Матеріальна складова документа

ВСТУП

В даній курсовій роботі я маю на меті висвітлити наступну тему: «Матеріальна складова документа».

Актуальність теми моєї курсової роботи полягає в тому, що поняття «носій інформації» засноване на двоєдності інформації (відомостей) і матеріального носія. Інформація фіксується в документах, які надають їй організаційну форму і переміщають її в часі і просторі. Відомості «закріплюються» на матеріальному носії або навіть «прив’язуються» до нього і тим самим відокремлюються від творця інформації. У результаті ми отримуємо зафіксовану інформацію в книзі або статтю в журналі, картину або кінофільм, банк даних або інший масив документів (даних) на паперовому, машиночитаному та інших носіях.

Документована інформація становить основу управління, його ефективність значною мірою базується на виробництві та споживанні інформації. У сучасному суспільстві інформація стала повноцінним ресурсом виробництва, важливим елементом соціального і політичного життя суспільства. Якість інформації визначає якість управління, оскільки інформація, як кровоносна система, пронизує всі органи управління, забезпечуючи їх енергетичним потенціалом і приводячи в цілеспрямований рух .

Інформація фіксується в документах , які надають їй організаційну форму і переміщають її в часі і просторі. Документи і документована інформація лежать в основі управлінських рішень і є їх матеріальним втіленням, забезпечують юридичною силою і тим самим сприяють їх виконанню.

Високий ступінь актуальності має в даний час саме документована інформація (документ) . Документи при формуванні єдиного інформаційного простору органів обласного, регіонального та місцевого рівнів циркулюють досить активно (останнім часом – більше в електронному форматі).

Сучасний стан документального середовища обумовлено не тільки соціально–економічними перетвореннями, а й розвитком інформаційних технологій. Велике значення в сучасному управлінні набувають комп’ютерні технології та засоби, що забезпечують на базі чинного законодавства та інших правових норм оперативність фіксації, збору, обробки, пошуку та передачі інформації, надійність її зберігання, віддалений доступ, надання інформації в потрібний час, на потрібному носії та в потрібній формі, з урахуванням психологічних і ергономічних вимог .

Документування інформації дозволяє зафіксувати її на певному носії, надати їй необхідну організаційну форму, засвідчити справжність та юридичну силу, забезпечити необхідними реквізитами для її ідентифікації з метою пошуку та використання, а також здійснити повноцінну інформаційну підтримку управлінських процесів і накопичити інформаційний ресурс в цілях розвитку організації і збереження індивідуальної пам’яті про неї в часі і просторі. Виходячи з цього, вивчення документа як форми організації і представлення інформації в процесах управління має важливе самостійне наукове і практичне значення.

Доступ, який відкрився до світових інформаційних ресурсів, перехід на електронне документування, збереження і передачу документів, тобто перехід на принципово нові способи організації інформації та доступу до неї, ставить перед документознавством принципово нові наукові та прикладні проблеми.

Об’єктом дослідження даної роботи є документ, предметом – матеріальна складова документа.

Метою курсової роботи є дослідження еволюції пристроїв для фіксації, збереження і передачі інформації у часі і просторі у процесі розвитку людства. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Розкрити поняття матеріальної складової документа.
2. Вивчити історію розвитку природніх носіїв документа.
3. Розглянути різні матеріальні носії інформації, описати їх типи і дати характеристику.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Загальний обсяг роботи _____ сторінок.

РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКУМЕНТА ЯК СИСТЕМНОГО ОБ’ЄКТА: МАТЕРІАЛЬНА СКЛАДОВА.

1. Характеристика документа, як системного об’єкта.

Документ як цілісне утворення являє собою систему – велику кількість закономірно пов’язаних одне з одним елементів і частин. Елемент – найменша одиниці поділу документа. Сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію називаються підсистемою. Якщо в системі є декілька підсистем, то вся система стає складною.

Поняття «системи» відносне як і поняття «елемент». Якщо системою вважати документ як такий, то його сутнісними підсистемами будуть інформаційна і матеріальна (речовинна) складові, а також конструктивні елементи документа (титульний лист, обкладинка, палітурка, форзац тощо), об’єднані в складне ціле. Підсистемою документа може виступати і текст, що складається з глав, параграфів, абзаців. Як елементи документа виступають заголовок, передмова, колонтитул, плетіння, форзац і т.п. Документ як ціле – це єдність складових його елементів і підсистем, суперсистема по відношенню них. З точки зору сукупності документів, зібраних у фондах органів інформації, бібліотеках, архівах, книгарнях та ін. (в залежності від масштабів системи) документ стає підсистемою або навіть елементом.

Вивчення документа як системи полягає у виявленні його елементів, підсистем і зв’язків між ними, тобто у вивченні його структури. Встановлюються ознаки і параметри, що характеризують документ як систему. Визначаються функції, виконувані елементами, підсистемами всередині і зовні цієї системи, її властивості, тобто якісні відмінності, що зумовлюють відносну самостійність, стійкість і стабільність даної системи, придатність документа для використання в соціальній комунікації.

При системному підході досліджуваний документ розглядається як частина більш великої системи соціальних комунікацій. Тому, перш за все, важливо з’ясувати, частиною якої більш загальної системи (цілого) є в даному випадку документ. Саме цим визначаються його можливості, задаються цілі існування, функції, що виконуються в суспільстві, закономірності функціонування. Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його відмінність і схожість з іншими матеріальними об’єктами.  Ознака відображає зовнішню прикмету, за якою можна віднести спостережуваний об’єкт до документа. На відміну від нього властивість відбиває якісну, тобто внутрішньо властиву документу відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх прояву), а набір ознак документа в кожному випадку може бути індивідуальним.

2. Поняття «матеріальна основа документа».

При написанні даної курсової роботи, я аналізувала деяку допоміжну літературу та помітила одну закономірність – вчені зовсім мало приділяють увагу розкриттю такого поняття як «носій інформації», проте ще меншу увагу вони приділяють поняттю «матеріальна основа документа».

Розглядаючи історію документознавства можу зробити висновок, що поява уваги до зовнішньої форми (основи документа) була пов’язана не з узагальненням даних характеристик документа як ідеального об’єкта, а з конкретним документом та його специфічними ознаками як речового виробу.

Термін «документ» використовується в багатьох галузях знань. Майже в кожній з них є одна чи декілька версій його розуміння у відповідності із специфікою тих об’єктів, котрі вона вивчає і котрим надає статус документа. У відповідності з цим по різному трактують і основу документа.

Найбільш загальним визнається визначення документа як «будь–якого матеріального об’єкту, який може бути використаний для передачі інформації в суспільстві», включаючи експонати музеїв і навіть тварин у зоопарку, тлумаченням якого фактично і розпочинається наука про документ. На думку бібліотекознавця Столярова Ю.М. документом вважається будь–яка інформація (інформація створена людським розумом на відміну від інформації, зафіксованої в діях неживої природи чи біології), зафіксована у просторі та часі з метою її використання, передачі і зберігання.

Отже, в цьому разі з поняття основи документа виключають такі поняття, як носії біологічної інформації, носії неживої природи. За словами Соколова А.В., соціальна інформація – спосіб руху, ідеального в просторі та часі. А оскільки такий рух може розглядатися як передача повідомлення у вигляді сукупності знаків чи окремого знаку, що є текстом, то, на думку бібліотекознавця, «документи – це документовані тексти».

Витоки цієї концепції базуються на термінології французьких істориків перших десятиліть XX ст., котрі називали всі історичні джерела (як письмові, так і неписьмові) документами. Однак значна частина джерелознавців не поділяла і не поділяє такої точки зору, залишаючи за класом документів тільки «записи». У цьому прикладі фігурує поняття основи, на якій певним способом закріплена певна соціальна інформація.

Вищезгадана концепція документа, котра, здавалося б, і звужує коло об’єктів до сукупності «слідів» матеріальної та духовної культури людства, виключаючи об’єкти живої та неживої природи, разом із тим майже не пов’язана з першим тлумаченням поняття «документ». У першому випадку ми мали справу з повідомленнями, що зафіксовані у вигляді знаків, чи знаку на матеріальному носії (або представлені носієм–предметом, котрому надано значення такого знаку). Тобто мова йшла про інформаційний процес, процес передачі інформації від людини людині. У цьому тлумаченні матеріальну основу також сприймають як носій інформації.

За третьою концепцією документ – це матеріальний об’єкт, створений людиною спеціально для передачі інформації (Швецова–Водка Г.М. включає сюди і тривимірні твори мистецтва: архітектури, скульптури). У загальному вигляді таке розуміння документу було поширене в 60–70–ті роки. Зрозуміло, що при будь–якій фіксації інформації на матеріальному об’єкті ми маємо справу з певним інформаційним процесом (збереження, передача інформації), але навряд чи кожний з цих об’єктів можна вважати документом, особливо з точки зору спеціальної призначеності носія для передачі інформації. В цьому разі для фіксування інформації спеціально може бути задіяний будь–який матеріальний об’єкт (у тому числі будинок, паркан чи тіло людини). Отже з третього визначення поняття «документ» також випливає ототожнення понять «носій  інформації» і «матеріальна основа документа», що є не вірним, оскільки ці матеріали (об’єкти) призначені для фіксації певними способами і передачі інформації іншим поколінням, що є неможливим для носія.

Після проведення певного дослідження походження такого поняття як «матеріальна основа документа» можу сказати, що вперше це поняття як самостійне згадується в тлумачному словнику, який датується 1995 роком. Згодом воно зустрічається в праці Кушнаренко Н.Н. З цього можна зробити висновок, що тільки з цього часу відбувається остаточне виокремлення поняття «матеріальної основи документа» з поняття «носій інформації».

Виходить, що сам термін «матеріальна основа документа» – сукупність природних і штучних матеріалів, які використовуються для запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, – природна або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і  пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів.

3. Форми матеріальних носіїв інформації.

РОЗДІЛ 2 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФОРМ ТА ВИДІВ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ ІНФОРМАЦІЇ.

1. Найдавніші матеріали для письма.

Питання збереження інформації корінням своїми йде в глибоку старовину. Інформація була завжди, незалежно від того сприймалася вона людиною чи ні. І людина, ледь виділившись з тваринного світу, стала активно використовувати її у своїх власних цілях. Більш того, вона сама стала джерелом інформації для інших. Вже тоді інформацію вміли отримувати, обробляти, передавати, накопичувати і що особливо важливо – зберігати. Спочатку, для зберігання та накопичення інформації, людина використовувала свою пам’ять – він просто запам’ятовував отриману інформацію і пам’ятав її якийсь час. Тодішні потоки інформації не порівняти з нинішніми, тому людської пам’яті поки вистачало. Справа обмежувалася іменами одноплемінників, двома заклинаннями злих духів, та десятком міфів і легенд. Поступово, люди прийшли до висновку, що такий спосіб зберігання інформації має ряд недоліків:

• людина могла сплутати різні дані;
• неправильно зрозуміти іншу людину;
• елементарно забути щось важливе;
• врешті–решт його могли просто вбити на полюванні.

Поява перших документів, тобто зафіксованої на різних носіях інформації, відноситься приблизно до 30 століття до н.е. Початком передачі даних було предметне документування. Предмети, що оточували первісну людину, наділялися особливим значенням, символізували поняття і явища. Наприклад, стріла – символ війни. Різновидом предметного документування є черепашкові і вузликові листи індіанців Північної і Південної Америки. Черепашкові листи (вампуми – нитки з нанизаними на них раковинами) індіанців Північної Америки були засобом запам’ятовування та передачі повідомлень (див. мал. 1). Їх зміст виражався кольором, кількістю і взаєморозташуванням раковин. Вампум також міг використовуватися замість грошей.

Мал. 1 – Вампум – засіб запам’ятовування та передачі повідомлень

Вузликове письмо (кіпу), що вживалося в державі стародавніх інків також було засобом утримання в пам’яті послідовності і логічного зв’язку усно переданих повідомлень – до основної товстої мотузці прикріплялися більш тонкі шнури, нитки і клапті різного кольору, де кожен елемент мав своє значення (див. мал. 2).

Мал. 2 – Кіпу

За часів неоліту з’явилося піктографічний лист (від лат. «Піктус» – написаний фарбами, намальований і грец. «Графо» – пишу) – відображення загального змісту повідомлення у вигляді малюнка або послідовності малюнків, зазвичай з метою запам’ятовування (див. мал. 3). Воно не було засобом фіксації будь–якої мови, тобто листом у власному розумінні. Це були зображення на стінах печер або скелях, на кам’яних плитах, на кістках, де в основному ілюстрували події з життя племені.

Мал. 3 – Піктографічний лист

У IV тис. до н.е. шумери, що населяли південь сучасного Іраку, почали передавати зображеннями назви окремих конкретних предметів і загальних понять. Число таких знаків було близько тисячі, і кожен з них в шумерському мовою зв’язувався з певним словом. Шумери писали на сирій глині прямокутними паличками, що входять в глину під кутом і створювали клиновидне поглиблення. Тому шумерська писемність отримала назву клинопису. До наших днів збереглися цілі бібліотеки клинописних документів на глиняних дощечках: ділові документи, історичні написи, епос, словники, релігійні і магічні тексти (див. мал. 4).

Мал. 4 – Клинописний документ

З плином часу малюнки спрощувалися, в якійсь мірі стандартизувалися і замінювалися знаками, які позначають слова і склади. Так виникла ієрогліфічна система (від грец. «Hieros» – священний і «glyphe» – те, що вирізано) і ідеографічний лист (від грец. «Idea» – образ, ідея і «grapho» – писати).

Словесно–складовий лист Стародавнього Єгипту – один з найдавніших у світі – сформувався приблизно з кінця IV тисячоліття до н.е. Найдавніші єгипетські писемні пам’ятки – написи на таблицях і булавах царів – представляють собою символічні зображення, які не мають чіткого звукового значення і розуміються за принципом піктограми. Структура староєгипетської писемності остаточно формується близько 2800 р. до н.е. Усього в ній близько 700 найбільш уживаних знаків, накреслення яких могло мати різні варіації. Вони діляться на знаки, що передають декілька приголосних звуків мови (фонограми) і смислові поняття (ідеограми). Ієрогліфічний лист призначався для монументальних і напівдекоративний написів на камені і металі (див. мал. 5).

Мал. 5 – Ієрогліфічний лист

Ієратичний (жрецький) лист – наступний етап розвитку єгипетської писемності – використовувалося для запису літературних і релігійних текстів, ділових документів (див. мал. 6). Найпоширенішим матеріалом для такого листа був папірус – прообраз сучасної паперу. Листи виготовляли із стебел рослини папірус. Стебла поділялися на тонкі смужки, відбивалися молотком, проклеювали хлібним відваром, сушилися і випрасовувані. Папірусні документи зазвичай згорталися в сувій. Для письма на папірусі переписувачі використовували тонкі кисті з тростини або очеретяні палички.

Мал. 6 – Ієратичний (жрецький) лист

Різні види писемності панували в країнах Сходу три тисячоліття, але потім їх витіснила більш проста і зручна система – фінікійська. Фінікійцям, як торговому народу, потрібна була проста і зручна писемність для складання комерційних документів, і вони створили складовий лист, що складається з 22 знаків. Найдавніші знайдені фінікійські написи відносяться до ХІІІ століття до н.е.

У ІХ–Х століттях до н.е. греки перетворили фінікійський лист і створили алфавіт, де кожен знак позначає не слово або склад, а певний звук. Грецький алфавіт став вихідним для всіх європейських алфавітів. Свої книги і кодекси греки, а за ними й римляни стали писати на дерев’яних або кістяних дощечках, покритих воском. Писали по воску стилусом (від грец. «Stylos» – паличка) – загостреним стрижнем з металу або дерева. Коли запис ставав не потрібен, він стирався за допомогою плоского зворотного кінця стилусу (див. мал. 7).

Мал. 7 – Кістяні дощечки, вкриті воском та стилуси

Лист з воску був запозичений різними народами і проіснував близько 18 століть практично без зміни, поки англосакси не винайшли пергамент. Пергамент з’явився приблизно в ІІІ столітті до н.е. Це був особливий спосіб обробки шкіри молодих тварин (в основному телячої). Пергаментні аркуші були щільними і жорсткими, в основному стягувалися палітуркою з металевими застібками. Завдяки своїй міцності цей матеріал використовувався також досить довго. Зі здешевленням і все більш широким розповсюдженням пергаменту з’явилася потреба у створенні та загальнодоступного пишучого інструменту. Їм стало певним чином заточене гусяче перо. З його допомогою можна стало змінити стиль письма – зробити його прописним і похилим (див. мал. 8).

Мал. 8 – Пергамент для письма та гусяче перо

У Древній Русі першими документами стали берестяні грамоти. Новгородські русичі в Х–ХІІІ ст. н.е. продавлювали текст документів на бересті – верхньому шарі березової кори (див. мал. 9).

Мал. 9 – Берестяний документ

Після неї практично до кінця  ХІV століття основним матеріалом для письма на Русі служив пергамент, який привозили з Греції і ганзейських міст. Найдавнішою формою документа на Русі була грамота – окремий лист пергаменту шириною близько 3,5 вершка, тобто 15–17 см. Розміри документа могли бути різними за рахунок підклеювання наступних аркушів. Документи писалися суцільним текстом, без поділу на окремі слова. Після того як документ втрачав свою цінність, текст зчищали, а дорогий матеріал використовували знову для запису інформації. Таким чином власник міг використовувати даний спосіб фіксування інформації кілька разів. І стосувалося це не тільки пергаменту. Повторно використовувалися медалі та печатки, на яких перебивалися зображення.

У ХV– ХVІ ст. з західноєвропейських країн розпочали завозити ганчір’яний папір, а з другої половини ХVІІ ст. – виготовляти паперові мануфактури. Чорнила робилися з дубильних речовин, що добуваються з чорнильних горішків – наростів на дубових листках. Інструментами для письма, як і в Європі, служили гусячі пір’я, які застосовувалися аж до 2–ї половини ХІХ століття, хоча металеві пір’я з’явилися вже на початку століття. Написаний гусячим пером чорнильний текст посипався дрібним піском для вбирання надлишок чорнила, щоб сторінки не бруднилися один від одного і не склеювалися.

Змінювалася також графіка писемності: спочатку документи складалися так званим «статутним» листом – літерами з прямими обрисами. У XIV столітті став використовуватися напівустав, що дозволив прискорити процес написання листів за рахунок виносних букв і скорочень окремих слів. У XIV столітті стала використовуватися крапка в кінці речення. З появою так званої скоропису (накреслення округлих букв і використання графічних скорочень слів і частин слів з ​​винесенням їх над рядок листа) вільно читати такі тексти стало досить складно, потрібні були  знання та навички. Документи в діловодстві зберігалися у вигляді сувоїв–стовпців – з підклеєних аркушів паперу. Розміри таких стовпців могли бути дуже великими. Наприклад, Соборне укладення 1649 р. налічує в довжину 309 метрів. Текст у стовпцях писався з одного боку, що було неекономно при тогочасній вартості паперу. У 1700 р. Петро I ввів зошитову форму документів з аркушів паперу, складених вдвічі (зошитів), які були переплетені в книги. На аркушах зошитів писали з обох сторін. Тоді ж для особливо важливих документів Петро I вводить в обіг гербовий папір, трохи пізніше розробляє «генеральні формуляри» – зразки, по яких слід було складати текст документів, і вводить іноземні назви видів документів (регламент, інструкція, резолюція, рапорт, реляція і т. д.). За Петра I і пізніше, за Катерини Великої, були виділені реквізити документа та визначено їх місця на формулярах. У XIX столітті стали використовувати бланки установ з кутовим розташуванням реквізитів. Бланки друкувалися типографським способом або писалися від руки.

2. Винахід паперу і вдосконалення його виробництва Властивості, види,    формати паперу.

Сучасний, найпоширеніший носій інформації – папір – з’явився теж дуже давно: у ІІ столітті н.е. в Китаї. Довгий час секрет його виробництва суворо охоронявся. Спочатку папір виготовлявся з натуральних рослинних волокон (рису, бамбука та ін). Розтерті у воді волокна рослин просочувалися тваринним клеєм, сушилися на повітрі і пресувалися. В Індії, В’єтнамі, а потім і в Європі папір робили з переробленого ганчір’я. Він так і називалася – ганчір’яний папір. Ганчір’яний папір ручного вироблення випускалася приблизно до кінця ХVІІІ століття. За цей час у процес виробництва вводилися нововведення: використання наповнювачів для зменшення прозорості паперу, заміна тваринного клею каніфольним, відбілювання хлорним вапном кольорового ганчір’я та інше. З середини ХІХ століття в Європі почав використовуватися більш дешевий папір на основі деревини (з деревної целюлози, а потім з деревної маси). Тексти на таких носіях як папірус, пергамент і папір писалися зазвичай чорним чорнилом – сажовим і залізо–галловим. Сажове чорнило (туш) отримували, розтираючи мілкодисперсну сажу з водою і клеєм. Пізніше в туш стали вводити речовини (казеїн, шелак), що надають тексту водостійкість. Однак, туш була незручна у вживанні, погано проникала в папір, давала нестійкий до стирання текст. Залізо–галловим чорнило отримували, додаючи у відвар галових горішків розчин залізного купоросу. Виходили безбарвні чорнило, які на пергаменті або папері швидко темніли, даючи густий чорний текст. Кращі зразки залізо–галових текстів витримали багатовікове зберігання: вони нерозчинні у воді, стійкі до вицвітання, зносостійкі. З цього періоду і за цей час документи на паперових носіях є найпоширенішими. А розвиток технічного прогресу в галузі виробництва паперу, книгодрукування, копіювання тексту зробило паперові документи дешевими і загальнодоступними. І зараз під словом «документ» більшість людей традиційно мають на увазі текст або зображення на папері.

Ні для кого не секрет, що від правильного підбору паперу безпосередньо залежать якість поліграфічної продукції та її відповідність до умов можливого використання. Перш за все, нагадаємо, що папір – це багатокомпонентна система, що складається із спеціально оброблених рослинних волокон, тісно переплетених між собою і пов’язаних хімічними силами зчеплення різних видів. Папір розрізняється по товщині або за масою одного квадратного метра (г/м2). За прийнятою класифікацією маса 1м2 друкарського паперу може складати від 40 до 250 г/м2. Більше 250 г/м2 – це вже картон.

Один з найважливіших технічних показників паперу, від якого залежать багато основні властивості – міцність, пружність, пластичність, світлостійкість тощо, – це композиція паперу. Вітчизняний папір за композицією поділяються на групи за номерами: № 1, № 2, № 3.

Папір № 1 – це чисто целюлозний папір. Зроблений, як правило, тільки з целюлозних волокон, целюлозний папір звичайно має високу білизну, підвищену міцність, майже не схильний до старіння при зберіганні. Такий папір використовується для виготовлення високохудожньої продукції, словників, енциклопедій, офіційних довідкових видань.

Папір № 2 містить до 50% деревної маси, яка надає паперу ряд корисних якостей – поліпшуються друковані властивості, стабільність розмірів при зміні кліматичних умов, знижується маса листа і т.д. У порівнянні з папером № 1 папір № 2 дешевше.

Папір № 3 повністю складається з деревної маси. Це дешевий папір невисокої якості, який використовується для видань з невеликим терміном служби і застосовується тільки для типографської (високої) печатки.

За способом друку папір звичайно підрозділяється на офсетний, друкарський і для глибокого друку. Папір так само часто класифікують за ступенем обробки поверхні. За цією ознакою папір ділиться на матовий, машинної гладкості і глазурований (каландрований, тобто додатково оброблюваний в суперкаландрах для додання йому високої щільності і гладкості).

Усі друковані властивості паперу можна об’єднати в такі групи:

• геометричні (гладкість, товщина і маса 1м2, щільність і пористість);
• оптичні (білизна, непрозорість, лиск, або глянець);
• структурні – показники однорідності структури (рівномірність просвіту, різнобічність);
• механічні – міцнісні і деформаційні (міцність поверхні до вищипування, розривна довжина, або міцність на розрив, міцність на злам, вологоміцний, м’якість і пружність при стисненні і т.д.);
• сорбційні (гідрофобність – стійкість до дії води, вбирає здатність розчинників друкарських фарб).

Особливий спосіб виготовлення і властивості має папір з водяними знаками. Щоб уникнути підробок паперу вже в XIII столітті її європейські виробники почали практикувати водяні знаки – видимі на просвіт зображення на папері, які не можна було знищити, не пошкодивши аркуша. Це був знак власності виробника паперу, підробка якого суворо каралася. У той же час для покупців паперу водяний знак був свідченням якості товару.

Папір для документів, або папір, захищений від підробки, по своєму застосуванню належить до найбільш поширених видів, з якими ми стикаємося в повсякденному житті: сертифікати, акції, угоди, дипломи, платіжні документи, свідоцтва, чеки, проїзні квитки, державні документи, паспорти, гербові марки, купони, лотерейні квитки, квитки на видовищні заходи, фірмові бланки, паперові гроші і т.д.

Спеціальні технічні види паперу являють собою найновішу та найшвидшу групу паперу, що реагує на швидко зростаючий інтерес і потреби замовників. Мова йде про види паперу, які виконують спеціальні або технічні функції. Наприклад, антикорозійний папір, незаймистий папір, водостійкий папір, копіювальний папір, картон для мішеней, стерилізаційний папір, пакувальний папір, картон вищої якості, папір, стійкий до масел і жирів, кухонний папір.

У різних країнах в різний час були прийняті в якості стандартних різні формати паперу. Формат паперу – це стандартизований розмір паперового аркуша. В XXI ст.. домінують дві системи:

• міжнародний стандарт (A4 і супутні);
• північноамериканська (Letter).

Міжнародний стандарт на паперові формати, ISO 216, заснований на метричній системі мір, і заснований на форматі паперового листа, що має площу в 1 м2. Стандарт був прийнятий всіма країнами, за винятком Сполучених Штатів і Канади. У Мексиці і на Філіппінах, незважаючи на прийняття міжнародного стандарту, американський формат «Letter» як і раніше широко використовується. В Україні має місце використання найбільш широко відомого формату стандарту ISO – формат A4.

2.3 Розвиток механічних носіїв інформації.

З появою нових технічних можливостей, технологій та матеріалів у кінці ХІХ – початку ХХ століття стали створюватися документи на принципово нових носіях. Це кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, фотодокументи. Інформацію в них стали відтворювати за допомогою різних технічних засобів. Всі ці документи називаються кінофотофонодокументи.

До фотодокументів відносять діапозитиви (слайди) та фотографії. Фотографія – це світлозапис, знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій ​​пластині, плівці або папері. Діапозитив – позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі). Діапозитив проектують на екран за допомогою діапроектора. Зображення на фотодокументах є статичними.