Моральні принципи та засади в міжнародній політиці



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моральні принципи та засади в міжнародній політиці

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У другій половині століття поступово, але неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили і загибель людей. Однак міркуваннями про захист життя пересічних людей, про запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури намагалися вмотивувати збройні акції США в Лівії, Панамі, на Гаїті, використання міжнародних збройних сил у колишній Югославії, у протидії нападу Іраку на Кувейт. Хоча останні дві події були санкціоновані ООН, тобто отримана офіційна згода міжнародного співтовариства на їх здійснення, серед широких кіл громадськості висловлювалося багато сумнівів і навіть протестів щодо правильності такого "доброчинного" застосування сили.

У наш час набуває практичного  втілення велика гуманістична ідея про  природні й невідчужувані права  кожної людини, і насамперед права  на життя. Незаперечно визнано пріоритет  інтересів особи, необхідність ставити їх на чільне місце у здійсненні світової політики, підпорядковувати їм зусилля держав та урядів. Усе це вносить істотні зміни у зміст сучасної міжнародної політики, поглиблює розуміння її сутності, хоча й досі в світі зберігається напружене протистояння різних ворогуючих сил, залишаються нерозв'язаними численні регіональні проблеми, періодично спалахують вогнища конфронтації.

Вказані процеси вимагають основних принципів здійснення міжнародної  політики, що й зумовило актуальність розробки даної теми курсової роботи.

Об’єктом дослідження  є міжнародні відносини, які складаються у процесі взаємодії суб’єктів міжнародного права та базуються на моральних началах здійснення міжнародної політики

Предмет дослідження  – норми міжнародного права, що регулюють взаємовідносини суб’єктів міжнародних відносин, а також моральні принципи та їх закріплення у міжнародних договорах та інших міжнародних нормативно-правових документах.

Мета дослідження – визначити поняття та систему принципів та засад здійснення міжнародної політики суб’єктами міжнародних відносин.

При написанні роботи вирішувалися наступні завдання:

- визначити історичні передумови  дослідження наукової проблеми  співвідношення політики і моралі  та її сучасний стан;

- проаналізувати взаємний вплив політики і моралі як важливих регуляторів життя суспільства;

- виокремити основні моделі  зв’язків між зовнішньою політикою  і мораллю;

- охарактеризувати проблемні питання реалізації моральних засад в основних принципах міжнародної політики.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи склала сукупність сучасних методів і прийомів пізнання об’єктивної дійсності, що поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються в роботі, представлені у вигляді єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовано логіко-семантичний метод (для визначення та поглиблення понятійного апарату “мораль”, “політика”, “міжнародні відносини”); метод порівняння (для зіставлення положень міжнародного та вітчизняного права щодо визначення поняття та системи моральних принципів); структурний (для дослідження системи основних моральних принципів міжнародної політики) та інші. Конкретними методами дослідження були дедукція, індукція, аналіз та синтез, що використовувались у роботі для дослідження процесу формування міжнародної політики держав на принципах суверенної рівності держав, незастосування сили або погрози силою, територіальної цілісності держав та ін.

Структурно курсова  робота складається зі вступу, трьох розділів, що вміщують два підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи – 62 сторінки.

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ

 

Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити [36, с. 24]. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей політика не має. Однак, це не означає, що осягнення вищезгаданих цілей повинно здійснюватися якоюсь сторонньою до самого суспільства силою, тобто лише тими людьми, які себе для даної діяльности присвятили і через те стали суспільним “авторитетом”, а решта людей мала би очікувати “забезпечення своїх прав і добробуту” неначе лялечки в мурашнику. Навпаки, осягнення вищезгаданих цілей – “спільного добра” – можливе лише зусиллями самих індивідів, які дану спільноту творять [36, с. 52].

Специфічну галузь політики являють  собою міжнародні відносини. Зміст  понять “міжнародні відносини” й  “міжнародна політика” не залишається  незмінним, оскільки постійно змінюється ситуація у світі. Так, якщо на початку XX ст. у світі нараховувалося лише 52 незалежні держави, то до середини сторіччя їх уже було 82, а сьогодні число їх перевищує 200.

"Міжнародні відносини" –  найбільш загальне теоретичне  поняття, яке характеризує взаємодію  країн, народів і міжнародних організацій. Воно позначає систему економічних, політичних, соціальних, правових, дипломатичних, воєнних і культурних зв'язків і взаємодій, які виникають між суб'єктами світового співтовариства [46, с. 168; 33, c. 10].

Поняття "міжнародні відносини" змістовно є ширшим від поняття "міжнародна політика", оскільки охоплює не лише політичні, але й інші зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. Міжнародні відносини продовжують в умовах міжнаціонального спілкування ті суспільні відносини, які вже склалися на національній основі, у межах окремих держав [41, c. 68].

Міжнародна політика складає ядро міжнародних відносин і являє  собою політичну діяльність суб'єктів  міжнародного права (держави, міжурядових  і урядових організацій, союзів та ін.), пов'язану з рішенням питань війни і миру, забезпечення загальної безпеки, охорони навколишнього середовища, подолання відсталості й бідності, голоду й хвороб. Міжнародна політика спрямована на вирішення питань виживання й прогресу людського узгодження інтересів суб'єктів світової політики, запобігання конфліктів, створення справедливого порядку в світі. Вона є важливим чинником стабільності і миру, розвитку рівноправності міжнародних відносин [38, с. 89].

На взаємозв'язок політики (в тому числі міжнародної) й моралі вирішальний вплив робить характер суспільства, пережита епоха, що панує соціокультурне середовище. Одна справа політика й мораль у традиційному суспільстві, де головне - це інерція свідомості й поводження [1, c. 146]. Зовсім інша ситуація виникає з переходом в епоху техногенних цивілізацій. Іншими словами, і в моралі, і в політиці живуть епохи особливості культурної спадщини й традицій, розкриваються біологічні риси націй і рас. У традиційному суспільстві немає окремих груп, усі злиті колективно. Усвідомлення людини особистістю, членом групи, протиставлення моралі однієї людини до моралі іншої ще не відбувається. В епоху традиційних суспільств була характерна нерозділеність політики й моралі. Особливо чітко це виявилося, та й продовжує проявлятися в найбільш стійких районах традиціоналізму - на Сході. Конфуцій бачив у самовдосконаленні основу гарного керування, не вірив у регулюючу чинність закону. Він уважав, що народ буде уникати його, при цьому не випробовуючи сорому. Чеснота оголошувалася єдиним, що може підкоряти людей порядку, тому що із чеснотою народ буде знати сором.

Будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана з мораллю. Вибір  проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві [19, c. 6].

1. Мораль і політика  відносяться до найбільш ранніх  соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі.

2. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності  індивідів. Упорядковану поводження  людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей [32, с. 2,4; 38, с. 23].

Політика й мораль розрізняються  способом формування й засобами реалізації.

1. Сфера моральних відносин - це в основному взаємозв'язок між окремими особистостями, вимогами до індивіда з боку суспільства в цілому, окремих груп, узгодження особистого інтересу із суспільним, затвердження соціального в індивідуальному [32, с.3]. Політичні відносини не покликані виражати індивідуальність кожного, але конкретно виражають групові інтереси. Мораль же виражає духовні й особистісні потреби суспільства. Норми моралі складаються на основі подання людей про добро й зло, совісті, справедливості. Вони стають обов'язковими для всіх у міру усвідомлення й визнання їхньою більшістю членів суспільства. Політичні й правові норми встановлюються державою й звичайно фіксуються в законах, після їхнього опублікування їм повинні коритися всі. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомість людей [10, c. 170]. У більшості випадків вони дотримуються добровільно на основі розуміння людьми справедливості їхнього приписання, завдяки внутрішньому переконанню й чинності суспільної думки. Політико-правовим нормам люди дотримуються добровільно лише в зрілому цивільному суспільстві, розуміючи їхню справедливість. Однак для їхнього дотримання держава вправі застосовувати засоби примусу [34, с. 42].

2. Моральні норми виступають  у вигляді узагальнених правил  поведінки, властивих для всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку . Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.[9, с.178]

Інша модель формується І. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої влади, навіть той, котра завойована повстанням [4, c. 67].

Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в  російські, західні, американську культури [8, c. 344].

3. Мораль і політика  розрізняються механізмом впливу  на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, затвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки [53, c. 36]. На їхній основі забезпечується взаємозв'язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Однак високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в рішенні актуальних проблем, оскільки вона опирається на інститути влади. Отже, незважаючи на відомі розходження, політика й мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного[39, с.88].

Правда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші й  суперечливіші, ніж у теорії. Їхній збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому цивільному суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним слідством їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті . Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) відзначав, що “велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають із інших моральних вимог, без свідомості труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму”. Заміна моралі політикою відкрила можливість для затвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людини у виник великого механізму здійснення глобальної ідеї.[50, с.102-103].

Друга крайність виражається  в злитті політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом  морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі [5, c. 189].

Проблеми моралі у міжнародній  політиці сьогодні займають чільне місце  у цілому комплексі економічних, соціально-політичних, духовних перетворень, спрямованих на якісні зміни у функціонуванні і розвитку міжнародного співтовариства. Особливої актуальності вони набули в сучасних умовах, коли і політичні активісти, і їхні «ляльководи» буквально захлинаються у власних аморальних нечистотах і беззаконні.

Таким чином, проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з’ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має  належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний  політик, безсоромний політикан, для  якого понад усе егоїстичні інтереси – тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

 

РОЗДІЛ 2

Співвідношення політики і моралі: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

2.1. Взаємний вплив політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості  є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти  соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б’юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.) [30, c. 6-7]. Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облагородження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі) [20, с. 35].

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі, розумінні  їх значення для суспільства допомагає  знання чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль – вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв’язків людини, групи, спільноти з державою [6, c. 225]. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об’єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика [11, c. 251]. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб’єктом.

Суб’єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава).

Суб’єкт моралі – вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль) [31, с. 155].

Політика заземлена у практичні  проблеми, мораль спрямована у сферу  духовних цінностей, які сягають  глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу  спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов’язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика – мистецтво можливого) [13, c. 198]. Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі – це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою  спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає[38, c. 297].

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар’єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів  взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження  є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об’єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв’язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології [48, c. 53]. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким [41, с.66].

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій  політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв’язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов’язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика [28, с. 42].

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів  політики продиктована і обставинами  глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 p.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім’я, приватне життя [29, c. 11]. Адже свобода вибору, невимушеність у діях – основні ознаки моральності людини [42, с. 35-37].

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних  рис, що сприятиме подоланню упередженості  щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення – узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв’язку особистості із суспільством.

Політична етика – одна із модифікацій етичної науки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне  виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика – це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Важливими в політичній етиці є  засоби розв’язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв’язання політичних проблем – ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін. [35, с. 45].

Політична етика – відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи – визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації [39, с. 32].

Безліч прикладів історії переконують, що міжнародна політика стає все більш орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Суб’єктам міжнародного права все частіше доводиться мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало негативних рис – авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв’язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є грунтом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

 

2.2. Основні моделі зв’язків між зовнішньою політикою і мораллю

У історії політичної думки сформульовано  декілька основних моделей зв’язків між зовнішньою політикою і мораллю. Проблема їх співвідношення займала і займає розуми мислителів впродовж не одного тисячоліття. Вона ставилася ще Конфуцієм і легістами в Стародавньому Китаї, Платоном, Арістотелем, Гегелем [2, c. 312], Н. Макіавеллі [7, c. 204], Т. Гоббсом [3, c. 167] і багатьма іншими ученими в європейській і світовій розумовій традиції. В центрі проблеми завжди стояли питання етичної дії на владу, здібності суспільства до одухотворення політичної конкуренції [44, с. 75-76].

Перша з цих моделей полягала в тому, що її послідовники практично  розчиняли політичні підходи  в морально-етичних оцінках. Вони вважали останні пріоритетними для будь-якої, у тому числі і політичної, суспільної діяльності. Вважаючи, що «для однієї людини благом є те ж, що для держави», Арістотель по суті ототожнював політику і мораль, оскільки вони стають однією «наукою». Слідуючи античній традиції, також поступали І. Бентам, Э. Фромм, Дж. Хакслі, Ж-Ж. Руссо [12, c. 293] і багато інших. Найчіткіше сенс подібної позиції сформулював ще в кінці ХVIII століття Э. Берк: «Принципами політики є розширена мораль; ні зараз, ні коли-небудь в майбутньому я не допущу нічого іншого» [31, с. 28].

Друга виходила з того, що мораль і політика не мають нічого спільного, вони існують в різних, ніде не дотичних площинах, якщо мораль взагалі не дезавуюється як лицемірство або засіб обману, тільки так вона і може виступити в політиці. Класичне формулювання такої позиції дають Фрасимах в книзі першої платонівської «Держави» (справедливість – те, що придатно існуючій владі, вона – чиста шкода для підневільної людини). Н. Макіавеллі, Р. Міхельс, А. Бентлі стояли на позиції заперечення будь-якого серйозного впливу моралі на політику [49, с.52].

Третя модель полягає в  тому, що мораль і політика різні, але  вони можуть бути сполучені таким  чином, що перша в вигляді права виступить «обмежувальною умовою останньої». Схожі і навіть політично ясніші думки про мораль як обмежувальну умову політики можна знайти у Ж. Бодена і Т. Гоббса. У них суверен, не зв’язаний ніякими законами держави, повинен зважати на «природну справедливість», яка і є «моральний закон» і в той же час «божественний закон». А. Швейцер, М. Ганді, А. Енштейн і інші мислителі наполягали на необхідності облагороджування політики мораллю при здійсненні державної влади і так далі [49, с. 28].

Моральні принципи та засади в міжнародній політиці