Конституция украины

Зміст.

Вступ.

Сучасна Конституція  України, прийнята 28 червня 1996 року -  найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон – необхідний елемент  сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком. Конституція 1996 року закріпила статус незалежної України – рівноправного учасника міжнародних відносин.

В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід’ємну частку світового співтовариства.

Проте сучасна Конституція України це не тільки підсумок процесів державотворення, це й своєрідний дороговказ подальшого вдосконалення нашої держави, наповнення її сформованих інститутів реальним змістом, перетворення їх на реальні чинники правового регулювання суспільних відносин в Україні. Слід зазначити, що прийняття Конституції стало результатом компромісу різноспрямованих політичних сил, тому її можна розглядати як запоруку майбутньої злагоди в нашому супільстві, гарантію його розвитку на засадах забезпечення врівноваженості різних соціальних верств та політичних течій за умови неодмінного визнання непорушності політичного суверенітету нашої держави.

1. Розвиток конституційної думки в Україні як історична передумова сучасної Конституції.

Термін “конституція” має латинське походження і походить від слова constitutio – “устрій”, “установлення”. У Стародавньому Римі конституціями називалися акти, що їх видавав імператор. “Словник іншомовних слів” стверджує, що конституція -  “основний закон держави, який визначає основи політичної, економічної і правової системи країни. Конституція закріплює форму правління й державний лад, порядок утворення, принципи діяльності і компетенцію центральних і місцевих державних органів, виборчу систему, права і обов’язки громадян, організацію та принципи правосуддя тощо” .

Сучасний  європейський конституціоналізм має  витоки в середньовічній Англії, адже в 1215 році тут, на вимогу повсталих баронів  та городян король Іоанн Безземельний затвердив Велику хартію вольностей, що вперще законодавчим шляхом обмежила королівську владу. Також хартія встановила недоторканість майна та особистості англійців.

Першою загальновизнаною у світі конституцією є Конституція  Сполучених Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Молода демократична держава, яку  утворили європейські колоністи в Північній Америці, одразу зафіксувала в законодавчому порядку принципи поділу влади, народного суверенітету, забезпечення природніх прав людини. Правам людини було присвячено прийнятий в 1791 р. Білль про права, який увійшов до Конституції США.

У 1791 році з’явилася  й перша конституція Франції. Її поява стала наслідком французької  революції кінця XVIII ст. Під час цієї революції у Франції на зміну абсолютної монархії прийшла конституційна, а в 1791 році – республіка. З 1791 по 1799 роки у Франції було послідовно прийнято чотири конституції.

У 1867 році було видано конституці. Північнонімецького союзу, який об’єднав більшість тодішніх німецьких держав. У 1871 році окремі німецькі монархії об’єдналися в  Німецькій імперії, конституція якої надала всім німцям загальне виборче право, на засадах якого обирався рейстаг – загальнонімецький парламент.

Тривалішим  був шлях Росії до конституції. В  цій державі ще наприкінці XIX – на початку ХХ ст. глибинні монархічні традиції поєднувалися з недорозвинутістю громадянського суспільства. Перша конституція побачила світ у Росії тільки в 1918 році.

Конституційні процеси відбувалися наприкінці минулого – в першій половині нинішнього століття і в інших країнах  Європи та Америки, призвівши зрештою  до юридичного оформлення в них Основного Закону.  Своєрідним винятком була Англія, де так і не з’явилося єдиної писаної конституції. Основні засади державного ладу цієї держави викладено в декількох державно-правових актах. Проте ця особливість законодавчої системи Великої Британії не зашкоджає їй бути демократичною.

І навпаки, формальна  наявність конституції ще не гарантує того, що держава є справді правовою та демократичною. Доказом тому є  історія тоталітарних держав, насамперед СРСР. Ця держава, як і її східноєвропейські та азіатські сателіти та Китай, мали конституції, а конституція СРСР 1936 року стала для свого часу найбільш демократичною. Але на практиці комуністична влада всіляко нехтувала проголошеними нею самою правами людини, наповнивши формально демократичні державні інститути тоталітарним змістом.

В Україні  зародження конституційної думки належить ще до початку XVIII ст. Автономний осередок українського державного життя – Запорозька Січ – традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині – українській козацькій державі, заснованій під час Визвольної війни 1648-1657 років. 

“Однією з  найцікавіших пам’яток української правничої думки є “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, що з’явилися на світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції…Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що він укладався не між гетьманом і монархом – протектором української держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу”. Щоправда, автори підручника з правознавства за редакцією І.Б.Усенка не вважають цей акт конституцією в сучасному розумінні, але в ньому були встановлені повноваження й порядок діяльності вищих органів козацької влади, її головних посадових осіб, визначалися кордони козацької держави, повноваження судових органі і т.і. За умов тодішнього панування в Україні Російської імперії та Речі Посполитої Конституція П.Орлика, що на 77 років випередила Конституцію США, не набула чинності на теренах України, залишившися яскравою пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки.

Вагомий доробок  до історії українського конституціоналізму належить видатному українському громадському діячеві другої половини XIX ст. М.Драгоманову, який “…розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу – «Проэктъ основаный устава украинскаго общества «Вольний союзъ» – «Вільна спілка» (1884 р.). Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США, Швейцарії…Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних змін у тодішній Російській імперії і пропонує систему не місцевого самоврядування і певної централізації, виборності та призначення” .

Наступним кроком у формуванні історично-правових передумов Конституції України можна вважати проект, який “…було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу українського”. Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев’яти земель”.

Повалення російського  царату 27 лютого (ст.ст.) 1917 року та проголошення Україною автономії поставило питання  про конституцію нашої країни в порядок денний. Новостворений орган – Українська Центральна Рада з червня 1917року по січень 1918 року видала чотири Універсали. I, II та III Універсали виходили з ідеї автономії України у складі оновленої федеративної Росії, а IV Універсал, прийнятий 22 січня 1918 року, проголошував незалежність Української Народної Республіки. Рівно роком пізніше, 22 січня 1919 р,, було прийнято акт про злуку Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину УНР.

У 1918 році “…29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону (залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М.Грушевського на президента УНР”. Конституція УНР не набула чинності через переворот гетьмана П. Скоропадського.

Гетьманат П.Скоропадського та Директорія на чолі з В.Винниченком  також залишили в історії певні  конституційно-правові документи. Проте  зберегти державну незалежність України  в умовах московсько-більшовицької  агресії їм не вдалося.

Поразка українського народу в боротьбі за незалежність зумовила встановлення  в Україні радянської влади, жорстко керованої московським більшовицьким проводом. На теренах Наддніпрянської України проголо-шувалася формально незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка, суверенітет якої з самого початку існував виключно на папері. Доказом цьому може бути текст “Союзного робітничо-селянського договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою”, укладеного 28 грудня 1920 року, в якому передбачалося: “Об’єднані народні комісаріати обох республік входять до складу Раднаркому РСФРР і мають у Раді Народних Комісарів УСРР своїх уповноважених, затверджених і контрольованих Українськими ЦВК і з’їздом Рад…Керівництво й контроль об’єднаних комісаріатів здійснюється через Всеросійські з’їзди Рад депутатів робітничих, селян і чевоноармійців, а також І Всеросійський Центральний Комітет, в які УСРР відправляє своїх представників на підставі постанови Всеросійського з’їзду Рад” .

У грудні 1922 року VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і входження до нього УСРР. На практиці нове багатонаціональне державне утворення стало відновленою Російською імперією на їнших політичних та економічних засадах, але з тою ж імперіалістичною сутністю.

Перебуваючи у складі СРСР Україна послідовно мала чотири конституції, прийняті в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Вони являли собою  скорше політичні, ніж юридичні документи. Формально наша країна була суверенною соціалістичною державою, але в дійсності перебувала під цілковитим контролем союзних органів.

Перший важливий крок до реальної незалежності Україна  зробила 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада  прийняла Декларацію про державний суверенітет УРСР. “Виходячи з невід’ємного права української нації на самовизначення, Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством, самостійного створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про свої права на власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді” .

Декларацію  про суверенітет можна розглядати як початок новітнього періоду конституційного  процесу в Україні. В даному періоді  можна виділити три етапи:

1. 16 липня 1990 року – 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була створена Конституційна комісія на чолі з тодішним головою Української держави Л.М.Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Деларації про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції.
2. 10 листопада 1994 року – 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв’язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу.
3. 8 червня 1995 року – 28 червня 1996 року. Даний етап мав суттєві особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому етапі відбулися наступні вирішальні щодо прийняття сучасної Конституції події:

• 24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

• Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради;
• 5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції;
• Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів;
• 28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України. 

    2. Конституція 2007 р. – Основний  Закон сучасної Української держави.

Поняття та юридична природа  конституції. Термін "конституція" (від лат. constitutio - встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності. У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному  значенні розуміється здебільшого  сукупність юридичних норм, які закріплюють  основні права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного  ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Назване вище коло відносин саме і становить предмет конституційного регулювання. Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні - це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, як правило, нею самою порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів па предмет їх відповідності зміненим положенням конституції. 
Соціально-політичпа суть конституції. Поняття конституції неможливо розкрити повною мірою без з'ясування питання про її не тільки юридичну, а й соціально-політичну природу. В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід. Конституція згідно з таким підходом розглядалась як продукт класової боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку, коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з'ясування соціально-політичної природи (суті) консі итуції нині значною мірою подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки.

Суть конституції і  нині почасти трактується як форма  вираження інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів  народу тощо. Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом з тим не слід, очевидно, зводити її до форми виразу інтересів певних сил чи навіть народу в цілому.

Як зарубіжна, так і  наша власна історія свідчать про  те, що конституції приймаються в  результаті компромісу між різними  соціально-політичними силами з таких докорінних питань як межі втручання держави в життя суспільства і окремих індивідів, форми організації і здійснення державної влади, права і свободи людини. Як вираження такого компромісу слід розглядати також Конституцію України. Форма конституції. Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу. Традиційно за формою вираження останнього конституції поділяються на писані і неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді единого нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до неписаних - конституції, які складаються з багатьох законів, судових прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо. Конституція України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції  України проявляється в тому, що: по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення статті 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”; по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), має бути визнаний недійсним. Найвища юридична сила Конституції України забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю. Структура Конституції України. Це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси – розділи та послідовність їх розташування.

Структура переважної більшості  сучасних конституцій має стандартизоваїгий  вигляд: вона включає преамбулу (вступ), основну частину, а також прикінцеві і перехідні положення. Інколи в структуру конституції включаються також додатки. Структура Конституції України побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвіду. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює тринадцять розділів, ''Прикінцевих положень" (розділ XIV) та "Перехідних положень" (розділ XV).

До Конституції долучається  також додаток у вигляді Закону України "Про прийняття Конституції  України і введення її вдію". 
Основні функції Конституції України. Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій системі України означені в її функціях - основних напрямах впливу на суспільні відносини. Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних відносин, які врегульовані Конституцією і охоплюються ЇЇ змістом. Види функцій Конституції визначають залежно від різних критеріїв і підстав. їх можна пов'язувати з функціями держави. Залежно від суспільного призначення конституції визначають соціальні функції, які поділяють, у свою чергу, на юридичні md політичні. Ці функції порівняно однорідні і цілеспрямовані.

Так, у юридичній функції  знаходять своє вираження (втілення) конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній функції відображаються конституційні основи політики та політичної системи.

Юридична функція Конституції  України полягає в тому, що вона є основним законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом права і всієї правової системи України. До юридичної (правової) функції Конституції України відносять установчу, регулятивну, системотворчу, правоохоронну функції та деякі інші. Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші політичні та соціально-економічні інститути держави та суспільства. Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85). Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших.

Сутність регулятивної функції Конституції України  полягає в закріпленні в її нормах сталих суспільних відносин і  гарантій їх дотримання (статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція). Сутність і значення правоохоронної функції Конституції України полягає в тому, що вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і реалізації її норм і інститутів. Механізм правоохоронної функції включає як організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо. Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає належність влади в країні народу, основи державного і суспільного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України визначаються основні форми здійснення народовладдя - вибори і референдуми, місцеве самоврядування тощо. Водночас система функцій Конституції України як Основного Закону країни і соціально-культурного явища сучасного суспільства не вичерпується юридичною і політичною функціями. їй притаманні також економічна, ідеологічна, інформаційна, педагогічно-виховна та інші функції, які всебічно характеризують її соціальне призначення, місце і роль у сучасному українському суспільстві.

2.1.  Конституційні основи організації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Поняття та основні концепції місцевого  самоврядування.

Для визначення поняття “місцеве самоврядування”, найперше звернемося до Конституції України. Стаття 7 визначає, що “В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування”. Таким чином, місцеве самоврядування в Україні визначається як одна із форм народовладдя. Згідно ст. 5 Конституції: “Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” У офіційному тлумаченні Конституційного суду наголошується взаємозв'язок безпосередньої та представницькою (в структурі якої - органи місцевого самоврядування) форм здійснення влади, а також наголошується “відсутність переваги жодної з цих форм здійснення влади народом”. Отже, місцеве самоврядування як форма реалізації народовладдя є рівноважливою, тобто знаходиться на одному щаблі із базовими інститутами безпосередньої демократії (вибори, референдуми).

Місцеве самоврядування за ст. 140 Конституції України визначається як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Можна зробити висновок, що Конституція розкриває поняття місцевого самоврядування у аспекті права, яким наділяється територіальна громада, визначена як суб'єкт який здійснює це право (ч.3 ст. 140).

Важливим нормативно-правовим актом, що створює правові засади здійснення місцевого самоврядування в Україні є закон “Про місцеве  самоврядування в Україні”. Зокрема  він дає визначення поняттю місцевого  самоврядування, розширюючи у ст.2 конституційну дефініцію: “Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”. Очевидно, що визначення місцевого самоврядування у законі розширене порівняно із конституційним, оскільки самоврядування розглядається не лише як право, а також як “реальна здатність”. Тобто, хоча право на місцеве самоврядування і гарантується українською державою, місцева громада, що є суб'єктом цього права, має до того ж бути “реально здатною” його реалізувати.

Серед міжнародних  документів, що дають легальне визначення місцевого самоврядування варто  навести Європейську хартію місцевого  самоврядування. У ній це поняття  визначається як “право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення”. (Варто відзначити, що Європейська хартія місцевого самоврядування подана у двомовному варіанті: українському та російському. У другому:- словам “часткою суспільних прав” відповідають слова “часть государственных дел”, що наближає нас до державницької теорії самоврядування. Хоча у найпершому - англійському варіанті - “public affairs” Портал Ради Європи, розділ нормативно-правових актів (http://conventions.coe.int/Treaty/ EN/Treaties/ Html/122.htm)). Звідси можна зробити висновок, що дефініція місцевого самоуправління у законі “Про місцеве самоврядування в Україні” є дуже наближеною до визначення у Хартії (яка була ратифікована за тиждень до прийняття закону).

Розглядаючи природу  місцевого самоврядування, слід розглянути це поняття як один із видів публічної  влади. Публічна влада - здатність і можливість офіційно впливати на людей, підкоряти своїй волі їх поведінку і діяльність за допомогою певних засобів. Місцеве самоврядування є одним із різновидів публічної влади. Головна відмінність державної влади від муніципальної - належність першій державного суверенітету. Державний суверенітет часто визначається як верховенство, самостійність державної влади в межах країни, її незалежність, рівноправність у міжнародних відносинах. Водночас, Декларація про державний суверенітет України виводить державний суверенітет як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Звичайно ж, публічні владні повноваження органів місцевого самоврядування не поширюються на всю територію держави, і місцеве самоврядування не може незалежно діяти у міжнародних відносинах.

Муніципальну  і державну владу об'єднують певні  спільні риси. І та, й інша підпорядковують  собі все населення на відповідній  території (державна влада - уся країна, муніципальна - певна адміністративна одиниця). Обидві влади є легітимними. Кожна із влад отримує періодичну легітимацію під час чергових виборів, до загальнодержавних органів та до органів місцевого самоврядування відповідно. Із легітимності публічної влади випливає обов'язковість виконання її рішень підвладними суб'єктами, підкріплена примусом, передбаченим законодавством. Універсальність публічної влади означає її поширення на усі питання, що торкаються життя населення в межах певної території, тобто немає сфер у публічному житті, де б не мали повноважень чи то державна, або муніципальна влада. Для обидвох видів влади характерне інституційне вираження її форми. Тобто, існує окремий, відділений від населення апарат, виражений у передбачених законодавством органах влади (наприклад, для муніципальної влади - це місцеві ради, голова місцевої ради, виконавчий орган місцевої ради). Фінансовим підґрунтям існування публічної влади є кошти, що стягуються із населення у вигляді податків, зборів та інш. Відповідно, територія стягнення цих коштів, для місцевої влади обмежена адміністративно-територіальною одиницею, в якій діють її повноваження.

Муніципальна  і державна влада розрізняються  за рядом важливих характеристик. Окрім  державного суверенітету, державній  владі відповідає загальнодержавний  масштаб діяльності, націленість  на найважливіші загальнодержавні проблеми і питання. Державна влада, на відміну від муніципальної здійснює свій вплив, головним чином, на осіб, пов'язаних із державою стійким правовим зв'язком - громадянством. На місцевому рівні громадянство відсутнє. Дія примусу на загальнодержавному рівні забезпечується так званими “силовими структурами”: міліцією, прокуратурою, армією, службою безпеки, пенітенціарними органами. Окрім того, збирання та розподіл загальнодержавного бюджету є прерогативою виключно державної влади, яка на свій розсуд може “ділитися” цими коштами із місцевим самоврядуванням, наприклад, у вигляді дотацій і субвенцій.