Малий бізнес в Україні

РЕФЕРАТ

Курсова робота - 

Обєкт дослідження – підприємства, а також державна політика щодо регулювання та підтримки підприємництва.

Предмет дослідження – вивчення об’єктивних закономірностей становлення і розвитку підприємництва.

Мета роботи – зясувати сутність, об’єктивні передумови становлення та умови функціонування підприємницької діяльності.

Метод дослідження – системного аналізу.

В роботі розкриваються сутність та загальноекономічний зміст підприємництва та бізнесу, основні функції підприємства та організаційно-правові форми підприємницької діяльності. Розглядається комплекс проблем, пов’язаних зі становленням та розвитком підприємництва та малого бізнесу в Україні. Значна увага приділяється питанням правового регулювання підприємництва та малого бізнесу в Україні, а також запропоновані шляхи вирішення існуючих проблем у сфері підприємництва.

ПІДПРИЄМНИЦТВО, ПІДПРИЄМСТВО, МАЛИЙ БІЗНЕС, ПРАВОВА БАЗА ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ВЛАСНІСТЬ, ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПІДПРИЄМНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ».

ЗМІСТ

Реферат……………………………………………………………………………2

Вступ…………………………………………………………………………….

1.      Теоретичні основи дослідження підприємництва……………………..

1.1 Суть і функції підприємництва…………………………………………

1.2 Економічна основа підприємництва……………………………………

1.3 Організаційно-правові форми підприємницької діяльності………….

2.      Сучасний розвиток підприємництва та бізнесу в Україні……………

2.1 Проблеми розвитку підприємництва і малого бізнесу в Україні….

2.2 Правове забезпечення регулювання підприємництва в Україні……

3.      Шляхи вдосконалення та перспективи розвитку підприємництва та бізнесу в Україні……………………………………………………………………..

3.1 Пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань підприємництва………………………………………………………………..

3.2 Перспективи малого бізнесу в Україні…………………………………..

Висновки………………………………………………………………………

Перелік посилань……………………………………………………………….

Додатки………………………………………………………………………….

ВСТУП

З моменту набуття Україною незалежності відбувалось поступове становлення вітчизняного підприємництва як самостійного соціально-економічного явища.

Розширення структури пропозицій на внутрішньому ринку товарів та послуг, створення ефективного конкурентного середовища, стимулювання інноваційного розвитку, відродження підприємницької ініціативи населення, створення додаткових робочих місць та підвищення гнучкості зайнятості, зміцнення регіональних економік – це далеко не всі, але дуже важливі завдання, що стоять перед вітчизняним підприємництвом.

При цьому невід’ємними складовими сучасного підприємництва є малий та середній бізнес, на який покладаються функції прискорення структурної перебудови економіки, підвищення організаційної ефективності використання національних ресурсів. За умови виваженої державної політики вітчизняний малий та середній бізнес здатний створити тисячі нових робо­чих місць і сприяти становленню України економічно розвиненою державою.

За роки незалежності національної економіки в Україні поступово йшло ствердження сектору малого та середнього підприємництва, в якому зайнята майже половини працюючого населення країни. Позитивній динаміці його розвитку сприяли запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва, низка прогресивних норм регуляторної політики, реформування дозвільної системи тощо. В кількісному вимірі стан розвитку малого та середнього підприємництва в Україні поступово наблизився до стану розвит­ку малого бізнесу в країнах ЄС.

Разом з тим, слід зазначити, що вітчизняне підприємництво як самостійне соціально-економічне явище, існує і розвивається в складних умовах трансформаційної економіки і зустрічається з безліччю проблем. На зниження життєздатності суб'єктів малого та середнього бізнесу впливають значний податковий тиск, наявність різного роду адміністративних бар'єрів, обмеження фінансово-кредитних ресурсів, слабкість матеріальної, технічної, фінансової, менеджерської та кадрової складової діяльності малого підприємництва.

Окреслені проблеми є надзвичайно важливими. Підхід до їх системного, комплексного аналізу потребує попереднього вивчення широкого кола супутніх з даним макроекономічним феноменом явищ та процесів.[9]

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1.1 Суть і функції підприємництва

Розвиток суспільства свідчить про те, протягом тривалих історичних періодів зберігаються окремі спільні форми економічного життя, зокрема господарювання. Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну. [1, ст. 12] Перша існувала в усіх до ринкових формаціях. Друга, започаткована ще у період розвитку первісного ладу існує донині і є визначальною формою виробництва в усіх індустріально розвинутих країнах. Історично першим виникло натуральне виробництво.

Натуральне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання всередині того господарства, де вони вироблені [1, ст. 12]

Товарне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товарами. [1,ст. 13] Елементами процесу виробництва є власне праця, предмети праці та засоби праці. У сукупності засоби та предмети праці становлять засоби виробництва. [2, ст. 13] Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага, є продуктивними силами суспільства. До цієї системи належать: працівники; засоби виробництва; сили природи, що використовуються; наука та інформація; форми і методи організації виробництва. Виникнення товарного виробництва передбачає дві передумови:

                       Обмін товарів, який відбувається на основі еквівалентності, тобто у товари, що обмінюються, має бути вкладена однакова кількість праці. Еквівалентний обмін можливий лише за наявності свободи вибору, можливої лише в умовах конкуренції.

                       Економічна відокремленість виробників, що зумовлює свободу діяльності господарюючих суб’єктів. Тобто економічна відокремленість передбачає самостійний вибір видів діяльності суб’єктів господарювання, самостійне формування програми діяльності. А це і є не що інше, як підприємницька діяльність.

Таким чином, підприємництво є невід’ємною властивістю товарного виробництва. [2, ст. 20] Без свободи господарської діяльності тобто підприємництва товарного виробництва не існує. У свою чергу підприємницька діяльність неможлива без наявності товарного виробництва яке є для підприємництва матеріальною основою, базою, ґрунтом на якому лише і можуть розвиватися підприємницькі відносини. Свобода підприємництва невід’ємна від ринкових зв’язків. Ринок насамперед виступає як обмін товарів, організований за законами руху товарних відносин. [2,ст. 22] Це також магазини, універмаги, універсами, різні лотки та кіоски, фондові біржі, товарні біржі та інші. Відносини між продавцями і покупцями щодо існуючих та потенційних товарів утворюють ринки. Ринок складається і з суб’єктів та об’єктів ринку. Головні функції ринку це регулююча, контролююча, розподільча, стимулююча та інтегруюча.

Підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробок виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту. [3, ст. 2] Слід зазначити, що підприємництво – це не будь-яка господарська діяльність, це особливий вид діяльності, і ця особливість характеризується такими відчутними ознаками.

По-перше, це самостійна діяльність. Основою підприємницької діяльності є власність підприємця.

По-друге, це ініціативна, творча діяльність. В основі здійснення підприємницької діяльності лежить власна ініціатива, творчо-пошуковий, інноваційний підхід.

По-третє, це систематична діяльність. Підприємницька діяльність має бути постійною, пов’язаною з відтворювальним процесом і обов’язково офіційно зареєстрованою.

По-четверте, це діяльність, яка здійснюється на власний ризик. Підприємницька діяльність здійснюється під власну майнову відповідальність.

По-п’яте, метою цієї діяльності є одержання прибутку або власного доходу. Таким чином підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність господарюючих суб’єктів з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу. [3, ст. 2] Підприємництво як предмет економічного дослідження не тільки є втіленням певних характеристик, а насамперед, сукупністю суспільно-економічних відносин, що забезпечують певні напрями діяльності, визначають їх соціальні та інші характеристики, пов’язані з працею їх учасників. [4. т. 6] Підприємництво треба розглядати не стільки на рівні окремого індивіда або господарської одиниці, скільки на макрорівні як цілісний економічний об’єкт, функціональна діяльність якого детермінує загальні соціально-економічні характеристики суспільного відтворення. Таке уявлення підприємництва відкриває можливість здійснення переходу на міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва, визначення напрямів переходу на підприємницьку форму організації виробництва в умовах трансформації економіки. Підприємницька активність є ресурсом саморозвитку підприємства, що включає досвід, знання, здібності, вміння підприємця в контексті їх безперервного оновлення і збагачення. Це особливий вид активності, який принципово відрізняється від звичайної трудової активності за способом реалізації, за сферою застосування, за критеріями виміру. Поняття підприємництво слід розглядати в різних значеннях: по-перше, як предмет теоретико-економічного дослідження, представлений специфічною формою економічних відносин з приводу включення індивідуальних робочих сил, здібностей та творчого потенціалу особи, а, по-друге, як об’єкт цілеспрямованої діяльності підприємця. [5, ст. 25] Отже, підприємництво – господарська діяльність підприємця, особливий, творчий тип господарювання, основу якого становить новаторський підхід до організації та ведення бізнесу, безперервний пошук ефективних способів використання можливостей, ініціативність і прагнення до нових перспектив розвитку власної справи, зважений підхід до ризику. [6, ст. 7]

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції – інноваційну, ресурсну, організаційну, стимулюючу.

Інноваційна функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, у здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.  [1, ст. 36]

Організаційна функція підприємництва полягає у безпосередній організації виробництва, збуту, рекламі тощо; зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх виконанням.

Стимулююча функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого механізму ефективного використання ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача. [1, ст. 37]

Мал. 1.1 Основні функції підприємницької діяльності

1.2 Економічна основа підприємництва

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність. [5, ст. 16] Власність – це відносини, які складаються між суб’єктами власності щодо привласнення засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності засоби виробництва покладені в основу всіх виробничих відносин будь-якої економічної системи господарювання. Основою відносин власності є відносини, які охоплюють володіння, розпорядження та користування.

Володіння – відносини фактичного панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – фактичне здійснення влади власника над об’єктом власності, фактичне управління нею.

Користування – процес фактичного вилучення корисних властивостей з об’єкта власності для задоволення конкретних потреб.

Відносини власності – основна конструкція економіки, вони охоплюють весь господарський процес. [5, ст. 45] Це дає підставу для твердження, що економічні системи відрізняються за типами власності. Історія не знає прикладів переходу до ринкової економіки без опори на приватну власність. Відомо, що такі форми власності, як групова, колективна, кооперативна, акціонерна, пайова, історично виникли в результаті розвитку приватної власності, вийшли з неї і прийшли їй на зміну. Те саме можна сказати і про державну власність. Ця форма покликана коригувати розвиток приватної власності, усувати властиві їй суперечності, а в разі потреби – через денаціоналізацію знову повертатись у приватну власність. Отже, економічною основою підприємництва є приватна власність. У системі підприємництва вся власність належить окремим громадянам чи компаніям. Вся власність за своєю сутністю є приватною. Володіння власністю – це також володіння владою. [5, ст. 48] Ті, хто контролюють власність, здатні впливати на дії інших. Оскільки право приватної власності дає змогу поширити володіння власністю серед великої кількості людей, то і влада розподіляється між членами суспільства більш широко. Приватна власність об’єктивно сприяє також збереженню ресурсів. [7, ст. 12] Те, як ми поводимося з власністю, безпосередньо залежить від прав, які має власник цієї власності, тобто: вирішувати, як саме використовувати свою власність; передавати, продавати свою власність; користуватися доходами та іншими вигодами, які дає його власність. [8, ст. 10] Маючи приватну власність, кожен може користуватися цими правами. Отже, слід захищати цю власність і піклуватися про неї. Такі дії найбільше відповідають інтересам людей, оскільки власність визначає добробут. Власність – це багатство. Коли власність втрачає вартість, її власник втрачає частину багатства. [7, ст. 15] Право приватного володіння власністю змушує нас працювати більше і продуктивніше, що веде до економічного зростання. Таким чином, приватна власність виступає економічною основою підприємництва і розкриває простір для його функціонування і розвитку.

1.3 Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність існує у конкретних організаційно-правових формах. На вибір форм організації підприємницької діяльності впливають багато чинників: сфери діяльності, фінансові можливості, переваги чи недоліки організаційної форми. Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: одноосібні володіння, партнерства (товариства), корпорації. Розглянемо детальніше ці форми.

Одноосібне володіння. Суть його полягає у тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов’язання фірми.

Партнерство (товариство). Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає обєднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір.

За ступенем участі засновників у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: повні ( з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю.

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга – це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності і контролю поділені між акціонерами і менеджерами.[1 cт.100]

Сутнісні характеристики, переваги та недоліки окре­мих організаційних утворень наведено в табл.1.2

Таблиця 1.2 Порівняльна характеристика

організаційно-правових форм підприємницької діяльності [13].

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

2.1 Проблеми розвитку підприємництва та малого бізнесу в Україні

Відповідно до ролі в національній економіці та масштабів діяльності розрізняють малі, середні та великі підприємства. У законодавчому полі України особлива увага приділена малим підприємствам та фізичним особам - підприємцям через їх особливу роль у становленні сучасної моделі економіки.

До останнього часу відповідно до Господарського кодексу України (від 16.01.2003 № 436-IV із змінами та доповненнями) нормою, що визначала категорію малого підприємства був наступний критерій: юридична особа, у якої середньооблікова чисельність працюючих за звітний період не перевищує п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу – суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом НБУ.

Зростаючі масштаби підприємницької діяльності, інфляційні процеси, необхідність адаптації до національних умов міжнародних, і передусім європейських норм щодо регулювання підприємницької діяльності вимагали поступового перегляду критеріїв віднесення підприємств до малих, середніх та великих.

Тому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань регулювання підприємницької діяльності» від 18.09.2008 № 523-VI встановлено нові критерії для віднесення підприємств до категорії малих, середніх та великих шляхом внесення відповідних змін до  Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» та Господарського кодексу України, що є одним з кроків по приведенню української класифікації підприємств до рекомендацій ЄС.

На сьогоднішній день суб’єктами малого і середнього бізнесу  є фізичні особи, зареєстровані  у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» та юридичні особи - малі і середні підприємства, визначені відповідно до Господарського кодексу України [9].

Згідно статті 63 Господарського Кодексу України малими вважаються підприємства, середньооблікова чисельність працюючих яких не перевищує за рік п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції – сімдесяти мільйонів гривень. Великими визнаються підприємства, на яких чисельність працюючих перевищує двісті п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації перевищує сто мільйонів гривень. Відповідно, усі інші підприємства належать до категорії середніх. [10]

Ці критерії переважно застосовуються починаючи з 2009 року. Відповідно, кількість малих підприємств з 2009 року суттєво збільшилась (мал.2.1).

Мал 2.1 Розподіл підприємств в Україні за розмірами

(За даними Держкомстату України)

Мале підприємництво, до якого, крім малих підприємств та малих фермерських господарств, належать фізичні особи-підприємці, на сьогодні є локомотивом підприємницького сектора.

Загальна кількість суб’єктів малого підприємництва на початок 2008 року складала 2576,5 тис. одиниць, що на 74% більше у порівнянні з відповідним показником 2002 року (мал. 2.2).

Мал.2.2. Динаміка кількості суб'єктів малого підприємництва в Україні

у 2002-2008 роках

Кількість зареєстрованих малих фермерських (селянських) господарств за період з 2002 року зросла на 4%, а кількість фізичних осіб - підприємців - на 84 %.

На фоні загальних високих темпів збільшення кількості суб’єктів  малого підприємництва темпи зростання кількості фізичних осіб-підприємців суттєво випереджали динаміку утворення малих підприємств.

Серед всіх підприємств випереджаюче кількісне зростання є характерним для малих підприємств (проти середніх та великих). Їх кількість порівняно з початком активних ринкових перетворень (1995 рік) збільшилась в 3,4 рази. Причому, до 2008 року в країні  зберігалась позитивна тенденція  збільшення кількісного показника малих підприємств майже в усіх регіонах України (мал. 2.3).

Мал.2.3.  Кількість малих підприємств за регіонами України у 2008 році

Показник середньої кількості малих підприємств по Україні у  розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення у 2008 році становив 70 одиниць (Додаток А, продовження).

Позитивно, що на відміну від першої половини 1990-х років утворення малих підприємств відбувається не в результаті поділу чи реструктуризації діючих підприємств, а шляхом утворення абсолютно нової виробничої одиниці.

За підсумками 2008 року в країні розпочали свою діяльність 16,6 тис. нових малих підприємств, 3,9 тис. середніх і лише – 6 великих. Причому, якщо на початку реформування економіки спостерігалось переважно активне утворення нових торговельних підприємств, то сучасна ситуація характеризується виникненням нових транспортних підприємств, підприємств у сфері операцій з нерухомістю, готельному та ресторанному бізнесі, освіти, охорони здоров’я та інших. Поряд з торгівлею (33,9%) найбільшу питому вагу займають підприємства - суб'єкти підприємницької діяльності з надання послуг в сфері нерухомості, інжинірингу та надання послуг підприємцям (21,4%).

Але вУкраїні існує цілий ряд проблем, які перешкоджають розвитку  підприємництва як зовнішніх, так і внутрішніх.

Основними факторами, які гальмують розвиток підприємницького сектору є:

-        організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності;

-        недоступність кредитних ресурсів як для започаткування, так і ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів;

-        адміністративні перешкоди у сфері підприємництва;

-        неоднозначність та суперечність чинної нормативно-правової бази;

-         територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств довкола промислових центрів, відсутність їх відділень у районах і селах;

-        громіздка система бухгалтерського обліку і звітності;

-        недосконалість та обтяжливість системи оподаткування;

-        недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим і середнім бізнесом.[9]

За результатами опитування представників малого бізнесу, проведеного у 2006 році фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основними перешкодами в діяльності малих підприємств були:

      високі ставки податку – на думку 83 % опитаних;

      велика кількість податків – 68 %;

      низький попит на продукцію – 46 %.

      часті зміни у формах звітності – 39 %;

      велика кількість ліцензованих видів діяльності – 38 %;

      перевірки державними органами – 38 %;

      складність отримання кредиту – 36 %.

Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів (25 %), недостатність ділової інформації (12 %), недостатність управлінських знань (8 %).

Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:

      невпорядкованість відносин власності;

      вузькість ринків збуту;

      нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;

      нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;

      платіжна криза;

      нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;

      дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;