Конституційний контроль в Україні

Конституційний контроль в Україні

План

Вступ

1. Поняття, форми та види контролю за конституційністю законодавства.
     2. Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади

3. Функції судового контролю за конституційністю законодавства у механізмі держави.

4. Судовий контроль за конституційністю законодавства в Україні.

Висновок

Використана літратура

     Вступ

Однією з особливостей держав­ного ладу багатьох країн є наявність конституційного контролю. Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний кон­троль визначають широко: як діяль­ність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-право­вих або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійс­нення конституційного контролю са­мим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є вузьке трак­тування конституційного контро­лю, за яким він сприймається на­самперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції норма­тивно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можли­вості застосування цих актів або навіть їх існування.

Наведеному визначенню кон­ституційного контролю відповідають реалії державно-політичного життя. У багатьох країнах поняття консти­туційного контролю позначає не тільки функцію загального або спе­ціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню ор­ганізацію та діяльність.

Характер і зміст конституційного контролю багато в чому визнача­ються природою органів, які його здійснюють. Існує дві основні моделі ор­ганізації конституційного контролю. Одна з них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди загальної юрис­дикції. 

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, нази­вається також децентралізованою або «дифузивною» моделлю. її характе­ризує тлумачення конституційного контролю як суто правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань, пов'яза­них із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зво­диться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної суда­ми у зв'язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи.

У реальному житті суди, здійснюючи функцію конституційного кон­тролю, впливають на існуючий у країні політичний «клімат». Особливо це стосується вищого суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державно­му механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів за­гальної юрисдикції. Головним завданням цього органу — конституційного суду — є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існу­вати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

 Актуальність теми дослідження - Після прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України і запровадження спеціалізованого інституту судового конституційного контролю - Конституційного Суду України - у представників різних галузей юридичної науки виник особливий інтерес до вивчення цього політико-правового явища. Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який на відміну від інших органів державної влади наділений спеціальною компетенцією по забезпеченню конституційної законності в Україні. У зв'язку з цим виникла необхідність дослідження даного інституту в контексті співвідношення здійснення контрольних функцій органу конституційної юрисдикції і органів державної влади, розмежування їх компетенції.

Для демократичних європейських країн характерною є підвищена увага наукових і політичних кіл до проблем вдосконалення і зміцнення конституційного контролю. Це зумовлено тим, що конституційний контроль — одна з найбільших цінностей демократичної форми організації суспільства. Його значення полягає в наступному.

По-перше, конституційний контроль — невід'ємний елемент правової держави, важливий гарант верховенства Конституції, суттєва перепона на шляху до узурпації влади, умова і показник функціонування політико-правового режиму в межах Конституції.

По-друге, конституційний контроль — обов'язковий компонент механізму поділу влади, призначений для підтримання рівноваги; арбітр у конфліктах між гілками влади — законодавчою, виконавчою і судовою, що забезпечує необхідний баланс між владними структурами.

По-третє, конституційний контроль є інструментом подолання і згладжування федеративних суперечностей, а також неузгодженостей між державою і територіями з місцевим самоврядуванням.

По-четверте, конституційний контроль виконує роль найбільш ефективного механізму захисту особи від влади, є засобом забезпечення основних (конституційних) прав і свобод людини і громадянина, фактором перетворення Конституції на чинне право.

По-п'яте, інститут конституційного контролю, особливо після Другої світової війни, — це спроба подолати суперечності між позитивним і природним правом, поєднати юстицію, яка застосовує закон, з юстицією, яка грунтується на нормах права справедливості, а також створити нову стабільну конституційну основу влади.

З таких позицій очевидною є важливість ретельного аналізу здобутків, досягнутих конституційною наукою і державно-правовою практикою зарубіжних країн у справі правового регулювання форм організації та діяльності конституційного контролю. Отже, теоретична і практична потреба дослідження зарубіжного конституційного контролю в його європейському варіанті є цілком очевидною.

Об'єктом дослідження є конституційно-правові відносини у сфері конституційного контролю.

Предмет дослідження — конституційний контроль в Україні, процес його становлення та розвитку.

Мета і завдання дослідження. Метою індивідуально-дослідницького завдання є визначення поняття конституційного контролю в Україні, його форми та види; розкриття функцій судового контролю за конституційністю законодавства у механізмі держави.
Відповідно до поставленої мети  проекті розв’язані такі завдання:
-розкрити поняття конституційного контролю
-навести форми та види контролю за конституційністю законодавства
-перелічити функції судового контролю за конституційністю законодавства у механізмі держави
-розкрити сутність судового контролю за конституційністю законодавства в Україні

Проблеми конституційного контролю

У плані методології, наше правознавство знаходиться сьогодні в принципово інший, в порівнянні з радянським періодом, ситуації. Формування інших соціальних ідеалів, офіційні стратегії на побудову ліберальної ринкової економіки і правової держави, конституційне закріплення прав людини, поточні реформи і тому подібне ставлять перед юридичним співтовариством ряд проблем, ефективне вирішення яких безпосередньо залежить від філософської і методологічної спроможності правової науки. Такая состоятельность нынешнего правоведения рассматривается, главным образом, в контексте оценок методологического значения марксистских идей в современных условиях.

Якщо перевірка конституційності ординарних федеральних законів Конституційним Судом не викликає теоретичних суперечок і швидко закріпилась на практиці, то питання використання федеральних законів про конституційні поправки як об'єкти федерального судового конституційного контролю в даний час носить найбільш проблемний характер.

Серед вітчизняних вчених праці яких стали джерелом даного дослідження, назвемо В.Б. Авер*янова, Ю.П. Битяка, Фрицького О.Ф., Юзикова Н.С, та інші.
Цією темою займались також зарубіжні спеціалісти : П. Бадура, Б. Візер, М. Сінд жер, Л.Фаворе.

1. Поняття, форми та види контролю за конституційністю законодавства.

Функція захисту прав і свобод здійснюється органами конституційної юрисдикції шляхом використання трьох основних форм їхньої діяльності: за допомогою абстрактного, конкретного й індивідуального контролю відповідності конституції й закріпленим у ній правам і свободам людини та громадянина законів та інших нормативних актів, а також судових і адміністративних рішень.

Контроль – система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу.

Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади.

Конституційний контроль можливий лише там, де діє писане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.

Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій.

Отже, контроль - це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб - президента, членів уряду, верховних суддів.

Конституційний контроль здійснюється и у формі індивідуальної або колективної скарги, що передбачає наділення індивіда – суб'єкта прав і свобод людини, а також різних об'єднань громадян, юридичних осіб правом подавати в конституційний суд скарги про порушення своїх прав і свобод законами, нормативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від сваволі держави.

Об’єктами конституційного контролю є: звичайні, конституційні та органічні закони, поправки до конституції, міжнародні та внутрішньодержавні договори, парламентські регламенти, нормативні акти органів виконавчої влади (як правило, в тих країнах, де немає адміністративної юстиції), питання розмежування компетенції між союзом і суб’єктами федерації, відповідність конституції дій посадових осіб, акти і дії громадських об’єднань, наділених певною політичною владою (у першу чергу діяльність політичних партій), конституційність окремих положень самої конституції.

Ініціаторами конституційного контролю можуть бути фізичні та юридичні особи, і в першу чергу органи держави, наділені законом правом звернення до органів конституційної юстиції. З точки зору реалізації принципу демократії вважається нормальним, якщо коло таких суб’єктів досить широке, і з поданнями та зверненнями до органів конституційного контролю можуть звернутися, крім глави держави, уряду, групи депутатів, парламентських комітетів, і судові органи, а в деяких випадках — громадяни.

Залежно від конституційних рішень органами конституційного контролю можуть бути: а) глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди; б) спеціалізовані органи конституційного контролю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи (наприклад, Конституційна рада у Франції та інших країнах).

Конституційний контроль, здійснюваний президентом, парламентом, урядом і подібними до них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють політичну діяльність.

Спеціалізовані судові органи конституційного контролю часто мають також інші повноваження – реалізують конституційну відповідальність вищих посадових осіб держави, виступають як виборчі суди, дають офіційне тлумачення конституції тощо.

Види конституційного контролю.

За часом здійснення конституційний контроль може бути попереднім або наступним. Попередня форма контролю передбачає перевірку конституційності законів на стадії їхнього проходження через парламент. І, навпаки, у цих країнах, де застосовується наступний конституційний контроль перевірці на конституційність підля­гають закони промульговані і які набрали чинність.

За своїм змістом конституційний контроль може бути формальним і матеріальним. У першому випадку перевіряється дотримання процедурних правил, установлених для прийняття законів та інших нормативних актів. У другому випадку перевіряється зміст законів та інших нормативних актів з точки зору їх відповідності змісту конституції.

За формою конституційний контроль може бути конкретним або абстрактним. Абстрактний контроль передбачає можливість подання запиту в конституційний суд про конституційність прийнятих законів та інших нормативних актів незалежно від їхнього застосування в конкретних правовідносинах. Мета цього виду контролю – дотримання законодавцем конституції та її положень, що регулюють права і свободи людини в процесі прийняття нормативно-правових актів. Правом такого запиту наділяються, як правило, вищі органи виконавчої влади в особі президента, прем'єр-міністра, групи депутатів парламенту.

Конкретний контроль, іноді іменований інцидентним, передбачав, що питання про конституційність закону, який підлягає застосуванню, ставиться, розглядається та вирішується лише у зв'язку з конкретним судовим розглядом. Найбільш широко цей вид контролю використовується в країнах з децентралізованою системою конституційного контролю, де всі суди правочинні самі вирішувати питання про конституційність застосовуваної ними норми права. Конкретний контроль також діє й у ряді країн континентального права, де існує централізована система конституційного контролю, здійснюваного спеціалізованими органами квазісудового характеру. Централізована система виходить із того, що суди загальної юрисдикції не здійснюють контролю відповідності нормативно-юридичних актів конституції. Тут загальні суди можуть тільки порушувати питання про конституційність нормативних актів перед конституційним судом у вигляді запиту у зв'язку з розглядом конкретної судової справи й лише в цих межах забезпечувати відповідність закону конституції.

Щодо обов’язковості проведення конституційний контроль може бути обов’язковим або факультативним. У першому випадку нормативний акт обов’язково підлягає конституційному контролю, звичайно, попередньому. Що ж до факультативного контролю, то він здійснюється тільки у випадку розгляду подання правомочного суб’єкта.

Орган, який здійснює конституційний контроль, може визнати як такий, що суперечить конституції або увесь закон, або окремі його положення. Існують два види ухвал органів конституційного контролю: а) які мають рекомендаційний характер (тобто приймається рішення про неконституційність акта і направляється відповідному державному органу, який і приймає остаточне рішення про його скасування; б) найчастіше визнання акта неконституційним автоматично тягне за собою припинення його дії. Як правило, ухвала органу конституційного контролю остаточна і може бути переглянута тільки ним самим.

Ще існують такі види конституційного контролю, як :

Внутрішній – проводиться органом, що видає акт.

Зовнішній – проводиться іншим органом внутрішнього контролю, має консультативний характер. Цей вид контролю найчастіше є наступним.

Повний – охоплює всю систему суспільних відносин, урегульованих конституцією.

Частковий – поширюється лише на певні сфери суспільних відносин – права людини і громадянина, федеративні відносини.

 У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку конституціиності судових рішень і нормативно-правових актів органів виконавчої влади, включаю­чи акти глав держав.

2.Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади

Навряд чи у когось може викликати сумнів, що однією з найважливіших умов розбудови в Україні правової демократичної держави є забезпечення в щоденній політико-правовій практиці державного життя принципів верховенства конституції та конституційної законності, які поширюються на всю територію держави, на всіх громадян та на всі органи державної влади[1, c. 399].

У сучасній правовій практиці можна відзначити наявність існування низки специфічних правових засобів охорони конституції – адже навіть у вузькому розумінні цього терміна, під правовою охороною конституції розуміється сукупність контрольно-наглядових повноважень та заходів з боку державних органів, які мають право перевіряти зміст нормативних актів та дій учасників правовідносин щодо їхньої відповідності Основному закону. Особливу увагу треба звернути на те, що правова охорона конституції аж ніяк не обмежується винятково діями компетентних органів стосовно перевірки відповідності тих чи інших законодавчих та інших нормативно-правових актів конституції, оскільки до комплексу охоронних заходів належать також дії щодо підготовки внесення поправок до конституції чи вдосконалення конституційних норм, розвиток галузевого законодавства, яке покликано забезпечити реальні умови запровадження конституційних принципів, заходи відповідальності, які застосовуються до тих, хто порушує конституцію.

Проте, важливо проаналізувати такий специфічний інститут забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів та її прямої дії як конституційний контроль. Інколи конституційний контроль розглядається навіть як окрема гілка державної влади. Наприклад, з визначенням Ж. Овсеп’яна, конституційний контроль – це "відособлена, автономна гілка влади,… яка має ознаки, властиві кожній з гілок державної влади і реалізується в таких же самих організаційно-правових формах, тобто через нормотворчість, правозастосування, шляхом тлумачення та через правоохоронні форми"[2, c. 46]..

При цьому як у першому, так і другому випадках, застосовуючи поняття "відповідності" нормативного акта конституції, мається на увазі його юридична несуперечливість конституції. Варто особливо наголосити на цьому положенні, оскільки останнім часом деякими політиками, прихильниками, так би мовити, "розширення" змісту Конституції України, вносяться пропозиції стосовно збільшення обсягу конституційного регулювання за рахунок конкретизації конституційних норм та збільшення їхньої кількості. На перший погляд, їхня аргументація видається досить переконливою, проте, на жаль, в реальності їй бракує чіткого усвідомлення того, що може бути визначено поняттям "юридичної техніки". Насправді, в Конституції України міститься чимало статей, в яких трапляються такі словосполучення: "крім випадків, визначених законом", "у випадках, передбачених законом", "визначаються законом", та ін. Однак факт сполучення конституційного та простого законодавчого регулювання з правового погляду є цілком нормальним і прийнятним явищем практично для всіх правових систем світу, оскільки жодна конституція не може визначити всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому чи, принаймні, законодавчому регулюванню.

Разом з тим, окреслюючи стан та характер здійснення функцій конституційного контролю органами державної влади в Україні, на нашу думку, було б методологічно некоректно намагатися встановити, який саме науково-теоретичний підхід у тлумаченні сутності і змісту конституційного контролю є більш адекватним сучасним реаліям українського державотворення. Адже дві наведені позиції насправді не суперечать, а, швидше, навпаки, доповнюють одна одну, хоч, як відомо, це не означає й того, що в процесі здійснення функцій конституційного контролю в діях різних органів державної влади не існує своєї, властивої лише їм, специфіки. Зокрема, конституційний контроль з боку глави держави та органів виконавчої влади найбільш пов’язаний з політичними процесами. Саме тому в юридичній літературі його досить часто ще визначають як загальнополітичний конституційний контроль. Здійснення цієї форми конституційного контролю, як правило, передбачає створення допоміжних органів та інститутів. Для прикладу, до таких органів можна віднести хоча б Законодавчу раду. Цей орган державної влади було утворено з метою сформулювання висновків щодо законопроектів. Причому оцінка Законодавчої ради стосується лише чітко визначеного кола питань, а саме: а) наскільки законопроект відповідає основним законам та правопорядку в цілому; б) чи відповідають приписи законопроекту іншим законам; в) чи відповідає законопроект правоохоронним цілям; г) чи має законопроект таку форму, яка б дозволила забезпечити виконання ним своєї мети; д) які проблеми можуть виникнути під час застосування закону [3, c. 715-716].

Однак, разом із допоміжними органами загального конституційного контролю можуть існувати та функціонувати ще й спеціалізовані органи. Одним з таких спеціалізованих органів є інститут уповноваженого з прав людини (омбудсмена).              Однак подібна класифікація органів конституційного контролю на допоміжні та спеціальні, очевидно, далеко не вичерпує всього їх розмаїття та всіх форм їхньої діяльності. Тому як альтернативну модель деякі дослідники пропонують розподіляти всі органи конституційного контролю на: парламентські, судові, громадські, спеціалізовані та адміністративні. Відповідно до іншого підходу, який виходить з пріоритету саме парламентської форми конституційного контролю, всі його органи розподіляються на парламентські та позапарламентські. Протилежною щойно наведеній позиції є теорія, згідно з якою основною формою конституційного контролю є судова діяльність, яка може здійснюватися чи судами загальної юрисдикції (США, Данія, Мексика), чи спеціалізованими судами. Причому, такий обов’язок держави забезпечити ефективний судовий захист прав і свобод людини та громадянина, як зазначають О. Кушніренко та Т. Слінько, випливає не лише з норм національного законодавства тієї чи іншої держави, але й з міжнародного права, зокрема, із ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4, c. 117].

На відміну від конституційного контролю, здійснюваного загальними судами, специфіка спеціального судового контролю полягає в тому, що органи, які його здійснюють, мають спеціальну юрисдикцію, яка реалізується в процесі конституційного судочинства і не передбачає додаткового винесення рішення парламенту щодо неконституційності того чи іншого закону, якщо його було визнано неконституційним органом конституційної юстиції. Однак у законодавстві тих чи інших країн норми, що регламентують діяльність цих спеціалізованих судів, є досить відмінними.

Ознайомившись з функціями спеціального судового контролю і визначивши його місце в загальній системі конституційного контролю, важливо звернути увагу на таку його властивість як порядок розгляду та вирішення справ у процесі конституційного судочинства. Адже конституційне судочинство, – одне з різновидів процесу реалізації судової влади, і тому йому властиві загальні риси процесу здійснення правосуддя, а саме: воно здійснюється лише судом, лише на підставі закону і лише у передбаченому процесуальному порядку [9, c. 20-21].

Досліджуючи процеси реалізації конституційного контролю слід обов’язково звернути увагу й на те, що крім наявності цілої низки суб’єктів конституційного контролю, вкажемо й на неоднорідність його об’єктів, якими виступають: закони, нормативно-правові акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, міжнародні договори, акти судових органів, організація і проведення виборів та референдумів, діяльність політичних партій та інших громадських об’єднань, дії посадових осіб в порядку їх конституційної відповідальності та ін. Відповідно до цього, а також зважаючи на характер та механізм винесення рішень органами конституційного контролю, можна виділити декілька видів цієї діяльності.

Зокрема, як зазначає В. Вітрук, є всі підстави, аби виділити принаймні п’ять основоположних чинників, які визначають процес конституційного контролю [11, c. 27-27].

1. Час реалізації функцій конституційного контролю. Відповідно до нього, не можна говорити про превентивний та репресивний конституційний контроль. Перший з них торкається актів, які ще не набрали законної чинності, тоді як другий стосується вже юридично діючих нормативно-правових актів.

2. Другим чинником, який може бути покладено в основу класифікації видів конституційного контролю, є його правові наслідки. Відтак рішення органів конституційного контролю можна поділити на консультативні та постановчі. Причому інколи як ті, так і інші рішення можуть прийматися одним і тим же органом конституційного контролю. Наприклад Конституційний Суд України може приймати рішення щодо неконституційності законів чи їх окремих положень. Таке рішення є обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин і тягне за собою автоматичне скасування акта, а також може давати офіційне тлумачення конституції і законів, яке формально, як зазначає М. Тесленко [13, c. 9], не тягне за собою скасування будь-яких актів або їх окремих положень.

3. Третьою класифікаційною підставою є безпосередній предмет перевірки конституційності тих чи інших актів. Відтак діяльність органів конституційного контролю може розглядатися як матеріальна – у тому випадку коли, перевіряється зміст нормативно-правового акта положенням конституції, та як формальна – коли предметом перевірки є питання дотримання формальних процедур видання нормативних актів. Тобто – чи був він прийнятий компетентним органом, чи було дотримано законодавчо встановлену процедуру прийняття цього акта, чи дотримано процедуру оприлюднення акта тощо.

4. Четвертою підставою класифікації видів конституційного контролю є порядок його проведення. Відповідно до цієї ознаки, як про факультативний конституційний контроль можна говорити, якщо органи конституційного контролю виносять своє рішення лише у тому випадку, коли до них надходить звернення щодо перевірки конституційності тих чи інших актів а про обов’язковий – коли перед промульгацією перевіряються всі законодавчі акти.

5. П’ятою ознакою є спосіб проведення конституційного контролю, який дає змогу виділити конкретний конституційний контроль – це коли предметом спору виступає відповідність конституції того чи іншого нормативно-правового акта, який застосовується під час розгляду чи вирішенні якоїсь конкретної справи, та абстрактний – якщо органи конституційного контролю не пов’язують свою діяльність з будь-якою конкретною справою.

3. Функції судового контролю за конституційністю законодавства у механізмі держави.

Судова влада не повинна зводитися лише до правосуддя, їй властиві й інші соціально вагомі функції. Так, призначення функції контролю - здійснення конституційного та судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів та посадових осіб.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Осно­вою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. І хоч і сьогодні тут дискутуються питання обсягу повнова­жень судів у сфері конституційного контролю, реальність цих повнова­жень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція конституційно­го контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад. 

  Конституційний Суд України як орган судової влади покликаний забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої та виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи (ст.1 закону "Про Конституційний Суд України").

Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 14 закону "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності у країні.

Конституційний Суд контролює органи законодавчої, виконавчої влади, перевіряє їх акти на відповідність Основному Закону України. Вказаний орган судової влади у випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим договорам та угодам визнає їх недійсними з моменту введення їх в дію.

Свої повноваження Конституційний Суд реалізує шляхом конституційного правосуддя.

Розглядаючи скарги на неправомірні дії посадових осіб, що обмежують права громадян, суди тим самим контролюють органи виконавчої влади (ст. 2481 ЦПК України). Крім того, судовому контролю підлягають і правові акти, видані органами виконавчої влади, законність яких оспорює прокурор (це положення витікає зі змісту ст. 24815 ЦПК України), рішення державних органів, прийняті відносно релігійних організацій та ос порені в суді (див. ст. 24811 ЦПК України).

Особливе значення надається судовому контролю за законністю у сфері кримінального судочинства. Зацікавлені у справі особи можуть оскаржити в суд постанову про відмову у порушенні справи (ст.2361 КПК України), санкцію прокурора на арешт (ст.2363 КПК України), постанову про припинення справи (ст.2365 КПК України). Перевіряючи по суті вказані скарги, суддя, таким чином, перевіряє дотримання вимог закону в ході провадження у справі, відновлює при необхідності порушені права особи.