Микола I і реформи бюрократичного суспільства

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

 

 

Кафедра всесвітньої історії

 

 

МИКОЛА  І  І РЕФОРМИ БЮРОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

 

 

 

 

Курсова робота з історії

 

 

 

 

Науковий керівник

                                            

 

 

 

 

 

 

Кіровоград- 2013

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ВСТУП НА ПРЕСТОЛ…………...………………………………..6

РОЗДІЛ 2. КОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНІВ………………….………………….12

РОЗДІЛ 3. СЕЛЯНСЬКЕ ПИТАННЯ………………..……………………...16

РОЗДІЛ 4. ГРОШОВА РЕФОРМА ………………………….22

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..28

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 30

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми курсової роботи. Життя Росії завжди в значній мірі залежала від особистості правителя. Світогляд людини, який зосередив у своїх руках абсолютну владу над величезною багатонаціональною країною, мав вплив на стиль його правління і напрямок як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тому історію Росії можна розділити на періоди, орієнтуючись на роки правління князя, царя чи імператора. Людину прийнято судити по його справах, а імператора судять у багато разів суворіше, ніж будь-кого іншого. Період з 1825 року по 1855 рік - роки правління Миколи I - термін досить великий. Все, що було зроблено імператором і урядом за цей час, багаторазово обговорювалося істориками. Однак в їх відношенні до особистості Миколи I і його політики останнім часом намітилися деякі зміни. Якщо раніше образ Миколи I набував в значній мірі осудження, і імператор поставав символом реакції, то зараз робляться спроби вивчати особистість Миколи I і його управління країною, враховуючи все різноманіття його особистості. У зв'язку з новими поглядами та думками з цього питання актуальність даної теми є безсумнівною.

Об’єктом  дослідження особистість Миколи І та його внутрішня політика.

Предметом курсової роботи є основні події та зміни в житті країни, на які вплинули характер, переконання і політичні погляди імператора     Миколи I.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Російської імперії.

Хронологічні  рамки дослідження охоплюють 1825 – 1855 рр. – час правління Миколи І.

Методологічна база роботи ґрунтується на основі принципів науковості, історизму та об’єктивності. В ході розв’язання поставлених завдань використано такі наукові методи: порівняльно-історичний метод – сприяв розкриттю особливостей царювання Миколи І. Методи класифікації та періодизації використані при аналізі історіографічного доробку й узагальненні джерельної бази дослідження. Методи аналізу та синтезу, індивідуалізації та узагальнення дали можливість виявити загальне та особливе в досліджуваній проблемі.

Мета полягає в тому, щоб вивчити і проаналізувати період правління Миколи I.

Досягнення поставленої  мети передбачає вирішення таких завдань:

    • проаналізувати наявну літературу і джерельну базу з проблеми     дослідження;
    • простежити життєвий шлях Миколи І та його вступ на престол;
    • розкрити питання кодифікації;
    • охарактеризувати зміни в соціальному житті населення;
    • проаналізувати грошову реформу.

Теоретична  значущість роботи полягає в тому, що зібраний і систематизований матеріал з проблеми дослідження.

Практичне значення отриманих результатів визначається можливістю використовувати представлені матеріали з метою глибокого вивчення періоду правління Миколи І. Вони можуть бути основою для подальших наукових розробок з проблеми історії Російської імперії.

Історіографія. Про Миколу I писали державні діячі і генерали, письменники і поети, заїжджі іноземні та придворні дами. Але, наукової біографії Миколи І досі немає. Зате всі аспекти внутрішньої політики Миколи досліджені докладно, хоча і дещо однобічно, з акцентом на викритті карального (жандармського, цензурного та іншого) терору. Найбільш змістовні огляди миколаївської внутрішньої політики в 85-й лекції п'ятого тому «Курсу російської історії» В.О. Ключевського [30], а з радянської літератури – в Зайончковського «Правительственный аппарат самодержавной России ХІХ века» [28] , Кузнецов І.Н. «Отечественная история» [12].

Оглядово про те ж писала Н. С Киняпина Н.С. у праці «Внешняя политика России первой половины XIX в.» [18].

Миколаївські реформи  не викликають у істориків великого інтересу. Капітально вивчена тільки реформа П.Д. Кисельова. Їй присвячена класична праця Н.М. Дружиніна [26] – одна з найзначніших в радянській історіографії за змістом і великих за обсягом. У ній вичерпно розглянуто передумови, зміст та наслідки реформи Кисельова як серйозної, ретельно продуманої, але тим не менш свідомо приреченої на невдачу спроби царизму відшукати вихід з назрілої кризи феодально-кріпосницької системи, не руйнуючи її основ.

Джерельна база дослідження.

Важливою складовою  частиною джерельної бази є опубліковані документи. Серед них, перш за все «Воспоминания о младенческих годах Императора Николая Павловича» [1], «Записки Николая I » [3], «Письма» [4],

Отже, аналіз виявленої  й опрацьованої джерельної бази та літератури дає можливість при їх комплексному використанні дослідити основні питання даної теми.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ВСТУП НА ПРЕСТОЛ

 

 

У 1825 році царський трон у Росії зайняв Микола І.У той час Миколі Павловичу було 29 років. У 1796, в останній рік царювання Катерини II, у неї народився третій онук, якого нарекли Миколою. Він ріс здоровою і міцною дитиною, виділяючись серед однолітків високим зростом. Батька він втратив у чотири роки. Зі старшими братами у нього не склалося близьких відносин. Дитинство він провів у нескінченних військових іграх з молодшим братом. Дивлячись на Миколу, Олександр I з тугою думав про те, що цей насуплений, незграбний підліток з часом, напевно, займе його трон [13, 178].

На відміну від своїх  старших братів - Олександра і Костянтина, виховання яких цілком взяла на себе бабуся, Микола та його брат Михайло росли в атмосфері чинного двору своєї матері - імператриці Марії Федорівни.

З 1802 р. почалася пора вчення великого князя, і він переходить з рук жіночих у відання  гувернерів або, як їх тоді називали, «кавалерів». Головним його вихователем стає М.І. Ламсдорф, що не мав ні педагогічного досвіду, ні яких-небудь загальноосвітніх поглядів [17, 32].

До гуманітарних наук великий  князь не відчував ніякого потягу. Написати твір було для нього абсолютно  непосильною працею. Неприязнь до грецької і латині настільки укорінилися в його свідомість, що, ставши батьком сімейства, він виключив ці предмети з програми виховання своїх дітей. Суспільні науки здавалися йому нудними. Однак до точних і природничих наук він відчував тяжіння, а військово-інженерною справою по-справжньому захоплювався. Одного разу йому було задано твір на тему про те, що військова служба - не єдине заняття дворянина, що є і інші заняття, почесні і корисні. Микола нічого не написав, і педагогам довелося самим писати цей твір, а потім диктувати його своєму учневі [20, 41].

З 1809 р. імператриця-мати відсторонює від своїх синів їхніх товаришів і вирішує відправити їх в Лейпцігський університет. Але цьому чинив опір Олександр I, що заснував в царському селі ліцей, в якому могли б завершити свою освіту і його молодші брати. Однак ця ідея не здійснилася, і Микола з братом були замкнені в Гатчинському палаці, де їм викладали науки в рамках університетського курсу. Марія Федорівна намагалася завантажити день синів до межі, щоб відволікти їх від військових занять. Але цим досягався зворотний ефект. Натура Миколи противилася такому насильству, а науки викликали у нього відразу [35, 68].

Вітчизняна війна 1812 р. справила величезний вплив на світогляд майбутнього імператора. У патріотичній насназі він не піддавав ні найменшого сумніву близькість перемоги, навіть коли французи знаходилися в Москві. Миколі виповнилося 16 років і він рвався в армію, мати рішуче заперечила цьому. Нарешті в 1814 р. мрія великого князя здійснилася - Олександр І дозволив своїм братам прибути в діючу армію. Але взяти участь в боях їм не довелось.

Зустріч з Олександром I відбулася  вже в зайнятому союзниками Парижі, де увагу великого князя привернули насамперед військові установи: казарми, шпиталі, Будинок інвалідів. На зворотному шляху до Росії в житті великого князя відбулася знаменна подія - в Берліні він познайомився з принцесою Шарлоттою, дочкою прусського короля Фрідріха-Вільгельма III, друга і союзника Олександра I. Юна принцеса сподобалася Миколі, але Марія Федорівна вважала, що він ще занадто молодий для шлюбу.

Повернувшись до Петербурга, Микола присвячує себе заняттям військовими  науками: стратегію вивчає на прикладі військових кампаній 1814 і 1815 років. Згодом, вступивши на престол, Микола I особисто керував складанням планів військових дій. Будівництво та інженерне мистецтво також приваблювало його, зате уроки юриспруденції та політекономії вселяли в нього нудьгу і на все життя затвердили в ньому огиду до «абстрактності» [36, 123].

Освіта Миколи Павловича завершувалася, як це було прийнято в той час, подорожжю по Росії та Європі. Він побував у Лондоні, де менше всього цікавився дебатами в парламенті, а весь час проводив у спілкуванні з офіцерами британської армії.

У 1817 р. здійснилася давно очікувана Миколою подія - в липні відбулося його одруження з принцесою Шарлоттою, нареченої в православному хрещенні Олександрою Федорівною.

З одруженням закінчилися юнацькі заняття Миколи. Брат-імператор призначає його генерал-інспектором з інженерної частини і шефом лейб-гвардії саперного батальйону. Микола з завзяттям приступив до виконання своїх обов'язків. Всю свою енергію, всю владність він зосередив на муштруванні довірених йому частин. Ветерани наполеонівських воєн виявилися у владі молодого офіцера, який не мав ніякого бойового досвіду. Гатчинська система, яка перетворювала солдата в механізм, не зустрічала співчуття у бойових генералів, яким за родом служби підпорядковувався Микола.

Олександр I подарував молодому подружжю Анічков палац, який великий  князь називав раєм. У 1818 р. в Москві у нього народився первісток - майбутній цар-визволитель Олександр ІІ [8].

До 1819 р. Микола командував 2-ою гвардійською бригадою і був задоволений своїм становищем. Але незабаром його сімейна ідилія була порушена. Олександр I, з молодих років обтяжений престолом і мріяв про зречення, після перемоги над Наполеоном під впливом зростаючих в ньому релігійних настроїв все частіше повертався до цієї мрії. Необхідно було подумати про спадкоємця. Дочки імператора померли в дитинстві. У Костянтина Павловича, одруженого вдруге на полячці, дітей також не було. Найбільш реальним претендентом на престол ставав у цій ситуації Микола.

Влітку 1819 р. Олександр I в  довірчій розмові повідомляє Миколі і невістці про свій намір відмовитися  від трону на його користь. 25 листопада 1825 з Таганрога прийшла несподівана звістка про смертельну хворобу імператора Олександра I. Проте намір Миколи негайно заявити свої права на престол був досить різким і рішуче призупинений військовим генерал-губернатором столиці М.А. Милорадовичем, в розпорядженні якого були частини гарнізону Петербурга. На його застереження, що «ні народ, ні військо не зрозуміють зречення і припишуть всі зради», що гвардія «рішуче відмовиться принести Миколі присягу», що «неминучим наслідком потім буде обурення». Великому князю Миколі Павловичу заперечити було нічого. Тому, коли вранці 27 листопада прийшла звістка про смерть імператора, Микола, який мав достатньо часу для обдумування своїх подальших дій, першим присягнув «законному імператору» Костянтину [2].

У Росії почалася політична криза - 17-денне міжцарів'я. За влучним зауваженням одного із сучасників, великі князі Костянтин і Микола, «як Манілов і Чичіков, стояли в дверях, поступаючи один одному дорогу» [17, 34].

У сформованій ситуації дії  Миколи зрозумілі: бажаючи дотримати законність передачі влади і відвести звинувачення на її узурпацію, він хотів будь-що домогтися приїзду Костянтина в Петербург і отримати від нього публічне підтвердження факту зречення від престолу. В поведінці ж Костянтина була якась двозначність: замість того, щоб поспішити до столиці, як того вимагала обстановка, він обмежується листами матері і братові зі словесними запевненнями у відмові від трону. Мотив подібних його дій пояснює дочка фельдмаршала М.І. Кутузова Дарина, дружина колишнього ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича Ф.П. Опочініна, який користувався в цесаревича великою довірою. За її словами, Костянтин у вузькому колі частенько говорив: «На престолі мене задушать, як задушили батька» [19, 12].

Коли остаточно  стало зрозуміло, що чекати приїзду  Костянтина безглуздо, Микола в ніч  з 13 на 14 грудня постав перед Державною  радою і зачитав заготовлений М.М. Сперанським маніфест про своє сходження на престол. Рано вранці церемонія  присяги новому імператору без всяких ексцесів пройшла в Сенаті і Синоді. Стали надходити перші звістки про присягу Миколі з гвардійських полків. Примітно, що на всі поздоровлення близьких, як пише особистий секретар імператриці Марії Федорівни, Микола I відповідав: «Мене ні з чим вітати, про мене шкодувати повинні».

На відміну  від Олександра I, Микола I завжди був  чужий ідеям конституціоналізму та лібералізму. Це був мілітарист і  матеріаліст, з презирством ставився до духовної сторони життя. У побуті він був дуже невибагливий. Суворість  зберігав навіть у колі сім'ї.

Більшість сучасників бачило в Миколі I лише гасителя волі і думки, засліпленого самовладдям  деспота. Так вважали видні суспільні  діячі Б. Н. Чичерін, К. Д. Кавелін  та ін. Не багато хто хотів помічати, що у своїй діяльності Микола прагнув втілити певний ідеал, по-своєму дбав про благо Росії. Самодержавну владу Микола сприймав не як право, а як обов'язок. Все його життя було жорстко регламентоване і заповнене роботою. Він вставав рано вранці, спав на жорсткому ліжку, був вкрай поміркований у їжі. Одна з сучасниць влучно назвала Миколи I Дон-Кіхотом самодержавства [17, 29].

Його царювання  почалося з придушення повстання  декабристів 14 грудня 1825 р. і завершилося  в лютому 1855 р., в трагічні дні  оборони Севастополя під час  Кримської війни.

Повстання декабристів справило сильне враження на Миколу I. Він розглядав його як наслідок впливу західноєвропейських революцій і «руйнівних» ідей. І все ж він не міг не замислюватися і над внутрішніми причинами ймовірних у майбутньому революційних виступів у Росії. Саме тому він входив у всі деталі слідства у справі декабристів, сам виступав у ролі вправного слідчого, щоб докопатися до коріння змови. За його наказом був складений звід свідчень декабристів про внутрішній стан Росії, куди були включені основні положення планів і проектів декабристів, записки підслідних на його ім'я з критикою сучасного стану країни. Цей звід постійно знаходився в кабінеті Миколи I [35, 146].

З матеріалів справи декабристів  перед Миколою I розкрилася широка картина  колосальних неподобств в управлінні, суді, фінансах і в інших сферах. Цар розумів необхідність проведення перетворень. 6 грудня 1826 був заснований Секретний комітет для обговорення програми перетворень в управлінні і соціальній сфері.

Микола I був переконаний  у необхідності скасування кріпосного права, заохоченні економічного та культурного розвитку країни. В цілому все це було направлено на зміцнення цілісності і могутності Російської імперії.

Микола I прагнув надати всій системі управління «стрункість і доцільність», домогтися на всіх рівнях максимальної старанності. У цьому сенсі ідеалом для нього була військова служба. «Тут порядок, сувора безумовна законність, ніякого всезнайства і суперечності, все витікає одне з іншого, ніхто не наказує, перш ніж сам не навчиться коритися, все підпорядковується одній певній меті: все має одне призначення, - казав він, - тому-то мені так добре серед цих людей і тому я завжди буду тримати в пошані звання солдата. Я дивлюся на людське життя тільки як на службу, так як кожен повинен служити». Звідси і прагнення Миколи до мілітаризації управління [17, 33].

Майже всі міністри і майже  всі губернатори при Миколі I були призначені з військових. Одним з першочергових завдань внутрішньополітичного курсу Миколи I було зміцнення поліцейсько-бюрократичного апарату. Послідовне проведення принципів бюрократизації, централізації і воєнізації розглядалося ним як ефективний засіб боротьби з революційним рухом і зміцнення самодержавних порядків. При ньому створювалася продумана система всебічної державної опіки над суспільно-політичним, економічним та культурним життям країни. Разом з тим Микола I ставив завдання всі сфери управління підпорядкувати своєму особистому контролю, зосередити в своїх руках рішення як загальних, так і приватних справ, оминаючи відповідні міністерства і відомства.

 

 

РОЗДІЛ 2. КОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНІВ

 

За царювання  Миколи I в число першочергових  завдань було поставлено ​​кодифікацію законів. На відсутність належного порядку в російському законодавстві як на головну причину численних зловживань у суді та адміністрації постійно вказували в своїх свідченнях декабристи, до критики і пропозицій яких Микола I ставився з великою увагою. Головну мету кодифікації Микола бачив у тому, щоб, не вводячи ніяких «нововведень», упорядкувати російське законодавство і тим самим забезпечити більш чітку законодавчу основу російському абсолютизму [11, 557].

Ще на початку  царювання Олександра I була створена «Комісія про складання законів» під головуванням графа П. В. Завадовського. Проте її діяльність виявилася безплідною. Для завершення її роботи і було засновано II відділення імператорської канцелярії на чолі з професором права Петербурзького університету М. А. Балугянским. Практично всю роботу по кодифікації  проводив М. М. Сперанський, призначений до нього в «помічники» [23, 132].

Сперанський Михайло  Михайлович - (1772-1839), російський державний  діяч і політичний мислитель. Народився 1 (12) січня 1772 в селі Черкутіно Володимирської губернії, в родині священика.

Закінчив Петербурзьку духовну академію. З 1797 - на службі в державних установах: директор департаменту Міністерства внутрішніх справ (1803-1807); статс-секретар Олександра I (з 1807); державний секретар (з 1810); з 1819 - генерал-губернатор Сибіру; з 1838 - голова департаменту законів Державної ради. З 1826 під керівництвом Сперанського проводилася кодифікація законів, підсумком якої стало багатотомне Повне зібрання законів Російської імперії (1830).

У своїй діяльності Сперанський орієнтувався на ідеї європейського  Просвітництва. Збереження і зміцнення  монархічної державності, на його переконання, вимагало певних правових реформ: введення принципу поділу влади, конституції («правління досі самодержавний, ухвалити і заснувати на непеременяемом законі»), громадянського суспільства.

Сперанський вважав, що ці політичні заходи будуть сприяти виникненню в Росії «правильної монархії», що виключає будь-яку форму деспотизму. «Істинна монархія - це не що інше, як представницька форма правління, а не самодержавство». Вищі верстви російського суспільства сприйняли проекти Сперанського як занадто радикальні, і, в кінцевому рахунку, запропоновані ним реформи не були здійснені. Помер Сперанський в Петербурзі 11 (23) листопада 1839.

Залишивши мрії про конституцію, Сперанський тепер прагнув до наведення порядку в управлінні, не виходячи за рамки самодержавного ладу. Він вважав, що це завдання не можливо вирішити без чітко складених законів. З часу Соборного уложення 1649 року накопичилися тисячі маніфестів, указів і «положень», які один одного доповнювали, скасовували, суперечили один одному. Розібратися в них міг тільки дуже досвідчений юрист. Відсутність зводу діючих законів ускладнювало діяльність уряду, створювало грунт для зловживань чиновників [10]. 

За планом Сперанського кодифікація законів повинна  була пройти три етапи: на першому  передбачалося зібрати і видати в хронологічному порядку всі  закони, починаючи з «Уложення» царя Олексія Михайловича 1649 р. і до кінця царювання Олександра I; на другому - видати звід діючих законів, розташованих в предметно-систематичному порядку, без внесення будь-яких істотних змін і доповнень; на третьому етапі передбачалося створення та видання «Уложення» - нового систематичного зводу чинного законодавства, «з доповненнями і виправленнями, згідно правам і звичаям і дійсним потребам держави» [14, 174]. Діяльність II Відділення з проведення кодифікації законодавства так і безпосередньо роботу М. М. Сперанського імператор поставив під особистий контроль. 

З архівів Сенату, Синоду, колегій і міністерств  було доставлено і переглянуто понад 3 тис. рукописних і друкованих актів, що містили укази, маніфести, рескрипти, статути, постанови. Всі підготовлені до видання акти звірялися з справжніми, потім при формуванні томів розташовувалися в  хронологічному порядку. При II відділенні була власна типографія, в якій друкувалися підготовлені томи «Полного собрания законов Российской империи». Протягом 1828 – 1830 рр. було видано 45 об'ємних томів і 3 томи покажчиків і додатків до них. Вони склали «Перше зібрання», до якого увійшли 31 тис. законодавчих актів за 1649 – 1825 рр. Крім того було видано ще 6 томів законів, що вийшли з кінця 1825 по 1830 рр. Цими томами починалося «Друге зібрання», що включало закони, видані в царювання Миколи I і Олександра II. Закони, видані в царювання Олександра III і Миколи II, склали «Третє зібрання». У цілому всі три «зібрання» склали 133 томи, в які увійшли 132,5 тис. різного роду законодавчих актів з 1649 по 1913 рр. Це – важливе джерело з історії російського законодавства, внутрішньої і зовнішньої політики Росії. [14, 188].

Велика архівна робота була пророблена Сперанським за 6 років. Вперше всю велику кількість законів, починаючи з Соборного уложення 1649 року, було зібрано по архівах, переписано сучасною мовою, розбито по розділам і галузям права. Редагування полягало в усуненні протиріч між ними. Іноді діючих законів не вистачало для заповнення схеми, і Сперанському зі своїми помічниками доводилось «дописувати» закон на підставі норм зарубіжного права [34, 87].

Одночасно на основі «Повного зібрання законів» готувався  і «Звід законів Російської імперії». При його складанні вилучались закони, що втратили силу або змінені подальшими актами. Проводилась і текстова обробка статей «Зводу». При цьому всі виправлення, а тим більше доповнення, робилися тільки з санкції імператора, що контролював весь хід кодифікації. Підготовлений «Звід законів» попередньо розглядався в особливій сенатської комісії, потім його окремі частини розглядалися по міністерствах. У 1832 р. він був виданий в 15 томах, що містили в собі 40 тис. статей [37,169].

До першого  тому «Зводу» були включені закони, що стосуються вищих, центральних і місцевих органів влади. «Імператор всеросійський є монарх самодержавний і не обмежений, - свідчила стаття «Зводу законів». - Коритися верховній його владі не тільки за страх, а й за совість Сам Бог велить» [3]. 

Всі діючі закони були зведені  у дві основні групи: закони державні і закони цивільні. Перші визначали становище верховної влади (основні закони), державних установ (урядові установи, центральні та обласні), дії державної влади та її органів; ставлення до них населення. До цієї ж групи належали закони про стани (стану), про благочинні (поліція), про кримінальні злочини (порушення встановленого порядку). Інша група визначала цивільні права російських підданих і охорону цих прав: сімейне право (відносини між членами сім'ї, заповіту, спадкування), права майнові, приватний кредит (вексельне право, боргові зобов'язання), торгівлю, промисловість, стягнення за порушення прийнятих на себе зобов'язань і інше [13]. 

19 січня 1833 «Звід законів» був схвалений Державною радою.    Микола I, який був присутній на засіданні, зняв з себе орден Андрія Первозванного і поклав його на Сперанського [14, 192]. Цей «Звід» негайно вступив у дію, торкнувся життя мільйонів людей і полегшив його, зменшивши хаос в управлінні та свавілля чиновників. На думку Сперанського, «Зібрання» і «Звід законів» повинні були стати основою для створення нового положення. По ряду причин задум Сперанського не був здійснений, третьому етапу судилося довго залишатися не реалізованим.

 

 

РОЗДІЛ 3. СЕЛЯНСЬКЕ ПИТАННЯ 

 

 

 

     В урядовій політиці в другій чверті XIX ст. одним з найгостріших було селянське питання. Саме селянство постійно «нагадувало» про себе більшими з кожним десятиліттям бунтами. За даними матеріалів центральних архівів, за 1826 – 1835 рр. було зареєстровано 342 селянських хвилювань, за 1836 – 1845 рр.  – 433, а за 1846 – 1855 рр. – 72. Вже в перший рік царювання Миколи I сталося 179 селянських хвилювань, з яких 54 було приборкано за допомогою воїнських команд. 12 травня 1826, у зв'язку з численними селянськими хвилюваннями, які супроводжувалися наполегливими чутками про близьку «волю», був оприлюднений царський маніфест, що загрожував карами за поширення цих чуток і непокору.

Микола I в принципі негативно  ставився до кріпосного права, бачив  його непривабливі сторони і вважав соціально небезпечним. Розуміючи необхідність скасування кріпосного права, він тим не менше вказував на несвоєчасність проведення цього заходу в даний момент. Небезпеку він бачив у тому, що скасування влади поміщиків над селянами неминуче торкнеться і самодержавства, що спиралося на цю владу. Уряд також побоювався, що скасування кріпосного права не пройде мирно і неминуче буде супроводжуватися народними хвилюваннями. Тому заходи, що проводилися на селі носили паліативний характер: вони були направлені на скасування найбільш кричущих сторін кріпацтва і переслідували мету зняти гостроту соціальних відносин в селі [31, 265].    

За царювання Миколи I було видано в загальній складності понад 100 законодавчих актів з селянського питання. Було видано ряд законів, спрямованих проти обезземелення селян. Так, за указом 1827 поміщикам заборонялося продавати селян без землі або одну землю без селян. Виданий у тому ж році указ забороняв віддавати кріпаків на заводи. Указ 2 травня 1833 забороняв продавати кріпаків з публічного торгу, а також переводити селян у дворові, відбираючи у них наділи. У 1841 р. було заборонено дворянам, які не мали маєтків, купувати селян без землі.

У число заходів, спрямованих на деяке пом'якшення кріпосного права, входили: указ 1828 р., обмежував право поміщиків засилати селян до Сибіру за своїм розсудом, указом 12 червня 1844 надавалося право поміщикам відпускати дворових на волю за обопільним з ними договором, указ 1853 забороняв здавати в оренду поміщицькі населені маєтки не дворянам. Всі ці куці укази у вигляді їх необов'язковості для поміщиків залишалися мертвою буквою або знаходили досить обмежене застосування [34, 124].

Приймалися і спроби більш загального підходу до вирішення проблеми кріпосного права, для цього створювалися спеціальні секретні комітети. Всього за царювання Миколи I було утворено 9 таких комітетів

Микола I і реформи бюрократичного суспільства