефалій. Запилюються квітки кактусів бджолами, джмелями, жуками, мухами, мурашками. А у багатьох кактусів (Austrocylindropuntia cylindrica, Cylindropuntia imbricata та ін., Opuntia lindheimeri та ін., Helianthocereus pasacana, Nopalea cochenillifera, Stetsonia coryne, Trichocereus littoralis) квітки обпилюють птахи. Колібрі відвідують квітки карнегії гігантської, неораймондії розовоцвітної, еспостої шерстистої, видів родів опунція і ехинокактус. Квітки пілосоцереуса сарторіуса, цефалоцереуса, пахицереуса запилюються кажанами. У представників роду фрайлея – квітки за несприятливих погодних умов не розкриваються (клейстогамниє) і що самозапилюються. Є кактуси, квітучі вдень і квітучі вночі. До останніх відноситься відома „цариця ночі” [4, с. 21].

Розміри квіток дуже різноманітні. Найбільшою вважається квітка гілоцереуса багатокорінцевого (Hylocereus polyrhizus) і селеніцереуса –                  25 –30 см довжини, найдрібнішими – квітки епітеланти і блоссфельдії. Забарвлення квіток біле, рожеве, всіх відтінків червоного, жовте, лимонно-зелене, коричневе. Тривалість цвітіння однієї квітки від декількох годин до 10 – 12 днів.

РОЗДІЛ 2. ОПТИМАЛЬНІ СПОСОБИ ВИРОЩУВАННЯ ТА РОЗМНОЖЕННЯ КІМНАТНИХ РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ

2.1. Посадка і пересадка кактусів

Кактусові – це не просто кімнатні квіти, які постійно ростуть  і вимагають щорічної пересадки  в свіжий грунт. Ці незвичайні створення  ростуть поволі, і пересаджувати  їх потрібно набагато рідше, ніж представників листяної флори. Наприклад, мамміллярії в кімнатних умовах розвиваються досить активно, тому їх молоді швидкорослі екземпляри можна пересаджувати і щорічно. Дорослі кактуси можна перевалювати через 2 – 3 роки в просторіший горщик, підсипавши по краях свіжий грунт. Тут не випадково спожито слово „можливо”, а не „потрібно”. Річ у тому, що завжди слід виходити з конкретної ситуації. Тому що навіть якщо кактус давно переріс свій горщик, але квітне і не зупиняє зростання, не варто його пересаджувати.

Коли з дренажного отвору стирчить коріння, це ще не означає, що кактусу тісно. Особливо якщо при  цьому спостерігається стабільний приріст. Це лише говорить про те, що він відростив гарну кореневу систему і може тепер нарощувати стебло, колючки, квітки і плоди. І якщо його пересадити в просторіший горщик, то йому знову доведеться нарощувати коріння для освоєння нової землі, а цвітіння буде відкладено. Тому ніколи не потрібно поспішати з пересадкою кактусів, якщо немає явного дефіциту простору для розвитку кореневої системи [13, с. 101].