МІЖРЕГІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Хмельницький  інститут

імені Митрополита  Київського і всієї України,

Предстоятеля  Української Православної церкви, Блаженнійшого  Володимира

Курсова робота

На  тему : «Конституційна характеристика форми української держави»

     Виконав:

 Студент групи БП - 21

  Сабадаш В.М.

                                          Перевірила:

                                                Литвиненко І.Л. 
 
 
 
 

Хмельницький 2011

      ВСТУП

     Мета цієї роботи – вивчити питання, пов’язані формою української держави, визначити перспективи її розвитку по Конституції.

     Категорія «форма держави» є однією знайважливіших і ємніших понять державознавства. Кожен правознавець повинен розуміти поняття, пов’язані з формами державного правління, державного устрою тощо. Ці знання необхідні для всебічного розуміння державотворчого процесу який відбувається в нашій країні, і саме в цьому полягає актуальність обраної мною теми роботи – “Форма української держави і перспективи її розвитку по Конституції” [5].

     Категорія “форма держави” має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які в своїй сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави, об'єднуються в такі групи:

• ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодіївищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління.
• ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.
• ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади. Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-правовий режим.

     Отже, форма держави — поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу — вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин.

     Структура роботи складається з трьох частин. Перша частина присвячена поняттю категорії «форма держави» в загальній теорії держави і права. В другій частині розкриваються питання процесу розбудови Української держави. Третя, остання частина присвячена аналізу політичного устрою Української держави, питанням взаємодії pізних гілок влади, особлива увага приділяється місцю Президента в політичній системі України.

     При написанні даної курсової роботи використовувались Конституція, Закони та інші нормативні акти України, Відомості Верховної Ради України, урнал Право країни”, ідручники та наукові роботи з правознавства, теорії держави і права, історії держави і права, конституційного права України тощо [15].

      РОЗДІЛ І. УКРАЇНА ЯК ПРЕЗИДЕНСЬКО-ПАРЛАМЕНСЬКА РЕСПУБЛІКА.

     Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

     Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний  представницький орган державної  влади, основним завданням якого  є вираз волі народу шляхом видання  нормативно-правових актів, що регулюють  найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

     Президент — глава держави, який втілює національну  єдність, наступність державної  влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

     Для республіки характерні наступні ознаки:

     — народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо  або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом  і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

     — здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

     — наявність складної структури вищих  державних органів влади та чітке  законодавче визначення їх повноважень;

     — одноособове або колегіальне  прийняття рішень;

     — наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

     — юридична відповідальність представників  державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них  спеціальної процедури: відклику народного  депутата, відставки уряду, вияву  недовіри — імпічменту президента;

     — можливість дострокового припинення повноважень  представників державної влади [4].

     Сьогодні  у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

     Залежно від обсягу державно-владних повноважень  президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

     Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

     — парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

     — президент обирається парламентом  з числа його членів (або спеціальною  колегією), є главою держави, але  не може бути главою уряду та здійснювати  контроль над ним;

     — президент здійснює свої конституційні  повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

     — уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед  ним; діє протягом терміну повноважень  парламенту.

     Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

     Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

     Ознаки  президентської республіки:

     — президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

     — парламент не може відправляти у  відставку міністрів, а президент  не може розпускати парламент;

     — президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

     — посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у  таких республіках може не бути уряду  як колегіального органу, його заміняє  кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

     — уряд несе відповідальність перед президентом  і діє протягом терміну президентських повноважень.

     Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

     Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом [11].

     У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої  форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

     Згідно  зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо  і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

     — єдиним органом законодавчої влади  в Україні є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

     — Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);

     — Президент України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

     — Кабінет Міністрів України є  вищим органом у системі органів  виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

     — правосуддя в Україні здійснюється виключно судами [4].

     В 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України», окремі положення якого стосуються форми державного правління в Україні. Зокрема, розширено коло повноважень Верховної Ради України, яка, на відміну від положень чинної Конституції України, не дає згоду, а призначає за внесенням, на основі подання коаліції депутатських фракцій, Президента України кандидатуру Прем'єр-міністра України та деяких міністрів; Верховна Рада України за пропозицією Президента України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та висловити йому недовіру. В разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

     Голова  Верховної Ради України у разі, якщо Президент України не підписав протягом десяти днів закон, повторно прийнятий Верховною Радою України, підписує і офіційно оприлюднює його.

     Президент України втратив право вето на прийняті Верховною Радою України  закони про внесення змін до Конституції  України [3].

      РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ.

     2.1.Україна як унітарна держава.

     Відповідно  до ст. 2 Конституції України Україна  є унітарною децентралізованою  державою, територіальний устрій якої ґрунтується на засадах єдності  і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації  у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням). Буквально це означає, що в межах державних кордонів України немає і не може бути якихось утворень, які б мали ознаки державності й право безпосередньо вступати у відносини з іншими державами та право виходу зі складу України. На всій території України будь-яке питання може й повинно бути вирішене її відповідними органами цілком і остаточно. Будь-які спроби внутрішніх чи зовнішніх сил вивести частину території України з-під її суверенітету розцінюється як замах на цілісність і недоторканність держави, а тому є тяжким злочином [4].

     Унітарність держави підтверджує низка ознак:

     – територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою;

– єдине громадянство;

     – єдині органи держаної влади: Верховна Рада України – вищий законодавчий орган влади; Президент України – голова держави, виступає від її імені, представляє Україну в міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади, судові органи на чолі з Верховним Судом України;

     - систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, 24 області, м. Київ та м. Севастополь, які мають спеціальний статус (ст. 133 Конституції України).

     Таким чином, особливістю України як унітарної  держави, є існування її у складі АРК як невід’ємної складової частини України (ст. 134 Конституції), межі повноважень якої визначені Конституцією України. Автономна Республіка Крим має органи влади – Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК (призначається Верховною Радою АРК за погодженням з Президентом України). Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України [1].

     У 1991 р. учасники президентських перегонів  Леонід Кравчук і Левко Лукьяненко виступали за унітарну форму державного устрою. Щоб зрозуміти, чому на різних етапах історії нашої держави (спроба створення Української держави в 1917 р. і утворення суверенної України в 1991 р.) її майбутній державний устрій представлявся однаковим вельми різним політичним діячам, повернемося до витоків.

     Після розпаду СРСР Україна стала незалежною, єдиною, централізованою державою зі своєю невідчужуваною територією, кордони  якої закріплені в Конституції і  законодавстві країни і визнані  світовою спільнотою, що, втім, було механічним зліпком з форми державного устрою СРСР. Розподіл України на адміністративно-територіальні одиниці стався, коли ще вона була союзною республікою. 

     Багато  політологів вважаєють що найкращою для України є саме така система – унітарної територіальної організації. Додатковий аргумент, як він каже, полягає в тому, що федеральні держави є винятками у сучасному світі, а переважна більшість держав таки унітарні [14].

     Також більшість населення України  підтримує унітарну форму правління. 58% українців і в майбутньому  хочуть бачити Україну унітарною державою. Про це свідчать результати соціологічного дослідження “Територіально-адміністративний устрій України”, проведеного Київським інститутом проблем управління імені Горшеніна, що були оприлюднені на прес-конференції в УНІАН. Підтримку унітарному устрою держави люди виказують насамперед тому, що побоюються розпаду України, а також у зв’язку з недієздатністю місцевої влади виконувати свої функції. Про невміння місцевої влади керувати, частіше за інших, говорять жителі Криму. Водночас, згідно з результатами дослідження, 22% опитаних хотіли б, аби в державі був федеративний устрій.

     Опитування  проводилось з 15 по 30 квітня 2008 року у 129 населених пунктах України (63 міста і 66 сіл), всього було опитано 2006 респондентів.

     Оскільки  Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади – парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо [8].

     Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від  існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної  держави. Принцип Унітарності нашої  держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному, духовному та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (АРК) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ і Севастополь) [17]. 

     2.2. Статус АРК як територіальної Автономної у складі України.

     Україна, будучи унітарною державою, має складний територіальний устрій, оскільки до її складу входить територіальна автономія - Автономна Республіка Крим. Під автономією (від грец. "автономія" - "незалежність") в юридичній науці прийнято розуміти відносно самостійне у здійсненні державної влади або місцевого самоврядування територіальне утворення у складі держави.

     Наявність автономії у складі унітарної  держави є досить поширеним явищем у світовій практиці державного будівництва. Автономії існують у складі таких  унітарних держав, як Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Китай, Португалія, Фінляндія та Ін. Наприклад, у Данії статус автономії мають такі її адміністративно-територіальні одиниці, як Гренландія і Фарерські острови; у Іспанії - Андалузія, Галіція, Каталонія, Країна Басків та ін.; у Китаї - Тибет, Синьцзянь, Внутрішня Монголія та ін.; у Португалії - Азорські острови та Мадейра. Автономії існують у федеративних державах, наприклад, у Російській Федерації.

     Як  правило, статус автономій надається  окремим частинам держави, які суттєво  відрізняються від інших адміністративно-територіальних одиниць історичними, географічними, економічними, національними, мовними, соціальними, культурними умовами, побутом, звичаями, традиціями тощо. За таких умов держава з метою вирішення проблем децентралізації державного управління чи національного питання або для уникнення проблем сепаратизму, за ініціативи населення щодо утворення автономії, проголошує або сприяє проголошенню автономії певної адміністративно-територіальної одиниці або території.

     Залежно від походження автономії поділяються на національні, територіальні та змішані. Визначальним чинником сутності та змісту автономії є домінуючий чинник, що призвів до її утворення. У Автономній Республіці Крим традиційно проживали представники багатьох національностей - українці, росіяни, татари, греки, караїми, гагаузи та інші, тому утворенню автономії на території Кримського півострову сприяли переважно територіальні чинники-Історичні, географічні, економічні, побутові тощо [13].

     Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід'ємною частиною України, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави.

     Надання АРК відповідного статусу також  має свою Історію. Вперше статус автономії  Крим отримав у першій половині XX ст., коли 18 жовтня 1921 р. було утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР, яка проіснувала до 1945 року і була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Цьому передувала примусова депортація з півострова кримських татар та жителів інших національностей у віддалені регіони СРСР.

     У 1954 році Кримську область було передано до складу УРСР. На підставі ст. 14 чинної на той час Конституції СРСР від 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР, яким затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР. Це відбулося на підставі рішень Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954р. та Президії Верховної Ради УРСР. Крім того. Законом СРСР від 26 квітня 1954 р. були внесені зміни до статей 22,23 Конституції СРСР. за якими Кримська область була виведена зі складу РРФСР І віднесена до складу Української РСР. Відповідні зміни були внесені й до інституцій РРФСР І УРСР. Таким чином, у 1954 році на законних підставах був встановлений статус Кримської області як української території та адміністративно-територіальної одиниці. У цьому статусі Кримська область проіснувала до початку 90-х років XX ст.

     З розпадом колишнього СРСР виникло питання визначення адміністративно-правового статусу Криму. 20 січня 1991 p ., за ініціативи жителів Криму, відбувся загальнокримський референдум щодо поновлення автономії Криму. Більшість жителів Криму підтримала питання референдуму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки" від 12 лютого 1991 p.. за яким Кримській області було надано статус автономної республіки, а Кримська обласна Рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради Кримської Автономної Республіки [10].

     Верховною Радою України були також внесені  відповідні зміни до чинної на той  час Конституції України (ст. 75) та прийнято 29 квітня 1992 р. Закон України  "Про статус Автономної Республіки Крим". Ці документи законодавчо визначили новий конституційно-правовий статус Криму як автономної республіки у складі України [4].

     Таке  рішення було прийнято з урахуванням  історичного і культурного розвитку населення на території Криму, його багатонаціональності та багатоконфесійності.

     У 1995 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про Автономну  Республіку Крим", яким до повноважень  АРК були віднесені зокрема, такі питання, як прийняття, тлумачення законів  АРК та контроль за їх дотриманням; вирішення питань територіального поділу АРК, встановлення і зміна меж районів, населених пунктів, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування міст, районів, районів у містах, селищ міського типу, сіл; визначення повноважень і порядку діяльності республіканських органів та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян; визначення структури і пріоритетних напрямів розвитку економіки республіки, забезпечення науково-технічного процесу, створення й функціонування вільних економічних зон відповідно до законодавства України тощо [1].

     Остаточне закріплення конституційного статусу  АРК відбулося після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначила, що АРК входить  до системи адміністративно-територіального устрою України (ст. 133) і залишається невід'ємною часткою України (ст. 134) з наданням їй особливих повноважень порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями [4].

     21 жовтня 1998 р. Верховна Рада АРК  прийняла Конституцію АРК, а 23 грудня 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про затвердження Конституції Автономной Республіки Крим", який надав чинності Конституції АРК як законодавчого акта [1].

     Конституцією  України 1996року (ст. 138) до відання АРК віднесене широке коло питань політичного, соціально-економічного, екологічного, культурного та іншого характеру.

     У політичній сфері АРК сприяє реалізації політичних прав і свобод громадян України та вирішує інші питання  політичного характеру, зокрема, стосовно організації та проведення місцевих референдумів; призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК, затвердження складу виборчої комісії АРК; участі у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; участі у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів.

     У соціально-економічній сфері управління майном, що належить АРК; розроблення, затвердження та виконання бюджету  АРК на основі єдиної податкової і  бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм АРК і питань соціально-економічного розвитку тощо.

     У культурній, екологічній та інших  сферах - забезпечення функціонування і розвитку державної і національних мов та культур на території АРК; охорона і використання пам'яток історії, розроблення, затвердження та реалізація програм АРК з питань культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів: встановлення зон їх санітарної охорони; ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в АРК або в окремих її місцевостях [9].

     Конституцією  та законами України АРК можуть бути делеговані також інші повноваження.

     Крім  того, АРК має Конституцію АРК  та здійснює нормативне регулювання  низки питань соціального та господарського значення. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення  Ради міністрів не можуть суперечити Конституції АРК і законам  України.

     До  повноважень АРК також віднесено здійснення нормативного регулювання з таких питань; сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; мисливства і рибальства; санітарної та лікарняної служби; містобудування і житлового господарства; громадських робіт, ремесел та промислів, благодійництва; туризму, готельної справи та ярмарків; транспорту загального користування, автошляхів та водопроводів; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури та історико-культурних заповідників (ст. 137 Конституції України) [4].

     Нормативно-правові  акти Верховної Ради АРК та рішення  Ради міністрів АРК з цих питань не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються на їх виконання. Дія таких нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з мотивів їх невідповідності Конституції та законам України може бути зупинена Президентом України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

     Зазначені питання становлять коло конституційних повноважень АРК, у межах яких представницькі та виконавчі органи здійснюють свою діяльність самостійно. Крім того, законами України та Конституцією АРК (розділ II) передбачаються деякі інші повноваження.