Корпоратвне управління

ВСТУП

Термін "корпоративне управління", незнайомий більшості менеджерів ще три-чотири роки тому, придбав останнім часом величезну популярність. Правда, інтерес до цієї теми в більшості практиків, а також у державних чиновників почав вгасати після успішного написання Кодексу корпоративного поводження й закінчення рекламної кампанії із цього приводу. Причини вгасання інтересу в цих груп різні. Автори кодексу, очевидно, упевнені, що він зробив нас істотно більше "правильні й корпоративними", практики усе більше сумніваються в тім, що "корпоративне управління", представлене кодексом, може хоч якось допомогти їм у рішенні поточних проблем.

Метою курсової роботи є дослідження особливостей управління корпорацією у сучасних умовах. Для досягнення поставленої мети було поставлено наступні завдання:

- обґрунтувати передумови, сутність і критерії корпоративного управління процесом інтеграції підприємств;

- визначити характеристику особливостей організації управління корпорацією;

- проаналізувати організаційну структуру і структури управління корпорації;

- дослідження економічного механізму управління корпорацією;

- вдосконалити організаційний механізм управління корпорацією.

Над дослідженням працювали такі фахівці як: Бойко Є.В., Грудницька С., Лесечко Л., Задихайло Д.В., Кібенко О.Р., Клейнер Г., Назарова Г.В., Рокоча В.В., Плотніков О., Суторміна В.М.

У той же час для більшості з нас як безпосередньо сам термін "корпоративне управління", а також те, що під цим мається на увазі, поки що не стали більше зрозумілими, чим переклад на росіянин шаманських заклинань аборигенів Нової Землі. Ця область асоціюється або зі словами "менеджмент", управління (корпорацією, тобто компанією), або із чимсь зовсім закордонним, що не має до нашої рідної дійсності ніякого відношення. Коли ми чуємо про компанії, які починають приділяти увагу відносинам з інвесторами, робити "реверанси" дрібним акціонерам, ми найчастіше списуємо це на витрати виходу "блакитних фішок" на західні ринки капіталів і думаємо, що насправді діловим людям ніколи займатися подібною дурницею. Спробуємо розібратися, у чому причина такого відношення й чи дійсно все саме так.

Отже, далі ми будемо мати на увазі під сферою корпоративного управління систему взаємин і взаємодії між менеджерами компанії і її власників (акціонерами/інвесторами) з питань забезпечення ефективності діяльності компанії й захисту інтересів власників, а також інших зацікавлених сторін (кредиторів, партнерів, клієнтів, персоналу компанії, регіональної влади й т.д.). Таким чином, головне тут - "corporate governance" і "corporate management". Крім того, корпорація або корпоративні відносини при такім розумінні можуть матися на увазі скрізь, де є поділ власності й управління. Учасниками корпоративних відносин стають, у широкому розумінні, як безпосередньо власники, наймані менеджери й члени рад директорів, так і "зацікавлені кола" в особі держави, інвесторів, найманого персоналу компанії, а також постачальники й споживачі.

При написанні даної курсової роботи була використана статті В.В. Глухов,А.С. Філіпенко, Н.С. Рєзанова, В.М. Суторміна, Н.А. Соломатина, а також фінансова звітність за 2009-2011 роки, Корпорації «Урожай»

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ КОРПОРАЦІЄЮ

1.1.Передумови, сутність і  критерії корпоративного управління  процесом інтеграції підприємств

У країнах, які називають "розвиненими", корпоративне управління - майже наукова область, найтіснішим образом пов'язана із практикою. У цій області накопичені величезний досвід і знання, майже що готові рецепти, які дозволяють дозволити безліч проблем (автор ні в якій мері не затверджує, що всі проблеми можуть бути вирішені за допомогою готових рецептів, але якщо без додаткових витрат і зусиль будуть вирішені хоча б деякі, це вже добре). Зовсім не обов'язково йти по "особливому шляху" і "винаходити велосипед".

Міжнародний досвід формування моделей корпоративних відносин не однорідний. У світі існують принаймні три зовсім різних моделі, кожна з яких має зовнішні особливості, але, головне, має власну внутрішню логіку й базові постулати. Формування моделей, які представляють на сьогоднішній день комбінацію ділової практики, правового забезпечення й норм корпоративної етики й культури, відбувалося протягом усього XX століття, а їхній розвиток не припиняється й донині.

В Англії, США, Канаді, Австралії повністю домінує англоамериканська модель, що базується на принципі твердого розмежування власності й управління, розвиненому інституті прав власності. В англо-американському трактуванні власник є єдиним власником прав на компанію. Учасники корпоративних відносин у цих країнах зведені до "вузького кола" - власникам, менеджерам і раді директорів. Втручання держави в справи компаній якщо не неможливо в принципі, те досить обмежено [3, с.85].

Історично зложилося, що англійські й американські компанії залучають інвестиційний капітал на фондовому ринку. Більше того, після кризи 30-х у законодавстві цих країн існує ряд норм, по-перше, прямо заборонним комерційним банкам займатися інвестиційною діяльністю, а по-друге, що обмежують можливість фінансових інститутів володіти великими пакетами акцій компаній. У таких умовах фінансові інститути перетворюються в "портфельних інвесторів", що не володіють достатніми можливостями для втручання в поточне положення справ у компанії. Такі інвестори "голосують ногами" - тобто продають пакет при найменших підозрах на можливі майбутні проблеми. Інвестор, що не володіє можливістю контролювати справи в компанії, украй чутливий до доступності інформації, до всяких зовнішніх проявів неблагополуччя, він вкладе гроші в акції тільки тієї компанії, що доведе своє дружнє розташування до нього.

Уже з вищевикладеного стає очевидно, що для компаній украй важливими є зовнішні атрибути гарного корпоративного управління - відкритість інформації, рада директорів, що відстоює інтереси акціонерів і переважно незалежний склад, що має, і так далі. Здавалося б, менеджмент може сховати від власників реальне положення справ? Є одне "але" - немаловажну роль в існуванні англо-американської моделі грає інститут прецедентного права. Більше того, прецедентне право є необхідною умовою для її існування. Воно дозволяє суспільству сформувати розуміння обов'язків менеджменту стосовно акціонерів - власникам. Суспільство, накопичуючи історію прецедентів, формує, таким чином, "повний контракт".

Країни, у яких діє англо-американська система, є найбільш активними гравцями на міжнародних ринках капіталу й намагаються експортувати свою модель як найбільше для них доступн і зрозумілу всюди, куди направляють інвестиції [15, с.80].

Континентальна європейська модель, навпроти, обмежує в правах власників компанії, ставлячи суспільні й державні інтереси вище інтересів власників, втягує в корпоративні відносини різні групи стейкхолдерів , наприклад банки, кредиторів, трудові колективи, профспілки й громадські організації. Не маючи гнучкість прецедентної системи, європейська модель проте досить ефективно здійснює контроль за компаніями за допомогою строгої фінансової звітності перед кредитними інститутами, державного втручання, а також залучення різних груп стейкхолдерів у структуру управління компаніями.

У Європі не відбулося поділу інвестиційних і комерційних банків, крім того, безпосередньо самі банки не обмежені в праві збирати контрольні пакети акцій компаній, ставати практично повноправними її власниками. Традиційним головним джерелом інвестиційного капіталу для європейської компанії є банк. Це не виходить, що фондовий ринок повністю втрачає роль джерела інвестиційних грошей, однак його оборот істотно нижче, ніж в англо-американській системі.

Якщо в англо-американській системі менеджер відповідає перед власником, то в європейської його відповідальність як би виникає з надр компанії, стає втіленням суспільної моделі компанії як організації грамотно керовані, враховуючі інтереси суспільства [13, с.36].

Європа, особливо Німеччина, традиційно дотримується двопалатної системи організації ради директорів, що практично повністю відповідає формальній структурі ради директорів, відповідно до російського Закону про акціонерні товариства. Однак верхня палата - наглядацька рада, що не включає в себе представників менеджменту, в обов'язковому порядку складається з "зацікавлених кіл", причому трудовий колектив (не менеджери) повинен займати в ньому домінуюче положення.

Японська модель, що сформувалася під впливом перших двох і враховуючий національний колорит, передбачає взаємне проникнення капіталу й орієнтацію компаній насамперед на загальні корпоративні й державні інтереси. При цьому менеджери компаній повністю їх контролюють, будучи практично єдиними учасниками однопалатної ради директорів.

Кожна модель визначає шлях усунення протиріч відповідно до основних принципів і містить у собі механізми контролю за корпораціями й загальним управлінням корпоративними відносинами з боку суспільства.

Наша правова система відповідає системі європейського (кодифікованого) права. Структура нашої ради директорів практично повністю (формально) повторює аналогічну структуру в європейських країнах [5, с.25].

Але й це ще не все - основним джерелом закордонного інвестиційного капіталу для російських компаній є саме країни з англо-американською системою корпоративних відносин. Суспільство й бізнес зазнають сильного утиску з їх боку в частині впровадження саме англо-американської практики. Якщо уважно перечитати Кодекс корпоративного поводження, ми знайдемо в ньому істотно більше подібності з аналогічними документами американського походження, чим, наприклад, з європейськими.

Однак наш фондовий ринок не більше сильний, чим наша банківська система, інститут правий власності тільки формується, законодавча система недосконала, і, головне, вона не пристосована до прийняття цієї моделі. Наші менеджери, що сформувалися у твердому конкурентному середовищі, погано розуміють необхідність розкриття інформації, прозорості й дружнього відношення до акціонерів.

У цьому випадку вихід може бути тільки один - необхідно вивчати міжнародний досвід, навчитися досконально розбиратися в тонкощах українських відносин власників і менеджерів і спільно будувати українську модель корпоративного управління, що враховує національні особливості, що відповідає національним інтересам і сприяє економічному росту й процвітанню.

 1.2. Характеристика особливостей організації управління корпорацією

Управління фінансами корпорації є складовою загального управління, головною метою якого є зростання вартості капіталу і добробуту акціонерів. Фінансовому управлінню надається особливе значення. Західні автори підкреслюють, що управління фінансами є наріжним каменем, основою господарської діяльності будь-якої фірми — і корпорації, і невеликого індивідуального підприємства.

У широкому значенні слова під управлінням фінансами розуміють вироблення політики щодо формування капіталу корпорації та його розподілу, прийняття рішень відповідно до цієї політики, планування фінансової діяльності, складання й аналіз фінансової звітності, організація контролю за виконанням рішень. У вузькому значенні управління фінансами — це управління обмеженою сумою коштів і її витрачанням в умовах невизначеності ринкових відносин і ризику. Ринкова економіка далека від ідеалу. Уінстон Черчілль характеризував демократію як гіршу форму правління, «якщо не брати до уваги всіх інших способів управління суспільством». Його думку продовжує Дж. Сорос: «…те саме можна сказати і про ринковий механізм. Це найгірша система розподілу ресурсів, якщо не брати до уваги всі інші». Із цього випливає вся складність і суперечливість фінансового управління [7, с.34].

У великих багатогалузевих корпораціях фінансові питання зазвичай вирішує управлінський персонал. Система управління фінансами показана у додатку А.

У складі вищого управління корпорацією, незалежно від розмірів активів і прибутку, один з віце-президентів організовує фінансову службу. Він підзвітний безпосередньо президентові. Багато важливих питань вирішуються за погодженням із Радою директорів корпорації. Так, наприклад, рішення про виплату дивідендів, про новий випуск цінних паперів, важливі інвестиційні рішення приймає тільки Рада директорів. Центральна позиція віце-президента з фінансів показує його зв’язок, з одного боку, з питаннями виробництва продукції, з іншого — з питаннями, пов’язаними з її збутом, Віце-президенту з фінансів підпорядковуються скарбник і головний бухгалтер.

Управління (або відділ) скарбника відає широким колом проблем, що стосуються формування капіталу корпорації та його розподілу. До його функцій входять:

- по-перше, планування: складання й організація виконання короткострокового фінансового плану; визначення перспективної програми розвитку, складання плану капітальних вкладень, прогнозування обсягу продажу, економічне оцінювання корпорації, аналіз процесів поглинання фірм та ін.;

- по-друге, розроблення програм, пов’язаних з формуванням капіталу, організація зв’язків і передавання інформації інвесторам;

- по-третє, управління функціонуючим капіталом: грошовими фондами, вкладеннями в цінні папери, їх погашенням, управління власними коштами, дебіторською заборгованістю, інкасуванням, зберіганням і витрачанням коштів та цінних паперів [16, с.51].

Функції головного бухгалтера також широкі: по-перше, організація адміністративного (бухгалтерського) обліку і внутрішнього аудиту; по-друге, проведення порівняльного аналізу планових і реальних витрат, доходів і прибутків від діяльності господарських одиниць, що входять у корпорацію; по-третє, організація страхування активів; по-четверте, управління податковими платежами; по-п’яте, створення і використання інформаційних систем управління тощо.

Принципи управління фінансами корпорації

В основу організації фінансового управління покладені такі принципи:

- планування виробничої і фінансової діяльності;

- централізація фінансових ресурсів у головній (холдинговій) корпорації;

- формування фінансових резервів;

- виконання всіх зобов’язань у визначені договором терміни [17, с.51].

Сучасна корпорація організовує свою виробничу і фінансову діяльність на основі короткострокового і довгострокового планування. Короткострокове планування пов’язане з поточною діяльністю, здебільшого з рухом оборотного капіталу й складанням прогнозної фінансової звітності на наступний рік. Перспективне, або довгострокове, планування пов’язане з діяльністю корпорації на тривалий термін, типовий горизонт — п’ять і більше років. Воно обґрунтовує і визначає цілі зростання довгострокових активів, зміни структури капіталу, джерела фінансування, оцінює очікувані результати. Великі ТНК складають перспективні програми розвитку на 10—15 років.

Розроблення основних напрямів фінансової й інвестиційної політики та прийняття рішень про методи формування капіталу корпорації, структури активів, визначення інвестицій у довгострокові активи передбачає централізацію фінансових ресурсів у головній корпорації. Усі питання щодо випуску і розміщення нових емісій цінних паперів, управління портфелем цінних паперів, одержання банківських кредитів, централізація частини одержаного прибутку, визначення розмірів нових капітальних вкладень вирішуються централізовано.

Ринкова економіка за своєю природою є ймовірнісною, тобто нерозривно пов’язана з невизначеністю одержуваних результатів. Звідси випливає принцип створення резервів різного напряму й змісту [4, с.50].

Кожна корпорація постійно підтримує свій імідж платоспроможної господарської одиниці. Це означає, що всі рахунки, пред’явлені постачальниками сировини, напівфабрикатів, послуг, мають бути оплачені в установлені терміни. Корпорація повинна своєчасно оплачувати свої зобов’язання, тобто в установлені терміни погашати банківські позички, сплачувати внески страховим та іншим фінансовим компаніям, виплачувати проценти за своїми облігаціями, сплачувати дивіденди акціонерам. Податки в центральні й місцеві адміністрації також мають бути сплачені згідно з установленим регламентом. Корпорація повинна забезпечити для себе високий рейтинг за фінансовими та іншими зобов’язаннями.

Цілі фінансового управління

Корпорація — це товариство акціонерів, що об’єднали частину своїх капіталів. Для ведення справ акціонери запрошують спеціалістів різних напрямів, у тому числі економістів-фінансистів.

Сучасне управління виробництвом і фінансами надзвичайно складне і потребує спеціальних знань і можливостей користуватися інформацією про ринок капіталів, чим не може володіти кожен акціонер. З фінансового погляду акціонеру доцільніше інвестувати не в одне, а в кілька акціонерних товариств, що зменшує ризик втрат. Менеджери корпорації мають можливість отримувати інформацію про становище на фінансових ринках, вартість нової технології, про ринки збуту і джерела сировини. Отже, акціонерам вигідніше віддати свою власність в управління найманим спеціалістам, персоналу, котрий може кваліфіковано управляти акціонерним капіталом. При цьому власність на капітал відокремлюється від управління ним. Менеджери діють в інтересах власників.

Основною метою, яку ставлять перед собою менеджери корпорації, є зростання її капіталу, тобто збільшення багатства. У кінцевому підсумку ця мета відповідає інтересам власників капіталу — акціонерів.

Французький економіст Бернар Коллас у своїй праці пропонує спрощену схему управління приватним підприємством. Як основні цілі він виділяє виживання, прибуток, економічне зростання, гнучкість (рис. 1.1).

         Головні цілі                                                               Вживання, прибуток

Підприємства                                                         економічне зростання

Фінансові                           Фінансова     Фінансова              Економічне                   Гнучкість                            

Завдання                              рівновага  рентабельність         зростання       

Рис. 1.1. Спрощена схема цілей для практичної  
     діяльності приватного підприємства [8, с.42].

Якщо ринкова вартість акцій корпорації зростає, виплата дивідендів стабільна і їх сума збільшується, то управління корпорацією досягло своєї головної мети. Один з менеджерів відомої американської корпорації «Кока-Кола» писав з цього приводу: «Менеджери корпорації не докладають зусиль для того, щоб її акціонери почувалися привільно. Але вони роблять багато, щоб акціонери були багатими».

Термін «фінансовий менеджер» («фінансовий керуючий») зазвичай уживається стосовно будь-якого працівника у відділах казначейства і головного бухгалтера корпорації, якщо за посадою він відповідає за фінансові рішення.

Ще більший розрив в одержанні інформації між менеджерами корпорації і керуючими страховими, лізинговими, фінансовими корпораціями. Кредитори — власники корпоративних облігацій можуть володіти дуже обмеженою інформацією про плани розвитку корпорацій. Інформаційна асиметрія завдає шкоди проведенню фінансової політики і наступному ухваленню рішення менеджерами. Менеджери зобов’язані інформувати всіх інвесторів і контрагентів про фінансовий стан корпорації. З цією метою вони звертаються до інвестиційних банків або інших посередників, котрі, розміщуючи нові випуски цінних паперів, докладно інформують про цілі нового випуску та його умови. Використання різноманітних фінансових інструментів, публічне розміщення цінних паперів також спрямоване на розширення інформаційного поля навколо корпорації. Отже, кожний учасник фінансових відносин знайде свій власний інтерес у діях корпорації [6, с.5].

Критерії добору вищих менеджерів посилено вивчаються наукою про управління. Спроможність управляти складними економічними системами намагалися визначити не тільки за освітою, кваліфікацією, досвідом, а й за професіональним зростанням менеджера, його сімейними та іншими неформальними позиціями, за його хобі тощо. В останні роки дослідники дійшли висновку, що основною рушійною силою, що визначає ефективність роботи вищих керівників, є інтерес, який вони мають у корпорації. Якщо менеджери володіють значними пакетами акцій, а у вигляді премій і заохочень одержують також акції корпорації, то вони більшою мірою прагнуть підвищити ефективність корпорації. Для підтвердження цього наводяться приклади значного підвищення ефективності підприємницької діяльності корпорацій, викуплених у власність менеджерами.

Ринкова економіка — економіка руху, що під впливом інформаційних технологій набуває стрімкого розвитку. Управління корпорацією перебуває під впливом загальних економічних і соціальних змін. З’являються нові терміни, що визначають ці зміни, наприклад, поняття «організаційний розвиток». Його сутність в американській літературі визначається як «цілеспрямована фундаментальна зміна корпоративної культури з метою адаптації організації до мінливих умов зовнішнього середовища». У західній літературі обговорюються проблеми вдосконалення підприємництва, його організації як основного завдання для вищих менеджерів. Перетворення стають постійною мотивацією ведення справ у корпорації і досягнення нових цілей.

1.3.Методика дослідження

Американські корпорації мають, як правило, однорівневу структуру власності. Розглянемо як приклад типову американську корпорацію Minnesota Mining and Manufacturing Company (ЗМ). Компанія має 390 млн акцій, 99% яких належать акціонерам, що приобрели їх на публічному фондовому ринку. Акціонерами компанії є як окремі особи, так і інвестиційні фонди. Приблизно 1,5 млн акцій, або менш 1%, належать інсайдерам компанії - менеджерам і членам ради директорів. Самим великим акціонером є інвестиційна компанія, що володіє 30 млн, або 7,7% всіх акцій. Тільки вона має досить великий пакет акцій для обов'язкової реєстрації в Комісії з коштовних паперів і бірж (SEC). Родини засновників не грають ніякої ролі в управлінні компанією, а приналежна їм частка акцій настільки мала, що не вимагає реєстрації в SEC. Бізнесів-груп практично немає. Фірми, що пройшли лістинг на біржі, як правило, не володіють на постійній основі акціями інших фірм, що мають лістинг на біржі [11, с.34].

Індивідуальні акціонери мають права на грошові потоки й формальні права контролю. Однак реальні права контролю належать менеджерам компанії

Компанія фінансується численними акціонерами, а управляється професійними менеджерами. Відповідно до американської моделі, корпоративний пристрій є економічно ефективним, якщо воно генерує максимально можливий прибуток для всіх фінансово зацікавлених осіб: акціонерів, кредиторів, співробітників, клієнтів, податкових органів, а також людей, чиє положення може бути порушено діяльністю корпорації. Однак оскільки контракти корпорації з усіма фінансово зацікавленими сторонами, крім акціонерів, є чітко певними і юридично зафіксованими, то ефективність корпоративного пристрою оцінюється по максимізації акціонерної вартості корпорації.

Основне джерело проблем корпоративного управління в американській моделі - дисперсне (роздроблене) володіння акціями. Передбачається, що менеджери (агенти) повинні діяти в інтересах власників-акціонерів фірми. Але оскільки акціонери є дисперсними, тобто кожний володіє тільки невеликим пакетом акцій, то в них немає достатньої мотивації для активної участі в контролі над менеджерами. Тому реальний контроль над корпорацією зосереджує в руках менеджерів, які починають діяти у власних інтересах. У цьому випадку вважається, що фірма має агентські витрати. Це знижує мотивацію інвесторів робити вкладення, що обмежує діяльність фірми й приводить до значного подорожчання вартості капіталу. Існують п'ять основних способів рішення проблеми дисперсних акціонерів і пов'язаних із цим агентських витрат.

Сполучення інтересів менеджерів і акціонерів шляхом розробки мотиваційних контрактів для менеджерів і одержання ними пакетів акцій. Цей спосіб полягає в структуруванні оплати топ-менеджерів таким чином, щоб їхні інтереси збігалися з інтересами акціонерів. Найчастіше оплата топ-менеджера складається із трьох частин: базова зарплата, бонус, пов'язаний з короткостроковими результатами діяльності компанії (за результатами річної фінансової звітності), і опціони, чия вартість визначається довгостроковою ефективністю компанії. Крім цього, топ-менеджери одержують у власність пакет акцій компанії.

Уважається, що вартість фірми повинна підвищуватися в міру збільшення частки акцій у власності менеджерів, тому що вони починають приділяти цьому більше уваги. Однак, як показали численні дослідження, ріст вартості фірми відбувається, тільки якщо топ-менеджери володіють незначною кількістю акцій. При подальшому збільшенні пакета акцій відбувається так званий ефект «обкопування», тобто менеджери починають почувати себе захищеними від тиску з боку інших акціонерів [10, с.36].

Моніторинг топ-менеджер про у незалежним від них радою директорів. Іншим способом рішення проблеми дисперсного володіння акціями є формування ради директорів, що представляє інтереси акціонерів і якому підзвітні топ-менеджери. Наявність ради директорів є обов'язковим для реєстрації компанії в корпоративній формі, а наявність незалежних директорів - необхідною умовою лістингу компанії на біржі. Акціонери делегують свої права раді директорів, що здійснює контроль над корпорацією. Рада директорів відповідає за вибір і призначення генерального директора, розробляє компенсаційні контракти для топ-менеджерів і може змістити тих, хто не справляється зі своїми обов'язками.

Механізм ворожого поглинання. У випадку якщо діяльність ради директорів по контролі над компанією незадовільна або він починає діяти в інтересах не акціонерів фірми, а її менеджерів, то може застосовуватися один з найбільш радикальних механізмів дисциплінування й заміни керівництва компанії - механізм ворожого поглинання. Оскільки він зв'язаний зі значними витратами, те навіть у США й Великобританії він використається порівняно рідко й практично не використається в інших країнах. У цьому випадку корпоративний рейдер робить акціонерам фірми пропозиція скупити акції за тендерною ціною. Поглинання вважається успішним, якщо рейдер зуміє купити більше 50% голосуючих акцій фірми, що дозволяє йому змістити раду директорів і призначити нове керівництво. Цей механізм припускає тимчасову концентрацію власності й заміну неефективного менеджменту компанії. Як правило, після зміни керівництва й реструктуризації акції знову надходять на фондовий ринок і переходять у дисперсне володіння.

Активізм інституціональних інвесторів. Менш радикальним способом впливу на раду директорів є активізм інституціональних інвесторів. Останнім часом різко підвищилося значення інституціональних інвесторів (пайових і пенсійних фондів, страхових компаній) у системі корпоративного управління всіх країн [9, с.61].

Корпоративне законодавство. Для того щоб розв'язати проблеми, викликувані агентськими витратами, у США й Великобританії було розроблено спеціальне корпоративне законодавство. Фідуціарні обов'язку топ-менеджерів чітко визначені, і у випадку їхнього порушення акціонери можуть учинити судовий позов для компенсації заподіяного їм збитку або для блокування рішень топ-менеджерів, що ущемляють їхні інтереси.

У цей час система корпоративного керування в Україні перебуває в стадії становлення й відбиває риси, властивим моделям акціонерного, банківського, сімейного й державного капіталізму. У цьому розділі ми розглянули основні риси корпоративного управління в рамках американської моделі акціонерного капіталізму, а також особливості, властивому сімейному капіталізму. У другому розділі ми проаналізуємо основні характеристики і тенденції корпоративного управління на Україні.

При написанні роботи використовувались такі методи: наукові дослідження, індукція, системний підхід, порівняльний аналіз.

РОЗДІЛ 2.

ДОСВІД УПРАВЛІННЯ КОРПОРАЦІЄЮ

2.1. Організаційно-економічні умови діяльності організації  Корпорації «Урожай»

  Корпорація знаходиться в Україні, Черкаській області, село Кірове. Метою діяльності корпорації є задоволення потреб його послугами (роботами, товарами) і реалізація на основі отриманого прибутку інтересів учасників товариства шляхом об’єднання матеріальних, фінансових та інших ресурсів фізичних осіб.

  Корпорація «Урожай» виробляє продукцію рослинництва та тваринництва. До продукції рослинництва входить: озима пшениця, пшениця яра,  гречка, кукурудза та зерно, ячмінь озимий, ячмінь ярий та соя.

Згідно фінансової звітності проаналізуємо основні показники господарської діяльності Корпорації «Урожай» (табл.2.1).

Таблиця 2.1

Основні показники господарської діяльності Корпорації «Урожай»