Криміналістична характеристика умисного заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень

ЗМІСТ

ВСТУП

В Україні здоров'я людини визнається найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), що, у свою чергу, визначає зміст і спрямованість діяльності правоохоронних органів щодо реалізації охоронних функцій держави. Важливу роль у цьому відношенні відіграє юридична наука, яка забезпечує інтелектуальний потенціал і базис ефективної роботи цих органів.

Створення правової держави, гуманізація суспільства, реформування правової системи та зміна громадської правосвідомості змушують по-новому поглянути на діяльність, спрямовану на розкриття та розслідування злочинів. Тому, одним із найбільш важливих і актуальних для криміналістики як науки є питання щодо розробки нових, які б відповідали сьогоденню, тактичних і методичних рекомендацій стосовно розслідування злочинів, зокрема, злочинів, що посягають на тілесну недоторканність людини.

Серед злочинів проти особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Розслідування злочинів, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлено характерними рисами, що значно ускладнює процес слідства. Складність розмежування умисно заподіяних тяжких тілесних ушкоджень від замаху на вбивство або самого вбивства у слідчій і судовій практиці досить часто призводить до помилкової кваліфікації цих діянь. Визначальним чинником, що дозволяє кваліфікувати діяння як злочин проти життя або ж як злочин проти здоров'я є суб'єктивна сторона злочину. Тим часом, на практиці виникають великі труднощі щодо встановлення суб'єктивної сторони діяння. Відсутність теоретичних і методичних розробок щодо встановлення обставин нематеріальної природи впливає на якість провадження дізнання та досудового слідства, надає можливість злочинцям маніпулювати кваліфікаційними ознаками суб’єктивної сторони злочину на свою користь. У свою чергу, це формує громадську думку про неспроможність правоохоронних органів протистояти злочинцю, породжує відчуття несправедливості у потерпілих, їх родичів.

 У чинному Кримінальному кодексі (далі — КК) України у розділі II встановлюється кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи, серед яких є норми, що передбачають відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень: ст. 121 «Нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень»,ст.122 «Нанесення умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень», ст. 123 «Нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання», ст. 124 «Нанесення умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця».

Актуальність проблеми полягає в тому, що такий злочин, як умисні тяжкі тілесні ушкодження існував протягом усієї історії людства, за різних умов і обставин. Дослідження історії розвитку кодифікації кримінального права, у тому числі питань відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, проводилася багатьма науковцями. Зокрема, цим питанням приділяли увагу такі вчені, як С. Абельцев, Ю. Антонян, М. Бажанов, Р. Базаров, М. Балудянський, С. Десницький, В. Дрюмін, А. Закалюк, В. Звирбуль, Ю. Карпа, І. Карпець, О. Кваша, Я. Ковельський, Д. Корецький, Н. Кузнецова, В. Кукольник, В. Кульчицький, Е. Побігайко, Д. Ривман, Є. Самовичев, В. Сташис, Н. Таганцев, В. Тацій, Б. Тищик, В. Туляков, В. Устинова, Л. Черепній, В. Шакун, М. Шаргородський та ін.

Об’єктом роботи  - виступає умисне тяжке тілесне ушкодження та умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

Предмет роботи - методика розслідування умисного тяжкого тілесного ушкодження та умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

Мета роботи – дослідити методику розслідування умисного тяжкого тілесного ушкодження та умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження - ст. ст. 121-122 КК України.

1. Криміналістична  характеристика умисного заподіяння  тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень

Криміналістична характеристика є важливим елементом у структурі методики розслідування злочинів. Дотепер криміналістична характеристика злочинів залишається предметом наукових дискусій і досліджень. Визначення поняття криміналістичної характеристики відіграє важливу роль у науці. Розробка понятійного апарату є принциповим і важливим питанням для науки. Як було відзначено В. І. Сіфоровим, визначення поняття є результатом пізнання дійсності й інструментом подальшого наукового пошуку. [11, c.7]

Багато криміналістів присвятили свої роботи дослідженню проблем криміналістичної характеристики злочинів. Необхідно відзначити, що процес формування розвитку різних поглядів вчених-криміналістів на проблеми криміналістичної характеристики й їх аналіз показали у своїх роботах Р.С. Бєлкін, О.Н. Колесниченко, В.О. Коновалова, М.В. Салтевський, О.В. Старушкевич, І.Ф. Крилов, В.В. Клочков та інші вчені.

Вчені-криміналісти, що досліджують проблеми криміналістичної характеристики, не завжди однотипно підходять до визначення її поняття й системи.

Так, Р.С. Бєлкін відзначає, що криміналістична характеристика окремого виду злочину повинна містити в собі характеристику типової вихідної інформації, систему даних про способи вчинення і приховування цього виду злочинів, типових наслідків їх застосування, характеристику особистості типового злочинця, типових мотивів і мети злочину, особистості потерпілих, деяких обставин вчинення злочину (часу, місця, обстановки).

Як ідеальну модель типових зв'язків і джерел доказової інформації, що закономірно формується, розглядають криміналістичну характеристику злочинів В. Г. Гончаренко, Г.А. Кушнір, В.Л. Підпалий. Вони ж пропонують розглядати криміналістичну характеристику на філософському рівні, інтерпретувавши її як абстрактну інформаційну структуру розслідуваної події, закономірно і детерміновано відображеної в реальному світі [9, c.5]. У якості складових елементів криміналістичної характеристики злочинів автори пропонують такі елементи: тип (вид, рід, категорія) події; засіб вчинення і приховування злочину; типові джерела матеріально-фіксованої інформації; типові джерела вербальної інформації; коло осіб, де може знаходитися особа, що вчинила злочин; типові мотиви й мету вчинення такого роду злочинів.

О. Н. Колесниченко криміналістичну характеристику визначив як систему відомостей про криміналістично значимі ознаки злочинів даного виду, що відображає закономірні зв'язки між ними та служить побудові й перевірці слідчих версій для вирішення основних завдань розслідування. До істотних ознак її змісту він відносить: 1) відомості про криміналістично значимі ознаки злочину даного виду; 2) систему відомостей, що включає дані про закономірні зв'язки між ознаками злочинів; 3) систему відомостей, які служать побудові й перевірці слідчих версій для вирішення конкретних завдань розслідування.

П. М. Кубрак, розмежовуючи поняття криміналістичної характеристики на загальну і конкретну, розглянув конкретну криміналістичну характеристику злочинів як систему відомостей про сукупність криміналістично значимих ознак, згрупованих у залежності від типових особливостей виду або групи злочинів, і відображення сторін їхнього механізму в обумовлених життєвих ситуаціях і матеріальній обстановці, у яких вони відображаються.

Криміналістична характеристика злочинів про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень повинна включати такі елементи:  1) місце, час, обстановка вчинення злочину; 2) способи готування до злочину; 3) способи вчинення злочину; 4) мотиви і мету злочину; 5) засоби вчинення злочину; 6) сліди злочину (у широкому розумінні); 7) дані про особу, яка вчинила злочин; 8) дані про жертву злочину (потерпілого).

Одним з елементів криміналістичної характеристики злочинів є час і місце, обстановка їх вчинення. Як показали результати досліджень, 32 % навмисно заподіяних тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень відбуваються навесні, 26 % – зимою, 23 % – влітку, 19 % – восени. Щодо астрономічного часу вчинення навмисних злочинів даної групи було встановлено, що 36 % злочинів відбувається увечері (з 18 до 22 годин), 34 % – вдень (з 10 до 18 годин), 26 % – вночі (з 22 до 6 годин), і 4 % – зранку (з 6 до 10 годин). [9, c.6]

У більшості випадків злочини мають одноразовий характер. Злочинні діяння безупинні в часі. Одноразовим можна назвати злочин, який вчинено у конкретний час, де злочинне діяння мало разовий характер. Наприклад, засуджений К. у 23 години 05 хвилин вдарив кухонним ножем у ділянку черева гр. Б. Часто зустрічаються випадки, коли визначена сукупність (множина) злочинних дій, що настають слідом одна за одною, безупинні в часі. Наприклад, гр. М. через неприязне ставлення  завдав табуретом серію ударів потерпілій Т., заподіяв їй тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілої. Такі діяння відбуваються у визначений проміжок часу – в період із 1430 до 1440 годин. Зустрічаються злочини, пов'язані з «розривами» у часі, з тимчасовими проміжками більш-менш тривалого характеру. Наприклад, гр. К. 11 і 13 серпня 2013 р. бив потерпілу Б., чим заподіяв їй тілесні ушкодження середньої тяжкості. Або гр. О. після нанесення серії ударів потерпілій П., стала їсти і вживати спиртні напої, після чого знову продовжила побиття потерпілої.

Місце вчинення злочину можливо розглядати з двох позицій:

Місце вчинення злочину як природно-соціальні умови навколишнього середовища. За результатами досліджень, найбільша кількість тілесних ушкоджень – 51 % відбувається в житлових приміщеннях (квартира, будинок); 29 % – на вулиці, у провулках і на подвір'ях; 16 % – в інших приміщеннях (виробничих, навчальних, у під'їздах, прибудовах, підсобних помешканнях); 1 % – у громадських місцях (парки, зони відпочинку, вокзали); 1 % – на транспортному засобі; 1 % – у місцях проведення культурно-масових заходів (стадіон, клуб, дискотека, ресторан); 1 % – на відкритих ділянках місцевості (пустирі, посадки, поля тощо).

Місце вчинення злочину як місце, де безпосередньо було заподіяно тілесне ушкодження. Воно має умовні просторові межі, які визначаються, як правило, при проведенні огляду місця події. Вивчення й узагальнення судово-слідчої практики виявило, що при навмисному заподіянні тілесного ушкодження найчастіше місце вчинення злочину обмежено невеличкою площею або визначається межами різних просторових ділянок (інтеграційне). Рідко зустрічаються злочини, де місце вчинення має великі просторові межі. (Наприклад, при заподіянні тілесного ушкодження способом волочіння тіла людини прив'язаного до транспортного засобу, що рухається). Виключно зустрічаються злочини, місце вчинення яких не визначається чіткою просторовою межею. Такі злочини відрізняються за способом заподіяння тілесного ушкодження (наприклад, коли особа стріляє з пневматичної рушниці з покрівлі свого будинку і влучає в око жертві, що знаходиться на землі) або незвичайністю середовища, у якому відбувався злочин (наприклад, заподіяння тілесного ушкодження в повітряному просторі при стрибку з парашутом).

Злочини про навмисне заподіяння тілесного ушкодження відбуваються, як правило, в умовах очевидності. Варто констатувати той факт, що в більшості випадків – 52% є свідки-очевидці злочину, й вони раніше були знайомі або з жертвою або з особою, яка вчинила злочин, або з ними обома. Такі свідки, як правило, не є співучасниками злочину. Проте, буває, коли вони фізичними діями або вербально сприяють чи перешкоджають вчиненню злочину. Зустрічаються випадки, коли тілесна недоторканність свідка-очевидця спочатку була об'єктом посягання, і йому завдали побої або легке тілесне ушкодження, а в наступному, особа, що заступилася за нього, стала або жертвою злочину, або особою, яка вчинила злочин. [8, c.55-59]

У криміналістичних характеристиках злочинів особливий інтерес становлять відомості про особу, що вчинила злочин. Не тільки для криміналістики, але і для психології, філософії є дискусійним питання про ті відомості, що характеризують особистість, про дослідницькі межі, в яких можна вивчати особистість. У цьому дослідженні обсяг, у якому вивчалася особа, що вчинила злочин, визначався відомостями, які являють собою криміналістичний інтерес, й особистість злочинця вивчалася в багатьох аспектах. Безперечно, що криміналістична характеристика особи, яка скоїла злочин, буде більш корисною для практики лише при комплексному дослідженні. Тому вивчалися біографічні дані, суспільні й службові характеристики, відношення особи до вчиненого, відомості про умови та спосіб життя обвинувачуваного, постзлочинна діяльність особи, яка вчинила злочин, психологічні риси характеру й інші дані.

Більшість умисно заподіяних тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень вчинялося особами у віці від 30 до 40 років – 30 %. У віці від 40 до 50 років – 24 % ; від 25 до 30 років – 15 % ; понад 50 років – 14 % ; від 20 до 25 років – 11 % ; від 16 до 20 років – 5 % ; від 14 до 16 років – 0,7 % і від 11 до 14 років – 0,3 %.

При цьому 87 % злочинів було скоєно особами чоловічої статі, а 13 % –  особами жіночої статі. 94 %  досліджуваних злочинів вчинялось однією людиною, 6 % – у співучасті (де 5 % злочинів вчинялось двома особами). Більше половини злочинів (51%) вчинялися особами, що перебували в стані алкогольного сп'яніння. 4,8 % зазначених злочинів скоєно особами, що не мають визначеного місця проживання, а 0,6 % злочинів вчинялось приїжджими.

В узагальненому вигляді, освітній рівень осіб, які заподіяли умисне тілесне ушкодження, можна охарактеризувати так: 24% осіб, що вчинили злочин, мали базову загальну середню освіту; 61% – повну загальну середню освіту; 9% мали базову вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст»); 6% – повну вищу освіту (з освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»). [8, c.55-59]

На момент вчинення злочину 40 % осіб, які його скоїли, були без визначеного роду діяльності, занять. В інших випадках 41 % – складали робітники; 11 % – службовці; 4 % – студенти та учні; 4 % – пенсіонери.

З 49 професій (посад) осіб, що вчинили злочин, частіше усього зустрічалися: слюсар, водій, електрик, зварювальник, муляр.

Із загального числа осіб, що заподіяли умисне тілесне ушкодження, 54% вчинили злочин уперше. А з 46 % раніше засуджених: 10 % були засуджені за злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особистості; 36 % були засуджені за інші види злочинів. З названих осіб, що вчинили злочин повторно, визнаних особливо небезпечними рецидивістами, було 5 %. Осіб, які залучалися раніше до адміністративної відповідальності, було 9 %.

Заслуговує на увагу та обставина, що особистість злочинця в основному характеризується за місцем проживання, роботи, навчання позитивно – 57%; 20% – негативно, а 23% наявних у кримінальних провадженнях характеристиках осіб, яки вчинили злочин, висловлюються чи протилежні відомості, що характеризують особу, або одночасно як позитивні, так і негативні характеристики різних підприємств, установ, організацій.

Респонденти з числа працівників ОВС України, характеризуючи особистість обвинувачуваного, в основному вказували на те, що особа, яка умисно заподіяла тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, як правило, вчинила злочин у стані алкогольного сп'яніння, не має постійного місця роботи або тривалий час не працює, належить до малозабезпечених прошарків населення, з низьким освітнім рівнем і деспотичною поведінкою у сім'ї.

Для 53% злочинців характерним був такий родинний стан: неодружений (незаміжня), розведений (розведена), вдівець (вдова).

Злочин за своїм складом має двоїстий характер – об'єктивний і суб'єктивний. При розслідуванні злочину пізнавальна діяльність здійснюється в двох напрямках –  пізнання об'єктивної сторони злочину і пізнання суб'єктивної сторони злочину. Як було відзначено В.О. Коноваловою: «Злочин – це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників» [12, c. 24]. Тому характеризувати особу, яка вчинила злочин, без висвітлення її психічних особливостей було б неправильно.

При ознайомленні з висновками психіатричних і психологічних експертиз, які проводилися при розслідуванні кримінальних проваджень про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, були виявлені найбільш часто повторювані відомості, що характеризують особистість злочинця: виразний егоцентризм, підвищена самооцінка, нетерпимість до обмежень, схильність до розрядки емоційної напруги у конфліктах з іншими особами, акцентуація характеру, емоційна нестійкість, розвинений синдром тривожності, неправдивість, схильність до асоціальних форм поведінки, хронічний алкоголізм. Рідко у характеристиці характеру злочинця зустрічаються: аномальні особисті якості, психопатичні риси характеру, інфантилізм, зниження інтелекту, різноманітні стадії склерозу судин головного мозку.

Найбільше значення в структурі злочину в психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. За даними проведених досліджень, типовими мотивами навмисного заподіяння тілесного ушкодження є: помста – 32%; неприязнь – 11%; жорстокість – 10%; злість – 9%; ревнощі – 9%; користь – 3%.

Цікавим є процес формування такого мотиву злочину, як помста. Іноді, особа виношує в собі намір помститися протягом місяців або років. У інших випадках, бажання помститися виникає миттєво як відповідна реакція на якийсь подразник. [8, c.55-59]

В аналізованій категорії злочинів, найчастіше мотив злочину є наслідком міжособистих стосунків. Психологія людських відносин складна та багатогранна, у зв'язку з чим мотивів злочину може бути декілька. Аналіз кримінальних проваджень показав, що деякі особи приховують справжні мотиви злочину, роблячи це, як правило, з метою ухилитися від кримінальної відповідальності, або пом'якшити покарання. У більшості випадків обвинувачувані (підсудні) приховують корисливі мотиви, мотив помсти, хуліганський мотив, «вуалюючи» його іншими. Особи, які вчинили злочин через неприязнь або ревнощі, в основному не приховують їх і заявляють про такі мотиви відразу. Потерпілі через почуття сорому, честолюбство, остерігаючись помсти особи, яка причинила їм тілесне ушкодження, можуть промовчати про істинний мотив злочину.

Мета злочину не є обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальному судочинстві. Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони злочину, за винятком ч. 2 ст. 121 КК. Встановлення мети злочину і її доказування вимагає лише та категорія кримінальних проваджень, де вона є в змісті гіпотези правової норми КК. Однак, на мій погляд, правильною є та точка зору, яка підтверджує, що мета є невід'ємним елементом нормальної психічної діяльності суб'єкта. «Якщо мотиваційний етап злочинного поводження закінчується прийняттям рішення, то етап практичного здійснення являє собою втілення рішення в дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність по виконанню прийнятого рішення, досягненню поставленої мети». Саме мета, як розумовий результат, може вказувати на намір особи, яка заподіює тілесне ушкодження жертві. При наявності того самого мотиву злочину, різні суб'єкти можуть переслідувати неоднакову мету. У одному випадку – заподіяти тілесне ушкодження, а в іншому – фізичне знищення особи. Тому з'ясовування мети при розслідуванні злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень особливо важливо. Мета прогнозує результат злочинного діяння. Діяльність, яка не має мети, не властива для психічно здорової людини. [13, c.68-72]

 Лише тоді, коли встановлена  мета злочинного діяння, можливо  зробити висновок про намір  особи, яка скоїла злочин, та форму  вини.

Тим часом, дослідження виявили, що у 67% вивчених кримінальних проваджень про навмисне заподіяння тяжких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень немає даних, які свідчили б про мету злочину. У зв'язку з цим, неможливо з великим ступенем достовірності розглядати в даній роботі мету, як елемент криміналістичної характеристики злочинів. Але, слід зазначити, що в інших 33% кримінальних проваджень безпосередньо про мету злочину свідчать показання обвинувачуваного - 27%, показання потерпілого - 3%, показання свідків - 3%. Особа, яка вчинила злочин, у більшості випадків заявляє, що метою її діяння було припинити діяння потерпілого, примусити його до вчинення яких-небудь дій, або самооборона.

Класифікація способів заподіяння тілесного ушкодження:

За формою діяння: а) заподіяння тілесного ушкодження шляхом дії, у тому числі неналежної дії; б) заподіяння тілесного ушкодження шляхом бездіяльності. Зазвичай, заподіяння тілесного ушкодження здійснюється в активній формі, першим способом.

За методом діяння: а) заподіяння тілесних ушкоджень із використанням кліматичних умов, особливостей ландшафту, інших об'єктивних чинників (наприклад, хвороби потерпілого); б) заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою застосування різноманітних засобів злочину; в) заподіяння тілесних ушкоджень кінцівками, без використання засобів злочину, за допомогою застосування лише фізичної сили; г) заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою тварини.

За методом впливу: а) безпосередній вплив – спосіб із застосуванням фізичного або хімічного впливу безпосередньо на організм людини; б) опосередкований вплив – спосіб із застосуванням психічного насильства, що опосередковано заподіює тілесне ушкодження. Такі випадки поодинокі. Вони рідко зустрічаються у практиці. На потерпілого здійснюється психічний вплив, і він самостійно вчиняє дію, яка спричиняє йому тілесне ушкодження. Наприклад, примушування жертви вистрибнути з вагона поїзда, що рухається на великій швидкості.

За характером виду травматичного впливу: удар, тиск, розтягнення, розрив, відривання, щипання, крутіння, ламання, поштовх.

Сліди злочину є невід'ємним елементом криміналістичної характеристики злочину. Як було відзначено М. В. Салтевським: «Сліди злочину – результат відбитка минулого, поданого в дійсному. Це ідеальні й матеріальні відображення, які є джерелами відомостей, інформації, для пізнання події злочину» [14, c.142].

Особливість криміналістичного джерела інформації про заподіяння тілесного ушкодження є у слідосприймальному об`єкті – тілесній субстанції людини. Сліди, які залишились на тілі людини, з позиції трасологичного інтересу, можна розглядати як: 1) зовнішні  й внутрішні  соматичні сліди; 2) такі, що змінюються (у тому числі й скороминущі); 3) стійкі соматичні сліди. Сліди тілесного ушкодження можуть бути малопомітними через локалізацію у волосистій частині тіла, перебуванні в складках шкіри. Як зовнішнім, так і внутрішнім соматичним слідам властива відносна змінюваність. Соматичні сліди можуть змінюватися в результаті регенерації чи субституції , природного процесу загоєння або патологічного розвитку, через медичне втручання. Розібратися в механізмі утворення соматичних слідів часом складно, тому що вони мають біологічну природу. Соматичні сліди виникають через порушення структурних утворень організму або через порушення фізіологічних процесів у тканинах, що виявляється в утворенні різноманітних слідів – синці, садни, рани, вивихи суглобів, переломи кісток, опіки, розрив чи розтрощення внутрішніх органів, відділення частин тіла. [13, c.68-72]

Сліди на тілі можуть виникати, як від впливу предмета на тіло, так і від впливу тіла на предмет. Наприклад, ушкодження може статися внаслідок падіння людини й ударі головою об цеглину, або, навпаки, при ударі цеглиною по голові. У таких випадках сліди можуть бути подібними. Криміналістичне розуміння соматичних слідів у медичному й юридичному поняттях будуть ушкодженнями. Тому ушкодження можна розглядати як слід злочину, але не в його діагностичному або кваліфікаційному розумінні, а в трасологічному, де слід має властивості інформативності, індивідуальності й відносної стійкості.

Кожному чиннику, який пошкоджує тіло людини, властиві свої не лише соматичні, але й інші сліди. Способу вчинення злочину і засобам злочину, у першу чергу, будуть відповідати сліди на тілі людини і на його одязі. У залежності від маси, щільності і форми, конструктивної особливості поверхні знаряддя травми, виду травматичного впливу, напряму та кута вдару, сили  докладеної енергії  буде залежати характер тілесного ушкодження. Ці чинники впливають також і на можливість залишити сліди на одязі людини. Сліди на тілі і сліди на одязі можуть копіювати конфігурацію поверхні контактного предмета, яким спричинили ушкодження. Сліди на одязі людини мають властивість стійкості, для них є характерним більш тривалий ідентифікаційний період, ніж для соматичних слідів. Через свою еластичність тканина шкіри може бути неушкодженою. Якщо велика сила удару була сконцентрована на малу площу ділянки тіла, то виникають переломи, може статися відрив внутрішнього органу. Пошкоджуючий вплив тупого знаряддя травми, що має широку площу, як правило, призводить до утворення тріщин, широких поверхневих пошкоджень. [7, c.54-59]

При нанесенні ударів руками характерними слідами на тілі будуть: садна, синці округлої або овальної форми. У особи, яка їх завдавала, імовірніше, на тильній стороні пальців в області основної або середньої фаланги, у складках шкіри в області п'ясткових кісток також можуть бути садни, синці або рани. У міжпальцевих складках, у нігтьовому ложі або під нігтями можуть бути частинки крові, що засохла. Від стискання потерпілого безпосередньо нігтями пальців рук у нього можуть виникати садни дугоподібної чи напівмісячної форми, а якщо тиск було здійснено подушечками пальців – синці.

Від сильного удару в живіт або через фізичні особливості жертви і стан її здоров'я після удару може відбутися виділення блювотних мас. Дуже рідко відбувається випорожнення з виділенням калу або сечі. Причиною цьому може бути не тільки тілесне ушкодження, але й психологічний стрес-фактор (страх). Удар у живіт може спричинити травматичний шок.

Типовими для випадків падіння на поверхню будуть: 1) локалізація ушкоджень на двох сторонах тіла. Так, якщо був удар в обличчя або груди, що передував падінню, то він залишить слід на передній стороні тіла. Слід від падіння та удару об поверхню буде з протилежної сторони — на задній поверхні тіла; 2) локалізація ушкоджень на одній стороні тіла, якщо прискорення тілу додавалось не ударом, а поштовхом. Таке падіння схоже з довільним. Характерним наслідком падіння на поверхню у громадян похилого віку є переломи кісток. Слід враховувати, що в момент падіння з висоти, тіло може додатково вдаритися об проміжні виступи або перепони. У якості перешкоди, що амортизує, можуть виступати дерева, кущі. На таких перепонах можуть залишатися частки епідермісу, волокна одягу, кров.

В залежності від щільності грунту, на який відбулося падіння (з урахуванням маси тіла і висоти), на ньому може бути вм'ятина. На одязі залишаються частки тієї контактної поверхні, на яку відбулося падіння. Варто враховувати можливість того, що жертва після падіння може повзти або перекочуватися, залишаючи характерні сліди на поверхні грунту й одязі. Тканина одягу при падінні з великої висоти може луснути, як у місцях швів, так і по-за ними. [7, c.54-59]

Форму рани обумовлюють поверхня та конструктивні особливості знаряддя травми. Поранення колючим клинком, що має гострі ребра граней, лишає зіркоподібну рану, число променів якої відповідає числу ребер клинка. Колючі рани у залежності від конструктивних особливостей стержня знаряддя, що коле, можуть бути округлої, або щілиноподібної, хрестоподібної форми. Через еластичність шкіри, після витягання клинка, тканини шкіри стуляються, і форма рани може не збігатися з формою поверхні предмета, що коле. Забруднена поверхня клинка може лишати обідок обтирання. При введенні голки в тіло людини, слід, що залишається, має вигляд крапкової ранки і може бути непомітним, а голка може пересуватися по тілу, викликаючи хворобливі відчуття в інших частинах тіла, куди вона не вводилася. Колючим предметом великої довжини можна заподіяти наскрізне поранення. Таке поранення може бути схожим з вогнепальним.

При ушкодженні колючо-ріжучими знаряддями травми, на тілі залишаються сліди у вигляді ран щілиноподібної форми, при розходженні країв, рана наближається до овальної форми. Обидва кінці рани мають вид гострих кутів. Якщо колючо-ріжучий предмет має товстий обушок, то один кінець рани буде округлений або мати М-, або П-подібну форму. При введенні або вийманні клинка колючо-ріжучого предмета, у залежності від кута удару або тиску на лезо, може утворитися додатковий розріз. Забруднена поверхня клинка буде лишати периферичний слід на ушкоджених краях одягу жертви.

При заподіянні тілесного ушкодження лікарськими засобами, сильнодіючими речовинами або отрутами, іншими хімічними речовинами, сліди злочину знаходяться в каузальному зв'язку з їхньою формою (агрегатним станом – тверді, рідкі, м'які, газоподібні речовини), із способом їх потрапляння до організму, стадією їх руху в організмі й дозою речовини. Спосіб потрапляння речовин до організму поділяється на дві основні групи: 1) ентеральні – через шлунково-кишковий тракт; 2) парентеральні – минаючи травний тракт.  У свою чергу, ентеральні способи введення: а) через ротову порожнину – перорально; б) у пряму кишку – ректерально. Парентеральні способи введення в організм: а) через органи дихання; б) через шкірні покрови; в) через слизові оболонки; г) шляхом ін'єкції; д) через матку. У медичній літературі розрізняють декілька стадій просування лікарської речовини в організмі:  всмоктування (абсорбція), розподіл у кров'яному річищі або тканинах організму, біотрансформація, виділення з організму. Аналогічними будуть стадії руху в організмі сильнодіючих речовин та отрут. Хоча, від дози речовини й її хімічних особливостей залежить фізіологічна реакція організму та патологічні зміни. Обставини, які вище зазначені, завжди треба враховувати при пошуку слідів злочину. Так, залишки речовини, що ушкоджує, можуть бути виявлені на руках жертви або особи, яка вчинила злочин; у кутах рота жертви; у залишках їжі або пиття, якщо вони потрапили в організм перорально. Якщо вони вдихались, то в атмосферному повітрі може міститися отруйна речовина. Сильнодіюча речовина, отрути, лікарські засоби можуть бути виявлені на стінках шприца, спринцівки, в їх упаковці або на її частинах (уламках, пробці). При цьому залишки упаковки можуть викидатися у відро для сміття, у вікно, залишатися для подальшого використання в побуті. Внаслідок природних біологічних виділень, що виробляє організм людини, вміст речовини, що ушкоджує, може знаходитися на постільній або нижній білизні жертви. Речовини можуть виділятися не тільки з потом, але й із сечею, каловими і блювотними масами, і це зумовлює необхідність дослідження місць (посуду), де (куди) відправляються природні потреби. У разі попадання на шкіру кислоти або луги утворюються опіки. [7, c.54-59]