Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Конституция Украины

Зміст

Введення 3

1. Історія Конституції України. 6

2. Зміст і структура Конституції України. 20

3. Порядок внесення змін в Конституцію України. 29

4.Закон України «Про внесення змін до Конституції України»

від 08. 12. 2004 р. 33

Висновок 43

Список використаної літератури 45

Додаток 1 (Об'єкти конституції)

Введення

Конституція є породженням нового часу, хоча історія самого терміну починається з часів Стародавнього Риму – так називався певний вид актів імператора. У середні століття це слово поряд з терміном «основний закон» використовувалося і на Близькому Сході. Нерідко першою сучасною конституцією називають Конституцію Великобританії, що складається з статусів (законів), судових прецедентів, конституційних звичаїв і правових доктрин. Однак, в цілому, першою писаною конституцією, що закріпила ідею загальнолюдських цінностей, вважають Конституцію Сполучених Штатів Америки, прийняту філадельфійським Конвентом у 1787р. (так і не вступила в силу), Франції у 1791р., Польщі 1791р. (фактично не існувала). Всі вони увібрали в себе базові принципи, сформувані у суспільстві в XVII – XVIII ст.

У життєдіяльності сучасного суспільства особливе місце належить конституції. Її зміст і сутнісні риси визначаються, перш за все, тим, що вона регулює найважливіші суспільні відносини між громадянином, суспільством і державою, закріплює основи суспільного ладу, принципи організації державного апарату. Вона є фундаментом, на якому ґрунтується правова і політична система (Див. додаток 1).

Поза всяким сумнівом конституція - явище демократичного порядку, оскільки встановлює рівноправність громадян, визначені права і свободи, обмежує сваволю держави, її посадових осіб та представників. Її прийняття, а тим більш послідовна реалізація, є чинником стабільності, визначеності у розвитку суспільних відносин.

Конституція, виконуючи роль «головного регулятора», здійснює узагальнену регламентацію найбільш масових і соціально значущих суспільних відносин. Її положення значною мірою політизовані, бо регулювання здійснюється на основі врахування інтересів носіїв конкретних соціально-політичних цінностей, реального соціокультурного середовища, міжнародної обстановки і зовнішньополітичних пріоритетів, реакції громадської думки. Конституційні положення містять концентроване нормативне вираження принципів внутрішньої і зовнішньої політики держави.

На думку німецького політичного діяча Фердинанда Лассаля сутність конституції є "фактические отношения, силы, существующие в данном обществе"¹. За В.І. Ульяновим (Леніним) сутність конституції полягає "в том, что основные законы государства вообще и законы, касающиеся выборов в представительные учреждения и проч., выражают действительное соотношение сил в классовой борьбе".²

У найзагальнішому вигляді конституцію можна визначити як «основной закон государства, выражающий волю и интересы народа в целом либо отдельных социальных слоев (групп) общества и закрепляющий в их интересах важнейшие начала общественного строя и государственной организации соответствующей страны»³

Всі сучасні конституції щонайменше закріплюють два важливі аспекти, які становлять предмет конституційного регулювання: 1) проголошення і гарантування прав і свобод людини і громадянина; 2) організацію державної влади, а часто і визначають основи конституційного ладу, форму держави (форму правління, державного устрою та ін.).

Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, найважливіший нормативно-правовий акт, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика. Вона закріпила статус незалежної України - рівноправного учасника міжнародних відносин. Ця Конституція проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і затвердила реальне народовладдя. Вона узагальнила колишній розвиток суспільства і держави, створила об'єктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила невідворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів та організацій.

Нова Конституція створила основу для якісно нової системи права України, всіх її галузей і такої провідної галузі, як конституційне право України. Прийняті на основі Конституції нові законодавчі акти сприяли становленню більшості основних інститутів конституційного права, насамперед, - державного і суспільного устрою, прав і свобод людини і громадянина, форм демократії, організації державної влади та місцевого самоврядування та інших.

Основними цілями представленої роботи є: дати загальну характеристику Конституції України, а саме розглянути поняття, форму, структуру, зміст, функції і значення Конституції; роль у регулюванні суспільних відносин; проаналізувати історію розвитку Конституції України; докладно проаналізувати I, II та III розділи Конституції, визначити їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави; відобразити порядок внесення змін у Конституцію України та закони, регулюючі їх. Зробити висновки, що передбачають необхідність вдосконалення конституції України 2004 року.

При написанні роботи були використані нормативно-правові акти, підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід'ємну частку світового співтовариства.

1. Історія Конституції України

Вважається, що термін "конституція" походить відлатинського слова "соnstitutіо" - "установа", "встановлення","лад". Разом з тим існує думка, що він веде початок відобороту "rem publicum соnstituіге", з якого починаються актиримських імператорів.

Поряд з терміном "конституція" для визначення одного і того ж інституту на початкових етапах його становлення застосовувалося ще й найменування "Іех fundamenta-les" - "Основний Закон".

Конституція - категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях Древньогрецький філософів, зокрема Платона і Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу - хартіях (Магдебурзкое і Любекське право 13-18 ст.).

Ідея створення Конституції виникла в Англії. У 17 столітті там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Карпус акт (1697 г), Біль про права (1688 р.), «Форма правління державою Англією, Шотландією, Ірландією, які їм належать. Засоби управління »(1653 р.).

Конституція - це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від її імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади та місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

Конституція - особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основний закон країни: закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція формує національну систему права, об'єднує діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Соціальне призначення і роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є встановлює, що чинить право, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, інформативна та інші.

Головними ознаками конституції є:

1) основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, які визначають обличчя суспільства,

2) народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає інтереси народу і повинна служити йому;

3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам;

4) стабільність.

Юридичні властивості конституції такі:

1) конституція - це, насамперед, закон, тобто акт виняткової ваги і значення;

2) конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати конституцію;

3) конституція є основою правової системи країни, її законодавства; поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;

4) конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни;

5) існує досить складний механізм реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: на рівні реалізації конституції в цілому і на рівні реалізації конституційних норм.

Україна, як і будь-яка інша держава, має власну історію прийняття Конституції. Розглянемо її більш детально.

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права. Гетьманська держава характеризується появою актів, які мали певне конституційне значення (договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою).

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького - «Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин і передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу розподілу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча - Гетьману, а судова - Генеральному Суду)⁴.

Після смерті І.Мазепи П. Орлик 1710р. уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Цей документ відомий український історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».⁵ Інший відомий фахівець — І. Крип'якевич — звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».⁶ Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов'язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу на дані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).⁷

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.

Поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави». дані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).⁸

Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та інші.

Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 р., яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до наступного:

Україна є суверенною, самостійною і ні від кого незалежною державою.
Вся влада в УНР належить народові України.
За формою правління УНР є парламентарною республікою, Верховним органом влади якої є Всенародні Збори.
За формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.⁹

Взаємовідносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини. Організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:

органом законодавчої влади проголошуються Всенародні Збори, які формують інші гілки влади;
вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана П.Скоропадського положення Конституції УНР 1918 року не були реалізовані. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закон «Про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. та Закон «Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України» від 1 серпня 1918 р. Вони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Главою Української держави був Гетьман України, якому належала «влада управління». Він закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи. Проте модель організації влади за часів Гетьманату була глибоко антидемократичною, оскільки вона передбачала поєднання законодавчої і виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосібно формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд.¹⁰

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі мала належати Директорії. Її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал був суттєвим кроком уперед у порівнянні з «гетьманською конституцією», хоча і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Не до кінця було проведено в життя принцип розподілу влад (законодавча і виконавча влада належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 року) було прийнято ще два конституційних акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР» та Закон «Про Державну Народну Раду УНР». В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах розподілу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.

За так званого радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.).¹¹

Конституція УСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад «верховним органом влади» УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Таке ж саме право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їхній діяльності. Річ у тім, що адміністративно-командна система управління дедалі більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхні постанови у більшості випадків мали загальний характер. У такому самому напрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавства зосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Значна частина законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Ця практика поширювалася і на Україну. Законодавчі акти були джерелами права і стосувалися найважливіших сфер життя України. Їх кількість невпинно зростала.¹²

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція виявлялася в двох напрямах: 1) поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів; 2) республіканські законодавчі акти здебільшого будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 р., Конституції УРСР 1937 р. у джерелах права відбулися суттєві зміни. Усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила і Конституція УРСР 1937 р.

Президія Верховної Ради УРСР мала право видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР.¹³

Хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона незалежно від реального життя.

Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позачергові) - двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в цей період було притаманне поєднання законодавства зі здійсненням державного управління і контролю.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази. Зміст діяльності Президії у другій половині 60-х — першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія регулювала суспільні відносини, видаючи укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. У 1978 р. були розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і селищних Рад. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів; про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР.¹⁴

Конституция Украины 📙 Курсовая → 🆔 108542