Концепція чинників розміщення продуктивних сил

ВСТУП  

Концепція чинників розміщення продуктивних сил  належить до фундаментальних у системі  наук про територіальну їх організацію. Отже, не випадково, що література з  цієї проблеми тією чи іншою мірою  присвячена дослідженню чинників розміщення.

Між конкретним економічним об'єктом і міс¬цем  його розташування існують певна  взаємозалеж¬ність та взаємозв'язок. Тому на вибір місця, району, майданчика розміщення впливають, з одного боку, особливості самого об'єкта, а з  іншого — специфіч¬ні умови території, де він розміщений або може роз¬міщуватися і розвиватися.  

1. Сучасні  концепції розміщення продуктивних  сил  

При дослідженні  питань територіальної організації  продуктивних сил центральне місце  відводиться обґрунтуванню концепції  розміщення їх. Концепція розміщення продуктивних сил — система положень, спря¬мована на пошук доцільних  шляхів збалансованого розвитку їх і  удоско¬налення територіальної організації  суспільного господарства. Це динамічна  категорія, що змінюється залежно від  можливостей і потреб певного  ета¬пу суспільного розвитку.

Більша  частина концепцій, покликаних стимулювати  і регулювати розвиток господарства, вирізняються своїм прагматичним змістом, спрямованістю на вирішення практичних питань, що стоять перед суспільством. Вимоги практики зумовили широку математизацію  економічних наук, у тому числі  й пов'язаних з розміщенням виробництва.

У системі  наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил  винятково актуальне значення мають  територіальні аспекти. По-перше, розміщення є суто територіальним. По-друге, воно неминуче пов'язане із залученням до потреб промислового та пов'язаного з ним будівництва на значних територіях.

Просторовий аспект розміщення продуктивних сил  зводиться до вибору доцільних місць  локалізації будівництва або  реконструкції підприємств і  пов'язаних з ними об'єктів. Одним  з центральних його напрямів є  оцінювання території як бази розміщення продуктивних сил. Однак нас цікавить не стільки оцінка тих або інших  методів визначення місць розміщення, скільки обґрунтування підходу  до дослідження.

Прийняті  в практиці вихідні положення  ґрунтуються на концепції, яку можна  назвати концепцією територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для  локалізації тих або інших  виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення. Зазначена концепція  рекомендує пошук найбільш прийнятних варі-актів просторової організації  продуктивних сил лише в конкретному  регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розмі¬щення  підприємства, яке належить спорудити. Однак якщо регіон вибра¬но неправильно, то кращий у його межах просторовий  варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих.

Це можна  проілюструвати таким умовним прикладом. Припустімо, що середня зважена по одному регіону економічна ефективність уже визна¬чена і становить 10 одиниць. Зрозуміло, що в межах цього регіону  є точки, що характеризуються як більш  високими, так і більш низькими показниками ефективності розміщення, ніж середні. Крайні максимальні  та мінімальні значення ефективності в цих точках приймемо відповідно такими, що дорівнюють З і 16 одиницям.

Фактично  ж зазначена середня зважена  ефективність (10 одиниць) не може бути основою для пошуку найбільш прийнятної величини ефективності розміщення. Наприклад, в іншому регіоні середня зважена  еко¬номічна ефективність розміщення значно нижча і становить 5 одиниць. Водночас крайні мінімальні та максимальні  значення ефективності розміщення становитимуть  відповідно 1 і 18 одиниць. Звичайно, при ви¬рішенні конструктивних проблем нас цікавить конкретна величина, тобто найбільш прийнятна точка розміщення, яка, виходячи із зазначених умов, знаходиться в іншому регіоні (18 одиниць).

Концепція територіальних обмежень не дає змоги  вибрати найбільш обґрунтований  варіант просторової локалізації  промислового підприєм¬ства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись  у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. Незважаючи на те, що зіставляються умовні показники, неприйнятність концепції територіальних обмежень вибору місця для будівництва  нового або рекон¬струкції діючого  промислового підприємства є очевидною.

Отже, концепція  просторових обмежень не дає можливості ефективно вирішувати актуальні  проблеми удосконалення територіальної організації продуктивних сил на сучасному етапі. Така концепція  має враховувати специфіку просторової  локалізації галузей як видобувної, так і обробної індустрії.

В останнє  десятиріччя в ряді досліджень набула поширення модифікація концепції  просторових обмежень, яку умовно можна назвати кон¬цепцією територіальних можливостей населених пунктів, насам¬перед міст, в межах яких і розміщується більша частина об'єктів  про¬мислової діяльності. Сутність її полягає в тому, що наявність у  межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов'язане  з ним будівництво, розглядається  як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Концепція просторових можливостей міст у  кінцевому підсумку орієнтує на соціальне  доцільне та економічно виправдане використання зе¬мель для промислового і пов'язаного  з ним будівництва. Значення зе¬мельних ресурсів як важливого чинника розміщення продуктивних сил і регіонального  розвитку неухильно зростає, що зумовлено  зростанням дефіцитності земель. У  регіональних умовах проблема раціонального  відчуження земель сільськогосподарського використання для потреб промисловості  набуває винятково важливого  економічного значення. Цим по¬яснюється посилена увага до земельних (територіальних) ресурсів при дослідженні проблем розміщення продуктивних сил і розвитку регіо¬нального господарства України.  
 
 

2. Систематизація  чинників розміщення продуктивних  сил  

Вплив конкретних чинників на процес розміщення продуктивних сил зумовлений, по-перше, істотними відмінностями територій (особливо в нашій країні), на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге, — специфікою функціонування самих виробництв, що належать до різних галузей. Виходячи з цього, чинники  розміщення продуктивних сил можна  поділити на дві групи.

Першу групу утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. Умови розміщення — це певні властивості  території. Розрізняють чотири родові групи, або класи, умов розміщення: природно-ресурсні, економічні, соціальні (соціально-демографічні), еко¬логічні.

До групи  природно-ресурсних чинників входять  мінерально-сиро¬винні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіальні біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси.

Групу економічних чинників утворюють  економіко-географічне положення, енергетична  і будівельна бази, основні виробничі  та невироб¬ничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, умови комбінування і кооперування виробництв, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика тощо.

Група соціальних (або соціально-демографічних) чинників охоплює динаміку чисельності  населення, його розміщення, відтворення, структуру (вікова, статева, сімейна, освітня), регіональну демографічну політику, зайнятість населення в суспільному виробництві, структуру зайнятого населення, трудових ресурсів, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури (житлом, підприємствами роздрібної торгівлі, громадсько¬го харчування, побутового обслуговування тощо).

У групі  екологічних чинників виділяють: забруднення  та охорону водойм, атмосфери, охоронні природні території, загальну екологічну ситуацію в регіоні.

Кожний  з цих чинників або деяка сукупність їх можуть сприяти розвитку відповідного виробництва в цьому районі або, навпаки, перешкоджати його розгортанню  в оптимальних масштабах. Умови  розміщення виробництва змінюються в часі передусім під впливом  науково-технічного прогресу, соціально-економічного розвитку.

Другу групу чинників розміщення продуктивних сил утворюють вимоги, що висуваються  до розміщення і розвитку економічних  об'єктів. Вони визначаються внутрішньою  логікою розвитку кожної галузі, її властивостями і специфікою. Іншими словами, ця група охоплює власне чинники розміщення, зумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю територіальної організації підприємств, галузей, виробництв. До чинників розміщення належать, наприклад, електро-, тепло-, водо-, праце, наукомісткість продукції, транспортабельність  сировини, напівфабрикатів, готової  продукції тощо.

У вартісній  формі до чинників розміщення відносять  витрати на сировину, матеріали, паливо й енергію, робочу силу, основні фонди. Значення ринкового (споживчого) чинника  розміщення виробництва визначається витратами на транспортування продукції  до місця її споживання. Перелічені чинники розміщення властиві будь-якому  матеріальному виробництву. Залежно  від характеру вияву чинників розміщення галузі промисловості класифікують на енерго-, тепло-, праце-, наукомісткі  тощо. Так, до галузей, що тяжіють до джерел сировини, можна віднести підприєм¬ства  металургії, лісової, целюлозно-паперової  промисловості, багато галу¬зей харчової та легкої промисловості; до джерел палива й енергії — електросталеплавильні та феросплавні виробництва, виробництво лег¬ких кольорових металів, підприємства багатьох галузей хімічної промис¬ловості; до районів концентрації трудових ресурсів — підприємства багатьох галузей машинобудування, більшість галузей легкої промисло¬вості тощо.

Техніко-економічні чинники змінюються в часі залежно  від прогресу в технології виробництва, транспортабельності сировини та матеріалів, удосконалення виробничих відносин, зростання масштабів суспільного  виробництва тощо.

Незважаючи  на те, що ці дві групи чинників розміщення продуктив¬них сил взаємопов'язані, існують відмінності в їхній  динаміці, тенденціях розвитку, еволюції. Так, умови розміщення відрізняються  меншою просторовою еластичністю, рухливістю, ніж техніко-економічні чинники  розміщення виробництва. Причому відносно менша рухливість умов розміщення має  як економічний (переміщення в просторі, наприклад, об'єктів інфраструктури), так і фізичний характер (наприклад, неможливість переміщення родовищ  корисних копалин або кліматичних  умов). Таке важливе практичне завдання, як пошук району, місця, території (майданчика) для розміщення великих новобудов, полягає у зіставленні (порівнянні) кількох територій з еталонними вимогами. Розміщення галузей матеріального  виробництва має ґрунтуватися на кількісній і якісній оцінці сукупного  впливу всіх груп чинників. Багаточинниковий аналіз розміщен¬ня виробництва  дає можливість визначити економічний  ефект розміщен¬ня галузей, вибрати  основні напрями спеціалізації  економічних районів, територіально-виробничих комплексів, обґрунтувати шляхи удосконалення  територіальних економічних пропорцій  на перспективу.  
 

3. Концептуальні  положення політики регіонального  розвитку в Україні  

Розширення  самостійності та повноважень органів  місцевого самоврядування в умовах переходу до ринку зумовлює потребу  в розвитку регіональних досліджень з метою конструктивного підходу до наукового обґрунтування управління регіональним розвитком. Останній органічно пов'язаний з іншими не менш важливими і складними процесами: формуванням ринкових відносин, розгортанням нових форм власності, пріоритетним соціальним розвитком, а також з екологічною та демографічною ситуацією тощо.

Політика  регіонального розвитку є складовою  загальнодержавної політики щодо соціально-економічних  та суспільно-політичних перетворень 

в Україні.

Вона  спрямована, зокрема, на підвищення ролі регіональних і місцевих органів  управління у здійсненні реформ та розбудові незалеж¬ної Української  держави.

Одним з важелів удосконалення територіальної організації суспіль¬ства стає політика регіонального розвитку, орієнтована  на становлення механізмів управління формуванням господарських адміністративно-те¬риторіальних  систем всіх типів та просторових  рівнів. Вона покликана забезпечувати комплексно-пропорційний розвиток територій з макси¬мальним урахуванням місцевих умов і ресурсів.

Державна  політика регіонального розвитку —  це цілісна су¬купність заходів, спрямованих на стимулювання ефективності соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх  ресурс¬них потенціалів та пріоритетів, забезпечення сприятливих умов для  життєдіяльності населення, вдосконалення  територіальної організації суспільства.

Об'єктами політики регіонального розвитку є  територіальні утворен¬ня, які слід розглядати як системи певного підпорядкування, в межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Суб'єк¬тами її виступають центральні, регіональні та місцеві органи державної  виконавчої влади та органи місцевого  самоврядування, які виходячи зі своєї  компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економіч¬ним розвитком регіонів.

Основна мета сучасної державної політики регіонального  розвитку в Україні полягає у  збереженні та зміцненні політичної стабільності, територіальної цілісності, соціальної та економічної єдності Української держави на основі раціонального територіального поділу праці, поєднання інтересів різних регіональних спільностей із загальнодержав¬ними інтересами, створення відносно однакових можливостей для плідної життєдіяльності населення в усіх регіонах України.

У нашій  країні накопичився комплекс регіональних проблем і диспропорцій, що зародилися у минулі десятиріччя. До основних з  них можна віднести такі:

- відставання  малих міських і ще більшою  мірою сільських поселень від  великих міст за рівнем економічного  і соціального розвитку;

- деформація  статево-вікової структури сільського  населення; 

- посилення  регіональної диференціації за  якістю навколишнього середовища;

- соціально-економічні, екологічні, психологічні та інші  проблеми у зонах радіоактивного  забруднення в результаті аварії  на Чорнобильській атомній електростанції, а також у регіонах розміщення  переселенців;

- застарілий  багатоплановий адміністративно-територіальний  поділ. 

Відповідно  до мети та назрілих проблем визначаються стратегічні завдання політики регіонального  розвитку, а саме:

- здійснення  реструктуризації економіки регіонів, яка ґрунтується на вимогах  забезпечення соціально-економічної  ефективності відповідних заходів; 

- налагодження  ефективних внутрішньо- і міжрегіональних  економічних зв'язків, спрямованих  на формування національної економіки  та регіо¬нальних господарських  комплексів;

- заохочення  розвитку інвестиційної діяльності  на території регіонів створенням  пільгових умов у оподаткуванні  та здійсненні інвестиційної  діяльності;

- формування  і розвиток спеціальних (вільних)  економічних зон, технопарків,  технополісів з першочерговим  визначенням локальних територій  для їхнього розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіо¬нами;

- стимулювання  демографічного розвитку регіонів  з метою усунення негативних  наслідків, пов'язаних з високою  смертністю і низькою народжуваністю  населення; 

- створення  сприятливих умов для розвитку  малих підприємств виробничого  типу, фермерських господарств (пільгове  оподаткування, фінансова та морально-технічну  підтримка);

- формування  регіональних фінансово-бюджетних  і кредитно-банківських систем, які  мають регулювати надходження  та використання грошових ресурсів  у межах бюджетних та позабюджетних  фондів;

- здійснення  заходів щодо стабілізації регіональних  ринків праці, товарів та послуг  із застосуванням для цього  економічних важелів, а та¬кож  регіональних та місцевих замовлень; 

- створення  ефективних регіональних систем  соціального захисту населення. 

У сучасних умовах місцевим органам влади й  управління надається можливість вирішувати проблеми розвитку регіонів на основі власної фінансово-економічної бази, ефективного використання комунальної  власності, територіальних ресурсів і  надання законодавством повноважень. При цьому суттєво зменшується  пряме управління із центру з боку державних структур, але залишається  цільове фінансування окремих проектів, пільгові кредити тощо з метою  регулювання регіональних пропорцій  у розвитку регіонів.

Загальнодержавна  стратегія розміщення продуктивних сил має узгоджуватися з завданнями комплексного й ефективного розвитку еконо¬міки регіонів.

За центральними державними структурами мають бути закріплені питання регулювання  територіальних народногосподарських пропорцій, рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, проведення соціально-демогра¬фічної, природно-ресурсної, інвестиційної та містобудівної політики, а також розробка міжрегіональних стандартів, вимог, норм і нормативів.

Очевидною є також необхідність розробки та реалізації спеціальних державних  програм реформування господарства окремих регіонів з екстремальними умовами. Передусім такого перетворення потребують гос¬подарські комплекси  регіонів з порушеною структурою виробництва і складною екологічною  ситуацією. Це визначатиме нову якість соціаль¬но-економічних потреб, інтересів, пріоритетів і можливостей. Інакше ка¬жучи, до економічного, соціального  й екологічного добробуту слід йти  не під суспільства в цілому до регіону, як було раніше, а навпаки.

Механізм  реалізації політики регіонального  розвитку має забезпечуватися правовими  та економічними важелями. До перших належать су¬купність законодавчих і нормативних  актів, що регулюють відносини між  суб'єктами регіональної політики, форми  та методи її здійснення. Серед економічних  важелів найважливішим є формування фінансових ресурсів, які давали бможливість  забезпечити здійснення відповідних  регіональ¬них програм.

Тенденція становлення політики регіонального  розвитку така, що з часом її межа все більше має пов'язуватися  з комплексними завданнями стійкого економічного зростання. У своєму класичному вигляді вона зводиться до реалізації заходів, спрямованих на вирішення  конкретних регіональних проблем.

Реалії  господарської діяльності та життя  сприяють перетворенню політики регіонального  розвитку на досить складне, комплексне явище, що вбирає в себе компоненти багатьох традиційних напрямів політики дер¬жави. Реалізація активної політики регіонального розвитку в кінцевому  підсумку спрямована на вдосконалення  територіальної організації суспіль¬ства, передбачає врахування її основних аспектів: економічного, соціаль¬ного, демографічного, розселенського, екологічного, науково-технічного тощо. Сукупність цих аспектів найповніше охоплює термін «політика регіонального  розвитку» на відміну від термінів «регіональна економічна полі¬тика» або  «регіональна соціально-економічна політика». Водночас перший термін узгоджується з усталеним терміном «управління  регіональним розвитком».

Державна  політика регіонального розвитку ґрунтується  на таких принципах:

- децентралізація,  послідовне передавання прав  і обов'язків у сфері регулювання  регіонального розвитку місцевим  органам управління та самоврядування;

- законодавче  закріплення за останніми сталих  джерел поповнення місце¬вих  бюджетів для виконання своїх  функцій; 

- концентрація  зусиль центральних органів на  вирішенні завдань національного  масштабу, а також гострих проблем,  як правило, у великих регіонах;

- диференційований  державний вплив на розвиток  окремих регіонів країни у  вирішенні економічних, соціальних, екологічних, науково-техніч¬них  та інших проблем регіонів;

- превентивність  політики регіонального розвитку, зокрема на стадії зародження  великих територіальних диспропорцій.

Методи  і принципи управління мають використовуватись  у державній політиці регіонального  розвитку комплексно. З розвитком  ринкових відносин, децентралізації  управління переважного значення набувають  економічні та соціально-психологічні методи.

Основною  формою реалізації державної політики регіонального розвитку стають національні  програми вирішення комплексних  проблем великих територій. Розробка та реалізація їх фінансуються з державного і місцевих бюджетів, а також з  інших джерел. Регіонально орієнтовані  державні програми мають узгоджуватися  за термінами, заходами та ресурсами  з програмами зайнятості, науково-технічними, екологічними та іншими державними і  місцевими програмами.

Для окремих  територій необхідними заходами політики регіонально¬го розвитку є  такі:

- створення  пільгового режиму для підприємництва;

- застосування  пільгового режиму оподаткування  для населення; 

- адресне  спрямування державних інвестицій;

- кредити,  субвенції, субсидії та дотації  на розвиток соціальної сфери; 

- установлення  і диференціація обмежень та  нормативів, а також охоронних  режимів. 

Перелічені  заходи можуть бути разовими, коротко-, середньо- та довгостроковими.

Регіональне програмування вносить у систему  політики регіонально¬го розвитку елементи перспективності, орієнтованості на тривалі  зміни у сфері удосконалення  організації суспільства, перетворює систему за¬ходів на засіб досягнення визначених цілей господарського розвитку.  
 

ВИСНОВКИ  

В контрольній  роботі були розглянуті сучасні концепції  та чинники розміщення продуктивних сил. В результаті аналізу роботи можна зробити наступні висновки.

Чинники розміщення продук¬тивних сил —  це сукупність численних різно¬якісних  умов, ресурсів, передумов, потрібних  для вибору місця розміщення або  подальшого розвитку будь-якого соціально-економічного об'єкта з ураху¬ванням його особливостей, виробничих критеріїв і поставленої  мети.

Сукупність  чинників утворює своєрідний механізм, необхідний для «запуску» процесу  розміщення. Чинники регулюють кількісні  та якісні характеристики розміщення усіх конкретних видів людської діяльності та мають вирішальний вплив на цей процес.

Якщо  територіальний поділ праці пояснює  загальний механізм розміщення продуктивних сил у межах певної соціально-економічної  системи, то сукупність чинників розміщення конкретних економічних, соціальних та інших об'єктів є важливим інструментом вирішення конкретної про¬блеми  локалізації об'єктів, їхній облік дає можливість уникнути поми¬лок у розміщенні окремих підприємств, галузей і виробничих комплексів, підвищити економічну ефективність їхнього функціонування.

Майже всі чинники розміщення піддаються формалізації. Цим зумовлені можливості широкого використання науково-методичних підходів до обґрунтування комплексності  розвитку продуктивних сил. Посилення  вимог до якості цього процесу, особливості  регіональної соціально-економічної  політики змушують виробляти нові підходи  до оцінювання чинників розміщення продуктивних сил.  
 

ЛІТЕРАТУРА  

1. Іщук  С.І. Розміщення продуктивних  сил (теорія, методи, практика). Вид. 4-е, доп. – К.: Європ. ун-т  фінансів, інформ. систем, менеджм. і  бізнесу, 2002. – 216 с. 

2. Розміщення  продуктивних сил (підручник)., за  ред. Ковалевського В.В., Михайлюка  О.Л., Семенова В.Ф. — К.: “Знання”, 1998. — 546 с. 

3. Соціально-економічна  географія України: Навч. посібник., за ред. проф. Шабіля О.І. —  Львів: Світ, 1994. — 608 с. 

4. Стеченко  Д.М. Розміщення продуктивних  сил і регіоналістика: Підручник.  — К.: Вікар, 2006. — 396 с. 

5. Хвесик  М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.  Розміщення продуктивних сил  та регіональна економіка: Навч. посібн. — К.: Кондор, 2005. — 344 с.